12. Форма конституций.

Форма . Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конститу­ційного характеру, він є кодифікованих - конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюють­ся кількома актами, така конституція належить до розряду неко-дифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: «Форми правлін­ня Фінляндії» 1919 p., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 p., «Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції» 1922 р., «Акта про дер­жавний суд» 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу юридич­ну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Вели­кобританії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділя­ють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додат­кові положення.

Преамбула (лат. praeambulus - той, що передує) - це вступна частина конституції. У ній, зазвичай, викладені завдання, які сто­ять перед країною, історичні умови прийняття конституції, про­голошуються основні принципи, покладені в основу конститу­ційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преам­була може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 p.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нор­мами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях встанов­люється порядок набрання конституцією чинності, визначають­ся терміни видання законів, до яких відсилає конституція (орга­нічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винят­ки із загальних правил тощо.

13. Структура конституцій.

Питання структури конституції як документа очевидно найкраще і найпростіше розглядати у випадках, коли йде мова про писану одноактну (тобто таку, яка являє собою один єдиний логічно побудований і завершений документ) конституцію. При наявності конституцій з іншими формами виразу (писаної некодифікованої чи змішаної конституцій), розгляд питання про їхню будову як таку певним чином ускладнюється.

Структура конституції – це її внутрішня будова, це поділ її тексту (за логічними критеріями) на окремі складові частини. З цього приводу проф. Катерина Козлова говорить, що під структурою конституції варто розуміти прийнятий у ній порядок, шляхом якого (при використанні якого) встановлюється певна система групування однорідних конституційних норм за розділами, главами і послідовність їх розміщення196. Іншими словами, з позиції структурного підходу до тексту конституції, при підготовці останньої має бути вирішено питання: перше – розподіл конституційних норм по певних групах (главах і розділах); друге – черговість (послідовність) розміщення даних норм (уже об’єднаних у глави і розділи). При цьому, як зазначає проф. К. Козлова, в основі вирішення першого питання (розподіл конституційних норм по певних групах – главах, пізніше – розділах) лежить єдність предмета правового регулювання (іншими словами – спільна група суспільних відносин, які регулюють ці норми), а в основі другого питання (черговості, послідовності розміщення даних норм в уже об’єднаних главах і розділах) – мотив первинності (“производности” – мовою оригіналу)197.

Конституційно-правова практика за своє більш як двохсотрічне існування виробила приблизно таку будову (структуру) конституції держави, в якій мають місце як окремі складові функціональні частини: преамбула конституції; основна (центральна) частина; заключні положення; перехідні положення; і, значно рідше, – додатки до конституції. При цьому, кожна з цих складових частин має своє окреме призначення, несе (виконує) своє функціональне навантаження, і, відповідно, відіграє свою роль у загальноконституційному завданні – тобто завданні бути Основним Законом, законом, що має установчий характер, що є зібранням норм із вищою юридичною силою, законом із підвищеним ступенем стабільності і т.д.

Преамбула конституції. Значна частина (але далеко не всі) конституцій має преамбулу. Преамбула (від латинського praeambulus – той, що передує) – вступна частина законодавчого акта, міжнародного договору, декларації тощо, в якій, як правило, викладено обставини, які є підставою його видання або укладення. Як частина Конституції, преамбула переважно містить положення політико-правового характеру, часто з явним ідеологічним навантаженням. Здебільшого в преамбулах конституцій зазначаються причини та умови прийняття Основного Закону держави (Конституція США 1787 року, Конституція ФРН 1949 року, Конституція Японії 1946 року). За обсягом і змістом преамбули різних конституцій (навіть прийнятих в один час, на одному континенті, в державах, що належать до однієї родини права, з близькими політичними режимами і т.д.) можуть досить суттєво відрізнятися одна від одної.