Категорії ризику за ступенем пріоритетності для вітчизняних банків [31, с. 13]

№ за/п	Категорія ризику	У банківській системі в цілому	Найбільші банки	Великі банки	Середні банки	Малі банки
1.	Кредитний ризик	8,65	8,71	9,43	8,17	7,67
2.	Ризик ліквідності	7,70	7,86	8,29	7,00	7,33
3.	Відсотковий ризик	5,78	5,57	6,14	6,83	3,33
4.	Ринковий ризик	5,04	4,71	5,43	5,83	3,33
5.	Валютний ризик	5,57	4,71	6,57	6,17	4,00
6.	Операційний ризик	4,70	4,86	4,43	5,33	3,67
7.	Ризик репутації	4,06	5,29	3,43	4,17	4,33
8.	Юридичний ризик	4,30	4,00	3,43	4,67	6,33
9.	Стратегічний ризик	4,96	5,43	3,71	5,67	5,33

Можемо простежити з результатів дослідження, що категорія кредитного ризику набрала найбільшу кількість балів як у банківській системі в цілому, так і в кожній групі комерційних банків. Пояснення ситуації є цілком зрозумілим, так як на фінансовому ринку України ринок кредитів є домінуючим, тому і кредитний ризик є найнебезпечнішим для банків.

Цей ризик може суттєво зменшити прибуток комерційного банку, а в найгіршому випадку – призвести до банкрутства банківської установи. Банки, які мають великі втрати за кредитними операціями, стикаються із імовірністю зниження своєї вартості. Неналежне управління кредитним ризиком має наслідком виникнення неробочих активів, збитків за кредитами, що дуже знижує рівень прибутковості, зменшуючи вартість банку та негативно відображається на фінансовій стійкості установи в цілому.

Кредитний ризик здійснює вплив на сукупний банківський ризик. Таким чином, фахівці банківського ринку розуміють необхідність ефективної організації ризик-менеджменту, найбільші банки уже впровадили, а інші прагнуть до введення відповідної організаційної структури. Якщо говорити про невеликі банки, то більшість із них часто не мають жодного спеціаліста з відповідним функціональним навантаженням.

Органи державного регулювання також забезпечують підтримку формування та розвитку систем управління ризиками в банках, прикладом можна вважати затверджені постановою Правління НБУ № 361 від 02.08.2004 р. «Методичні рекомендації щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України» [46].

Вітчизняним банкам потрібно виконати ряд як методологічних, методичних, так і організаційних завдань для побудови ефективної системи ризик-менеджменту. Кожна система ризик-менеджменту має бути особливою (унікальною), з притаманними лише їй особливостями та ознаками, зважаючи на специфіку кожного окремого банку.

Варто зауважити, що потреба банку зважати на обсяги та специфіку своєї діяльності є виправданою, так як впровадження та функціонування системи ризик-менеджменту потребує великих затрат (побудова технології управління ризиками; вибір, купівля, впровадження та оновлення програмного забезпечення), що при нераціональному підході буде негативно позначатися на рівні прибутковості банку.

Ефект від впровадження системи ризик-менеджменту є довготерміновим, управління ризиками обмежує розвиток бізнесу на короткий термін, але на середній за тривалістю період, навпаки, створює можливість для отримання прибутку. При визначенні вартості впровадження технології ризик-менеджменту необхідно розраховувати не менш ніж на п’ять років функціонування системи.

Таким чином, необхідно чітко визначити основні аспекти побудови комплексної ефективної системи ризик-менеджменту з точки зору впливу на фінансову стійкість комерційного банку, зосередившись на вдосконаленні управління саме кредитним ризиком.

Зокрема, Л. О. Примостка вважає, що «система управління банківським ризиками повинна складатися з наступних підсистем:

1) ідентифікація ризиків за допомогою логічних методів аналізу;

2) формування системи аналітичних показників ризикованості;

3) кількісне оцінювання (квантифікація) ризиків;

4) обґрунтування рівнів допустимих ризиків (лімітів ризику);

5) вибір методів управління ризиками;

6) реалізація процесу мінімізації ризиків (аналітичне супроводження, оцінювання ефективності);

7) організація ефективних систем моніторингу ризиків» [59, с. 19].

Однак, вищезазначені складові є швидше етапами процесу управління ризиками, а не його підсистемами, поняття «система управління ризиками» – ширше, оскільки охоплює наступні елементи: 1) стратегію, політику та методики оцінки, мінімізації ризиків у банку (методологія); 2) підрозділи, що беруть участь в управління ризиками і формують інфраструктуру управління ризиком у банку (організація); 3) процес управління ризиком; 4) достовірні та вчасні потоки інформації.

Стратегія вказує на допустимий рівень ризику для комерційного банку і визначає метою якість активів та прибуток, а політика і процедури управління ризиками стосуються усіх банківських ризиків.

Процес управління ризиками в банку має охоплювати всі його структурні рівні – від Спостережної ради і Правління банку до рівня, на якому безпосередньо приймають та генерують ризики. Банк зобов’язаний чітко визначити та розподілити обов’язки і повноваження щодо ризик-менеджменту та схему відповідальності за цим розподілом.

Спостережна рада і Правління банку повинні забезпечити запровадження організаційної структури, виділення необхідних ресурсів на створення та підтримання ефективної системи ризик-менеджменту, механізмів контролю, а також єдине розуміння корпоративної культури банку щодо управління ризиками.

Можливим є варіант створення комітету з управління ризиками у межах Спостережної ради, який би частково виконував відповідні функції ради, розглядав звіти підрозділу з ризик-менеджменту, звіти Правління, які стосуються даних питань. Комітет затверджує рівень допустимого ризику за окремими банківськими продуктами, елементами та напрямками діяльності, є підзвітним Спостережній раді і Загальним зборам акціонерів.

Підрозділ із управління ризиками, що здійснює оцінку, моніторинг та контроль ризиків, обов’язково має виконувати функції:

1) визначати політику і стратегію управління ризиком, розробляти та подавати на затвердження Правління банку методики оцінки ризиків;

2) забезпечити управління ризиком на стратегічному та операційному рівнях;

3) розробити інфраструктуру з метою отримання даних від інших систем;

4) нагромаджувати дані для порівняльного аналізу;

5) ідентифікувати порушення визначених лімітів [23, с. 223].

Зарубіжна банківська практика вказує на те, що основною вимогою підрозділу ризик-менеджменту є його незалежність (структурна й фінансова) від тих підрозділів банку, які безпосередньо приймають ризики (фронт-офісів) та підрозділів, що реєструють факт прийняття ризику і контролюють його величину (бек-офісів).

Із урахуванням значимості впливу кредитного, ринкового, відсоткового, операційного та ризику ліквідності на фінансову стійкість комерційного банку можливий також варіант створення в структурі управління ризиками шести відділів та трьох груп. Зокрема, чотири з них можуть займатися кредитними ризиками (два відділи – ризиками компаній, один відділ – ризиками рітейлу (роздрібних банківських послуг) і ще один – ризиками країни і банківськими ризиками). Решта, один відділ, – ринковими ризиками і ще один відділ – операційними ризиками. Групи повинні займатися проблемними кредитами, аналізом та звітністю відповідно до кредитного портфеля. Відсотковим та ризиком ліквідності у цьому випадку слід займатися комітетові з управління активами і пасивами.

Існують міркування про те, що ризиками варто управляти у тому відділі, який безпосередньо має відношення до конкретного ризику. Однак, на нашу думку, більш ефективним є підхід, який передбачає функціонування одного відділу ризик-менеджменту, який, у свою чергу, забезпечить технологію та ідеологію управління ризиками.

Середнім і малим банкам ризик-менеджмент теж потрібний, проте ці функції допустимо доручити спеціалістам, які вже працюють у штаті установи. Так, операційними ризиками у певних рамках можуть управляти внутрішні аудитори.

Процес управління ризиками повинен передбачати:

1) ідентифікацію ризиків, яким піддається банк; класифікацію і ранжування ризиків;

2) аналіз та оцінку ризиків, зокрема рівня окремих ризиків та інтегральну оцінку ряду ризиків, яким піддається банк;

3) розробку заходів щодо мінімізації ризиків;

4) моніторинг та реалізацію системи заходів ризик-менеджменту;

5) контроль коригування впливу інструментів управління ризиками [23, с. 224].

Визначення кожного виду ризику базується на результатах техніко-економічного обґрунтування проекту чи відповідного виду банківських операцій, що дає можливість структурним підрозділам банків виявити можливі чинники ризику, що пов’язані з технічним, кадровим і матеріальним забезпеченням даного проекту (операції). Уникнення продуктів, що є неприйнятними з точки зору ризику, є свідченням розвинутої системи ризик-менеджменту. На даному етапі слід не тільки ідентифікувати ризики, але і групувати їх. Відомо багато підходів до класифікації ризиків, зважаючи ряд класифікаційних ознак. Так, популярною є класифікація ризиків GARP (Generally Accepted Risk Principles), яка містить 7 груп та 23 підгрупи ризиків [70, с. 121].

Докладніше варто зупинитися на категорії кредитного ризику, зважаючи на його значимість для комерційних банків. Варто зазначити, що тип кредитної політики визначає стратегію управління кредитним ризиком і впливає на модель організації ризик-менеджменту в цілому. Так, банкам, які орієнтуються на майбутнє і працюють не лише на негайний прибуток, доцільно вибирати консервативну та зважену кредитну політику. Особливо це стосується питання залучення інвесторів, які з більшою довірою ставляться до банків, обережних у здійсненні кредитної політики. В перспективі такі дії створюють передумови для залучення найкращих клієнтів і партнерів, а також сприяють виходу на нові сегменти ринку і позитивно відображаються на рівні банківської прибутковості та фінансової стійкості в цілому.

Оцінку ризиків потрібно спрямувати на виявлення та аналіз їх величини. Під час вивчення певного ризику варто звернути увагу на такі аспекти:

1) виявлення ключових факторів та розподіл їх за рівнем впливу на потенційний прибуток;

2) визначення рівня ризику щодо кожного з факторів та оцінка ризику в цілому;

3) порівняння показників ризику з визначеними граничними величинами.

Ефективність управління кредитним ризиком залежить від достовірності та об’єктивності оцінювання фінансового стану позичальника та динаміки його розвитку в майбутньому.

У зарубіжній практиці широке застосування знайшов математичний апарат оцінки кредитних ризиків, проте на вітчизняному ринку такі моделі ще не можна використовувати сповна. В Україні немає ще ефективних систем рейтингування клієнтів, тільки починає формуватися система внутрішніх рейтингів банків. Мало банків використовують рейтингування клієнтів, і ще менша кількість має зовнішні рейтинги. Навіть тоді, коли є рейтинг, немає статистики дефолтів. Виходить, що інструменти оцінки та аналізу ризиків, економіко-математичні моделі відомі, але нема відповідних даних, які необхідно в ці моделі завантажити, щоб отримати результат.

Оцінювати кредитний ризик фахівці пропонують на початковому етапі життєвого циклу кредитного продукту, тобто під час знайомства з позичальником, оцінюючи його моральну та підприємницьку репутацію. Після отримання позитивної оцінки на цьому етапі далі повинна іти оцінка кредитоспроможності клієнта. У світі використовується значна кількість методик оцінки кредитоспроможності, так доволі поширеними є «PARTS», «SWOT», «CAMPARY» (Великобританія), скоринг-кредит (Німеччина), в Україні також використовують складні багатофакторні та найпростіші моделі. Зокрема, застосовують метод фінансових коефіцієнтів; статистичні методи, завдяки яким можна побудувати класифікаційні моделі для результатів кредитної угоди. Однак, аналізуючи та оцінюючи фінансовий стан позичальників, банк має диференційовано оцінювати значення розрахованих показників, зважаючи на специфіку і приналежність підприємств до певних галузей економіки. Комерційному банкові необхідно економічно інтерпретувати значення показників з урахуванням середньостатистичних даних у межах галузей та сеґментів економіки. На жаль, поки що нема бази даних, яка б містила середні значення згаданих показників, а це призводить до неадекватної оцінки фінансового стану позичальників.

Такі ризики, як ринковий, валютний, відсотковий оцінюють за допомогою наступних методів:

1) економіко-математичні моделі, особливо щодо відсоткового ризику;

2) моделі геп-аналізу, зокрема моделі статистичного розриву, моделі динамічного розриву і моделі, розраховані на основі розрахунку дюрації;

3) методологія Value-at-Risk (VaR) з метою оцінки ринкових ризиків [41, с. 32].

Зокрема, VaR є однією з найпоширеніших методологій кількісної оцінки фінансових ризиків, яка передбачає статистичну оцінку максимальної суми можливих втрат, яку обраховують на весь портфель активів. Метод дозволяє одночасно визначати суму ризику за кожним із чинників і з врахуванням кореляції між ними. Загальна оцінка ризиків – це не просто їх сума, а певна сукупність. Визначають три методи розрахунків, які використовують у методології VaR:

1) статистичний метод Riskmetrics (розроблений банком JP Morgan), що передбачає прогнозування матриці «змінність факторів ризику – кореляція між факторами» на базі фактичних даних за попередній період;

2) метод історичного аналізу, який здійснюється через розрахунок вартості портфеля активів за попередній період, у тому числі в умовах можливої реальної кризи;

3) метод моделювання Монте-Карло, в основі якого лежить прогнозування суми ризиків, обумовлених імовірністю настання різних подій.

Популярність методології VaR пояснюється встановленням адекватного балансу між рівнем теоретичного розуміння ризику і практичними способами його кількісного оцінювання. Особливого поширення методологія набула після включення її в регулятивні та рекомендаційні норми, нормативні документи Комісії з цінних паперів та фондового ринку США. У вітчизняній практиці застосування VaR рекомендувався як один із способів підвищення ефективності управління банківськими ризиками. Разом з тим,існують певні труднощі щодо використання даної методики, серед них значні коливання числового ряду даних (показників фінансового ринку), що використовують для оцінки.

З метою підвищення ефективності ризик-менеджменту необхідна організація їх інтегрованої оцінки «зверху–вниз». У зарубіжній банківській практиці розвиток систем оцінки ризиків пройшов кілька етапів (Див. Табл. 3.3).

Оцінивши ризики, притаманні відповідному фінансовому проекту суб’єкти ризик-менеджменту повинні опрацювати вибрану стратегію (альтернативного вибору, відхилення, утримання від ризику, передача ризику) і впровадити її під час реалізації проекту.

Таблиця 3.3