Потапенко_книга

та людина. про сімейну драму збіднілого пана Шевченку розповіла княжна варвара Рєпніна. у 40 років зустрів юну дівчину, покохав її, таємно обвінчався. Але сталося так, що вона, проживши з ним душу в душу багато років, змушена була відректись від нього, звела наклеп. Не думав тоді тарас Григорович, слухаючи цю сумну історію, що йому доведеться ще побувати у в’юнищах у старого самітника Самойлова, навіть жити в його домі порівняно довго.

після цієї зустрічі Шевченко іде до рідного с. керелівка (нині с. Шевченкове на Черкащині).

Сльотава осінь 1845 р. була для поета незвичайною. працював він з великим напруженням.

За 10 днів жовтня були закінчені поеми «Єретик», «Невольник», містерія «великии льох». З болем дізнався дорогою до переяслава, що на кавказі загинув його щирий друг Яків де Бальмен.

Звістка про втрату друга, який Ілюстрував «кобзар», так вплинула на тараса, що той занедужав.

тепер він уже мріяв якнайшвидше дістатися переяслава, проконсультуватися з козачковським.

до древнього переяслава тарас Григорович тепер від’їжджав як уже до свого, рідного, де його так приязно вітали 19 серпня, де вперше назвали «батьком тарасом». 1 ще думав поет про те, що переяслав наділений якоюсь глибинною, внутрішньою одвічною величчю. певне, є на землі міста, які й занепадаючи, лишаються великими.

у будинку козачковського ще тривав ремонт, отож Шевченко вирушив у в’юнище, де козачковський лікував Самойлова. Шевченка таки звалила з ніг недуга. Лікар і друг Андрій Осипович виходжував тараса дбайливо, як рідного, але поет вже за кілька днів взяв перо і папір, хоча йому ще й не можна було працювати. Жовтень того року видався теплим, і козачковський дозволив т. Шевченку виходити надвір: хворому потрібні прогулянки на свіжому повітрі. Але, помітивши, що прогулянки його стомлюють, вирішив тримати його під лікарським наглядом і запро-

150

понував перебратись до переяслава, де вже було наведено лад. дорогою розповів про козака Соломка, що жив на хуторі поблизу міста. вірніше, не про Соломка, а про його наймичку. З’явилась вона на хуторі після того, як старим Соломкам підкинули дитя.

доглядала хлоп’я як свою рідну дитину, то й стали говорити, що то вона і підкинула його. А нині дорослим став той парубок, уже чумакує. у тарасовій уяві зринули болісні думки й образи: зганьблена дівчина, підкинута дитина, наймичка, а насправді – мати! вражаюча трагедія і бездонна велич материнського серця! Жорстокий брудний світ і чистота всесильної любові. І вже перед очима – картини майбутньої поеми. Саме тут, у переяславі, Шевченко почув цю розповідь і створив на її основі поему «Наймичка».

тоді ж наприкінці жовтня 1845 р. висаджував козачковський попід парканом, збоку вулиці дерева. він зізнався другу, що любить цю справу. вибрав два саджанці і запропонував посадити їх поруч: «А давай, тарасе, на згадку про цьогорічну зустріч посадимо по акаційці».

тарас потер завзято долоні, ухопив заступ і розсудив посвоєму: «давай двоє деревець посадимо в одну ямку». прикидав коріння землею, притоптав легенько, а далі взяв ще й переплів тендітні стовбурці між собою: «Щоб отакою тісною була дружба між нами... І між усіма добрими людьми». Росте і сьогодні у переяславі, біля будинку козачковського, де нині музей, старезна біла акація з двома тісно переплетеними стовбурами.

Шевченко поселився в переяславі, в будинку друга, у кімнаті, з вікном у сад, у берег, а козачковський – поряд у своєму кабінеті. Розмови між друзями точилися переважно довгими осінніми вечорами, а то – і вночі. козачковський у своїх спогадах пише: «Розмови наші велися навколо творів і дорогої нам обом україни. Шевченко приїхав до мене знову хворий і прожив у мене близько двох місяців. уранці він, звичайно, писав, ... читав Біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки». у Біблії поет знаходив те, що імпонувало його серцю, перекликалось з його

151

власними думками. З Ієремії, глави 10, вибрав епіграф до поеми «кавказ»: «И плачуся и день, и нощь о побиенньїх». поставив дату: 1 листопада в переяславі. під остаточним варіантом була дата 18 листопада, і присвята «Искреннему моєму Якову де Бальмену».

т.Г. Шевченко хоч і хворів часто, мав восени 1845 р. у переяславі велике натхнення.

він завершував поему «Єретик», коли з москви надійшов лист від О. Бодянського, де професор розповідав, що творами Шевченка цікавиться в празі поет, громадський і політичний діяч Шафарик. Ось тоді й з’явилась під заголовком «Єретика» посвята Шафарикові:

«Слава тобі, любомудре, чеху-слав’янине...

привітай же в своїй славі і мою убогу лепту – думу немудрую про чеха святого, великого мученика, про славного Гуса».

укінціпосвятистоїтьдата«22листопада1845р.упереяславі».

т.Шевченко попрохав на деякий час відвезти його у в’юнище: там спокійніше і бібліотека в Самойлова велика (шукав «Слово

ополку Ігоревім»). Одного дня приїхала Надія тарнавська зі страшною звісткою: «в Римі помер вільо Штернберг». Йому було лише 27 неповних літ. тяжко переживав Шевченко втрату друзів Якова де Бальмена і василя Штернберга, а тут ще ображена довгою мовчанкою поета варвара Рєпніна надіслала «прохолодного» листа. Але тарас Григорович рятувався тим, що писав щоденно, писав багато, пристрасно, геніально. Ніколи і ніде не працював він так плідно, як тоді. З 14 до 22 грудня написав 6 творів:

14 грудня – «І мертвим, і живим...», 17 грудня – «Холодний Яр», 19 грудня – «псалми давидові», 20 грудня – «маленькій мар’яні», 21 грудня – «минають дні, минають ночі», 22 грудня – «три літа».

епіграфом до твору «послання до земляків» Шевченка стали слова: «Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь єсть». до всіх живих і мертвих з надією-закликом звертається Шевченко поетичним рядком:

152

Учітесь, читайте.

І чужому научайтесь, И свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває.

Того бог карає. Того діти цураються...

... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!

вражений козачковський, знаючи, що Шевченко нездужає всі ці дні, підтвердив слова вчених про те, що біль ніби збирає воєдино всі духовні сили. І виникає дивний стан, який нарекли: стан зболеного генія.

про історію написання поетом вірша «маленькій мар’яні» існує дві версії. перша: від пана терещенка прийшла посильнанаймичка. Це було дівча років дванадцяти, запаніле з морозу, в старому благенькому одязі. відразу було видно, що сирота, звалася мар’яною. мати дівчинки

рано померла, залишивши трьох діток. Батько невдовзі також помер. Старша сестра Оля втопилася, бо через панича стала покриткою. менша пасе гусей, а мар’яна наймитує в багатія.

Запросин на гостину тарас Григорович не прийняв, бо нездужав, а, побачивши, що дівча засмутилось, «витягнув з кишені срібного карбованця, дав мар’яні «на нову хустку». коли дівчинка пішла, задумався: що чекає її в житті? Серце боліло за майбутнє знедолених сиріт. тоді народився вірш: «маленькій мар’яні»:

Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте. Розвивайся, поки твоє Серце не розбите...

у в’юнищі поширена інша легенда: «Одного морозного дня йшов Шевченко вулицею села. Назустріч маленька дівчинка несла воду. кароока, гарна, як маків цвіт, але одягнена в лахміття. Шевченка вразила краса дівчинки та її вигляд. він спитав, чия вона. дівчинка розказала, що сирота, служить у багатих крячків за харчі, а звуть її мар яною. поет дав їй монету, щоб купила собі хустку». Легенд про Шевченка у в’юнищі існувало дуже багато.

153

Любили його люди і шанували як святого. у день народження поета ходили селом найкращі дівчата і носили портрет кобзаря, прикрашений рушником. А в день смерті правили в церкві панахиду по Шевченку. Нині і в’юнища немає.

Напружена робота мозку, душі, відсутність регулярного лікування стали причиною загострення хвороби. тарасові ломило груди, роздирав немилосердний кашель, лихоманка тіпала все тіло, а він писав, поки не втратив свідомості.

т. Шевченко з в’юнищ до козачковського привіз, кучер Сава. температура в поета сягала під 40°. у хворого почалися марення. Багато зусиль доклав Андрій козачковський, щоб врятувати Шевченка, вирвати його з лабет смерті. Наполегливо лікували його разом з Штерном, незважаючи на кризи. І ось, коли температура спала, але небезпека ще не минула, прийшовши до пам’яті, тарас Григорович подумав, чи не останні це години у його житті, чи не прийшла та мить, коли часу вже не буде? І рука потяглась до столика біля .ліжка. там лежав олівець і кілька аркушів паперу. На думку спало, що перед смертю .людині часто легшає, може таке полегшення прийшло і до нього? просвітлів мозок, а тіло ніби чуже. Занімілими руками поет тримав олівець і аркуш, напівлежачи став писати:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій...

Завершивши роботу вже під ранок, поет підписав «25 декабря 1845 в переяславі».

вірш був без назви. Це вже народ дав йому назву «Заповіт». А полтавський учитель Г. Гладкий поклав вірш на музику. поезія завершила збірку «три .літа».

На засланні поет згадкою линув до переяслава. у .листах до козачковськогозгадувавдніперебуваннявпереяславі,Андрушах, присвячує другові Андрію поезію і пише, що «й раю кращого в світі не було, як ті Андруші. Багацько добрих споминок зберіг я про старий переяслав і про тебе, мій щирий друже!». враження

154

від Андрушів і переяслава він вилив у вірші «Сон» («Гори мої високії»).

Знову побувати в переяславі тарасу Григоровичу вдалось лише після довгих років розлуки з україною. у своїх спогадах А. козачковський так описав останню зустріч з Шевченком, яка відбулась через 14 років:

«у червні 1859 р. вранці у двір квартири моєї в’їхав поштовий віз. той, що сидів у ньому, видався мені схожим на Шевченка. Я не помилився. мовчки ми привіталися, мовчки він привітав мою сім’ю, мовчки кілька разів пройшов по кімнаті з помітним хвилюванням. потім подивився у вікно на ярмарковий рух і висловив бажання подивитись ярмарок. дорогою пояснив, що зайшов до оселі приятеля, як у чаду, так рвався з петербурга на україну, в переяслав».

другого дня вранці, тобто 13 чи 14 червня, Шевченко вирушив до михайла максимовича у прохорівку.

востаннє тарас Григорович побував у переяславі в середині серпня 1859 р., коли їхав до петербурга, назавжди покидаючи україну.

взимку 1860 р. він прислав родині козачковських вісточку (це вже останню) – свій «кобзар» і підписав «1860. марії Степанівні козачковській з чоловіком та дітками. т. Шевченко».

155

Ярослав Потапенко

Лекція з курсу « Українська та зарубіжна культура» на тему:

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЯК СИМВОЛ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

культурний простір україни перевантажений міфами й символами, котрі виконують роль маніпуляційних стратегій та інструментів, покликаних утвердити домінування певних політикофінансових угрупувань – клептократичних псевдоеліт.«політику пам’яті» перетворено на простір політичного протистояння й відволікання уваги нації від реальних проблем сьогодення, розкрадання державного майна та позбавлення майбутнього цілих поколінь, – коли разом з матеріальними багатствами у них викрадають і їхнє минуле (як фундаментальну основу для можливого конструктивного суспільного опору деструктивним діям та стратегіям влади). За подібних обставин абсолютно очевидною постає потреба

воб’єднуючих, загальновизнаних національних символах, здатних підвищувати рівень національної самосвідомості, виховувати громадянську гідність і самоповагу, бажання й готовність виборювати достойний рівень життя та обирати порядну владу.

ключовим і основоположним символом україни, за нашим глибоким переконання, є постать тараса Шевченка. «культурний капітал» нації від модерної доби центрується саме навколо цієї постаті. персонажі, яким Шевченко «дарував плоть» силою своєї мови, давно й міцно вкорінилися в системі новочасних українських символів, досьогодні визначають базові вектори нарощування й лінії інтерпретації цієї системи. С. павличко висловила гіпотезу, що серед жанрів української літератури поезія (романтизм) займає центральну позицію, а проза (реалізм) – положення маргінальне. На нашу думку, подібний стан речей пояснюється,

впершу чергу, домінантним положенням Шевченкового генія в літературі україни. проводячи певні паралелі з концепцією Західного канону відомого американського літературознавця Г. Блума, можемо стверджувати, що тарас Шевченко й створений ним ка-

156

нон (українського соціокультурного простору) повністю визначили наше буття. Без Шевченка ми не змогли би збагнути власну національну сутність, адже він багато в чому «винайшов нас» як основоположний творець-мислитель україни, що йому ми завдячуємо навіть цілим рядом образів нашого мислення. Шевченко є центром українського канону, ключем до розуміння його кодів і смислів, оскільки переважає інших авторів силою «пізнавальної гостроти, лінгвістичної енергії та новаторською потужністю» (формула Г. Блума).

Саме автор «кобзаря», схоже, єдиний з вітчизняних митців покоперникіанськи революційно винаходить власну ідентичність та особистість, у надзвичайно самобутній спосіб вибудовує на їх основі образ-архетип модерної української людини не через сприйняття попередньо усталеної традиції («подвійної лояльності» покірних малоросів типу Гоголя, Гребінки, маркевича і т.п.), – а через радикальний розрив з традицією, кардинальну її трансформацію аж до того, поки вона не стала відповідати власній поетовій природі. Сильна особистість формується лише у протистоянні з суспільством – Шевченко агресивно й зухвало кидав виклик не лише самодержавному імперіалізму, але і власному культурному оточенню «патріотів» народницько-культурницького штибу, що їм досить комфортно було «любити неньку-україну», користуючись усіма пільгами й привілеями російського дворянства.

Залишаючись, по суті, єдиним «козаком серед свинопасів», тарас Шевченко ще за життя перетворився на міф і символ – уособлення величі українського духу, його безсмертя й незнищенності, символ національного відродження, ключовий елемент «високого міфу» україни (ним же і витвореного). вже по смерті образу поета у свідомості його палких шанувальників і серед широких кіл демократично налаштованих сучасників набув символічних рис одвічного бунтівника, нескореного, непереможеного й непереможного, полум’яного «співця свободи» та борні проти тиранії, – як російсько-імперської, так і світового масштабу (заперечення монархічного принципу взагалі). Символічним є анти-

157

тетичне протистояння поет-імперія: самодержавний режим культивував рабську психологію, покору, пасивність і байдужість до скоєного зла, – все те, що у Шевченка постає в якості найстрашніших вад національного духу, осердям «українського прокляття», звиродніння і знелюднення. в добу національно-визвольних змагань 1917-1920-х рр. Шевченко сприймався як прапор і символ українського руху вцілому. За словами А. Ніковського, «українську переможну революцію зробив Шевченко».

переростаючи контекст національний, автор «кобзаря» за межами україни символізував самопожертву заради людини, її природного права на вільне, щасливе й повноцінне життя. Ореол шляхетного страждальця, «мученика, постраждалого за правду» вже під кінець 1840-х рр. міцно закріпився за поетом, витіснивши ранній образ талановитого, проте безталанного сироти. тема сирітства стала однією з центральних у пантеоні символічних іпостасей тараса Шевченка (серед яких образ кобзаря настільки розтиражований і попсово-збаналізований, що навіть не беремося його аналізувати). в цьому сенсі доречно навести думку Я. Грицака про те, що Шевченко і Франко ніколи б не стали великими, якби в ранньому віці не осиротіли («інакше пропадати їхньому поетичному таланту за оранками та косовицями. Щоб звільнитися від селянської долі, має статися щось надзвичайне»). дійсно, саме сирітська доля дала змогу майбутньому генію з раннього дитинства вирватися із «замкнутого кола» безпросвітно-тяжкої рутини селянської праці й усіма фібрами душі відчути трагізм долі нації, затиснутої в «смертельних обіймах» імперії. Сирітська доля дала поету екзистенційне відчуття ототожнення (аж до повної ідентифікації себе) з матір’ю- україною – теж осиротілою і зганьбленою (в символічному сенсі), позбавленою своєї еліти, державності, національної честі та гідності. Отже, безталанний кріпак-сирота тарас символічно уособлював закріпачену й уярмлену україну, ув’язнену в жахливій «церквідомовині» Російської імперії як царства абсолютного зла і сваволі, агресивного «антисвіту», котрий у зародку руйнує все світле й живе. З сирітським дитинством поета пов’язані й психоаналітичні

158

інтерпретації його творчого доробку (п. Балей, Б. Рубчак, О. Забужко, Г. Грабович, Н. Зборовська). так, згідно з психоаналітичним тлумаченням, україна поставала ідеальним об’єктом сублімації Шевченкового бажання, ідеалізованою проекцією самобутності автора «кобзаря».

у царині релігійного досвіду постать Шевченка може символізувати водночас і потужне богоборництво, й смиренність перед Господом; стан відчаю у богозалишеності – й невтримний запал богонатхненності та богопокликаності на священну пророчу місію; інтуїтивне осягнення, глибоко індивідуальне відчуттяпереживання Божої правди – й безмежну тугу за відсутністю останньої в людському світі, болісний сумнів у її існуванні взагалі. палкого ворога казенно-фарисейського псевдоправослав’я російсько-імперського штибу один із сучасних церковних діячів називає «пророком поза Церквою». Л. ушкалов вбачає у Шевченковій творчості «абсолютизацію Христової людськості», своєрідний релігійний «нарцисизм», сміливу сакралізацію профанного (зокрема, в поемі «марія»), наполегливе підкреслювання людськості Христа коштом його божистості («гуманізацію» Спасителя), – і приходить до висновку про світогляд поета як «особливу версію християнського гуманізму», що постала на ґрунті «прометеївського метафізичного бунту», покликаного до життя всеперемагаючою любов’ю до людини та готовністю прийняти страждання заради її визволення (соціального, морального, духовного, екзистенційного).

в цьому контексті не можемо оминути увагою ще одне важливе символічне значення постаті Шевченка – високий гуманізм, позначений виразними прометеївськими рисами (як абсолютна антитеза засадничому антигуманізму самодержавної імперії). д. Чижевський кваліфікував цю основоположну рису поетового світогляду і творчості як «безмежний антропоцентризм», що заступав «христологію», а м. коцюбинська – як «гомоцентризм». Л. ушкалов переконливо доводить присутність у романтичній поезії Шевченка питомо релігійного «культу людини», глоризації

159