Потапенко_книга

мудро підтримували мене на всіх етапах мого життя, намагалися захистити і вберегти від усього лихого й небезпечного, прикладом своїм наставляли на той шлях, що його варто в житті триматися.

велика дяка й низький уклін тобі, батьку!

Потапенко Ярослав – бронзовий призер чемпіонату світу з кікбоксингу 2011 р. за версією WPKA,

багаторазовий чемпіон та призер чемпіонатів України, чемпіон СНД 2006 р. за версією WPKA.

130

Олександр Потапенко

Лекція з курсу « Українська лінгвокультурологія» на тему:

УКРАЇНСЬКЕ МЕНТАЛІТЕТОЗНАВСТВО

Як зазначають дослідники (О.Селіванова, в. воробйов), одним із напрямів лінгвокультурології виступає менталітетознавство, що передбачає дослідження архетипів, особливостей менталітету української національної особистості.

у посібнику в.Ф. дороз «українська мова в діалозі культур» [24, с. 75] сказано: «ментальність – ціннісно мотивована характеристика соціальної спільності, сформована система елементів духовного життя і світосприймання, яка зумовлює певні стереотипи поведінки, діяльності, способи життя різноманітних соціальних груп та індивідів, включає сукупність ціннісних, символічних, свідомих чи підсвідомих відчуттів, уявлень, настроїв, поглядів, світобачення. до менталітету належать звички, прагнення, символіка, традиції, інтуїтивне підсвідоме, що існують на рівні несвідомих психічних процесів…

ментальність – це категорія, яка визначає сучасний контекст онтології людини в культурі, її світосприйняття та світобачення крізь призму власного етносу (нації, народності) тощо

етнічна ментальність проявляється в домінуючих життєвих настроях людей, у характерних особливостях світовідчуття, світосприймання, у системі моральних вимог, норм, цінностей та принципів виховання…, у формах взаємин між людьми, у сімейних засадах, у ставленні до природи та праці, в організації побуту, свят, у конкретних актах самоорганізації етносу тощо».

Надзвичайно глибокий філософський аналіз ментальності українського народу через призму культури зробив Сергій кримський у роботі «під сигнатурою Софії» [44, с. 298]: « український народ, який знайшов сили перебороти всі історичні драми, підкріплював свою стійкість специфічним менталітетом. вихідним пунктом цього менталітету була ідея святості своєї Батьківщини, богообраності своєї землі, повага до своєї неньки – україни».

133

Ідалі [44, с. 293]: « Якщо при формуванні московської держави росіяни запозичили зі спадщини візантії ідею «третього Риму», тобто державного всевладдя, то україна – Русь висовує на перший план ідеологію «другого Єрусалиму», святої землі. Ідея «Святої Русі», софійності буття як книги Божої премудрості, що закликає до звершень духу альтернативних смерті, набуває в україні пріоритетного значення».

у книзі «патриарх единства» [60] уміщено такі мудрі слова Святійшого патріарха московського і всія Русі кирила: « Церква проголошує і ближнім, і дальнім, і всьому світові: немає іншого шляху для розвитку людства і людської цивілізації, для розвитку будь-якого людського суспільства, окрім закону любові і похідної від любові – солідарності, взаємної підтримки, гармонії та миру».

Ідалі [60]: «Звідси, з київських пагорбів, возсіяла благодать Божа над усією Руссю. Звідси, з києво-печерської лаври, почалася велика хода чернечого ідеалу і чернечого способу життя по всій Русі великій. тут, у цих стінах, було джерело просвіти, мудрості та приклад моральної чистоти християнського життя».

українці віддавна називали землю святою, матір’ю, бо «тільки живе може живому життє дати».

Ще однією характерною рисою етнопсихології наших пращурів була «ідея апокатастасису – благосного повернення людства до первинної чистоти ще за земного життя. віра в це набула в україні архетипного значення».

в українському фольклорі є чимало казкових сюжетів перетворення, перевтілення, обертання некрасивих людей, тварин, предметів у дивовижні за красою створіння. Наші пращурі геніально передбачали те, що зрозуміли нарешті сучасні філософи, психологи. кен уілбер зазначає такі слова, що із цієї краси не відкидається жодна пилинка, жоден об’єкт, яким би «некрасивим», «жахливим» чи «хворобливим» він не був – ніщо не виключається…, тому що будь – яка і кожна річ у своїй основі, у повній мірі і є нескінченно сяючим сіянням духу. коли ви спостерігаєте первинну красу кожної окремої речі у всесвіті, ви спостерігаєте величність космосу в

134

оці духу, Я -духу, правічне Я – Я всього всесвіту. ви переповнені до нескінченності, сяєте світлом тисячі сонць і все таким, яким воно є завжди і вовіки, коли ви спостерігаєте цей ваш найважливіший витвір мистецтва, цілий космос, цю красу, цей об’єкт нескінченної радості і блаженства, що сяють у Серці всього, що виникає.

подумайте про найкрасивішу людину, яку ви коли – небудь зустрічали. подумайте саме в ту мить, коли ви поглянули в його чи її очі і на коротку мить заціпеніли….

ви дивилися, зупинившись у часі, охоплені цією красою. А тепер уявіть собі, що ідентичною красою світиться кожна окрема річ у всьому всесвіті, кожен камінь, рослина, тварина, кожна хмарка, кожна людина, кожен об’єкт– усі вони випромінюють красу. ви тихо вмовкаєте перед ликом м’якої краси…. ви звільняєтесь від хватання і втікання, звільняєтесь від часу, цілком перебуваючи в оці духу…

Ця всезагальна краса – зовсім не вправляння у творчій уяві. Це реальна структура всесвіту. Це універсальна краса, насправді, прямо зараз складає саму природу космосу… Якщо ви перебуваєте в оці духу, кожен об’єкт – це об’єкт сяючої краси. Якщо двері сприйняття очищені, увесь космос стає вашою втраченою і знову знайденою Любов’ю, Справжнім ликом первинної краси, вовіки і назавжди, і нескінченно назавжди». дивовижні думки!

І далі кен уілбер пише не менш оптимістичне і глибоке: « до Авраама – я є. до великого вибуху – я є. після закінчення всесвіту – я є. у всьому великому і малому – я є. І при всьому цьому мене не можна почути, відчути, пізнати чи побачити, Я ЄСмЬ – неминаючий Зрячий». І далі (с. 340 – 344) автор пише про загадкового Свідка: « Свідок – це не об’єкт, не щось видиме, але неминаючий Очевидець усього сущого, простий Свідок – Я духу, центр циклону, просвітлення, яке і є Бог…

Немає такого часу, коли у вас відсутній доступ до свідомості, яка свідчить… Навіть коли ви думаєте, що не бачите його, саме це усвідомлення і є дух. І, значить, кінцевий стан свідомості – сам внутрішній дух – не лише не досяжний, а неминучий… Я – Свідомість як така… коли я існую як чистий і простий свідок, я по-

135

мічаю, що не вловлений світом часу… Свідок бачить лише позачасове теперішнє справді реальне. коли я думаю про минуле, усі ці колишні думки існують прямо зараз, в цьому теперішньому.

коли я думаю про майбутнє, всі ці майбутні думки існують прямо зараз, у цьому теперішньому…

Існує тільки зараз, існує лише неперехідне теперішнє… Сьогодні і завжди я – з Богом у цьому простому, неперехідному

стані свідчення. екхарт говорив, що «Бог ближчий до мене, ніж я сам», тому що Бог і я єдині у неминаючому Свідкові, який складає природу самого внутрішнього духу – саме те, чим я являюсь у стані свого я – буття.

коли я не об’єкт, я – Бог ( І кожен Я всьому космосі може істинно стверджувати це).

ми помітили таку дивовижну лінгвістичну, філософську річ. Є словапаліндроми, що читаються однаково зліва направо і навпаки. Наприклад, око. Глибоко символічно, що слово зараз в українській мові – паліндром своєрідне коло (зараз) Але ж коло – символ вічності, нескінченності. воістину є лише зараз – дух, краса, Любов!

« З появою християнства, – наголошує Сергій кримський, – визнання особливого символічного світу було пов’язане в українській культурі з архетипом Слова. А він започатковується від так званої «алфавітної молитви» кирила (одного із засновників слов’янської писемності), що проголошувала слово даром Святого духа та явленням Божої премудрості, витвором «алфавіту світу…» Надалі Слово в українській культурі, згідно з загально християнською позицією, трактується як «Логос», а в конкретному розумінні, щодо людської мови – як засіб апостольської місії… у філософському витлумаченні «Слово» розглядається як модель світу (Г.Сковорода) чи як скорочений міф (О.О. потебня) – Слово в духовному житті україни завжди вважалося початком вільної думки та вільної людини».

у своїй книзі « таємниці символів, чисел, алфавітів» [75] ми запропонували власну гіпотезу декодування першої слов’янської абетки – кирилиці.

136

І все ж, на нашу думку, чи не найхарактернішою особливістю української ментальності впродовж віків була ідея кордоценризму.

укнизі Андрія Герасимова « тело света» сказано: «Сучасні математики розробили теоретичну модель чотиривимірної сфери… у нашому тривимірному світі таке тіло описується у вигляді об’ємної кардіоди, подібної до куполів храмів…

так ось, дана кардіода може слугувати резонатором голографічного типу, яка за самою первинною структурою налаштована на випромінення, що виникає в чотиривимірному просторі. для довідки: як правило людина живе і сприймає світ трьохвимірним: четвертий вимір (час), де теперішнє, минуле і майбутнє злиті воєдино, звичайною свідомістю не сприймається.

А тепер найцікавіше, від чого просто перехоплює подих. у нашому світі кардіода існує не лише у вигляді об’ємної моделі, яка стоїть на столі математика, що вивчає топологію простору чотирьох вимірів. кардіода створена природою, і вона вміщена у кожному із нас. Це – серце!..

Людський серцевий м’яз з точністю до найменших своїх звивів повторює форму об’ємної кардіоди. Серце – природний резонатор, інструмент зв’язку з певним «вищим світом», із чотиривимірним простором, у зв’язку із чим людина, яка володіє чотиривимірним сприйняттям, сприймаючи світ Єдиним Цілим, здатна проробляти зі світом все те, що здається просто неможливим у тривимірному».

А тепер наше уточнення. А. Герасимов пише, що «кардіода створена природою». ми вважаємо, що тіло людини за його образом і подобою (а отже і серце) створене всевишнім.

практично у всіх міфологіях, релігіях народів світу серце – символ центру особистості, божественної духовної присутності, «центральної мудрості, мудрості почуттів на противагу розумовій мудрості». водночас серце – це «співчуття, розуміння, «таємне місце», любов, милосердя». [47, с. 298].

укнизі дж. Реале, д. Антисері « Западная философия от истоков до наших дней [80, с. 17] сказано : « Зовсім іншу природу має

137

повне біблійне почуття «агапе», любові. передусім, любов ця не сходження людини, а сходження Бога до людей. вона не завоювання, а дар… для грека природним було вважати, що той, хто любить, – людина. для християнина, любить передусім Бог, а людина здатна до повної любові лише у результаті радикальної внутрішньої еволюції, уподібнюючись Богу у своїх вчинках…

Християнська любов безмежна, нескінченна. Бог любить людей

іу самопожертві на хресті, однаково любить і в їхній слабкості…

уповелінні любові вміщена сутність християнських заповідей.

Не випадково першою, найголовнішою заповіддю є : «полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе» [мф. 22, 37 – 40].

уцій же роботі [80] автори пишуть «емблемою августинової думки могла б стати латинська фраза «pondus meum, аmor meus» – «моя вага моя любов». Склад людини визначається вагою її любові, цінність особисті – даром любити. Її доля, земна і потойбічна, визначена тим же – любов’ю дарованою і даруючою.

дж. Реале, д. Антисері [80, с. 198] наводять глибоку думку майстера екхатра: « все, що створено Богом, створено в любові

ідля любові. поза Богом усе позбавлене сенсу, а тому людина має повернутися до Бога, лише так вона зможе повернутися до самої себе… праведник має Бога в середині себе…».

На нашу думку, людина повинна жити, щоб – любити, і любити – щоб вічно жити!

укнизі віталія та тетяни тихоплавів «Звёздное небо над головой. Божественная матрица пространства» [91, с. 55] сказано: «Лише Любові підпорядковане все в космосі. Лише через любов може бути досягнутий баланс енергій у всесвіті».

урозділі «Закон Любові – єдиний абсолют закон всесвіту» автори (там само, с. 193) сказано: «вершиною Гармонії та її емоційним проявом є Любов! Ось чому всесвіт, у якому все перебуває у стані Гармонії, так сяє Любов’ю! мова йде про вселенську Любов, яка скріплює світ у єдине Ціле…».

138

І далі [91, с. 203] в. та т. тихоплави наголошують: « кожен із нас фактично прагне лише одного: любити і бути коханим, відчувати себе комусь потрібним..».

«у пориві Любові людина піднімається до божественних частот, вступає з ними у резонанс і починає дзвеніти як найтонша струна. Згадайте свою першу Любов…

Оглянувшись назад, багато хто вжахнеться: велике почуття Любові полонило нас найбільше кілька років, частіше ж лише місяці чи тижні. Ось і виходить, що ми проживаємо своє життя без Любові…

у книзі А. Герасимова « тело света» цитується фрагмент філософії гавайських кахунів («майстрів таємниці»): « усе, що ти здійснюєш, роби з любов’ю – кажуть вони, – ти можеш багато досягнути у житті. Але це не багато вартує. Не досягнувши самого себе, ти не досягнеш нічого… кахуни знають, що істина в кінцевому рахунку – любов… Любов – це гармонія, прогрес; зло – це дисгармонія і деградація».

тому одвічно зло знищує саме себе, а любов сама себе відновлює. тому зло минуще, а любов вічна. український філософ Сергій кримський [44, с. 308] наголошує: « для світоглядно – ціннісної свідомості української культури стає висування на перший план не формалізму розуму, а того, що є корінням морального життя, «серця» як метафори інтимних глибин душі. Цей архетип «філософії серця» розкривається як принцип індивідуальності та орган відчуття Бога (п. Юркевич), як мікросвіт, вираження внутрішньої людини, основа людяності (Г. Сковорода), як шлях до ідеалу та гармонії з природою (т. Шевченко), як джерело надії, передчуття провидіння (п. куліш) та ключ до «господства душі», її мандрівок у вічність, сферу добра й краси (м. Гоголь)..

Інший учений [43] підкреслює: «Серце, як вважає Сковорода, є справжній сугестивний символ. він означає первісну цілісність, що є його суттю. він означає розуміння глибин відносно зовнішнього інтелектуального прояву. Серце – це також символічне слово – першооснова… воно викликає шляхетні і високі почуття…

139