36. Культурологічна концепція ф. Ніцше

Під культурологічними концепціями розуміють певну систему поглядів, а також спосіб розгляду і пояснення культури як специфічного феномену або будь-якого культурного явища чи процесу. В основі культурологічної концепції знаходиться певна керівна ідея, конструктивний принцип вивчення артефактів культури та організації дослідницької діяльності. До найбільш відомих з них належать концепції М. Я, Данилевського, А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна, Ю. Лотмана та інших.

Поняття „культурологічна концепція” не слід ототожнювати з поняттям „культурологічна парадигма”, яке позначає систему теоретичних, методологічних і аксіологічних настанов, прийнятих в тому чи іншому науковому співтоваристві в якості еталонного зразка вирішення наукових задач. Деякі основні положення певної концепції з часом поділяються більшістю вчених співтовариства і доповнюються апробованими теоретико-методологічними засобами дослідження явищ культури. Поступово формується наукова парадигма. Наприклад, доречно вести мову про концепцію лінійного розвитку Ж. А. Кондорсе чи еволюціоністську концепцію Г. Спенсора в контексті загальної еволюціоністської парадигми. Сукупність приписів парадигми (законів, термінів, цінностних орієнтирів, загально-прийнятих схем вирішення завдань і таке інше) забезпечує існування наукової традиції. В цілому парадигма ширше за обсягом поняття „теорія” і часто передує їй.

В системі культурологічного знання виокремлюють: · еволюціоністські; · цивілізаційні; · функціоналістські; · соціологічні; · психоаналітичні; · теологічні; · ігрові; · структуралістські; ·семіотичні та інші концепції культури.

Ніцше (Nietzsche) Фрідріх (1844-1900) - німецький філософ і культуролог, один з основоположників «філософії життя». Центральне місце у філософсько-культурологічній концепції Ніцше займає поняття «життя», основу якої утворює воля. Однак погляди Ніцше протягом творчої діяльності перебували в певній еволюції. На ранньому етапі для німецького мислителя характерна естетизація життя І волі. За Ніцше, зрозуміти імпульси волі, виразити її характер неможливо за допомогою розуму і науки. Це здатна зробити тільки така синтетична форма життєдіяльності людини, як мистецтво. Мистецтво представляється Ніцше як доповнення і завершення буття.

Насправді мистецтві Ніцше розрізняє два начала: аполлонічне і діонісійське. Аполлонічне - раціональне, упорядковане і критичне. Діонісійське - чуттєве, вакхічне, сп'яніле. Ніцше виходить з передумови, що в грецькому пантеоні боги Аполлон і Діоніс - протилежні символічні типи. Аполлон - це небесна, сонячна істота, син Зевса, який змінює на Олімпі бога Сонця Геліоса, що втілює сонячне начало, він - джерело світла, носій божественного одкровення. «Аполлон як бог всіх сил, які творять образами, є в той же час і бог, що віщає істину, що сповіщає майбутнє». Діоніс ж, навпаки, уособлення земного, бог родючості, покровитель рослинності, землеробства, виноградної лози і виноробства. Діоніс - бог веселощів, радості, буйства. Аполлон і Діоніс символізують протилежність небесного і земного начал. «Під чарами Діоніса не тільки знову змикається союз людини з людиною: Сама відчужена, ворожа або поневолена природа знову святкує свято примирення зі своїм блудним сином - людиною ». Щоб показати, в чому полягають відмінності «аполлонічного» і «діонісійського» почав культури, необхідно звернутися до понять і принципів, образним виразом яких виступають боги Аполлон і Діоніс.

Аполлон - вираз спокою і порядку, Діоніс - його протилежність. Якщо перший - «повне відчуття міри, самообмеження, свобода від диких поривів, мудрий спокій бога-творця образів», то другий - надлишок, порушення усяку міру, безмірне, вибухова буйство. Аполлон втілює принцип індивідуалізму, він - чудовий божественний образ цього принципу, «в жестах і поглядах якого з нами говорить вся велика радість і мудрість« ілюзії », разом з усією її красою». Діоніс символізує жах і захоплення «жахливий жах», що охоплює людину, що засумнівався у формах пізнання явищ, і «блаженний захват, що піднімається з надр людини і навіть природи», коли порушений принцип індивідуалізму, «розбиті всі нерухомі ворожі кордони, встановлені між людьми нуждою, Свавіллям і «зухвалою модою» ... кожен відчуває себе не тільки з'єднаним, примиреним, згуртованим зі своїм ближнім, але єдиним з ним ».

Сутнісною характеристикою як Аполлона, так і Діоніса є здатність надихати людей, народжуючи образи різного порядку. Саме тому Ніцше і позначив два протилежні начала буття і художньої творчості, як «аполлонічне» і «дионисическое». Ці початку прориваються з самої природи «без посередництва художника-людини». Людина в концепції Ф. Ніцше - лише «наслідувач» і провідник наявних в природі сил: «... Кожен художник є тільки «наслідувачем» і притому або аполлонічес-ким художником сну, або дионисических художником сп'яніння, або, нарешті ... одночасно художником і сп'яніння і сну ».

Підпорядкування Діоніса Аполлону породжує трагедію. Ця трагедія не тільки вид мистецтва, а й стан людини, у якого творчо імпульсивна, образно-художнє початок пригнічується понятійним раціонально-критичним аналізом. Саме трагічне світосприйняття, засноване на боротьбі в культурі аполлонічного і діонісійського начал, дозволило, на думку Ніцше, древнім грекам добитися величезних успіхів. Але раціоналізація культури, пов'язана з епохою Просвітництва, знищила витоки її процвітання. Завдання сучасного мистецтва відновити трагічний міф для того, щоб дати потужний заряд життя творчості.

Деякий час відродження мистецтва Ніцше пов'язував з музичними драмами Р. Вагнера в їх байретській постановці. Культура в цей період тлумачилася Ніцше як форма стихійної життя, вираження в художній формі «народного духу». Але незабаром Ніцше розчаровується в цих ідеалах, і творчість Вагнера тепер характеризується ним як прояв декадансу і нігілізму. Саме в цей час в його творчості отримує найбільш яскраве вираження елітарна концепція культури Спочатку вона спирається тільки на естетичні витоки. Ніцше обгрунтовує права еліти на привілейоване становище в культурі посиланням на її унікальну естетичну сприйнятливість і хворобливу чутливість до страждань. Пізніше в поглядах Ніцше на життя і культуру відбувається посилення соціально-морального акценту. Життя тлумачиться їм по перевазі як воля до влади, а смисл культури в формуванні носія цієї волі до влади-надлюдини («білявої бестії»). Прообразом надлюдини в минулій історії є вузька каста панів - вроджених аристократів, природних «життєлюбом», яким властивий істинно художній смак, - смак до життя у всіх її проявах. У справжньому ж сенсі надлюдина - це ідеал, до якого прагне людство. Надлюдина займає у Ніцше місце Бога. Бог помер, ми його вбили, сповіщає він вустами Заратустри, і на його місце повинні прийти надлюди. Ця ідея отримала в сучасній філософії широкий резонанс і дозволила трактувати філософсько-культурологічну концепцію Ніцше як атеїстичну.