Потапенко_книга

боке вираження. у ліриці поета поєднуються художні концепції любові: любові як людського почуття (щемлива синівська любов, ніжна любов до коханої, любов до Батьківщини, любов до природи) і любові до всіх людей як громадянського служіння, любові до ближнього, любові до Бога.

Філософською домінантою поетичної збірки «дві матері» є любов – одна з центральних категорій духовного світу О. потапенка, яка осмислюється автором в кількох аспектах: естетичному – любов до прекрасного (любов до красивого, опоетизування краси), етичному (любов до людини і людяності – любов-гуман- ність, любов до матері, любов до україни), патріотичному – любов до рідної землі, народу, Батьківщини, еротичному – кохання до жінки. тема любові у творчості митця універсалізується, виростаючи до статусу визначального екзистенціалу людського буття.

утворчості О. потапенка природа любові як властивості людської вдачі й разом явища соціального життя виявляється в надзвичайному розмаїтті сюжетів, мотивів, ліричних рефлексій, психологічних нюансів, художніх засобів. тема любові постає у вигляді широкого складно структурованого асоціативного поля, в якому спостерігається ефект перетину, зближення, взаємодії особистого, закоріненого в національному, ментальному ґрунті, в моральній, етнічній традиції, й універсального, загальнолюдського.

Світ поезії О. потапенка виявляє найглибші і найзнаковіші риси національної ментальності, для якої головною є висока снага до творчості. Це життєствердна домінанта – примножувати світ і красу

вньому, – що передалася духовною естафетою українцям ще від далеких пращурів-землеробів, звучить у поезіях особливо натхненно. у збірці «дві матері» розгортаються мотиви любові до краси в різних її виявах – жіночої вроди, краси природи й мистецтва.

увіршах виступають улюблені образи поета – образи квітів, дерев, цвіту, плоду – символів довершеної самозаглибленості буття. усе життя підпорядковане їхньому ритму, вони є символом краси, а краса є визначальною у людському житті. у творчості О. потапенка цілком виразно виступає потяг поета до естетизації всього сущого, оспівування краси оточуючого світу і людської ду-

190

шевної краси. поет кохається в музиці, у барвах природи. у творах звучать релігійні мотиви. Є в них хвала творцеві, проповідь Любові, за законами якої й відбувається вічний кругообіг буття, вічне оновлення світу, що дарує людям відчуття гармонії та краси:

На олтарі сердець поставте свічі! Ніщо не вічне – музика звучить – Два лебеді у вальсі віковічнім Прилинули, а значить – будем жить!

О як він грав! І лебеді злітали, Щоб в пісню світлу душу перелить...

Вони ячали – дві свічі згорали, Щоб люди научились так любить!.. [17; 41]

Світ ліричного героя у таких віршах, як «Серце Шопена», «маестро», «троянди на фортепіано» виступає естетичним феноменом, а мистецтво сприймається у найширшому і найглибшому сенсі й усвідомлюється як неодмінне доповнення буття. Автор настільки майстерно володіє всіма багатствами мови, особливо її мелодикою, що картинам тріумфу музики, окриленості душі, виру почуттів уже замало рамок вірша і вони вириваються назовні: «Луна ноктюрнів срібний передзвін // мелодія чарує всі епохи...», «О як він грав! І лебеді злітали...», «Я чую, як мелодія зліта...» («Серце Шопена»); «Гармонія з Небес // Симфонія – з душі...», «дві матері» в небесному оркестрі... // політ духовний, що вартує жить...» («маестро»); «Я граю форте для усіх коханих, // душі крещендо – дві твої руки!», «Не убивай! – прошу – свою Любов! // вона з Небес мелодією ллється...» («троянди на фортепіано»). посилюючи емоційну напругу поетичного світу, автор послуговується музичними образами й категоріями. О. потапенко витворює багатогранну картину світу, у якій панує вселенська гармонія, владарює музика Любові.

душевні сум’яття ліричного героя, внутрішній дискомфорт, нерозділене кохання, самотність, психологічно складні переживання у зв’язку з відчуттям дисгармонії із світом виписані автором особливо виразно. вони бентежать його. Людська душа прагне спокою,

191

тиші, умиротворення, простого щастя. тож проблему сучасності можна вирішити. О. потапенко стверджує, що вона – у торжестві безсмертного почуття Любові, єдності двох найближчих, найдорожчих душ, у його духовній присутності в цьому житті.

вірші О. потапенка закінчуються якщо не тріумфальним переживанням щастя, то закликом до прагнення такого щастя.

Часто автор вживає наказові дієслова. Але це не категоричний дидактизм. він промовляє до людей як порадник, добрий навчитель, який має життєвий досвід і мудрість. Більшість віршів витримані в тональності м’якого, ненав’язливого повчання:

Любов свята, як мати і отець,

– Кохайте, – я молю, – своїх коханих, Бо лиш із двох повінчаних сердець Воскресне світ, а з ним і ми постанем.

Продайте все, та залишіть Любов, Віддайте все, зоставте тільки Бога!.. [ 17; 61]

Радість добра і відчуття світу крізь призму любові як першої і останньої пристані людського духу – визначальна риса творчого почерку поета. поет поглиблює сковородинське бачення світу, де одночасно відбувається визначення свого місця у світі, зачудування гармонійністю краси та морально-духовною довершеністю людини. у цьому відображається і етичний аспект Любові у О. потапенка.

Широко розплющеними очима дивиться поет на свій час і сучасників. Бо він поет, митець, а значить людина, яка не може марно розтрачати свій талант, а повинна рятувати пристрасним словом серця, що страждають, зневірені душі. І він рятує – вселяє надію, зігріває теплом своєї душі, на руїнах прикрощів світу будує храм духовності. у поезії «Люди лебедині» поет простежує шлях свого власного духовного становлення і шлях духовного очищення своїх сучасників, закликає їх сприймати горіння свічі людяності, праведності власним серцем. поет говорить за ціле покоління, на яке чинився тоталітарний тиск, і яке певним чином і донині не змогло змінити світогляд. Ліричний герой висловлює надію на моральне самоочищення, торжество Любові:

192

Бачу друзів своїх, що давно не торгують квітками, Бачу вас, що в душі научились прощать ворогам...

1 таку молоду, як мадонну, опечалену маму Біля хати у мальвах... Мамочко, мам...

... Вірю в чистих людей і любов пресвяту лебедину, Знаю: смерті нема, всі воскреснем у сяєві ми...

І Всевишній стає на пречисті довіку коліна Перед нами Людьми, лебединими в душах Людьми [17; 24].

поетичний світ О. потапенка – цілісно-довершений, логічновибудуванийіпорядзтимвеселковорозгалужений.Зримоютаяскравою є поезія, в якій автор оспівує рідну землю, Батьківщину, родину.

упоезіїО.потапенкаєосердя,навколоякогорозгортаєтьсяввесь зміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, невтримно тяжіє. Це народ, нація, україна. україна в усій складності її історичної долі – для нього не лише тема, мотив, образ, до якої звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власним почуттям. Це щось більше, це те, чим живе його душа. Його мадонна, наречена, подруга, дружина, мати, дівчина, ма- руся,українка,мальва–усіівсе,комуйчомувінзвіряєтьсявлюбові,– усе це зливається в один великий і неосяжний образ. поет говорить про свою вітчизну, україну в її незбагненності й невизначальності. вона для нього – в усьому житті. Образ україни проглядається в багатьох віршах поета. у них прочитується велика любов до рідної землі.

Часте поетове звернення до цінностей, пов’язаних із захованими в глибинах пам’яті архетипами, потужна лірична експресія дає можливість апелювати до національних та загальнолюдських почуттів людини.

Громадянські мотиви в поезії О. потапенка тісно переплітаються з ліричними («Єдиною хай стане україна!», «ми вас любим, приїдьте...», «Слов’янська врода», «киньте камінь», «Гроші», «Синам Чорнобиля», «Найбільше наше свято – перемога», «михайлу Сікорському» («ти ішов як пророк, фарисеями гнаний...») та ін.). у віршах дуже відчутний синтез філософії і поезії, адже без глибокої думки, без продуктивної ідеї художнє творення не може бути справді

193

великим. Насиченість духовного світу митця суспільними тривогами знаходить відображення у творчості. поет глибоко переймається проблемами сьогочасного життя суспільства – бездуховністю молодого покоління, громадською пасивністю, національною безпам’ятністю, що є першопричинами соціального сирітства, прагненням до легкого життя, пошуків легких заробітків за кордоном. Негативним соціальним проявам сьогодення автор протиставляє іншу україну – високодуховну, прославлену героїчною історією, козацькою славою, подвижницькою працею сучасників. віками принижувана україна відроджується, будуються храми, а отже, пробуджується і її дух. відчуття вітчизни – це і відчуття її вічності.

Батьківщина для О. потапенка, як і для кожного з нас, починається з батьківської оселі. Ностальгійними мотивами пройняті поезії, у яких автор відображає світ свого дитинства, рідну хату, матір, батька («Батько», «Люди лебедині», «мамі»):

Виглядай мене, мамо, із далекої далі, Зустрічай, сива вишне, на шляху край села...

Тільки що це? Навіщо? Чом так раною рано Ти за обрій пішла: одцвіла, одцвіла...

Ти поглянь: наші мальви розколихують вічка. На моїй сорочині паничі розвились.

Накупай нас росою із Десни-чарівниці, Освіти й освяти – як в дитинстві колись.[17,26].

вітчизна для поета – у леті бджіл, лелек, журавок, у розмаї барвінку, чорнобривців, золотих соняхів, у голосі матері й батька, у купальській ночі і вишитих рушниках. вона і у високих пориваннях людського духу, у храмах, де очищуються душі і наповнюються Любов’ю, у мужності козаків, і у величних досягненнях сучасників – спортсменів віталія та володимира кличків, Андрія Шевченка («Брати клички», «добре, добре, Андрій! ). музикантів («маестро»), педагогів («василю Сухомлинському»), майстра музейної справи, Героя україни михайла Сікорського («михайлу Сікорському» («ти ішов як пророк, фарисеями гнаний...»). Саме завдяки своїй особливій місії геній, талант настільки злитий

194

із своїм часом і настільки концентрує в собі сили і прикмети часу, почуття і помисли сучасників, що навіть його особисті настрої і враження виступають дієвою силою в свідомості сучасників і навіть наступних поколінь. ділами своїх синів гордиться україна.

Одним із центральних образів, оповитих гордим почуттям, у Олександра потапенка є переяслав. переяслав не лише як домівка поета, а й як осереддя унікальної культури, диво історії, центр українства:

Храми і собори Мономаха,

ІШевченків вічний «Заповіт»,

ІБогдана шабля і відвага Прославляли український рід!..

Храм науки, що усе міцніє, Світ музеїв і сердець палких. Над тобою благодать ясніє,

Місто заповзятих, молодих! [18; 263]

енергія поезії О. потапенка завше спрямована в майбутнє. Але ж майбутнє починається в минулому, і що глибше його коріння, то вища і розлогіша крона майбуття. Це усвідомлює поет, нащадок своїх славних предків:

Братайтеся, єднайтеся, Бо є козацький дух! Єднайтеся, всміхайтеся – До злагоди навкруг!

У радості стрічайтеся, Мов ріднїі брати, Мій Переяслав зоряний,

Через віки цвіти! [18; 263]

Œˆœ¥ƒ-‡ˆ«€‡†…¥€ ƒ‘¥ƒ‰€ ³Ž-‹•† « ‰- «€‡ˆ‹-». ƒˆ‡†•€ ¥€³‰†. З особливою ніжністю, небуденним ліризмом О. потапенко виводить у своїй творчості образ жінки – матері, коханої, дружини.

Свою точку зору на роль матері у житті кожної людини, материнства, цього високого покликання жінки, автор висловив у

195

вірші, який дав назву всій збірці – «дві матері . Саме в цій поезії чи не найповніше окреслюється духовний і світоглядний портрет автора, його характер. вірш переростає автобіографічні рамки, оскільки ліричніш герой піднімається до авторового ідеалу високодуховної людини, вдячного сина: у житті людина повинна прагнути духовного вдосконалення, бути високогуманною особистістю, складати шану і повагу матерям за життя:

Дві матері у кожного із нас,

Узолоті ікони – Божа Матір...

Ухусточці біленькій без прикрас Та друга, що чекає біля хати...

Простіть мене, небесна і земна, За болі, за гріхи отого сина, Який до покуті застільного вікна Стає в молитві тихо на коліна...

Як рідко я привозив квіти вам, Як рідко в храмі свічі золотавив...

Цілуйте руки рідним матерям, Допоки не вознеслись в Божій славі...

Свіча горить, а матері крильми

Вобіймах плачуть за всіма синами...

І образи святїі в рушниках Скропляє віск із сивими сльозами... [17; 17]

Не випадковим є у поезії образ храму, що асоціюється зі святістю та молитвою, що повсякчас променить надзвичайно щемним душевним сповіданням. Автор закликає виявляти зворушливу увагу до матерів: заклик ліричного героя цілувати руки матерям – дякувати їм за їхню щоденну жертовність заради дітей – є закликом до пошанування матері як Берегині Роду, першої і наймудрішої виховательки, порадниці. для автора мати є символом сили і родинної святості, а любов до матері – найважливіший моральний критерій в оцінці окремої людини і людності взагалі.

Образна система вірша працює на ідею. Автор відчуває душу слова. пронизливого ліризму поет досягає завдяки вишуканій ме-

196

тафориці: «матері крильми в обіймах плачуть за всіма синами», «і образи святії в рушниках скропляє віск із сивими сльозами», епітетами, що надають особливої експресії та вдалому неологізму «золотавив» («як рідко в храмі свічі золотавив»).

тема матері, материнства знаходить своє продовження у віршах «материнська любов найсвятіша», «Заповіт матері»,«мамі» та ін.

поет оспівує материнство, родючість, світлодайність, він обоготворює жінку-матір. Образ матері у вірші «материнська любов найсвятіша» набуває фольклорних рис святенництва та страдництва.

Надзвичайним ліризмом пройнятий вірш «мамі». Смерть найріднішої людини залишила незагойну рану в душі сина. Ліричний герой, звертаючись до матері, називає її «сивою вишнею», яка «за обрій пішла», «одцвіла, одцвіла». Науковці засвідчують: «у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася з небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» – це «свят» [22; 40]. вишня була символом життя, матері, україни. Недаремно українці з давніх-давен висаджували біля своїх будинків вишні.

поет використовує здатність потужної метафори відобразити різні грані людського буття: радісного дитинства, щасливого сімейного життя, створити напрочуд рельєфні зорові образи.

Образ матері виступає символом сили і родинної святості. поет проводить думку про духовний зв’язок матерів і дітей, який існує і після смерті, бо мати уособлює всеперемагаючу любов:

Знаю: ти і тепер за одвічним порогом Одганяєш від мене і біду, і грозу...

І, забувши знемогу, підставляєш долоні Під синівську сльозу, посивілу сльозу! [17; 26]

Є у творчості поета вірші, де відтворено світ дитинства: «малесенькі сонця», «Безсмертячко моє».

діти для О. потапенка – не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності. у них він є собою, бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку

197

згодом людина втрачає. Його вірші про дітей співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. вони проливають нове світло на природу поезії як такої, у якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, душевна чистота.

вірші про дітей відображають деякі дати з життєпису поета. у поезії «малесенькі сонця» автор відтворив подію, що мала місце у педагогічній діяльності його дружини, коли до молодої вчительки підійшов її маленький учень і запитав: можна я буду називати вас «мамою»? Щирість, добре ставлення вчительки до дітей справило сильне враження на хлопчика, шкільна наставниця нагадала дитині власну матір – ласкаву, добру, лагідну. дитяча безпосередність, душевна відкритість і довірливість глибоко зворушили автора:

Люблю я так наївні очі ці, Коли мене віночком огортають...

1 непомітно сльози на щоці Ховаю – діти «мама» – називають! [17; 73]

Образи дітей у поезії О. потапенка набувають узагальнюючосмиєлового, символічного значення. у дітях він бачить майбутнє нації:

Летіть у світ науки і добра, Любити вчіться кожну стебелину. Бо ще сьогодні просто – дітвора, А завтра ви – надія України! [17; 73]

вірш «Безсмертячко моє» глибокобіографічний, вражає теплотою і щирістю почуттів. Рядки, завдяки вживанню іменників і з суфіксами, що надають словам значення зменшеності та пестливості, випромінюють ту велику дідівську, щемливу любов до онука, який є продовжувачем роду, носієм його традицій:

Безсмертячко моє, Безсмертячко моє, Цілує діда І бабусю щиро...

Нехай життя твоє

198

Любов’ю обів’є Цілюще миро

Іголубка миру! [17; 73]

увірші відображено правічні риси української народної душі, втілені у прагненні ліричного героя донести до спадкоємця такі високі чесноти, як честь і любов, виховати в нього почуття гордості за своїх попередників, за Батьківщину та почуття причетності до творення її долі. Автор апелює до сокровенних для українця понять, явищ, імен: земля свята, калина, лелеки, честь, любов, козацька слава, Вкраїна.

–Œƒ’¥“ ‹ƒ³‹ƒŽ•€ ‡ˆ«† •ƒ¶€¥¥“. у любові вивищується душа людини. І власне тому у творчості Олександра потапенка важливе місце відведене темі кохання. Але воно виступає не причиною, а наслідком потреби душі. Бо ж у коханні найповнішою мірою реалізується духовний потенціал людини. у любові людина вивищується над світом, у любові розкриваються всі грані її єства, бо любов – почуття святе:

Я із Сином Твоїм на Голгофі вмирав, Гріх змиваючи праведно кров’ю...

Чом же, Боже, мене покарав Найсвятішим, що зветься любов’ю? [17; 52]

кохання – як найбільше одкровення, кохання – як вічний оберіг, у якому людина знаходить себе, кохання як найбільший набуток людини. Олександр потапенко заявляє це настільки експресивно, що в уяві читача картини страждань ліричного героя постають з особливою виразністю всіх тонів і відтінків цього почуття:

...Любов – життя, любов – твоя краса, Мій хрест – це ти і трепетна надія!

Свята любове, ти мене не залишай – Без тебе вже немає сенсу жити...

Моя мадонно, милуй і карай, Я буду і розіп’ятий любити! [17; 52]

199