Потапенко_книга

релігійності, християнського світогляду як невіддільного елемента української культури, складової частини національної свідомості та етнопсихології.

попри загальну тенденцію архетипної універсалізації при трактуванні творів поета не можемо ігнорувати й психологічних стимулів та автобіографічних моментів, що позначилися на творах О. потапенка материнської тематики. Образ матері, сповнений внутрішнього драматизму, проходить супровідним мотивом від ранніх віршів до пізніх. О. потапенко від початку генетично закорінений – морально та естетично – в національній традиції, нею живляться його людська вдача й поетична свідомість, емоції, уявлення про добро і зло, красиве й потворне. відтак сприймання материнських радощів чи кривд, переживань, жіночої долі взагалі є не просто співчутливим, а трепетно співчутливим. Автор відчуває непоборну внутрішню потребу у творчості віддати данину пам’яті матерям, які пішли в небуття, віддавши у своєму житті всю ніжність і ласку дітям, яких благословили на світ:

Знаю: ти і тепер за одвічним порогом Одганясш від мене і біду, і грозу...

І, забувши знемогу, підставляєш долоні Під синівську сльозу, посивілу сльозу! [17; 26]

у всі віки українці шанували чи не найбільше матір. Різні природні руйнування, війни, життєві негаразди приносили людям страждання, особливо обпікали серця матерів, які втрачали синів, чоловіків, батьків, дітей. Серце матері в усі віки було найщасливішим і водночас найстражденнішим на Землі. мати виношувала під серцем дитину, викохувала її, зігрівала теплом, ласкою. відомо також, що українці – нація кордоцентрична. Однією з типових рис українського національного душевного складу є особлива емоційність – здатність сприймати світ не холодно-раціоналістично, а емоційно, серцем. Цією рисою позначена і поезія О. потапенка «материнська любов найсвятіша», у якій переспівано народну легенду про лиху невістку, яка згубила свекруху. мати приречена на загибель, не має сил для спротиву власному синові, який виконував волю дружини:

210

Дивовижна легенда в народі живе, Як невістка свекруху згубила...

– Відвези її в ліс, вийми серце живе, Щоб воно на вогні ізгоріло!..

у вірші постає дивовижна суть материнського серця, що має титанічну силу любові до дітей та всеперемагаючого світла святості і всепрощення. Автор змальовує велику материнську любов, яка тим величніша, що мовчазна, непримітна, прихована, любовсамопожертва протяжністю в ціле життя:

.. .Скам’янів, бо на лютім вогні Серце матері тліло і тліло...

Раптом скалки немов навісні, Обпекли диким полум’ям тіло.

А з вогню мами голос пита:

– Тобі боляче, синку коханий? – Приклади моє серце отак І загоїться спечена рана... [17; 33]

Ритмомелодика поезії «материнська любов найсвятіша» витікає з незглибимої криниці народної пісні. На це «працює» і образна система – невістка, син, мати – а також традиційні епітети – матір свята, лютий вогонь, дике полум’я, синок коханий.

Автор описує любов таку, котра більше дає, аніж отримує, – любов батьків до дітей, любов материнську. Ця етична та естетична традиція розробки материнської любові характерна для народного епосу. водночас вона є суголосною світовідчуттю автора:

Заридав лиходій і скоріше Серце вклав у розітнуті груди...

– Материнська любов – найсвятіша, – Кажуть люди. Ви чуєте, люди?..

у вірші вчувається певний надмір літературного сентименту (цьому сприяє звернення до романтичної легенди), проте він промовисто маніфестує що для автора любов до матері – найважливіший моральний критерій в оцінці кожної людини.

211

мотивом жертовної материнської любові пронизаний вірш «Сини»:

Я під серцем носила тебе. А тепер проведу на чужину, Ти дружину кохай, як себе,

Дорогий мій, єдиний мій сину! Я тебе сповивала вночі,

У хрещатім купала барвінку, Не надбала скарбів і парчі,

Ти пробач мені, лагідний синку! [17,27]

у вірші тісно переплітаються образи матері-неньки, україниматері, народу та образ Небес як уособлення вищої сили, Божої матері та матерів, які закінчили свій земний шлях, але духовно присутні у всесвіті. Образи-архетипи тут доповнюють один одного:

Сини, сини, надія тополина, За вами світ і матері сльоза, І мій народ, і наша Україна,

У золоті блакитні Небеса. [17; 27]

Образ «жінка-мати» в поезії О. потапенка поєднує в собі архетипну ідею материнства та ідею святості. у вірші «дві матері» автор ставить в один ряд образ святої матері Божої та образ матері земної – субстанції небесну і тілесну. Образ матері Божої дозволяє долучитися до єства всесвіту, збагнути сенс високого, пізнання й непізнаваності, образ матері земної поєднує риси реальні, побутові («у хусточці біленькій, без прикрас») і символічні, сакральні, набуваючи ознак материнства як феномена універсального, величного. Отже, Жінка – це й образ земного світу, й символ його незбагненності, а значить високого призначення у цьому світі О. потапенко розкриває як універсалізм, так і національну природу материнства, материнської любові, її вселюдський і водночас глибоко особистісний характер. .

душевна тривога, сердечний порух співчуття і той пекучий біль, що наповнює єство від усвідомлення того, що матері відмов-

212

ляються від своїх дітей, прирікаючи їх на те, що вони ніколи не відчують у своєму житті тепла материнських рук, ніжності і материнської ласки, проводячи дитячі роки в дитбудинках, висловлена у вірші «ми вас любим, приїдьте...»:

Що зробилось із вами, матері України, Що казенні будинки не вміщають діток? О мої беззахисні, сиротинки-кровинки,

Ви простіть нас усіх – і дядьків, і тіток...[17; 37]

переповнені дитячі будинки, емоційно й семантично корелюють з душевною спустошеністю заблуканих матерів, а відтак означають національну кризову ситуацію, суспільно-історичну драму україни, драму політичну й духовну. Автор вдається до опозиції святості/гріховності, підсиленої опозицією любові/байдужості, проводячи думку про те, що материнство є найвищим призначенням жінки. мотив матері в поезії переростає у мотив україни-матері. у зверненні поета до україни з’являється порівняння її з мачухою, що тим самим підкреслює трагізм ситуації, оскільки цей образ має значну негативну семантику, закорінену в національному фольклорі:

Не Чорнобиль важкий, ані прикрощі світу, Я боюсь, Україно, що як мачуха, ти Не згубила надіі і вишневого цвіту...

О, Всевишній, прости нас, заступи і прости... [ 17,37]

Любов до матері і любов до україни у свідомості автора ідентифіковані як єдина загальнонаціональна моральна й ідеологічна вартість. вона декларується не на лексичному рівні, а на емоційному, настроєвому, на рівні психології творчості й психології сприймання як сплеск, вибух ностальгійних почуттів, як тепла хвиля дорогих спогадів про материзну – це цілісний образ, складові якого – любов, україна, мати – поєднані, злиті в єдину моральну і суспільну цілість. у віршах створено узагальнений образ матері (матерів), без якого неможливо уявити батьківську хату, біля якої росте вишневий сад, буяють мальви, чорнобривці, що у всі віки сприймався українською колективною свідомістю (й особисто

213

О. потапенком) як архетипний символ омріяного раю – втілення глибинної сутності україни, національного буття в цілому.

‹¶ˆ‡†Š €‡†. у віршах О. потапенка образи Хати і матері нероздільні. Рідна батьківська хата, дім – це те місце, де людина найбільше почувається людиною, це «незгасима обитель роду людського» [16; 257].

духовним оберегом поета залишається тепло рідного дому, здаленілий лелека над батьківською оселею, ніжний голос матері, буяння квітів. улюбленим образом при змалюванні хати є образ цвіту. взагалі поетичний світ О. потапенка – цілісно-доверше- ний і разом з тим веселково розгалужений, прикрашений красою цвітіння, проте з певною журливою нотою – наслідком особистого досвіду:

Зацвітає полуниця, Знову рідна хата сниться І лелека, що кружля Навкруг двора...

Благовіст луна дзвіниці, Чую голос, як росицю: Уставай, синочку, Бо уже пора... [17; 22]

виринають картини дитинства – як біографічна мозаїка прожитих літ, бо всі ми родом з дитинства, з отих росяних ранків, шелесту трави, солов’їних співів, теплих літніх дощів. музика дитинства не змовкає, вона звучить лагідно, чарівно:

Будуть сниться полуниці,

Ікалина, і криниця,

Ідитинство босоноге у траві, Чиста батьківська водиця

Івони удвох в світлиці

Добрі, ніжні – Зустрічають нас живі... [17; 22]

домашня оселя є частиною всього життєвого простору ліричного героя. тут лунала материнська колискова та дитячий сміх,

214

тут завжди відчувалась радість добра, світло сімейного затишку. Батьківська хата виступає духовним оберегом, вона пливе крізь віки і тисячоліття білим вітрилом надії і життя. Запах любистку і м’яти, просвітліле мамине обличчя, дивовижний цвіт саду – усе це утворює казку дитинства.

Батьківська оселя завжди залишатиметься тим життєдайним джерелом, з якого можна черпати сили, символом повернення ліричного героя до власних витоків, символом вічної непроминальної цінності – родини:

Будеш літати Високо, сину, Тільки додому Прошу повертай, Хай тобі сниться Цвіт полуниці, Батьківський край

І вишневий наш рай! [17; 22]

Із прадавніх часів українському етносу було притаманне емоційно-піднесене і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв’язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Ці риси знайшли своє відображення в ментальності українського народу. поетичне, лірико-пісенне сприйняття рідної землі та природи – яскрава риса творчої манери О. потапенка.

Батьківська хата, Батьківщина присутні у всій поетичній творчості Олександра потапенка. вони розчинені в художній палітрі віршів – прямою вказівкою, тканиною підтексту, художньою деталлю, словом ностальгії чи надії. Образ вітчизни (україни) фокусує в собі об’єктивне бачення історії і сучасності, здобутків і прорахунків, величі і гіркоти.

Образ україни у творчості поета набуває особливого звучання – політ до українства, відчуття його на рівні найвищого духу, найглибшої інтуїції, це чоловіче чуття Батьківщини, прагнення відчути рідну землю як найвищу ідею. для нього україна – це

215

дух, утвердження духовності і достоїнства. у вірші «побратими мої....» поет декларує думку, що єдиним шляхом до щастя, до утвердження українства є єдність нації, готовність усіх українців спільними зусиллями сприяти процвітанню Батьківщини, плекати ту духовну силу, яка закладена у давньому звичаї побратимства:

.. .Я молю вас, благаю: «Обміняйтесь хрестами,

Позабувши про клани, булаву і чини...

Ітоді Україна горда, сильна постане

Іпозбавить гріха і страшної вини...»

Ієдина апостольська церква Христова Нас своїм омофором благовісним вкрива...

Й лебедіє над світом наша пісня і мова, Й воскресає душа: Україна – жива! [17; 30]

Автор оглядається на минуле україни з висоти XXi століття: протягом віків принижувана ворогами, обпалена вогнем війни і Чорнобилем україна має відродитися, бо енергетика присутності в нових поколіннях марусі Чурай («Засніжило, полукіпки вмело...»), безіменних героїв-козаків («побратими мої...»), ветеранів великої вітчизняної війни («Найбільше наше свято – перемога!»), ліквідаторів чорнобильського лиха («Синам Чорнобиля») обов’язково призведе до національного поступу, утвердження державності:

До храму серця праведно ідіть, До олтаря примирення ступайте...

Нікого не кляніть і всім простіть І на хресті себе лиш розпинайте!

Немає має – єдиний є народ, Не панство і холопи – є Людина!

Не сподівайтесь на чужих заброд, Тоді і вам уклониться Вкраїна! [17; 18]

Як бачимо, у віршах О. потапенка з батьківської оселі виростає значимий архетип Хати-україни, бо вся україна складається з таких маленьких затишних світів, таких милих кожному українцеві батьківських хат. А однією єдиною «хатою» для всього народу є україна.

216

‹¶ˆ‡†Š –¦-. духу. Образи душі, духу, Любові, Серця, Бога є найпоширенішими образами в поезії Олександра потапенка.

Образ серця глибоко закорінений в українську національну культуру. З огляду на основні особливості українського національного характеру (емоційність, естетизм, сентиментальність, психічну рухливість, шанування індивідуальної свободи, релігійність та культ Землі) серце є осердям усього, що є в людині, основою неповторності й унікальності людської особистості. Через серце людина сприймає Бога, через серце Бог спілкується з людиною. Її щастя залежить від духовності і духовної наповненості. Людина володіє свободою волі, і сама відповідає за свої вчинки не тільки перед Богом, а й перед людьми. Звідси такими важливими для українців є проблеми громадського обов’язку, патріотизму, любові до Батьківщини, всього того, що називається «гуманізм».

духовний зміст людини складають «переконання, вірування, сподівання, смаки, уявлення про добро і зло, красу і ницість, істину і неправду» [23; 42]. Роздумуючи про сутність духовних констант людства, О. потапенко стверджує думку, що добрі справи, краса душі, жертовна Любов – це вічний скарб духовної Людини.

духовність як вища міра досконалості людського буття, як міжчасовий простір, як місток між вічністю стає визначальною естетичною категорією художнього доробку поета.

Свята і безборонна перед обличчям всесвітньої Гармонії душа поета. Що може він протиставити світу корисливості, жорстокості, зневаги? Лише свою душу. Ліричний герой поезій О. потапенка завжди залишається вірним своєму високому прагненню до духовної досконалості:

На небеса живими не беруть, Бо ми усі брудні і тричі грішні,

Очистить тіло й душу – наша суть, О, як це важко на землі, Всевишній!

... .Одна душа у чистоті чеснот Переживе усе, усе оновить

217

І підійде до праведних висот, Душа моя – це Ти, моя Любове!

Душа моя – це ти, любов і біль, Душа моя – молитва і розпука, Вона одна – і хліб, вона – і сіль, –

Солона сіль – моя солодка мука! [17; 29]

виразна антитеза підсилює вираження внутрішньої необхідності автора. На супротив злу, бруду він виводить свою душу і виходить переможцем. Бо той, хто служить законам добра, світла, честі, не може бути переможеним.

душа – це вічна дія, за Біблією – саме життя, горіння в пошуку, праці, любові, добрі. О. потапенко використовує поняття «душа» в узагальненому значенні – душа рідного народу в його віковічному становленні й бутті.

Автор стверджує, що шлях духовного становлення пролягає через процес морального самоочищення, каяття і любов як найвищий вияв духу:

В суєті омани і брехні Думали, що світ увесь купили...

Тільки небо не підкупиш, ні, Дай любові, Боже, дай нам сили!

І вістують дзвони, як набат, Небеса віщують малинові:

Хай полюбить брата в горі брат В каятті спасіння, у любові! [17; 42]

Любов для поета – це і високе духовне начало, найвище одкровення, сила, що допомагає осягнути Бога, і разом з тим любов – високе людське почуття, яке слід плекати, щоб не тільки боротися з пітьмою, але й збільшувати потік світла, радості, щастя на Землі, творити світ за законами краси:

Любов свята, як мати і отець,

– Кохайте, – я молю, – своїх коханих, Бо лиш із двох повінчаних сердець Воскресне світ, а з ним і ми постанем.

218

Продайте все, та залишіть Любов, Віддайте все, зоставте тільки Бога! Іди від мене, та повертайся знов,

Мій гріх святий, надія і знемога! [17; 61]

поетична творчість – це завжди високе одкровення. Найвище одкровення – звернення до всевишнього, розмова з Богом, щира молитва. Серце поета постійно живе напруженим духовним життям, воно буває втішеним і радісним, вічно тягнеться до ласки, горить-страждає від усіх несправедливостей світу.

Ліричний герой поезій О. потапенка постійно залишається вірним своєму високому прагненню до духовної досконалості. На тлі здобутків і втрат, потрясінь і випробувань, злетів і страждань, на тлі безперервності часу і неминучості людського і національного поступу – храм духовності, без якого не може існувати жодне суспільство, жодний часово-просторовий вимір.

•‹€¥- Šƒˆ‡†…¥ƒ² «€œ‘‡ˆ‹¥ƒ‘‡- ‚ˆ•‘€¥Œ‹€ ƒ‡€Šˆ¥•€.

українське слово у віршах О. потапенка постає шляхетним і вишуканим, всією своєю природою чутливим до найтонших нюансів думки і почуття. І водночас при всій легкоплинності і натхненності слова – воно у нього буває суворе і завжди змістовно точне.

усім кращим, чого досягла українська поезія, вона завдячує своєму пракореню – народній думі і пісні. Якщо ж брати поезію останніх років, то й тут усі справжні відкриття, усі справді сміливі новації, усі найновітніші пошуки поетів лише тоді приносили успіх, коли вони живилися глибинним корінням народних традицій. За своїм ладом, настроєм, вільними хвилеподібними наголосами поезії О. потапенка є піснями. тому так легко лягають вони на музику. Адже діє рука майстра-професіонала. Лірична поетова душа відлунює в кожному слові його поезій, бо ці слова йдуть з глибини серця митця.

Олександр потапенко – майстер пейзажу. Його поетичний пейзаж позначений особливою чіткістю штриха. довкілля він змальовує дивовижними фарба ми, автор неначе сам розчиняється у просторі української природи, бо цей простір і є продовженням

219