23. Політичні ідеї і.Вишенського та х.Філарета.

Представник полемічної літератури Іван Вишенський (бл. 1550— 1620)

Вишенський відіграв визначну роль у розвитку передової суспільно-політичної й філософської думки. Він — демократ, палкий патріот, гуманіст. Вишенський дуже добре знав принади світського життя, був обізнаний в найтонших деталях побуту, звичаїв світської шляхти і простонароддя. Будучи людиною вразливою він боляче реагував на всіляке зло в людських стосунках, почав пізнавати гострі соціально-класові суперечності і несправедливості, бачив різні розбіжності між євангельськими нормами життя і справжньою дійсністю. Шукання в житті добра і правди озлобляло Івана Вишенського проти «власть імущих» і формувало його як непримиренного протестанта, народного бунтівника. Він взяв до рук перо бунтівника-викривача, оголосивши бунт засобами публіцистичного слова і прикладом власного життя.

На Афоні Вишенський починає свою літературну діяльність, ши­роко використовуючи відкриті листи-послання, які вважав обов' язком посилати на Україну, відгукуючись на злободенні події і факти в рід­ному краю. Приблизно за сорок років афонського життя Вишенський залишив 17 послань. Його пафос публіцистики спрямований на боротьбу проти феодалізму, на захист бідних і покривджених людей. З особливою силою виступає він проти церковного феодалізму, розвін­чує церковну унію, розгортає полеміку з католицько-уніатськими по­слідовниками і насамперед з поглядами польського єзуїта-публіциста Петра Скарги. Значна увага у посланнях звертається на питання куль­тури, освіти і виховання молодого покоління.

Чесне, трудове життя, побожне — такі вимоги Вишенського. А оскільки цим вимогам не відповідає життєва практика феодально-церковної верхівки, попів і духовних пасторів, письменник обрушує на них свій нещадний гнів і ненависть, доходячи до заперечення всього феодального устрою. Вишенського обурює той факт, що па­ни видають себе за земних божків. Це кощунство і злочин. Всі свої уміння вони спрямовують на те, щоб церковні маєтки перетворити на власні фільварки і збагатіти на духовних «хлібах».

Для Вишенського церковна унія є «згода» з Ватиканом, на що спокусились українські владики, це не причина, а наслідок. Наслідок зради частини пастерів, для яких церковні посади і надані їм маєтності потрібні в інтересах збагачення і передусім для того, щоб нещадно визискувати кріпаків.

Ідейно-політична боротьба Іваном Вишенським велась в двох напрямах, з одного боку, проти продажного українсько-білоруського єпископату, а з другого боку, проти єзуїтського католицизму і Ватикану, що діяв спіль­но з польсько-шляхетською владою і королем польським Сигізмундом ІІІ в інтересах поневолення України.

Іван Вишенський упевнено закликає свій народ до рішучого бойкотування урядової політики, розрахованої на поневолення і асиміляцію українців і білорусів, відповісти на утиски і тиранію церков­ної і світської влади патріотичною твердістю в обороні національно-релігійної незалежності. І.Вишенський жадав бачити на провідних посадах ідеологічного і культурного життя на Україні людей вчених, щиро відданих патріотичному обов' язку, і морально чистих.

Христофор Філарет рішуче виступав проти релігійного гноблення українського народу, вимагав рівних прав світських людей всіх станів у розв'язанні питань церковно-суспільного життя. Цитуючи Августина та Ієроніма, він доводив, що всі християни рівні перед Богом, тому не тільки єпископи, пресвітери, апостоли і пророки покликані до розбудови «тіла Христового», тобто церкви, а й світські особи. Вони мають бути залучені до духовних справ, брати участь у церковних соборах, контролювати діяльність пас­тирів, перевіряти церковнослужителів щодо відповідності їх тій посаді, яку вони займають. Христофор Філалет визнавав право суду світськими людьми священнослужителів різного рангу аж до владик і митрополитів, а також право усунення тих ієрархів, які не виправдовують надій, покладених на них паствою.

Розглядаючи свободу совісті як вищу духовну цінність, він зазначав, що кожна людина має право на свою віру, право боротися за неї. Не відмовляючи ні митрополитам, ні владикам права переходу до іншої віри як особисту справу їх совісті, категорично заперечував їх претензії на совість пастви, насильницьке примушення її до переходу в іншу віру. Розглядав останнє як порушення державного і Божого закону, що дає право на справедливий протест і вимогу покарання винуватців. Стверджуючи, що «кож­ний своє бремя понесеть», вимагав особистої відповідаль­ності, виступав проти фальшивих пророків. Був переко­наний у тому, що людський розум здатний розібратися у Св. Письмі, де кожна людина, спираючись на свій «богобойньїй о вьр розсудокь», має право звіряти зміст прого­лошених священнослужителями проповідей зі Св. Письмом.