Потапенко_книга

Ганна Потапенко [дружина]

викладач української мови та літератури, доцент (Моє життя... мій досвід...моя доля)

– це про моє дитинство. Надросянська краса формувала мою вдачу, чулу до поезії, до багатства рідного слова.

Як і всі ровесники, навчалася у школі, хоч, можливо, відрізнялася особливою старанністю і тим, що зачитувалася книгами. Одне з незабутніх вражень дитячих шкільних років – відкриття краси рідної природи. Однокласник, який виріс в селі, навкруги оточеному лісом, пообіцяв провести прогулянку до травневого лісу. Зібралися всім класом на пер-

шотравневе свято і пішли. Стояла така молоденька весна, що ніжні листочки ще ледь зазеленіли на деревах, а вся земля була встелена весняним різнобарвним килимом. в лісі квітував ряст! Його було неймовірно багато: білого, рожевого, фіолетово-бузкового... І все це встеляло землю так, що жаль було ступати на цю красу. З дитинства і донині живе в душі любов до малої батьківщини, до Надросся:

120

Завжди милуюсь я рікою, де запах м’яти й чебрецю,

де шепчуть верби над водою, Як не любить красу оцю.

Спогади... Спогади... їх так багато – незабутніх, яскравих. Один із них – туристичний похід до умані, відвідування парку «Софіївка». туристи були ще малі -7-8 клас, але скільки ентузіазму. тоді вперше відкрила для себе славну історію свого краю, полюбила подорожі до історичних міст україни: києва, канева, корсуньШевченківського, розмови й пісні біля вогнища.

Навчання в старших класах Богуславської школи №1 пролетіло швидко, хоч учням доводилось частенько долати дорогу у 8 кілометрів пішки в дощ чи й в хурделицю. Не без впливу талановитої вчительки, відмінника народної освіти Черторизької Наталії Федорівни обрала собі майбутню професію вчителя. пощастило навчатися на філологічному факультеті київського державного педагогічного університету імені О. м. Горького, де викладали такі відомі вчені-мовознавці й літературознавці, як медушевський А. п., академік Хропко п. п., академік Наливайко д. С., професори волинський к. п., пасічник Є. А., Орлик п. І., Лобода в. в., капська А. Й., мацько Л. І. Це були сильні харизматичні постаті в науці. Свої знання, любов до мови й літератури вони щедро передавали студентам, до яких ставилися з повагою й щирістю.

Найяскравіші спогади студентства – це роки навчання в києві, мандрівки україною, які здійснювали всією студентською групою. відвідали такі міста, як Львів, Чернівці, ужгород, ІваноФранківськ, Яремче, південь україни, побували в Ялті, Севастополі, Сімферополі. кожного семестру здійснювали екскурсії до музеїв Чернігова, канева, києва. Незабутніми є зустрічі з українськими письменниками, акторами, композиторами, які відбувалися в інституті.

коли звучить «київський вальс», зринають в пам’яті світлі роки студентства, усміхнені обличчя друзів, перші побачення і віра в щасливе майбутнє.

в студентські роки зустріла свою долю. Одруження з однокурсником потапенком Олександром Івановичем, нині професором, а тоді студентом четвертого курсу, не було несподіванкою. З

121

першого курсу він писав для мене жартівливо-ліричні вірші, намалював портрет, а потім зізнався в коханні. Говорять, що студентські сім’ї дуже міцні. Напевно, так і є.

виховали удвох сина Ярослава і доньку мирославу. Син продовжує сімейну традицію викладачів, нещодавно захистив докторську дисертацію.

професія вчителя-філолога нелегка, але якщо це не просто вибір, а покликання, то всі труднощі можна здолати. працювала вчителем української мови й літератури, заступником директора з виховної роботи у школах вишгородського району київської області та міста кривий Ріг. З років свого вчителювання пригадуються іноді курйозні, зворушливі історії про своїх учнів, які, бешкетуючи, і кнопок вістрям угору на вчительський стілець підкладали, а потім чесно й благородно зізнавались, що ті кнопки були призначені «не вам, Анна Ивановна, а марине Ивановне» (школа була з російською мовою викладання), вчительку марину Іванівну діти недолюблювали.

І пригадується випадок, коли на перерві учні, як завжди, оточили вчительський стіл: хто приніс щоденник, хтось хотів заглянути в журнал, хтось пригощав вчительку цукеркою. І в один з таких моментів хтось з четвертокласників тихенько поцілував свою вчительку в плече, наче маму. Я й дотепер не знаю, хто то був, боялась сполохати цю мить. Але таке щире й тепле ставлення до вчителя дорогого варте.

вже більш, ніж чверть століття працюю в нашому університеті. прийшла сюди в перші дні відкриття вузу. За ці роки вийшли друком збірники диктантів і переказів, словник символів культури україни, збірник вправ з української мови, посібники з методики навчання української мови та літератури. Опубліковано 35 наукових статей та розділи в книгах «постаті київщини», «київщинознавство», «переяслав у віках», видала курс лекцій з літературного краєзнавства, керувала написанням десятків дипломних робіт.

Життя, життя... Його сторінки такі різні: то радіснооптимістичні, то сумні. Роки невмолимо мчать один за одним. Але ще скільки хотілося б зробити, заглянути в майбутнє, хоча на все воля Божа.

122

Олександр Потапенко

•...

Як же я чекав від неї ціле літо листів. Щодня по кілька разів заглядав у поштову скриньку. А потім намалював її портрет, який Ганна Іванівна зберігає і зараз...

...майже сорок років я дарую своїй дружині у травні квіти – як таїну чистої великої Любові. кохана дружина, чудова матір, лагідна бабуся. все життя я допомагав їй по господарству: прав білизну, робив прибирання у квартирі, ходив за продуктами.

довгий час Ганна Іванівна невтомно працювала в школі, навчаючи діток любити рідне слово, красне письменство. Якось після уроку у п’ятому класі хлопчик-напівсирота підійшов до неї, простягнув яблуко і з надією та трепетом запитав: можна я буду називати вас мамою?»

Ганна Іванівна – чудовий лектор, вимогливий педагог. Неодноразово студенти відзначали її заняття як цікаві, змістовні, одні з найкращих на філологічному факультеті. вона – плідний науковець, автор дев’яти словників, посібників, збірників, сорока грунтовних статей. водночас – мій перший критик і порадник на творчому, науковому шляху.

дуже любить театр, глибокі життєві фільми, багато читає.

у різний час двоє колег сказали мені такі дивовижні слова: «А ви знаєте, що ваша дружина – цариця?». Справді, постава, врода, манера триматися приховують у Ганні Іванівні благородство, велич, інтелігентність, спокій.

Ось, що пише одна із її студенток: «Слухаючи ваші романси, я ніби поринала в інший світ. тоді, коли звучав романс «Фонтаны», який присвячений Ганні Іванівні, я уявляла, як Олександр Іванович танцює з нею вальс. А навколо них – прекрасні фонтани із живою водою. вони обоє стають молодими. до нестями закохані одне в одного, вони кружляють у танці, який ніколи не закінчується...».

Інна, студентка, написала таке: «Слухаючи романс, я уявила дОБРу, ЧуЙНу, уСмІХНеНу, дОБРОСеРдеЧНу Ганну Іванівну».

123

Хочу висловити глибочезну вдячність своїй коханій дружині за любов і допомогу, попросити прощення за прикрощі і болі, які є у кожній сім’ї. мужня, красива, у глибині душі дуже добра і співчутлива – справжня Ганна Іванівна-українка, воістину - Свята Анна!

• …

Моїй дружині

Ніс тебе на руках тільки раз у житті, Хоч жалів – ображав ненароком...

ти пробач тихий плач в самоті, моє серце – моя синьоока!

моя княгине, лиш на грані двох світів, На тій межі, що нас веде на небо, великий грішник врешті зрозумів: Ні тут, ні там не проживу без тебе!

Як дві світлі зорі через темні світи, ми злітаєм: кохаю! кохаю!

На руках знов, як в юності, ти, Ангел мій, я з тобою злітаю!

пречиста діво, ти помилуй дві зорі, Не погаси їх душі на світанні...

дружини наші, доньки й матері воскреснуть тільки в нашому

коханні!

124

Мирослава Потапенко [донька]

викладач польської та української мови й літератури, практичний психолог.

Автор 15-ти поезій, покладених на власну музику. Здійснює переклади поезій з польської мови. має публікації у трьох книгах.

ДЕТИ СВЕТА

дети света, отзовитесь! дети света, соберитесь! Станьте в круг.

вся земля теплом согрета, все дрожит в объятьях лета, Ангелы вокруг!

‹†Šˆ‰:

все видят чистые глаза, Их зренье - Божия роса - София!

Имысли - красота, рассвет,

Иравных в духе детям нет -

София!

Их помыслы - завет, борьба,

Исердца жгучая мольба - София!

дети мира, пробудитесь! вы в семью объединитесь - Божия семья.

пусть дитя любви родится, дом ваш светом озарится: папа, мама, я...

‹†Šˆ‰

125

БОЖИЙ СВЕТ

Божий свет, ты передо мной появись! в моем доме поселись!

Будь со мной !

Я хочу тебе отдаться, Не грешить, не сомневаться –

Сердцем и душой.

‹†Šˆ‰:

птицы белые поют, птицы радость мне дают в облаках!

птицы заберут печали, Их уже не замечаю, Боже, я в твоих руках! Я изливаюсь на тебя, И я даю тебе дитя -

Оно с тобой!

ты сможешь все перетерпеть, волшебной птицею запеть – у трона пой!

‹†Šˆ‰

Божий дух, ты появись, в своем Храме поселись,

ты со мной!

дети все хотят собраться, И тебе, мой дух, признаться в верности святой!

‹†Šˆ‰

126

Потапенко Ярослав [син]

доктор історичних наук, доцент заступник декана історичного факультету

потапенко Ярослав Олександрович – народився 28 жовтня 1975 р., після закінчення середньої школи у 1992 р. вступив до переяслав-Хмельницького державного педагогічного інституту ім. Г.

С. Сковороди, який закінчив у 1997 р., отримавши диплом з відзнакою за спеціальністю «всесвітня історія і народознавство». паралельно навчався в Національному університеті «києво-могилянська академія» (1993-1997 рр.), де здобув ступінь бакалавра за фаховим спрямуванням «культура».

Навчання в аспірантурі Національного педагогічного університету імені м. п. драгоманова завершилося написанням і захистом

у 2000 р. кандидатської дисертації з історіографії на тему «Зарубіжна історіографія українського націонал-комунізму» (2000 р.). З 2000 р. і посьогодні викладає у переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті імені Григорія Сковороди. у 2004 р. здобув вчене звання доцента кафедри історії та культури україни. в 2012 р. захистив докторську дисертацію на тему «Наукові студії про соціокультурні виміри соматичного буття людини (кінець ХІХпочаток ХХІ ст.)». 25 січня 2013 р. Ярославу потапенку присуджено науковий ступінь доктора історичних наук зі спеціальності «історія науки і техніки». Автор понад 70 наукових публікацій, серед яких статті, навчальні посібники та монографії.

127

про своїх рідних говорити завжди дуже складно, оскільки кожного разу підступає сумнів: а чи можу я, син свого батька, бути об’єктивним , незаангажованим і «незацікавленим» оповідачем? попри подібні застереження, все ж наважуся, бодай лаконічно, сказати, як саме я сприймаю Олександра потапенка.

Скільки себе пам’ятаю тато постійно працював: читав, мислив, писав нові й нові книги, переосмислював написане, кожного разу прагнучи до досконалості. Інтелектуальна діяльність для мого батька ( я зміг зрозуміти це лише зовсім недавно) – не просто академічна праця й сумлінне виконання фахового обов’язку, але й форма життєтворчості, своєрідний спосіб «мистецтва існування», відшуковування і щоразу все більш палке утвердження, оприсутнення й оприявлення «образу Божого» в собі. кожна нова написана книга для Олександра потапенка – це етап на шляху творення власної особистості як прикладу для активної, мислячої і «живої» студентської молоді. І ключовою домінантною тут завжди є інтелектуальна чесність, органічно поєднане з граничною відвертістю душі, що прагне не просто знань, але істини як найвищої нагороди за працю.

девізом життя мого батька могли би бути, як на мене, слова м.Бахтіна про те, що Слово – це вже вчинок (або навіть вчинок!). Слово мудрості й любові перманентно лишається для нього потужним джерелом духовно-енергетичного насичення, «генератором» невтомних пошуків шляху до Бога через мову як «дім буття» (за м.Хайдеггером). протягом довгих років інтелектальних пошуків Олександр потапенко зумів дуже добре розвинути в собі дар інтуїції, наукової й духовної, без якої просто не можливо сьогодні вистояти в розбурханому океані інформації, що в ньому «тонуть» навіть досвідчені науковці, втративши внутрішні орієнтири й бачення кінцевої мети застосування зусиль розуму. Батько завжди намагався (і йому це блискуче вдавалося!) віднаайти в житті й науці щось особливе, варте пильної уваги, і завдяки цьому зацікавити якомога більше людей гуманітаристикою, викликати в їхніх душах потяг до прекрасного, мудрого, вічного (задумавшись

128

про сенс свого життя та «іскру Божу» – дар любові, що його ми так часто ігноруємо в повсякденні).

поєднавши дух витонченості й «дух математики», філолог і педагог Олександр потапенко прагне поєднати кращі здобутки гуманітарних дисциплін і теології, застосовуючи найрізноманітніші підходи, парадигми, концепції й методології (ось вона міждисциплінарність в дії!) для виконання завдання, що його не змогли зреалізувати кращі уми людства – науково довести існування Бога й необхідність віри в нього (неможливість жити без цієї віри). І хоча нікому ще не вдалося подібний великий духовноінтелектуальний подвиг здійснити, саме прагнення до нього й зусилля, покладені в «боротьбі» за торжество Істини, робили відчайдушних інтелектуальних сміливців великими людьми, харизмантичними постатями і зразком для наслідування як сучасникам, так і нащадкам.

Цілком можливо, що з книг та ідей Олександра потапенка, потенціал яких сьогодні дуже мало хто може оцінити, через декілька років постане новий напрямок, нова інтегративна наукова дисципліна, що на засадах трансдисциплінарності й мультипарадигмальності комплексно синтезує досягнення синергетичного й холіститчного підходів, відкриє нові перспективи розвитку знання про людину, світ, що її оточує (світ, у живу «тканину» якого людина органічно вплетена всім єством – тілесно, екзистенційно, енергетично й інформативно).

Але якщо подібного епістемологічного «прориву» і не станеться, актуальність і важливість робіт мого батька це аж ніяк не применшить: хто прагне пізнання, завжди зможе знайти в них щось подібне й корисне для себе, – щире прагнення до мети і є, по-суті, великою метою.

На завершення скажу й про те, з чого, мабуть, варто би було почати.

мій батько – людина з великим серцем, що дуже швидко пробачає образи, а за добро обов’язково віддячить сторицею. втім, чого я добився в житті, завдячую саме йому та матері, адже вони

129