Потапенко_книга

Ганна Токмань

доктор педагогічних наук, професор Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди

• • ° . •

поезія О.потапенка пісенна, легка інтонаційно, мелодійна, з різноманіттям ритмів, рефренами, коротким рядком, невеликою кількістю строф.

Це українська поезія, навіть коли вона написана російською, бо її світ – це простір україни, з її природою, рушниками, культом матері, святинями, історією.

Церелігійнапоезія,боїїгероїнетількилюди,айБог,Богоматір, ангели.

Релігійність виявляється в тексті на рівні підтекстових цінностей, крізь які людина оцінює себе. Євангельський заклик до всепрощення на фоні жорсткості і жорстокості сучасного суспільства лунає людяно, милосердно.

Це – молода поезія. Її герої переживають цілу бурю почуттів, що властиво молодості. І головне – кохання. Рядками віршів іде Любов у різноманітті її проявів: світле романтичне почуття, зустріч, прощання, спалені листи, шалена ніч, пристрасть, жага, несміливий доторк, моральна заборона, поклоніння, – все це вирує в серці героїв поезії.

Це – театральна поезія, її герої – чоловіки і жінки, літні і юні, діти і боги, квіти і птахи. Особливо О.потапенкові вдаються жіночі образи, вірші нерідко і написані від імені жінок – щасливих і ображених, грішних і святих, але завжди закоханих.

пісні, а вся збірка пісенна за жанром, продовжують старовинну традицію філософії серця, особиста емоція народжує думку, яка стосується сокровенного «Я» людини.

краса – головний мотив віршів, цікаво, що поета приваблює краса неяскрава: оспівано скромну, витончену естетику цвіту полуниці, незабудки, юної вишні.

230

пісенна поезія поєднує образи минулих століть із сучасними реаліями і ритмами. тут оживають серце Шопена, Чураївна, улюблений кінофільм про Іхтіандра, і вирує сучасне місто з барами, заробітчанською, еміграцією, сексуальною революцією, Інтернетом. Смішний Барабаша примушує зависати комп’ютер, а прекрасна слов’янка мандрує Іспанією і португалією. ми живемо у цьому світі, але понад нами залишаються незмінними небеса

зїхньою таємницею. «Романтик», – говорить дівчина в одному

звіршів, – так, головний герой поезії О.потапенка – романтик, може, це те, чого бракує в житті багатьом з нас.

О.потапенко розгорнув перед нами ще одну сторінку історії своєї душі. він педагог, науковець-лінгводидакт, культуролог, знавець езотерики, керівник, поет-пісняр. Його творча діяльність переконує кожного в багатстві Божого дару, який дано людині. повір у себе, будь гордим, дивись у свою душу і реалізуй її багатства, неси людям думки, почуття, твори. так живе О.потапенко, вчить нас вірі в себе, свої можливості, здібності, таланти. вчить нас любити життя, прожити його як одну прекрасну весну:

Наші душі проснулися, Закружляли в рапсодії...

В тихий цвіт огорнулися, Забриніли в мелодії...

Зараз ми всі перенесемося у світ цього чарівного кружляння душі дякуємо за ці романтичні миті авторам пісень і романсів – Олександру потапенкові і вікторові тузику.

231

Неллі Бондаренко

кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник інституту педагогіки НАПН України

Цього року у видавництві «міленіум» побачила світ книга «дух.Любов.творчість» відомого вченого-методиста, філософа й культуролога Олександра потапенка.

Ця книга – своєрідна квінтесенція попереднього досвіду. вона розвиває і підсумовує тридцятирічний творчий доробок автора, репрезентований у словниках, посібниках, збірках поезій.

Ця книга, невелика за формою, проте велика за змістом, є свідченням високого інтелектуального служіння Слову і Людям. Філософія людинолюбства, творення добра стала для Олександра потапенка визначальною в житті.

професор університету, який написав понад два десятки словників, підручників, і посібників з української мови та методики її викладання, звертається до синтезу науки, релігії, мистецтва, теософії. досить символічною є назва книги, в якій розглядаються філософські питання духовності, пошуку істини, дороги до храму, формування свідомої людини майбутнього.

Автор розповідає про свій шлях богопізнання, який спричинив тектонічні зрушення в його свідомості, надихнув на нові наукові й творчі звершення, розкрив невідомі раніше таємниці людського буття.

З книги читачі дізнаються про дослідження Олександра потапенка в галузі символіки, герменевтики, когнітивної лінгвістики, культурології, нумерології, гематрії, математики, прози й поезії, які здобули визнання не лише в україні, а й поза її межами. до речі, ця книга – не перший твір такого плану. до цього побачила світ ціла серія книжок бібліотеки посвячених духовної еліти, а також збірка поезій «дві матері», автор заявив себе як талановитий поет.

І в книзі «дух.Любов.творчість» під однією обкладинкою в системі філософсько-естетичних координат поєднались як прозові, так і поетичні твори, в яких виразно проступає особистість автора. поезії мирослави потапенко органічно вплітаються в канву всієї книги.

232

поетичні твори сприймаються як згусток одкровення, радості й легкого щему, емоційного та інтелектуального злетів – успіх тих виявів душевного стану, що є неодмінними ознаками людського існування і своїм природним поєднанням творять канву життя кожної людини.

Олександр потапенко передає свої відчуття так образно і зримо, що вони захоплюють читача, спонукають до співпереживання.

Написана цікаво й переконливо, книга вигідно вирізняється з-поміж видань подібного типу. Охоплюючи широке коло буттєвих питань, інтегруючи різні галузі знань, автор філософської оповіді вдається до різноманітних методів і прийомів, зокрема , автобіографічного.

побажаймо ж професорові й митцеві Олександру потапенку нових творчих звершень на благо нашої науки і культури, талановитих учнів і вдячних читачів.

233

Л. Зіневич

кандидат педагогічних наук, завідувач кафедри українознавства Чернігівського економічного університету

Наснажена глибокою духовною силою, вона стала джерелом чистої і цілющої води у потоці негативу, агресії, інформаційного непотребу і бруду, що ллються звідусіль. вона відкриває, мабуть, найважчий шлях у житті – шлях до самого себе, до омріяної гармонії через пізнання істини, любові і Бога, вона відкриває Людину як найвище Господнє творіння. Автор і своїми науковими розмислами, і поетичними віршами-сповідями змушує читача думати, аналізувати, переосмислювати життєві цінності, перебудовувати життєві принципи на засадах добра і Любові у всіх можливих її проявах.

234

Коломієць О. В.

кандидат філологічних наук, доцент університету «Україна»

ƒ‘‡€‡˜ ‡‰ƒ‹ª“ •‹-³˜ Š‹†³«– ‡‰ƒ‹-¥˜

Як відомо, періоди створення та становлення нового потребують фахівців із багатоспекторним колом знань та інтересів.Сучасний розвиток науки та суспільства засвідчує саме таку необхідність поєднаннязнаньізрізнихчиблизькоспорідненихгалузей,наперетинітапоєднанні яких виникають нестандартні бачення, нові знання,непересічні особистості. Саме таке враження справило на мене знайомство з науковим доробком професора педагогічного університету імені Григорія Сковороди потапенка О.І. Це і дослідження з методики викладання української мови, і посібники з українознавства, з етимології української мови тощо.

Одна з останніх праць Олександра Івановича, з якою я мала можливість ознайомитися, – монографія «Лінгвоконцептологія», перевидана автором із доповненнями у 2011 році видавництвом «Освіта україни». Автор розглядає лінгвістичні категорії не лише в контексті філософських та психологічних знань,а й крізь призму сучасної фізики і навіть езотеричної доктрини. такий різносторонній науковий підхід дає можливість уникнути сухого академічного викладу, робить дослідження цікавим і актуальним. крім теоретичного матеріалу праця містить ряд нарисів, що розкривають суть таких окремих лінгвокульторологічних концептів як Слово, Альфа та Омега. Частина їх має біблійний характер – великдень, воскресіння, вавилонська вежа. Частина наповнена загальнофілософським змістом –правда, Любов тощо. дослідник розглядає названі концепти крізь призму синергетики та холізму. Разом із тим, робота привертає увагу кількістю цікавих прикладів, посилань на відомі джерела.

Завдяки таким дослідженням також розвивається увага студентів до наукових знань, що робить навчальний процес не лише змістовним, а й емоційно пізнавальним. Хочеться засвідчити Олександру Івановичу щиру повагу за його неформальний внесок у розвиток наукової філологічної думки і побажати, щоб світоч його творчого натхнення ще довго освітлював дорогу усім, хто йде цим шляхом.

235

Красавіна В.

доцент Чернігівського педагогічного університету

Особливу увагу акцентує на чудодійній силі слова, вказує на його роль у формуванні духовно-ментального світу особистості.

Автор несе Слово Боже до людей, програмує на чисті помисли, добрі справи і вірить, що загальнолюдські цінності переможуть.

книга пронизана високим духом любові до творця, людей, слова тощо. вона повинна стати настільною для тих, хто прагне досягнути вершин духовності.

236

Наталія Павлик

поетеса Переяславщини

• • ·

, •

Своє поетичне реноме Олександр потапенко підтверджує єдиною книгою поезій «дві матері». помітний своєрідний тембр голосу якраз у розвитку тематики – любов як атавістичний порух до світу й людини у ньому. Саме за Божим покликанням цей поет відкрив душу у слові для сповіді й причастя. треба відсікти одну потаємну думку, що виникає в кожного сучасного критика, якому її імплантовано ходом новітньої історії: а з якого ж політичного постаменту споглядає митець на суспільні баталії, і які він хоче мати девіденти від того, що словом заточить чиїсь ідейні списи? Олександру потапенку вдалося відмежуватись на етичному рівні від барикадних політичних зіткнень, не привносити такий розор у творчість. І це робить честь поету, що як продуцент художнього слова не експлуатує його на догоду певному догмату. Більше того, поет знає, що в такому контексті слово «раціоналізується», тому не опускається до рівня – хоч холостими, а постріляю, аби лиш був розголос і запам’ятали ім’я.

Збірка «дві матері». структурована не однорідно: перший розділ – вірші українською мовою, другий – «Російські романси та пісні», третій – «переклади». вірш «дві матері» – це ода святості самого вияву материнства. матір Божу і матір земну поет бачить, як сонце у зеніті, схиляє голову перед мамою рідною й образом Божої матері на іконі, що зливаються в єдину захисну силу проти земних скорбот. коли читаєш вірш «дві матері», то зримо постає видиво – мати стоїть на порозі, як ікона у божниці. природньо, що цей твір став піснею, яка викликає очисні сльози в людей різного статусу та положення. А сльози – то купіль душі.

монолог спокути ліричного героя – авторизоване просвітлення, що витікає сльозою, із поетового серця, при цьому уособлює синівські, вселюдське благання материнського й Божого прощення: «простіть мене, небесна і земна, // За болі, за гріхи отого сина, // Який до покуті застільного вікна //Стає в молитві тихо

237

на коліна...». медитація поетичним словом, в якому оживає тепло материнської любові й турботи, заспокоює героя, дає прихисток стомленій життєвими негараздами душі.

до вірша «мамі» О. потапенко подає таку присвяту – «моїй рідній матусі зі світлою любов’ю», а в самому творі безпосередньо і щиро, як хлоп’я, просить маму – «Освіти й освяти». О. потапенко, як свого часу і Б. Олійник, низенько вклонився словом пресвітлому образу матері. Зворушує те, що це порухи чоловічої душі, де сентимент свідчить про надчутливість, неосяжну любов.

Олександр потапенко «виминає» й інші теми: побратимство, творчість, україна,. матеріальна заангажованість і гроші, Чорнобиль, жінки-повії та, покинуті діти тощо. паралельно темі материнства розроблена художньо якісно і тема кохання. І ось тут О. потапенко відкриває всі заборола своєї душі. Блиск неонових вогнів цивілізації поет з легкістю поміняв на щасливий зблиск в коханих очах. крізь стрій рядків проступає сум’яття ліричного героя: кохання до чужої дружини шалом затягує в почуттєвий вир, а благочестива натура вірного чоловіка зупиняє від неправедних вчинків.. Старе, як світ, зіткнення – почуття й обов’язку/ Синдром Ромео проти синдрому дон-Жуана. «Йому земне кохання подаруй – // та збережи Любов мою нетлінну!». поет не зрікається «двосічної» лобові, лиш ремствує на солодку стражденність – кохану жінку: «мій хрест – це ти». Свій келих гіркого трунку життя ліричний герой О. потапенка не відмовляється пити, лише в життєвій містерії оприлюднює в запитанні зізнання: «та чом же я таємно в самоті // Її стражденно, проклято кохаю?». Жінка-незабудка для поета – як вияв одухотвореної любові, з якої леготом-закликом чуються слова: «І в безнадії – все одно любіть!». першим цвітом, лілеєю, мальвою, вишнею .вводить поет жінку в образ, гравірує в метафоричних сполуках. вірші, присвячені дружині, можна було б зібрати в цикл під назвою «Сиве кохання».

у строфічному міжрядді віршів вичитувати нема чого, мелодика розлита по самому текстовому полотну, тому понад сімдесят віршів О. потапенка і стали піснями. творче побратимство з переяславським композитором в. тузиком – щасливі злети «музикою в небо». від такої лірики й каміння заспіває...

238

у збірці «дві матері» наявні два твори, які хапають за серце, в них присяга любові – оприявлена як творча осібність, і як кровна вірність. «Ліні костенко з синівською вдячністю за світлу Чураївну» – така присвята вже передбачає посилену художню потенцію, розмову на рівних. відзначимо, що метафорика цього твору згущена, стильово наближена до лінійної, тому вірш у збірці є художньо найсильнішим, «височить» над рівномірно розлитою лірикою творів з оточення. Золотими словозлитками можна назвати авторські знахідки: «полукіпки вмело», «кужеліє лихо», « О, зборони!», «Бо зачинаю думку, як дитя». Щемлива ніжність прохоплюється у вірші «Безсмертячко моє», який присвячений кровиночці роду – онучку. така чоловіча чуттєвість учить життю в любові й милосерді, вірності родовій групі крові: «тобі лишаю в-спадок, світе мій, // І ясні зорі, і пречисті води».

в поезіях О. потапенка часто зустрічається образ летючого – «моя душа, як білий лебідь, лине», «Я до храму лечу, як на сповідь останню лечу», « Раз у долю лебідь прилітає», «Я до тебе лечу – і немає землі, // Наче лебідь, до сонця злітаю», «Як дві світлі зорі через темні світи // ми злітаєм: кохаю! кохаю!». Звідтам – уособлення, що, споглядаємо у вірші «Люди лебедині»: лет – як вивільнення, як духовне тривання в позачассі. Слово «лебідь» і. похідні від нього найчастіше зустрічаються у віршованій лексиці поета.» творчий горн О. потапенка схожий на багаття: в душу вкидається всякий життєвий хмиз, а звідти виділяється тепло, іноді з іскрами, чи й з гічавим димом. проглядаєтьсяпритомився митець на висхідному шляху, але прагне жити як людина – набіло. Сонцю також важко довитись в очі, хоч воно світле й життєдайне. коли душа інфікована агресією, потрібен антисептик – любов. Якраз до неї навертає митець, кличе до храму з вірою в серці, а не демонструвати позірне набожництво: «Заповнюються храми і церкви, // Ідуть на сповідь бідні і заможні, // Але себе обманюємо ми, // Бо храми повні, а серця порожні». віриш сказаному, бо така поезія, як вівтарна промова, де не можна криводушничати.

Збірка «дві матері» тільки пробиває річище поезії, але вже засвідчила – води її цілющі любов’ю, світлі в сяйві Божого слова. примітно, що багато хто із сьогоднішніх митців «вихоплюється», «виринає» з екзистенцїйних суперечностей, а Олександр

239