3.3. Управління кредитоспроможністю клієнтів як передумова забезпечення фінансової стійкості банку

Банківський кредит є зручною і поширеною формою залучення капіталу. Для банку процес кредитування означає можливість отримати прибуток, причому зростання обсягу доходів банку прямо пропорційне зростанню обсягів наданих кредитів. Для позичальника – це можливість забезпечити фінансування своїх потреб: споживчих, пов’язаних з сезонністю виробництва або розширенням діяльності, заснуванням власної справи тощо.

Бажання банків забезпечити максимальний прибуток та бажання позичальників вигідно отримати велику суму коштів стримується певними факторами, важливими з яких є забезпеченість кредиту, здатність повернути його з відсотками у визначений угодою термін, тобто кредитоспроможність. В свою чергу, кредитоспроможність позичальника визначається рядом умов, наявність яких є запорукою ефективності кредитного портфеля банку та, як наслідок, стабільності усієї фінансової системи. Нехтування правилами оцінки позичальника призводить до руйнівних наслідків, прикладом яких є сучасна фінансова криза. З іншої сторони, цю ситуацію можна вважати жорстоким уроком. Із нього слід винести, що такі принципи кредитування як забезпеченість, повернення і платність повинні виконуватися у будь-якому випадку. Це надає актуальності вивченню вітчизняного та міжнародного досвіду забезпеченості боргових зобов’язань позичальників та її документального підтвердження.

У статті 546 Цивільного кодексу України зазначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням і завдатком. Крім того, договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення зобов’язань. Щодо кредитних відносин, то із вищезгаданих найчастіше застосовуються застава, гарантія і порука.

Застава майна при цьому є однією із найбільш поширених форм забезпечення повернення банківського кредиту. Застава підтверджується договором застави, що укладається між позичальником і кредитором. Ця угода означає право останнього при невиконанні боргового зобов’язання отримати задоволення претензій із вартості заставленого майна.

Порука також є формою забезпечення повернення кредиту. Аналогічно, порука оформляється договором, в якому поручитель зобов’язується перед кредитором другої сторони (позичальника) відповідати за виконання останнім свого зобов’язання повністю або частково. Поручитель пізніше має право пред’явити вимоги до позичальника щодо відшкодування виплаченої суми.

Ще одним способом забезпечення зобов’язання є гарантії, тобто зобов’язання гаранта виплатити за позичальника визначену договором суму при настанні гарантійного випадку. Гарантія оформляється гарантійним листом, в якому обов’язково вказується строк зобов’язання, сума і договір, забезпеченням якого ця гарантія є [1].

Все частіше науковці вказують на те, що згадані у Цивільному кодексі види забезпечення зобов’язань є лише додатковим захистом кредиту. Зокрема, використання застави не знижує ризику невиконання позичальником своїх зобов’язань, вона лише дає кредитору можливість отримати кошти за своїми кредитними вимогами у випадку невиплати боргу. Законодавчо закріплені види забезпечення виконання зобов’язань не повинні бути першочерговою умовою надання банком кредитів, хоча їх присутність має бути обов’язковою у кредитній угоді.

Згадані вище способи забезпечення ще називають традиційними. У зарубіжній практиці сьогодні ефективно використовують також інші, нетрадиційні способи забезпечення кредитних зобов’язань: страхування кредитів, акредитиви, лізинг, факторинг та форфейтинг. В умовах недостатньо розвиненого фінансового ринку ці способи не набули поширення в Україні. Разом з тим, їх використання забезпечує аналогічний традиційним способам забезпечення кредиту ефект – відшкодування збитків банків, спричинених невиконанням зобов’язань [52, с. 120].

Важливішу роль порівняно із видами забезпечення зобов’язань має відігравати оцінка якості і надійності позичальника, його кредитоспроможності. Це означає, що забезпеченість боргових зобов’язань повинна полягати не в покритті збитків банку, а в недопущенні цих збитків.

При цьому виникає серйозна проблема достовірної оцінки кредитоспроможності позичальників. Українські банки при оцінці кредитоспроможності позичальників використовують Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затверджене постановою Правління НБУ від 06.07.2000 року. Оцінку кредитоспроможності позичальника виконують у два етапи. На першому етапі визначають показники, які характеризують фінансовий стан, а на другому здійснюють оцінку та узагальнення показників і визначають клас надійності позичальника. Крім того, комерційним банкам рекомендується враховувати такі суб’єктивні показники, як ефективність управління підприємством, ринкова позиція позичальника та його залежність від циклічних і структурних змін в економіці та в галузі, наявність державних замовлень і державної підтримки позичальника, професіоналізм керівництва та його ділова репутація. За результатами проведеної оцінки підприємству відносять до одного з 5 класів за рівнем надійності [7].

В міжнародній практиці для оцінки кредитоспроможності застосовують схожі методики, які враховують як кількісні, так і якісні характеристики діяльності підприємств. Зокрема, при дослідженні забезпеченості боргових зобов’язань на основі надійності позичальника, широко використовуються послуги рейтингових агенцій Standard & Poor’s, Moody’s, Fitch Ratings.

Зміна рейтингів того чи іншого підприємства значно впливає на настрої кредиторів, саме тому з’являються праці про корумпованість подібних агенцій. Не на їх користь говорить той факт, що вони не змогли вчасно дати сигнали про проблеми в світовій економіці в цілому. Можливо, це пов’язано зі застарілістю і не 100% достовірністю моделей оцінки, які раніше базувалися в основному на визначенні короткострокових ризиків. Разом з тим, рейтинги цих агентств користуються зараз шаленим попитом навіть більше, ніж раніше. Це пояснюється тим, що в умовах нестабільності кредитори намагаються використовувати всі можливі способи виявлення і мінімізації ризику неповернення коштів.

Згадані рейтингові компанії є найвідомішими у світі, однак, у більшості розвинутих країн створені подібні установи. Законом України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23 червня 2005 року передбачено створення в Україні бюро кредитних історій, мета яких полягає у збиранні, обробленні, зберіганні, захисті та використанні інформації, що складає кредитну історію суб’єктів господарювання [6].

На нашу думку, функціонування таких установ є більш, ніж потрібним. По-перше, зникне необхідність банків у дослідженні контрагентів, які вперше беруть у них позику. По-друге, наявність єдиної достовірної бази позичальників підвищить ефективність кредитної системи усієї країни і дозволить зменшувати ризики банків при укладанні кредитних угод. На жаль, кредитні бюро ще не набули значного поширення в Україні. Досі не створена дійсно єдина база, яка б містила максимально можливу кількість інформації про позичальників.

Ускладнюють ситуацію ще деякі моменти. Так, між кредитними установами повинна існувати тісна кооперація у плані інформування про добросовісних чи навпаки, неплатоспроможних, позичальників. На даний момент вона не налагоджена. Як позитивний крок у цьому напрямку, можна розглядати створення Національним банком України єдиної інформаційної системи обліку позичальників, які мають прострочену заборгованість за кредитами, наданими банками. Станом на 01 лютого 2010 року договори з НБУ про участь в цій системі уклали 158 банки, сумарні активи яких складають близько 80 % від активів банківської системи України [81].

Залишається відкритим питання: чому створено реєстр проблемних позичальників, а реєстру позичальників із хорошою кредитною репутацією нема? На нашу думку, створення такої бази в сучасних економічних реаліях України є необхідним.

Ще одним проблемним моментом оцінки надійності позичальника є недостовірність і непрозорість інформації, на основі якої вона здійснюється. Так, багато рейтингових компаній та банків як в Україні, так і за кордоном для оцінки надійності суб’єктів господарювання використовують:

- фінансову звітність за 3-5 років;

- річні звіти для інвесторів;

- фінансовий прогноз на 3-5 років;

- фінансову політику підприємства;

- характеристику галузі та компанії [91].

Наведений вище список інформації може зменшуватися або збільшуватися залежно від виду кредиту і вимог конкретного банку або рейтингової агенції.

Здається, що такий набір інформації є достатнім для того, щоб оцінити надійність позичальника. Проблема полягає в тому, що банк чи рейтингова агенція рідко перевіряє достовірність звітності чи іншої інформації потенційного позичальника, наражаючи на ризик не лише свій кредитний портфель, але й стабільність усієї фінансової системи країни. Натомість, суб’єкти господарювання для того, щоб отримати бажану суму коштів нерідко завищують свої доходи чи інші показники. У таких умовах жодна методика оцінки кредитоспроможності не матиме реального ефекту, а надійність позичальника як спосіб забезпечення боргових зобов’язань буде на другому плані порівняно із заставою, порукою та гарантією.

Таким чином, перед тим, як оцінювати кредитоспроможність, необхідно перевірити достовірність даних, на основі яких така оцінка здійснюється. У вирішенні цього питання і полягає вдосконалення документального підтвердження платоспроможності. На нашу думку, не потрібно збільшувати список необхідних для отримання кредиту документів, які можуть більш точно показати здатність позичальника повернути взяті кошти. Це тільки ускладнить процес кредитування, зробивши його більш затратним та тривалішим. Натомість, вирішенням проблеми могло б стати уже згадане вище створення установи, завданням якої було б ведення єдиної бази про потенційних позичальників.

Отже, забезпеченість боргових зобов’язань найчастіше пов’язують із зазначеними у Цивільному кодексі України заставою, порукою та гарантією. У закордонній практиці виділяють також страхування кредитів, лізинг, факторинг та форфейтинг. Однак, усі зазначені способи не зменшують ризик неповернення позичальником кредиту, а лише дають можливість банку покрити свої втрати. Першочерговим способом забезпеченості боргових зобов’язань повинна бути надійність позичальника, визначена на основі оцінки його кредитоспроможності. У світовій та вітчизняній практиці застосовуються різні методи оцінки здатності суб’єктів господарювання забезпечити свої зобов’язання. Більшість з них ґрунтуються на присвоєнні певного рейтингу чи класу за рівнем надійності.

В Україні законодавчо передбачено створення бюро кредитних історій, які б створювали базу позичальників та їх кредитних історій. Однак поширення ці установи ще не набули, на даний момент їх функціонує 2. Також, Національним банком створено реєстр платників, які мають прострочені кредитні зобов’язання. Для вдосконалення існуючої системи оцінки надійності позичальників в Україні необхідно створити єдину інформаційну базу позичальників, яка міститиме не лише кредитні історії недобросовісних платників, але й позичальників, які є достатньо надійними. Це дозволить отримати ряд переваг для банків та позичальників. Щодо банків, то зникне необхідність у дослідженні контрагентів, які вперше беруть у них позику. Щодо позичальників, то їм не доведеться щоразу збирати увесь пакет документів, необхідний для отримання кредитних ресурсів. Таким чином, створення єдиної бази позичальників дозволить вдосконалити існуючу систему документального підтвердження їх платоспроможності та позитивно вплине на стабільність фінансової системи країни загалом. У такому випадку буде досягнуто компроміс між прагненням банків до максимального прибутку, бажанням позичальника вигідно отримати значну суму коштів та забезпеченням реальної ефективності кредитної системи.

Оскільки зовнішні системи рейтингування та оцінювання кредитоспроможності позичальників ще не є розвиненими в Україні, на даний час ВАТ «Ощадбанк» потрібно сформувати ефективний внутрішній рейтинг клієнтів-позичальників на базі зарубіжного та вітчизняного досвіду банківських установ, а також підтримувати зв’язки з іншими банками з метою отримання та передачі інформації про потенційних позичальників.