Потапенко_книга

І хоч важкий був час, замовила у шевця стара Горпина новенькі хромові чобітки за останні гроші й благословила дочку в дорогу.

…1952 року, після закінчення київського педінституту імені О. м. Горького почала Галина тимофіївна клименко, моя мама, роботу на освітянській ниві, у вищедубечанській середній школі, де працює й понині вчителькою російської мови і літератури.

Слово оце про матір – то не лише мої спогади і враження. Це і думки її колег, відгуки односельчан, колишніх вихованців.

мама навчала мене у старших класах. ЇЇ уроки пролітали миттєво. І цим усе сказано. мені і моїм товаришам дуже подобалося, що кожен урок вела вона по-новому, використовуючи багато цікавого додаткового матеріалу. Роками мама збирала, не перестає збирати й тепер журнальні та газетні статті, політичну, художню, методичну літературу. З якою старанністю веде вона картотеку-каталог посібників, окремих статей, що становлять інтерес для праці.

Нещодавно я знову відвідав її урок. На цей раз уже як колега, вчитель. пішов-бо маминою стежкою: теж викладаю мову й літературу. І ось тут ясно усвідомив, скільки мені ще треба працювати, щоб так викладати.

…Якось мама в зажурі сказала: «Як швидко пройшли літа…» Швидко, бо майже не залишала вона часу для себе. Завжди поспішала. Сьогодні – засідання місцевкому профспілки, і вона, як голова, повинна допомогти вирішити ряд наболілих питань. Завтра треба відвідати батьків своїх вихованців. тільки завтра, бо в суботу – літературний вечір. у неділю – екскурсія в музей до столиці. у понеділок – чергове засідання виконкому сільської ради, а вона ж – депутат. у вівторок – методичне об’єднання, і керівник повинен підготуватися до нього. А в середу – репетиція хору вчителів, адже незабаром районний огляд художньої самодіяльності. мама була солісткою, декламувала вірші. Якось я почув по радіо рідний голос – то читала вона «причинну» Шевченка. Як переможця районного огляду її запросили на обласний до києва. вона читала з такою задушевністю й трепетом, що в мене підко-

тився гарячий клубок до горла. довго аплодували їй…

110

в кожну справу вкладає мама всю душу. Не просто трудиться – горить. Численні грамоти, значок відмінника народної освіти – то визнання її старань. та, мабуть, найрадісніші для неї знаки шани – листи колишніх учнів. діляться новинами свого життя, успіхами, просять порад, поздоровляють зі святами. А коли випадає вільна хвилина, мама читає. переглядаючи її книги, я помічав на полях акуратні позначки. вона не просто читає – черпає нове, переживає прочитане, вчиться… Часто потому ділиться думками про книгу.

подобається їй і театр: вона не пропускає нагоди, щоб побувати на новій виставі улюблених франківців, артистів театру імені Лесі українки.

І все ж чи не найбільше кохається мама у квітах. Щороку півгороду відводить вона під клумби, і здається, що хата от-от потоне у квітковім різнобарв’ї. І як у чарівному сні бачу казкову картину: красуні-сальвії виграють рубіновими разками коштовного намиста. Синьо-лілові кручені паничі поплелись по дротах, і здається, що вони вросли в піднебесся, що ось-ось стрепенуться: «діндень! дін-день!». Несмілий вранішній промінчик легенько колихнув ласкаву голівку і з-під бархатних вій скотилася світла росинка. маки розколисували свої вічка. перша невсипуща бджілка грала крильцями на золотих сонячних струнах, і над квітником у голубому серпанку линула тиха мелодія. музика ранку. Ледь чутна. І неповторна. малинові мальви ловили це ніжне бриніння трепетними кружечками і мліли у зачудуванні…

Апосеред квітів – мама. дивиться на них і усміхається. На серці теплінь.

Авони гомонять, струшують одна на одну прохолодні краплини, підставляють личка і вмиваються.

– пустуни… Ніби діти… – лине лагідний мамин голос. Голос щедрого серця.

…Незабаром мамі сповниться п’ятдесят, чверть століття з яких вона віддала дітям. І хай кажуть, що п’ятдесят – це старість молодості, я знаю, що це – молодість старості.

111

вона буде завжди молода, бо живе в учнях своїх, в дітях своїх! Спасибі вам, мамо, що навчили мене й багатьох-багатьох інших шанувати людей праці, чесно жити й трудитись на благо нашої Радянської Батьківщини, бачити глибину блакитного неба, любити

дітей.

О. потапенко, /Радянська освіта. – 1977. – №30, 13 квітня/

Підсумки конкурсу «Жовтнем озорені»

Під таким девізом на честь 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції редакція газети «Радянська освіта» 8 січня ц. р. [1977 р. – прим. О. Ш.] оголосила літературний конкурс на кращий нарис, репортаж, новелу про правофлангових освітянських лав. У надісланих творах автори прагнули натхненним словом відтворити їх високий ідейний рівень і педагогічну майстерність, багатий внутрішній світ, активну життєву позицію, працю, громадську діяльність, навчання, творчість, дружбу, уподобання, пошуки, звершення, задуми…

…Третьої премії удостоївся О. І. Потапенко, вчитель Нижчедубечанської восьмирічної школи Києво-Святошинського району Київської області за нарис «Щедре серце матері» (№30, 13 квітня ц. р. [1977 р. – прим. О. Ш.]).

Редакція газети щиро вітає переможців і висловлює подяку всім товаришам, які взяли участь у конкурсі «Жовтнем озорені».

112

†‰€ ‚€‘‡-‰•€

Бабусі моїй рідній – Марусі Арсенівні із тихим смутком

уже двадцять років сумує над моєю бабусею тиха калина… А здається, наче вчора я чув м’який її голосочок: «Ну й вишень

сейгод наросилося» (про вишні). «Оце посадовила пид икнами хай бринять» (про проліски).

«Онучок мій красівий, рожевий» (про мене). «мо’ горе їх насіяло» (про колорадських жуків). «Знов сочить ціплят... А прах тебе забери !» (про ворону).

...діду повернуло на дев’яносто, а бабусі налічила зозуля сімдесят п’ять...

Бабуся ніколи не лаяла мене. Була незлобива. м’якосердечна. Я малим часто прибігав і просив дати якусь роботу. то вона наллє, бувало, у дерев’яні ночви води з криниці, укине носові платочки і я пораюсь там з годину...

...пам’ятаю як пекла вона хліб. –Ловкий який!– приказувала. Як ткала на верстаку домоткане сіре полотно. пам’ятаю клечальні її полини. потрушену лепехою долівку до Зелених Свят. І маленькі лілові півники під вікном...

пам’ятаю, як частувала мене упрілим борщем із квасолею. то був найсмачніший на світі борщ. Із печі...

пізніше, коли був студентом, намагалася тихенько (щоб дід не лаяв) дати мені п’ять – десять карбованців: «Я ж їх туди не заберу!» І майже насильно засовувала їх до кишені....

…Згадую, як ходив з нею по льон у колгосп. Спав під пірамі-

113

дадьною пахучою копичкою. І снився мені смачний – пресмачний хліб од зайця. А ще – сині вогники льону, жовта свиріпа і страшний джміль, хотів мене вкусити...

І навіть коли в мене були вже свої син і донечка, намагався одвідувати діда і бабусю.

–Оце не живем, а доживаємо... важко, внучку, доживати. Я не бачу, а в баби сил нема, щоб ізварить... (ми возили їм їжу).

Бабуся пішла по війні на шестеро чужих дітей, маючи своїх двох. І як не кликали діти до києва – не покинули свою хату. дід увесь вік стельмахував – робив людям вози, рами, двері, ночви...

Засадили ми їм картоплею півгороду – більше не подужають. Бабуся слабує: «у грудях болить...» дивлюсь, а вона, маленька, сухенька дибає на город. Стала навколішки і вириває деревій. – киньте, бабусю, віпочиньте... – то, може, комусь буде..., скотині...

А я думаю: «Не звикла вона, щоб на городі бур’ян ріс. такого ніколи не було! Бо що ж то люди скажуть...

Як ворушусь – мені легше...мо’ і вам помогла що – небудь... Цілую її – сиву ластівку. – Спасибі, бабусю. Не слухає. Ледве дибає, іде на город і зриває плоскуху та пирій....

–Ну, навіщо тобі, земле, вона – оця найрідніша до болю людина? І чую шепіт: «Без таких людей не родила б я ні стеблиночки. Їхні руки, подих очищають мої груди. А від того джерельнішають струмки й ріки... прости мені, чоловіче добрий, що забираю бабусю твою...»

А затим її голос: «може б, я вам помогла що – небудь?!..» він вдаряє у пахуче кружало соняха, сиплеться золотим пил-

ком на суничні свічечки, а з нього злітає у небо чорно-білою, сивою ластівкою.

–Ластівко, сестро! Не відлітай у вирій, полишайся у цій бабусині, клуні, де увесь вік вона молотила жито так, що його пахіль і через багато літ огорта волошкам темнаві очі.

А з вологих вій чомусь повільно спадає на глиняну долівку чиста сльоза…

114

Ніна Макарчук (Потапенко) [сестра]

завідувач бібліотекою КПБА

Історію нашого сьогодення створюємо ми з вами! Щоденно, щогодинно у напруженій праці, яка не завжди належно акцентована. Іноді прикро, що ми знаємо лише відомі імена наших сучасників, а тих, хто працює поруч, бачимо не завжди. А саме вони є рушійною силою життя, а не просто «гвинтики», як всі звикли думати і говорити. Саме тому повинна бути в пошані праця всіх людей, які стояли у витоків університету, чиїми руками був створений такий сучасний навчальний заклад!

мій рідний брат потапенко Олександр Іванович та його родина були у числі тих, хто розбудовував і створював переяславХмельницький педагогічний університет.

Яким був поважний професор у дитячі та шкільні роки?

Читати навчився дуже рано, сам ходив у сільську бібліотеку,

сам вибирав книги, багато читав і з великим захопленням. потім почав малювати і писати свої невеликі оповідання. вчився дуже сумлінно, був відмінником, лідером у своєму класі. відповідальний і дуже наполегливий у досягненні мети! вибір педагогічного інституту не був випадковим, бо наше родинне дерево налічує на сьогодні 16 вчителів різної спеціалізації. А головне – наша матуся клименко Ганна тимофіївна була вчителем, відмінником освіти і просто великої душі ЛЮдИНОЮ!НашбатькопотапенкоІванданилович,доречі,учень вечірньої школи, де починала викладати наша мама, хоч і не був педагогом, але теж був освіченою, мудрою, доброю і щирою людиною!

ми з братом і наші діти повік будемо пам’ятати наших дорогих батьків, їх тепло і любов пронесемо через все наше життя!

переконана в тому, що наш поетичний дар подарований нам вищими силами, бо той, хто чув пісні О. потапенка, читав його

115

вірші, просто не може думати інакше. Це новий світ почуттів, вражень, думок, які доносить до читача автор. Це заклик ЛЮБИтИ БЛИЖНЬОГО, любити світ реальний, любити все, що оточує нас зараз і берегти його!

Я щиро переконана в тому, що наші вірші потрібні читачам, комусь вони допоможуть глянути на світ іншими очима – це вже чудово!

перший свій вірш я написала у 1994 році. вірш про трагедію Бабиного Яру у роки війни. Абсолютно несподівано для себе я взяла аркуш та ручку і почала записувати поезію, яка сама складалась у римовані рядочки. коли весь вірш був «записаний» мною – я була вражена, бо ніколи не вважала себе поетом. Але вірші стали приходити часто, я записувала їх, читала друзям, вони подобалися слухачам. Особливо вірші приходять, коли ти думаєш, переживаєш, схвильований не тільки подіями свого життя, а і життя суспільства, людства.

Гармонія СвІту така тонка, така вразлива, один невірний крок – і не буде нас, оточуючої краси. тому треба ЛЮБИтИ!!! Берегти себе, своїх близьких і далеких, весь світ!

ƒ‚†‡‰€

ГОСпОдИ, благослови, коли ми в горі і зажурі, ГОСпОдИ, благослови, коли нужденні ми і хмурі. прости гріхи нам тяжкі наші, прости зухвальство, гнів, печаль, прости, бо знаєш ти, як важко, коли на серці є печать...

БЛАГОСЛОвИ!

Бо без любові не сила далі нам іти, А дати спокій душам можеш ти, ГОСпОдИ, і тільки тИ! Якби то всі це розуміли, – О, дай нам, Б0Же, зрозуміть, –

то не страждали б, не хворіли,

116

могли б ми ближнього любить...

О, дай нам, БОЖе, зрозуміть!

29.02.1996 р.

вода в цей день велику силу має: Лікує, очищає і зціляє!

тож поспішай у свій Йордань – думками й серцем – чистий стань. Господь у тихі води занурився, Як мало бути – охрестився,

Ідух Святий – як голуб білий Йому на плечі опустився.

Іпісля Хрещення святого Служіння почалось важке –

Іна Голгофу тяжкая дорога…

ми всі прості, ми смертні, ми земні, Блукаєм у гріховній млі.

Хоч мали б ми давно прозріти: Любити ближнього і не грішити, Не розпинати Господа в собі! дорогу сам свою знайди І поспішай у свій Йордань –

думками й серцем – чистий стань.

11.01.2011 р.

€‡˜•€«

Дорогим моїм батькам Потапенку Івану Даниловичу та Клименко Галині Тимофіївні

пішли ви, мамо, у далекі далі, такі далекі – звідти не буває вороття… Але щасливим і безмірно щирим Було недовге це земне життя…

117

Як ви його любили, мамо, Ловили кожен порух, кожну мить!!! учили нас його любить:

дивись дитино, сонце сходить! дивись, коханий, ластівка летить!

Іластівки гніздились коло хати, Несли тепло у рідний дім.

Ібуло добре всім, хто з вами знався –

Іблизьким, і зовсім чужим…

пішли ви з батьком у далекі далі, такі далекі – звідти не буває вороття… Не в силі ми цього спинити,

І далі плине час життя.

За вас молитимемось, любі! Хай буде добре вам удвох, Хай ваші душі обігріє

молитва наша й всемогутній БОГ!!!

30.08.1998 р.

Жіночі натруджені руки – Чому вас ніхто не цінує? Жіночі натруджені руки – Чого вас так рідко цілують? Ці руки – коханих вони так ніжно колись обіймали І діток маленьких своїх

так ніжно колись колисали...

А скільки роботи зробили вони – косили, рубали і прали – Робота щоденна і не легка.

коли ви, скажіть, спочивали?

118

За ваші труди і за муки, За ваші печалі-жалі

Цілую я вАШІ натруджені РукИ, Жінки україни мої дорогі!!!

30.01.2005 р.

Анавкруги – осіннє золото, О, Боже мій, яка краса!

Я бачу це і дихаю на повні груди, І дякую за все величні Небеса!

Аранок з срібною росою?

Ав тихий вечір зорепад ?

Іджерело із чистою водою, Й дорога у квітучий сад?!

Щасливі діти, і щебечуть внуки...

Що ще бажать і що хотіть? Як музики величні звуки –

Ісерцем лиш до Господа летіть! Амінь

24.11.2010 р.

Цени сегодня жизни миг! Лови снежинку, солнца лучик. Целуй любимую свою!

Скажи и другу, что он самый лучший! Листок, цветок, глоток воды, Лазури небо или тучи Цени сейчас, люби сейчас!

кто знает, будет ль завтра случай?!

19.08.2000 р.

119