Еволюція систем оцінки ризиків у зарубіжній банківській практиці [14, с.228]

№ за п/п	Етапи еволюції	Суть та особливості систем оцінки ризиків
1.	Перший етап (1980-і роки)	Запровадження систем оцінки за окремими категоріями ризиків. Наприклад, кредитний відділ оцінював кредитні ризики, валютний відділ – валютні. Тобто, особливістю даного підходу оцінки ризиків було те, що ризики на рівні банку в цілому не інтегрували.
2.	Другий етап (1990-і роки)	Започаткування систем ризик-менеджменту інтегрального типу «знизу–вверх». Передбачали створення в банку незалежного відділу ризик-менеджменту, який здійснював моніторинг, кількісну оцінку основних ризиків і формування інтегрованої оцінки ризиків на рівні всього банку.
3.	Третій етап (поч. 2000-х років)	Виникнення принципово нового підходу щодо інтеґральної оцінки ризиків «зверху–вниз», об’єктом якого є сукупний ризик та дохід банку. Зокрема, спочатку на рівні всього банку розв’язують завдання ідентифікації, аналізу й оцінки ризиків, які, в свою чергу, впливають на зменшення сукупного прибутку банку та його акціонерної вартості. Враховуючи це, розподіляють ризик-капітал за напрямками діяльності банку.

Стадія вимірювання ризиків повинна включати визначення прийнятної ціни ризику і встановлення процедур формування резервів, створення системи рейтинґування, уточнення лімітів (концентрації, термінів, продуктів тощо). На даному етапі управління ризиками розробляє та використовує інші цільові стратегії (нейтралізації, мінімізації, обмеження, диверсифікації). Аналіз досліджень щодо проблеми мінімізації ризиків вказує на те, що найпоширенішими методами у цьому напрямку є диверсифікація (портфельна або географічна), страхування, хеджування, встановлення лімітів (обмеження за конкретними видами операцій, за структурою портфеля), резервування.

Розглянемо детальніше кожен із цих методів. Так, метод диверсифікації дозволяє зменшити обсяг сукупного ризику за рахунок розподілу коштів між різними активами, при цьому збільшується кількість видів ризику, які потрібно контролювати. Питання диверсифікації кредитних операцій частково регламентує НБУ за допомогою економічних нормативів.

Метод резервування здійснюється шляхом формування резервного фонду на покриття непередбачених втрат за банківськими операціями. Резервування дозволяє уникнути негативного впливу на капітал банку, захищаючи акціонерів і клієнтів, а з іншого боку – покращує рівень фінансової стійкості банку. Методи страхування та резервування не мають на меті зменшення вірогідності вияву ризику, а спрямовані переважно на відшкодування матеріального збитку від цього [17, с. 88].

Для забезпечення надійного взаємозв’язку між загальними параметрами ризиків та капіталом, фінансовими ресурсами та фінансовими результатами банк має здійснювати моніторинг ризиків через відповідні механізми контролю. На цьому етапі потрібно стежити за дотриманням лімітів і працювати з індикаторами, які попереджають про можливість погіршення операції; інформацією про стан ринку щодо ознак та подій, які потенційно можуть вплинути на вартість активів банку.

Спектр індикаторів є досить широким, так як банківський бізнес є багатогранним. Ключову роль в ризик-менеджменті відіграє клієнтський підхід, що визначає клієнтами і партнерами господарюючі суб’єкти, суспільні організації, банки-контрагенти. Кожний із названих клієнтів банку є носієм певного набору індикаторів виявлення ризику.

Якщо говорити, наприклад, про фізичних осіб, то зміна соціального статусу, місця проживання, місця роботи, політичної орієнтації можуть сильно вплинути на банківські ризики (кредитний, ринковий, ліквідності). Ці індикатори більш-менш повно відображають зміну параметрів грошових потоків чи грошових фондів у приватних клієнтів банку.

Щодо суб’єктів господарської діяльності, то неточність інформації, значні коливання цін, збільшення витрат, зменшення прибутку, неплатежі, зменшення обсягу продажів товарів підприємства, зміни у керівництві значно впливають на виникнення кредитного ризику, відсоткового, ринкового, ризику ліквідності. Дані індикатори свідчать про потенційні проблеми банків при роботі з суб’єктами господарської діяльності на початкових, оперативних і завершальних етапах вказують на необхідність зосередження уваги банку на можливій зміні його фінансових потоків.

До сигналів ризиків банків-контрагентів відносять: підвищення політичної активності керівництва банку; нечіткі посадові функції штату; інформація про банк розкрита, але необ’єктивна; присутні коливання у виплаті дивідендів; а також часті емісії додаткових акцій.

Банк має здійснювати оперативний кредитний моніторинг або контроль за виконанням договору, основною метою якого вважається виявлення проблемних кредитів. Ефективним методом кредитного моніторингу є схеми «особистого відвідування». Такі відвідування здійснюються кредитним інспектором, і це дає змогу особі, відповідальній за кредитний проект на місці оцінити умови й чинники, спроможні вплинути на кредитоспроможність позичальника.

В управлінні кредитним ризиком перспективним методом є інструменти страхування, що включають страхування майна, прийнятого у заставу, а також страхування життя позичальника банку. Страхування майна є більш поширеною практикою в нашій країні порівняно зі страхуванням життя позичальника, проте останнє має поширюватися відповідно до розвитку системи довготермінового кредитування фізичних осіб на споживчі потреби [23, с. 230].

Для більш ефективного управління кредитним ризиком у Методичних рекомендаціях пропонується: створити і впровадити в експлуатацію систему внутрішніх кредитних рейтингів; на основі спостережень щоквартально обчислювати матрицю ймовірностей міграції кредитних рейтингів, оцінювати на її основі обсяг необхідних резервів під кредитні збитки у наступних періодах; проводити бек-тестування міграції внутрішніх кредитних рейтингів за максимально можливий період часу.

Для того, щоб підвищити ефективність управління кредитним ризиком, банкам слід ретельніше підходити до системи лімітів та обмежень стосовно величини активів, які піддають визначеному ризику. Особливу важливою є величини «кредитної позиції» стосовно окремих контрагентів та їх частки в структурі балансу банку, зростання яких призводить до концентрації ризиків. Банку важливо зберегти адекватність величини валюти балансу грошовим потокам між банком і контрагентом. У випадку, коли клієнт переважає за даними параметрами, комерційний банк має зважено підійти до встановлення лімітів по видах фінансових інструментів при операціях із контрагентом. Окрім встановлення індивідуальних лімітів, необхідно належну увагу приділяти і встановленню галузевих, регіональних лімітів.

Наступний метод, контроль ризиків, передбачає отримання об’єктивної інформації про ефективність політики управління ризиками та належне дотримання встановленого порядку і виконання процедур. У процесі внутрішнього контролю банк готує звіти, що передаються на перевірку керівництву. Перший рівень контролю – контроль служби ризиків, другий – контроль підрозділу внутрішнього аудиту [23, с. 231].

Основна мета ризик-менеджменту загалом зводиться до мінімізації або уникнення ризику. Варто зазначити, що наявність прямої залежності між прибутком і ризиком ускладнює чітке формулювання мети та її однозначність. Банк повинен орієнтуватися не лише на зниження ризиків, але й на пошук оптимальних рішень щодо підтримки компромісного та оптимального співвідношення між ризиком і доходом, що позитивно відображається на рівні його фінансової стійкості.

Відповідальність за ефективність ризик-менеджменту лежить на самому банку, а тому він має стати складовою щоденної роботи менеджерів усіх рівнів. Комплексна система ризик-менеджменту дозволяє суттєво підвищити прибутковість банку та його інвестиційну привабливість і фінансову стійкість у цілому, що актуально у період інтенсифікації розміщення коштів іноземними інвесторами в банках України.

Щодо системи управління ризиками, то ВАТ «Ощадбанк» може бути зразком для інших комерційних банків.

У банку система ризик-менеджменту ґрунтується на затвердженій наглядовою Радою банку Концепції управління ризиками . З точки зору структурної організації, згідно Концепції, банк прийняв комбіновану модель управління ризиками, згідно якої управління відбуватиметься на трьох рівнях:

• загальнобанківський (цей рівень представлений вищим менеджментом банку та відокремленими підрозділами. До його складу входять: наглядова рада, правління банку, профільні комітети, підрозділи, що виконують функції ризик-менеджменту, внутрішнього аудиту та ревізії на рівні центрального апарату банку);

• середній (цей рівень представлений керівництвом структурних підрозділів центрального апарату банку, що проводять банківські операції, керівництвом регіональних управлінь і його установ, профільними комітетами регіональних управлінь, підрозділи (працівники), що забезпечують управління ризиками (регіональні ризик – аналітики) та внутрішнього аудиту, ревізії та контролю на рівні регіональних управлінь банку);

• операційний (операційний рівень складається з підрозділів, що безпосередньо проводять банківські операції (тобто підрозділів, де безпосередньо генеруються ризики), та підрозділів, що супроводжують ці операції) [88].

ВАТ «Ощадбанк» виділяє наступні ризики, які ідентифікує у своїй діяльності (Див. Табл.3.4):

Таблиця 3.4