24. Українські просвітники про державу та суспільство

Проте внутрішні суспільно-політичні та економічні процеси були живильним ґрунтом, на якому виростало вітчизняне просвітництво, а тому створювалася своя політична думка для їх осмислення. У цих історичних умовах зростали антикріпосницькі та антисамодержавні ідеї, які становили суть соці­ально-політичної доктрини просвітництва. Активними твор­цями філософії просвітництва в Україні були Я. Козельський, С. Десницький, В. Каразін, П. Лодій та інші.

Перехід від феодального до буржуазного суспільства породжував потребу утвердження “юридичного світогляду”, тобто права, закону як юридичної гармонії громадянина, його прав та свобод, що відповідало вимогам, суті та проблемам буржуазного способу виробництва в цілому. В умовах України просвітники проголошували феодально-кріпосницькі засади несправедливими, такими, що суперечать нормам права. А щоб теоретично обгрунтувати юридичний світогляд та юридичний спосіб мислення, вони поставили у центр концепцію “природного права”. Просвітницька ідеологія стала ідеологією “вроджених прав” людини.

І тут виникла складна проблема взаємовідносин між “природним станом” людини, з одного боку, і її суспільним станом та цивілізацією — з другого. Адже людина як істота природна діє згідно із вкладеними у неї природою законами та спонуканнями, але дуже часто вона не має жодної змоги задовольнити ці природні вимоги. За “природним правом” дається їй те, що вона не може осягнути в умовах суспільного стану. Створюється суперечність, з якої різними шляхами хотіли вийти просвітники. Українські просвітники дотримувалися позицій Д. Дідро та його однодумців. Я. Козельський виразив доволі грунтовно цю позицію. Визнаючи разом з Ж.-Ж. Руссо у далекій давнині епоху “натурального благополуччя” — “золотого віку”, в той же час він наголошував на тому, що натуральне благополуччя людського роду безповоротне, відстоював ідею прогресивності та непохитності “природного стану”.

Розвиваючи концепцію “природного права”, українські просвітники утверджували тезу, за якою вкладені природою у людину закони — “природні права” — є тією основою, від якої, за словами Я. Козельського, як від коріння гілки повинні виростати закони суспільства. За твердженням Я. Козельського, природно вкорінені і справедливі лише ті державні закони, які грунтуються на “природних правах” людини. З таких теоретичних позицій просвітники розгля­дали питання про суперечність між “природними правами” людини і системою феодального суспільства, що породжувала потребу реформування, а точніше, зміни, перебудови на засадах розуму або природи.

На цій же основі українські просвітники розвивали думку про те, що правове вчення та мораль є основними факторами вдосконалення людини та суспільства. Так, Г. Винський заявляв, що всі науки, навіть астрономія, є “тільки розкіш для розуму людського, одна мораль та політика йому необхідні”.

Важливе місце у просвітницькій ідеології посідала договірна теорія держави та суспільства (теорія суспільного договору), яка мала різне політичне та практичне значення в трактуванні різними суспільними силами існуючого дер­жавного ладу — російського самодержавства. Просвітники використовували цю теорію для критики феодалізму, а Катерина II — для оправдання феодально-кріпосницьких відносин.

Феодально-абсолютистська інтерпретація суспільного договору була крайнім продовженням властивого політичній думці XVII ст. розуміння його як теоретичного виправдання державної влади над людиною. Я. Козельський стверджував: ”Влада у суспільстві є не що інше, як право повеління над ним, яке грунтується на справедливому договорі”. У цьому трактуванні члени суспільства, за суспільним договором, не втрачають природних прав, бо, ставши у суспільстві грома­дянином, людина не перестає бути людиною і тим самим зберігає усі свої природні права як правову основу держави, суспільства в цілому. Народ і державна влада — рівноправні договірні сторони, а тому скасування договору й укладення нового цілком допустиме.

Просвітники зводили будівлю свого суспільного ідеалу на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених у різні часи. Але просвітники практикували цю ідею крізь призму умов, відносин та вимог свого часу. Адже канонізована традицією, суворо регламентована поведінка людини за умов феодалізму в новий час змінила сутність волевиявлення особи на основі раціональ­ного осмислення дійсності. Просвітницька інтерпретація поняття рівності полягала у визнанні рівності людей перед законом, відповідно знищення класових (станових) привілеїв, але не самих класів.