16.Організаційні форми соціальної роботи.

1. Поняття організаційної форми соціальної роботи. Організаційна форма соціальної роботи -це зовнішнє виявлення способу організації діяльності соціального працівника та клієнта (клієнтів).

У своїй практиці соціальний працівник використовує значну кількість різноманітних організаційних форм. Проте всі їх можна характеризувати за такими специфічними ознаками: Функціональністьвказує на існування таких форм, що забезпечують реалізацію окремих функцій соціальної діяльності. Так, наприклад, здійснюючи соціальну профілактику, найчастіше використовують форми інформаційного характеру: лекції, диспути, бесіди.Структурність як ознака організаційної форми характеризується специфічними правилами побудови окремих видів організаційних форм. Так, у ході підготовки бесіди соціальний працівник шукає різну інформацію з конкретної проблеми і шукає, за допомогою яких прийомів та засобів краще донести її до слухачів, обговорити з ними окремі питання..Ще одна особливість організаційних форм полягає в їх

інтегративності, яка передбачає, що результати, отримані в процесі використання одних форм, сприяють впровадженню інших форм соціальної роботи, що дозволяє об’єднувати їх в єдине ціле при допомозі клієнту.

2. Основні організаційні форми соціальної роботи та їх характеристики.До найбільш типових класифікаційних ознак організац. форм слід віднести наступні:за кількісним складом учасників (індивідуальні, групові, масові);за домінуючим засобом впливу на клієнта (словесні, практичні, наочні);за складністю побудови( прості, складні, комплексні);за часом проведення( довгочасні, короткочасні);за місцем проведення ( кабінетні, вуличні). Форми соціальної роботи діяльності поділяються на традиційні (бесіди, сімейна терапія, групова терапія) інетрадиційні («рівний-рівному» тощо).

17. Соціальне партнерство в сучасній Україні: досягнення та проблеми.

1. Поняття соціального партнерства. Соціальне партнерство— це система взаємозв'язків між найманими працівниками, трудовими колективами, професійними спілками — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, з регулювання соціально-трудових відносин, які (взаємозв'язки) полягають у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.

2. Особливості соціального партнерства в Україні. Умови формування й розвитку системи соціального партнерства в Україні суттєво відрізняються від інших країн такими особливостями: 1. Україна тривалий час була охоплена глибокою і гострою соціально-економічною кризою, яка вразила не лише економіку, а й усі соціальні та політичні інститути одночасно, і нині ледь проглядаються початок стабілізації і покращання становища. 2. Ринкові відносини й інститути як необхідна умова широкого розвитку соціального партнерства ще лише формуються в нашій країні. Соціальна орієнтація ринкової економіки є скоріше декларацією, ніж фактом. 3. В Україні сформувалася вкрай поляризована соціальна структура, відбулося недопустиме для цивілізованих країн майнове розшарування населення. 4. Суттєвою перешкодою на шляху цивілізованого соціального партнерства є поширена в Україні корупція, переважання корпоративних інтересів і настроїв, зрощення підприємництва з апаратними структурами. Підприємці потрапляють в умови, далекі від нормальних, законних відносин капіталу і влади. Створюється замкнене коло: держава не захищає інтереси підприємців, підприємці не дотримуються законів. Меншою мірою, але це стосується й інших громадян. 5. В нашій країні виник своєрідний клас псевдо власників — працівників підприємств, які володіють невеликими пакетами акцій і не можуть вплинути на рішення керівництва. Реальна влада знаходиться в руках директорського корпусу, який, хоча й не має у розпорядженні контрольного пакета акцій, цілком визначає політику підприємств як у сфері виробництва, так і в галузі розподілу прибутку. Феноменом перехідної економіки є різноспрямованість особистих інтересів директорату і соціально-економічної ефективності діяльності підприємств. 6. Особливістю умов в Україні є несформованість суб'єктів соціального партнерства та їхніх представників. Усі партнери (держава, працівники, роботодавці) були й раніше, однак на ділі вони були елементами єдиної адміністративно-планової системи. За умов кризи, безробіття, зубожіння працюючого населення працівники (навіть об'єднані профспілками) не можуть реально протистояти роботодавцям, серед яких най могутніш им є держава. Державу у соціальному партнерстві представляє Кабінет Міністрів України, який є повноцінною ін­ституцією в системі соціально-трудових відносин. Щодо інших сторін со­ціального партнерства, то вони ще знаходяться у стадії формування та транс­формації - як Об'єднання організацій роботодавців, так і Спільний представ­ницький орган профспілок. Федерація роботодавців України - це найпотужніше всеукраїнське об'єд­нання, яке представляє інтереси роботодавців у соціально-трудових відноси­нах на національному рівні. Основна мета їхньої діяльності є представництво і захист своїх інтересів

3. Основні досягнення соціального партнерства в Україні. Для формування ефективної системи соціального партнерства в Україні склалися всі необхідні умови, а саме: здійснився перехід до ринкових форм господарювання; є профспілки як організації, які представляють і захищають інтереси працюючих; сформувався клас підприємців; держава заявила виступити в якості посередника у відносинах між працівниками і роботодавцями; існує мінімально необхідна правова основа для розвитку соціального партнерства; сформовані базові інститути і механізми проведення колективних переговорів. Найбільш інституційно структурованою ланкою соціального партнерства в Україні нині є профспілки. Згідно з Законом України "Про профспілки, їх права та гарантії діяльності", іншими нормами законодавства України та міжнародними нормами профспілки здійснюють представництво від імені працівників на колективних переговорах, при укладанні угод на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях.

4. Основні проблеми соціального партнерства в Україні. Тим не менше, дослідники і учасники соціально-трудових відносин продовжують відзначати неефективність системи соціального партнерства, формальність і невиконання колективних угод і договорів. Чітко проявляється одностороння монополізація ринку праці роботодавцем, яка супроводжується ростом соціальної  незахищеності працюючих і соціальною напруженістю в суспільстві, появою нових форм трудових конфліктів. Таким чином, створена інституціональна структура соціального партнерства, що призначена для захисту найманих працівників не є достатньо ефективною в плані реалізації основних соціально-економічних напрямків державної політики, що можна пояснити специфічними умовами формування і розвитку соціального партнерства в Україні: 1. Відсутність соціально-економічних передумов. Колективно-договірне регулювання може бути ефективним лише в умовах відносно стабільного економічного і соціального розвитку. І якщо на Заході становлення соціального партнерства відбувалося в умовах економічного підйому розвинених структур громадського суспільства, активної ролі профспілок, то в Україні зовсім інша ситуація - до сих пір не сформувалися розвинуті ринкові відносини і, що особливо важливо, - соціальна держава. У теперішній час основна тенденція розвитку виробництва і робочої сили обернена у своєму направленні, регресивна і направлена на деградацію виробничих сил і знецінення людського капіталу. 2. Неефективність та слабкість профспілок. Процес становлення інституту соціального партнерства в розвинених країнах був безпосередньо зв'язаний з розвитком профспілкового руху. Структура сучасних вітчизняних профспілок є продуктом будови і функцій ще радянських профспілок, на базі яких вони були засновані. Характерною рисою нових відносин між профспілками та адміністрацією підприємства у більшості випадках приватного сектору стало не відстоювання профспілкою прав та інтересів робітників, а співпраця з адміністрацією підприємства для проведення виробничої і трудової політики. Це можна пояснити технічною і матеріальною залежністю профспілок від роботодавця. 3. Україна тривалий час була охоплена глибокою і гострою кризою, яка вразила не лише економіку, а й усі соціальні та політичні структури одночасно, і нині ледь проглядаються початок стабілізації та покращення становища. 4. Ринкові відносини й інститути, як необхідна умова широкого розвитку соціального партнерства, ще лише формуються в нашій країні. Соціально орієнтована ринкова економіка є скоріше декларацією, ніж фактом. 5. В Україні сформувалася вкрай поляризована соціальна структура, відбулося недопустиме для цивілізованих країн майнове розшарування населення. 6. Суттєвою перешкодою на шляху цивілізованого соціального партнерства є поширена в Україні корупція, переважання корпоративних інтересів і настроїв, зрощення підприємництва з апаратними структурами. 7. Недосконале законодавче забезпечення системи партнерських відносин, склалася практика ігнорування чи невиконання законів. 8. Недосконала і непродуктивна сформованість суб'єктів соціального партнерства та їхніх представників. 9. Значна частина «тіньової» економіки в Україні також не сприяє розвитку соціального партнерства

18. Соціальні групи та соціальні спільноти в сучасному українському соціумі.

1. Поняття соціальної групи. Соціальна група - "сукупність людей, що мають загальну соціальну ознаку й виконують суспільно необхідну функцію в загальній структурі суспільного поділу праці й діяльності Соціальна група — відносно стала кількість людей, пов'язаних між собою формою діяльності, спільністю інтересів, норм, цінностей. Залежно від чисельності групи поділяються на:- великі — включають значну кількість людей, які між собою не взаємодіють (колектив підприємства); - малі — відносно невелика кількість людей, які безпосередньо пов'язані особистісними контактами; об'єднані спільними інтересами, цілями (студентська група), як правило, в малій групі є лідер. В залежності від соціального статусу і способу утворення соціальні групи поділяються на: - формальні — організовані для реалізації певної задачі, цілі чи на основі спеціалізованої діяльності (студентська група); - неформальні — добровільне об'єднання людей на основі інтересів, симпатій ( компанія друзів).

2. Поняття соціальної спільноти. Соціальна спільнота - відносно стійке об'єднання людей, що сформувалося історично за спільними інтересами, які перебувають у взаємодії, надають один одному допомогу в досягненні особистої мети і реалізації особистих і спільних потреб та інтересів. Соціальні спільноти людей відрізняються за роллю і місцем в системі соціальних зв'язків історично певного суспільства. Основними історичними детермінантами формування соціальних спільнот є: - спільна територія, яка передбачає можливість міжособистісних стосунків (контактів) - як прямих, так і опосередкованих; - спільні інтереси значної кількості індивідів; - умови соціальної дійсності, які вимагають об'єднання людей (захист від зовнішніх ворогів); - розвиток державності і виникнення при цьому форм організації людей у вигляді різних соціальних інститутів (наприклад, політичних соціальних інститутів, правових, законодавчих – при політичних змінах, економічних - при економічних перетвореннях). Звідси випливають і основні критерії (показники) соціальної спільності: ■ належність до історично сформованих територіальних утворень; ■ спільні інтереси взаємодіючих індивідів; ■ прихильність до конкретних соціальних інститутів та цінностей; ■ умови життєдіяльності; ■ соціально-професійні характеристики індивідів, які об'єднані у спільність.

3. Відмінність між поняттями соціальна група та соціальна спільнота. під соціальною спільністю розуміють лише групи людей, об'єднані соціальним зв'язком. Якщо ж урахувати, що соціальні групи формуються на базі певних об'єктивних обставин, то належність до соціальної групи зв'язана з об'єктивним становищем людей в системі соціальних зв'язків, здійсненням певних соціальних ролей. Важливими вихідними соціальними спільностями є національно-етнічні об'єднання, які виникають на ґрунті спільноти історико-географічного походження культури, і демографічні, зв'язані з соціально-біологічною природою людини. З розвитком суспільства появляються спільноти, зв'язані з диференціацією трудової діяльності, із специфікою соціально-економічного становища, розвитком поселенських об'єднань, спільнот. Соціальна група є типом соціальної спільноти. Соціальні спільності різняться як за кількісними ознаками (величина), так і типовими якісними (наприклад, національними, ідейними, психологічними). По суті, це - стійкі форми спільної діяльності. Серед спільностей виділяють насамперед соціальні групи. В широкому розумінні, "соціальна спільність" виступає синонімом "соціальної групи".

4. Соціальні групи та соціальні спільноти в сучасному українському соціумі.В модерному суспільстві рівень ідентичності підвищується — до класової, національної і громадянської. Сучасна ситуація відрізняється кризою характерних для індустріального модерного суспільства механізмів і підстав ідентичності, коли люди не можуть співвіднести себе з такими соціальними спільнотами, як держава, нація, клас, професійна група і навіть стать. В українському суспільстві криза ідентичності кінця 80-х — початку 90-х pp., пов'язана з розпадом Радянського Союзу і звичною громадянською ідентичністю, а також з розпадом радянської ціннісно-нормативної системи, поступово долається. Проте поки домінуючими залишаються локальні ідентичності (моя сім'я, друзі, близькі і т.п.), далеко відтісняючи українську громадянську ідентичність.

19.Соціальна структура сучасного українського суспільства.

Поняття соціальної структури.

Соціальна структура суспільства— це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.

Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1 Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.

Основні елементи соціальної структури суспільства.

Основними підструктурами (елементами) суспільства є:

• соціально-етнічна структура;

• соціально-демографічна структура;

• соціально-професійна структура;

• соціально-класова структура;

• соціально-територіальна структура.

Теорія соціальної стратифікації та її роль в дослідженні соціальної структури сучасного українського суспільства.

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом Кінгом Мертоном (нар. у 1910 p.), K. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

— обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;

— застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

— достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Однак за всієї значущості класова система — один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки — сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

Трансформація соціальної структури українського суспільства

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років.

СТРАТИФІКАЦІЙНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

7 – 10 % - вищий клас суспільства

10 – 15 % - середній клас суспільства

70 – 80 % - нижчий клас суспільства

Соціальна стратифікація– поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Спробуємо дати характеристику умовним прошаркам українського суспільства. Розпочнемо с верхівки.

Правлячою політичною й економічною силою в нашій країні є олігархія. У сучасному розумінні під «олігархією» розуміють зрощення приватного капіталу з державою і насамперед з управлінською бюрократією, в суто корисливих цілях. За сучасних умов олігархія в Україні набуває інституційного статусу, економічною основою панування котрої є: процес тіньової приватизації; банківсько-кредитна діяльність; тіньова економіка; політична влада як головний економічний ресурс, що дає можливість витягувати надлишковий прибуток.

В рамках дослідження соціальної структури суспільства заслуговую на серйозну увагу проблема формування “середнього” класу. Адже існування потужного “середнього” класу є гарантією політичної стабільності. Можно стверджувати, що до початку загальної трасформації соціальної структури в нашій країні існувала широка база середнього класу. Її складали різноманітні группи масової гуманітарної інтелегенції, інженерно-технічних робітників, висококваліфікоівні прошарки робітничого класу, військові, частина еліти, торгово-сервісні працівники. Але в результаті зміни соціально-економічної системи більша частина цих людей опинилася у стані нищого класу. Проте зараз спостерігається утворення різноманітних маргінальних соціальних груп ( офісні працівники, менеджери середньго и нищого рівня, малі підприємці та інші ) матеріальний рівень яких є достатньо прийнятним і їх в принципі важко віднести до нижчогу класу.

Кажучи про середній клас, треба розуміти, що у західному розумінні цього соціально прошарку, як потужної основі суспільства, в Україні говорити не можна. Оскільки чисельне відношення еліти, нищих верств населення і самого середного класу не відповідає необхідним пропорціям.

Нищі щаблі, на жаль, становлять основу українського суспільства. Зараз цю мастабну прошарку частіше називають робітничим класом. За своїм змістом вона дуже різноманітна, до неї можуть входити представники інтелегенції, тобто люди з достатньо високим рівнем освіти, некваліфіковані робітники фізичної праці, безробітні, шороке коло громадян “соціального дна” та інші. Слід враховувати високий рівень низхідної мобільності сучасного суспільства (не тільки українського), що дозволяє постійно попонювати цей прошарок.

Таким чином, українське суспільство знаходиться у стані перетворень та загальної кризи. Спостерігається різка поляризованість основних прошарків населення, причому більша частина громадян знаходиться у тяжкому матеріальному положенні. Негативні економічні процеси лише загострюють цей стан речей. Людина, що має вищу освіту не має гарантій на забезпечення відповідною роботою і доходом, спостерігається криза самоідентифікації українців щодо їхнього положення у суспільстві. Основу нашого соціуму становить робітничий або нижчий клас. На покращення ситуації потрібна чітка соціальна політика влади та часовий простір.