Потапенко_книга

Жінка у творчості поета постає мірилом досконалості суспільного буття, адже вона уособлює жіноче начало світу, його душу. вона є то звичайною земною, зрозумілою, то таємничою, неповторною і непізнаваною. кохання дає ліричному герою силу злетіти над світом, тобто зробити крок до його пізнання.

Його любов до жінки самовіддана, жертовна, він нічого не вимагає від коханої, лише прагне віддати їй усе, що може, що криється в його душі:

Ми кохали удвох В потаємній тужбі, Ми любили до болю, Шалено...

Все б тобі я віддав, Чуєш тільки тобі, Незбагненна моя, Нездійсненна! [17; 50]

Жінка як містичний символ у долі ліричного героя, його найвища радість і найдорожча мука. Жінка як ідеал, символ для поклоніння. вона іде поруч. вона надихає поета на творчість. Яким би він був, якби не її присутність у цьому житті?

Господи, я так її люблю, Бо вона – Небес пресвітле чудо...

відчуттям світлої печалі, світлого суму сповнені рядки вірша «Є кохання на світі». Через звертання до доньки йде розповідь ліричного героя про кохання, яке передається на рівні інтуїтивного наближення і взаєморозуміння двох сердець, єдності душ, відчуття одне одного:

Про нього не говорять, а мовчать, Про біль щасливий і таємну муку...

Любов – то коли лебеді ячать, Крильми обнявшись, чуючи розлуку....

Любов – безумство, ласка і вогонь, Любов – дарунок благодатний з Неба...

200

1 ніжні пелюстки твоїх долонь, З яких живу я воду п’ю від тебе! [17; 50]

пошанування жінки, увірування у її святість і неземну силу, яка дає чоловікові крила для польоту, натхнення на щодень. Гармонія світу стає гармонією почуттів. Цілий світ не може замінити кохання, він може його лише посилити, відтінити. Без кохання людина почувається обділеною і збіднілою. Без пристрасті неможливе відчуття і творення світу. почуття не вміщуються у словах. Бентежні і свавільні вони їх розкривають зсередини, словесна тканина тріщить від напруги, розлітається іскрами, вихоплюючи із таїни кохання звиви теплих рук, шепіт душ:

Уполум’ї жаданих білих рук Себе несамовито спопеляю,

Утрепеті твоїх щасливих мук Тебе востаннє, може, я кохаю...

Не треба слів, бо душі шепотять, Цілую пелюсток твоїх долоні:

–Ти будеш ждать? – Я буду вічно ждать,

–Мій світлий сонях, мій медовий сонях!..[17; 60]

поетичне оспівування любові в О. потапенка напрочуд чуттєве, його перо малює кохання всіма кольорами і відтінками художньої палітри. вірші вражають внутрішньою музикою, грою кольорів.

кохана для ліричного героя нерідко існує на межі дотику, слова, ілюзії. вона розчиняється у барвах квітів, у духмяних переливах їхнього цвіту, у полум’ї свічі, ніжності душі:

Твоя душа – то ніжні очі, То мальва трепетна в саду, О, як вона кохання хоче, Бо долю має молоду!

Моя душа – то спів кохання, То мук солодкий дивоцвіт...

Тебе любити до світання І до смеркання наших літ [17; 70].

201

у гармонії вселенської любові немає нещирості, напівпочуття чи якоїсь надуманості – там б’ють струни вічності. Святе поєднання двох закоханих сердець стає всеперемагаючим гімном любові:

Ти до мене злетів, більш нічого, нічого не треба, Цілувались крильми – ми у парі ізнов...

Нас вінчало, коханий, всевишнє, всевишнєє Небо, Вічне тільки життя, у якому – Любов! [17; 67]

Шляхетне ставлення поета до дружини поширюється на все жіноцтво. поет-християнин ставить жінку на п’єдестал краси і Любові і стверджує, що душа досягне гармонії у цьому світі лише завдяки коханню:

Моя княгине, лиш на грані двох світів, На тій межі, що нас веде на небо, Великий грішник врешті зрозумів: Ні тут, ні там не проживу без Тебе!

. ..Пречиста Діво, ти помилуй дві зорі, Не погаси їх душі на світанні...

Дружини наші, доньки й матері Воскреснуть тільки в нашому коханні! [17; 59]

увіршах О. потапенка не знаходимо вказівки на конкретність

іреальність адресата кохання. та, котру кохає ліричний герой, найчастіше постає в образі таємничому, ніби неземному. Ілюзія невидимої присутності коханої створює особливу атмосферу радощів чи печалі, щастя чи розпачу. Це загострює почуття, насичує поезію нотами молитовного одкровення, дозволяє відчути духовне поєднання закоханих:

Кохання перше – хрещення одне, У чистоті і святості єдине...

Воно – Господнє і таке земне – Мій перший цвіт, мій сон блакитно-синій [17; 64].

З вершини життєвого досвіду О. потапенко оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й триван-

202

ня. Любов як основа життя – єдиний і наскрізний мотив лірики поета. «просіть у Бога лише Любов!» – такий золотодзвінний рефрен його світлих поезій.

Œˆœ¥ƒ-¶–Œƒ’¥- ƒ‘ƒŽ‚†‰ƒ‘‡- ƒŽ‹€³-‰-€‹¶ˆ‡†Š-‰. Архетипи – це символічні образи (музичні, зорові, звукові, ритмічні, асоціативні тощо), що сформувалися в особистості під впливом колись (найчастіше у дитинстві) почутої розповіді: казки, пісні, побаченого яскравого національного обряду і т.ін. Архетипові структури передаються людині в результаті генетичної і соціальної спадковості та виявляються в універсальних способах обробки інформації: її сприйнятті, інтерпретації та породженні. тобто вони не усвідомлюються, не піддаються рефлексії, теоретичному аналізові, а закарбовуються в пам’яті особистості острівцями «закодованої» інформації, в психіці – емоційно забарвленими переживаннями, залишками етнокультурного піднесення (збудження). Акумульовані у такий спосіб, стають феноменом етнічної та національної пам’яті, міфології, культурної самобутності етносу чи нації.

українське літературознавство визначає архетип як таку модель, за якою формується певний твір, відображаючи універсальні сенси, спроектовані у символах, виражені у міфах. Архетип вважається «символічною формулою, що функціонує, коли відсутнє або неможливе однозначне поняття; ніколи не руйнується, лише видозмінюється, набуваючи нового вигляду» [9; 96]. Найхарактернішими архетипами загальнолюдського, у тому числі й українського національного характеру є архетипи Землі, Родини, Хати [2]. Архетипами, які впливають на ментальність українського етнокосмосу, є архетип землероба і воїнакочівника. Архетипи, втілюючись у архетипних образах-символах, у різних національних спільнотах мають різне змістове наповнення.

Українська мова і література в школі. – 2008. – № 1 (65). – С. 51-58

203

Вікторія Деркач

учениця 10-го класу ЗОШ № 2 м. Переяслав-Хмельницький

Тетяна Деркач

провідний бібліотекар ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

° • •

(матеріали для уроків літературного краєзнавства)

Розглянемо ідейно-логічні зв’язки й особливості творення образів-архетипів у ліриці Олександра потапенка.

‹¶ˆ‡†Š ƒŒ–. мотив родової пам’яті та пов’язані з ним численні образи й символи часу реалізуються переважно у віршах про родину. Більше того родова пам’ять подеколи домінує, вона відбувається як оживання праспогадів у поєднанні з особистими враженнями й почуттями. така зрима присутність минулого, переживання роду в собі, у життях знаних і незнаних предків створює враження дивовижної плинності часу, повсякчасної присутності минулого й майбутнього, продовження життя роду.

в етнокосмосі українців зв’язок між членами етносу – родинний, де всі сини і доньки єдиної неньки-україни. вождь – Батько, носій моралі нації. Жінка – мати, яка виступає берегинею роду. у поезії «Батько» автор створює образ батька, людини, наділеної всіма людськими чеснотами, великого трудівника, який дбає про добробут родини, основного мірила вартостей, того середовища, що формує характер і вдачу людини:

Щодня у трудах і стомилися руки, Та Ви не жалілись, бо хліб нелегкий...

У серці спеклися всі болі і муки, Та Ви не корились – простий і земний...

Мій сивий, як світ, мовчазний і суворий, Ти нас у житті тихо ніс на руках...

204

Учив нас долати і біди, і горе, Учив не топтатись по душах-квіткахі [17; 21]

Родовід, родинність, сім’я – це основа державності, осердя її духу, сплав майбутнього і минулого. Генетичний корінь народу поет простежує на прикладі безперервного кола родоводу: від своїх батька й матері до власного онука, який продовжуватиме рід. поет називає його своїм «безсмертячком»:

Мій золотавий чубчик-вітровій, Онук найперший – стебелина роду...

Тобі лишаю в спадок, світе мій, І ясні зорі, і пречисті води... [17; 73]

поет звертається до онука із закликом берегти рідну землю, калину, яку посадили вдвох з дідом, світлу чистоту дідової пісні, лелек, яких чекають навесні додому, – правічних символів української родини.

Автор підкреслює непроминальність вічності і вічність людських почуттів та стосунків, які переходять щораз в інший вимір, але не закінчуються ніколи, стверджує найвищу сутність світової гармонії – любов, вічність Роду, що декларується як тісні сімейні зв’язки, та весь народ із славною історією, яку творили предки:

Є слово честь і слово є любов, Вона – життя і нам від Бога дана, І є Вкраїна в золоті обнов –

Немов козацька слава нездоланна. [17; 73]

увірші наявне змикання часових площин, натхненно переплітаються часові виміри, сьогодення і минуле. пам’ять роду складається із радощів і болю. Автор вибудовує архетип роду, послуговуючись художніми прийомами, що надають поезії особливої теплоти і душевності: вживання численних епітетів, пестливих слів, метафор, порівнянь.

упоезії «Рушники» поет оспівує правічне коріння роду, яке символізують рушники. Рушники є споконвічним народним обе-

205

регом. Рушник супроводжував людину з перших хвилин її життя. На рушник клали немовлят після народження, під час обряду хрещення; на заручинах, коли дівчина погоджувалася вийти заміж, вона перев’язувала сватів рушниками, і в день весілля наречені ставали на вишитий рушник, який їм простеляла мати. Оскільки немає нічого вічного у світі, старенькі бабусі готували рушники про смерть.

Рушник-оберіг родини мав стати на заваді всьому злому. На рушниках-оберегах вишивали квітку-Берегиню, яка уособлювала в собі суть творення і суть захисту, а через це вічну гармонію оновленого життя, вона берегла біле, червоне та чорне зерно, зерно духу, крові та землі. Рушник пройшов через віки як символ чистоти. він нагадує ліричному герою рідну оселю, сімейний затишок:

Вних така чистота І любов голубина, І зорі яснота, І коралі калини.

Вних така білизна, Ніби божі освячені шати, Квітки тиха цнота,

Рідна батьківська хата. [17; 25]

пам’ять свого власного роду поєднується в автора з історичною пам’яттю і складає одне ціле. Час і пам’ять осмислюються у вірші як діалог родового та індивідуального, минулого й теперішнього:

Рушники, рушники, Ви – дарунок коханих, Оповиті піснями Від Марусі Чурай,

Ностальгія і гордість,

Ікраса Роксолани, Солов’їні серпанки

Івишневий мій рай!

206

Срібна нитка життя Родоводу і роду, І кринична вода

Від стрімких журавлів...

Я цілую твою Гладдю вишиту вроду. Як би Всесвіт прожив

Без святих рушників?! [17; 25]

пам’ять роду для Олександра потапенка – це ще й пам’ять про безіменних героїв україни – козаків, легендарну Чураївну, і пам’ять про конкретних осіб, видатних особистостей, які своїм життям і діяльністю прислужилися її процвітанню, уславили рід українців – тараса Шевченка («перед пам’ятником тарасу Шевченку в каневі»), василя Сухомлинського («василю Сухомлинському»).

у вірші «перед пам’ятником тарасу Шевченку в каневі» йдеться про відвідини канева українцем з канадської діаспори, який прийшов на сповідь до могили українського пророка і бере з неї крихту матері-землі, яка буде нагадувати йому україну, «запах рідних трав і дібров». Автор підкреслює вічність почуття любові до батьківщини, до її генія тараса Шевченка, вічність українського роду:

Попросив мене брат: «Як у вирій покличе Нас Господь у коханім... неріднім краю, Ти останню і першу поклади, чоловіче,

Щіпку ту від Тараса в домовину мою...» [17; 31]

тут канів та могила тараса Шевченка стають символами української землі, українського народу, оберегами Роду. Земля батьків, яка генно озивається в коренях духовного світовідчуття як найвища духовна потреба і духовна наснаженість ліричного героя. поет не боїться бути занадто сентиментальним, коли йдеться про рідну землю та святу історію свого народу. він пригортає до серця український люд з усього світу.

вічність Роду осмислюється на рівні високого духу, широти часопростору:

207

Київ, Переяслав і Чернігів – Побратими із прадавніх літ...

Боронили Русь від печенігів 1 слов’янський православний цвіт!

Храми і собори Мономаха,

ІШевченків вічний «Заповіт»,

ІБогдана шабля і відвага

Прославляли український рід! [18; 263]

Авторові притаманне тонке відчуття колообігу буття, вічності процесу народження нового і руйнування всього старого, звідси – замилування цвітом людства – дітьми, продовжувачами Роду. діти найбільше схожі на пташок, а ще на ангелів, тому автор ніжно називає їх «зграйкою щебетливих діточок», «малесеньким сонцями», «довірливими серцями», милуючись їхньою святістю і чистотою, як первозданною чистотою природи:

У вересні малиновий дзвінок Усіх покликав в школу спозаранку, І зграйки хцебетливих діточок

Благословляють матері на ґанку. Летіть у світ науки і добра, Любити вчіться кожну стебелину. Бо ще сьогодні просто – дітвора,

А завтра ви – надія України! [17; 57]

Автор співає гімн життю, прагне його вічного продовження і утвердження, бачить світ красивим і чистим:

Малесенькі сонця, Довірливі серця, Немов дзвіночки в школі, Срібні діти...

Роси вам до лиця, Барвінку до вінця...

1 долі, долі – Тільки, щоб радіти! [17; 57]

208

Архетип Роду вибудовується автором також і шляхом відображення тих величних звершень та досягнень, здійснених українцями-сучасниками: поеткою Ліною костенко («Засніжило, полукіпки вмело...»), професіоналом музейної справи михайлом Сікорським («ти ішов, як пророк, фарисеями гнаний...»), музикантом віктором тузиком («маестро»), футболістом Андрієм Шевченком («добре, добре, Андрій!»), боксерами віталієм та володимиром кличками («Брати клички»),

так, у вірші «Брати клички» автор називає українських спортсменів «антеями української землі», які, будучи «нащадками гордої слави козаків», захищають спортивну честь україни за кордоном і примножують славу україни. На спортивному полі виросла молода енергійна сила із зухвалою відчайдушністю, темпераментністю, наполегливістю. Це сила нового часу і нового покоління.

Сила і міць козацького характеру закодована у вдачі і характері людей, яким присвячує свої поезії О. потапенко, і просто таки одержима відданість своїй справі, ремеслу, синівська любов до україни – для сильних духом людей, продовжувачів Роду українців.

таким чином, ідея Роду щільно пов’язана з ідеєю Нації. Нація є найвищою формою спільноти, яка утворилась у певних історичних, господарчих, суспільнополітичних умовах, що поєднує всі прошарки й покоління з їх історією, культурою, мовою, традиціями, особливим баченням світу і свого майбуття.

‹¶ˆ‡†Š €‡ˆ‹-. Центральним образом поетичної творчості О. потапенка є образ матері. у різних варіантах цей образ наявний у багатьох віршах поета – мати-ненька, мати-україна, матимадонна. Звернення О. потапенка до образу матері й сакралізація материнства – не випадкові речі. вони є архетиповими структурами і водночас посилені тією особливою атмосферою, яку створювала в родині мати, і тим потрясінням, викликаним у автора смертю матері. мати як доля, мати-природа й мати-вселюдськість – ці іпостасі закорінені передусім на споминах про власну матір.

Характерним для автора є синтезування релігійних, християнських та національних ідей. Цей синтез базується на сприйнятті

209