Менеджмент
.pdf5. Заклади медико-соціального захисту. Це заклади охорони здоров’я, створені з метою забезпечення державної політики охорони здоров’я громадян України. До них належать:
•будинки дитини (обласні, міські, районні);
•обласні центри (бюро) медико-соціальної експертизи.
Система підготовки медичних кадрів в Україні. Підготовка медичних кадрів в Україні здійснюється за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями та напрямами:
•середній медичний персонал — молодші спеціалісти (медичні сестри, фельдшери-акушери, лаборанти) та бакалаври. Підготовка здійснюється на базі медичних училищ, коледжів та відповідних факультетів медичних інститутів, університетів, академій;
•лікарі — переддипломна підготовка за спеціальностями лікувальна справа, педіатрія, медико-профілактична справа. Підготовка здійснюється медичними інститутами, університетами, академіями III та IV
рівнів акредитації за трирівневою системою: лікар загальної практики; спеціаліст після інтернатури; магістр медицини. Навчання в магістратурі поєднується з інтернатурою.
Післядипломна освіта середніх медичних працівників. В Україні виконується послідовна робота щодо зміни системи підготовки, атестації та післядипломної освіти середнього медичного персоналу. Атестація середніх медичних працівників здійснюється відповідно до Положення про атестацію середніх медичних працівників, затвердженого Наказом МОЗ України від 23 жовтня 1991 р. за № 146.
Мета атестації — підвищення кваліфікації, професійного рівня фахівців та ефективності медичної допомоги населенню.
Атестація — форма морального і матеріального стимулювання медичних працівників, спрямована на вдосконалення діяльності медичних установ, поліпшення медичного обслуговування населення.
Головним завданням атестації середніх медичних працівників є:
•визначення обсягу знань і практичних навичок;
•визначення рівня професійної підготовки;
•вирішення питань подальшого використання спеціалістів;
•своєчасне підвищення кваліфікації.
Атестації підлягають середні медичні працівники всіх спеціальностей, які одержали підготовку в медичних навчальних закладах (ВНЗ) I–II рівнів акредитації або мають незакінчену вищу освіту, допущені до медичної діяльності, зі стажем роботи за атестованою спеціальністю не менше 5 років.
Видами атестації середніх медичних працівників є атестація і переатестація.
При присвоєнні кваліфікаційної категорії враховують такі критерії:
•показники роботи за останні 3 роки;
•проходження курсів спеціалізації, вдосконалення та інших форм підвищення кваліфікації за останні 5 років;
•наявність раціональних пропозицій, виступів з доповідями на конференціях і нарадах медичних працівників.
261
Кваліфікаційні категорії середніх медичних працівників:
Друга кваліфікаційна категорія присвоюється середнім медичним працівникам, які:
•володіють необхідним практичним досвідом;
•мають добру теоретичну і практичну підготовку;
•пройшли курси вдосконалення;
•добре ознайомлені із суміжними дисциплінами;
•мають високі показники в роботі;
•беруть активну участь у пропаганді медичних та гігієнічних знань серед
населення.
Перша кваліфікаційна категорія присвоюється середнім медичним працівникам, які:
•мають високу теоретичну, практичну і професійну підготовку;
•пройшли курси вдосконалення;
•добре ознайомлені із суміжними дисциплінами;
•мають хороші показники в роботі;
•беруть активну участь у використанні, впровадженні нових методів діагностики і лікування;
•беруть участь у пропаганді медичних та гігієнічних знань серед насе лення.
Вища кваліфікаційна категорія присвоюється середнім медичним працівникам, які:
•вирізняються високим професіоналізмом;
•мають відмінну теоретичну і практичну підготовку;
•відмінно володіють суміжними дисциплінами;
•знають роботу з обчислювальною технікою;
•активно використовують і впроваджують нові передові методи діагностики та лікування;
•пройшли курси вдосконалення;
•мають високі показники в роботі;
•є наставниками молодих спеціалістів;
•є пропагандистами медичних та гігієнічних знань.
Післядипломна освіта лікарів. Основною метою її є забезпечення високого професійного рівня спеціалістів в умовах стрімкого розвитку біотехнологій та медичної науки. Етапність безперервної післядипломної освіти лікарів зазначено в Наказі МОЗ України від 27 серпня 1993 р. за № 166 “Про подальше удосконалення системи післядипломної підготовки лікарів (провізорів)”.
Спеціалізація — здобуття лікарем однієї із зазначених у номенклатурі лікарських спеціальностей, затверджених МОЗ України. Підготовка спеціалістів (первинна спеціалізація) здійснюється через інтернатуру.
Умови навчання в інтернатурі регламентуються Наказом МОЗ України від 10 вересня 1996 р. за № 291 “Про затвердження Положення про спеціалізацію (інтернатуру) випускників вищих медичних та фармацевтичних закладів III–IV рівнів акредитації”. Тривалість навчання — 1–2 роки, залежно від спеціальності. Форма навчання — денно-заочна.
Денне навчання здійснюється в інститутах або на факультетах удосконалення лікарів, на кафедрах медичних інститутів, університетів; заочне навчання — в базових закладах охорони здоров’я.
262
Спеціалізація та перепідготовка лікарів за спеціальностями, які не передбачені циклами спеціалізації в інтернатурі, здійснюються на циклах спеціалізації на факультетах або в інститутах удосконалення лікарів. Спеціалізація відбувається після закінчення інтернатури з основної спеціальності. На спеціалізацію направляють після того, як лікар обіймав відповідну посаду стажера з певної спеціалізації.
Після закінчення інтернатури та циклу спеціалізації здійснюється атестація на присвоєння звання “лікар-спеціаліст” з відповідної спеціальності. За результатами атестації видається сертифікат. Уніфіковане оцінювання знань виконують методом комп’ютерного тестування, згідно з Наказом МОЗ України від 19 грудня 1997 р. за № 359 “Про подальше удосконалення атестації лікарів”.
Удосконалення — подальше підвищення кваліфікації лікарів з метою підтримання сучасного рівня підготовки.
Тематичне удосконалення — підвищення кваліфікації за окремими розділами відповідної спеціальності. Здійснюється в період між передатестаційними курсами.
Клінічна ординатура — дворічна форма післядипломного підвищення кваліфікації лікарів.
Передатестаційні курси складаються з передатестаційного циклу та відповідного тестового іспиту і мають проходити не пізніше як за рік, що передує атестації. Проводяться на факультетах або в інститутах післядипломної освіти лікарів.
Атестація лікарів здійснюється з метою підвищення відповідальності за ефективність і якість роботи, раціональнішої розстановки кадрів, з урахуванням їхньої професійної майстерності, досвіду та складності виконуваних робіт. Лікарі мають проходити атестацію не рідше одного разу на 5 років.
Основні завдання атестації:
•визначення рівня професійної підготовки лікарів;
•оцінка трудової діяльності лікарів;
•оцінка можливості подальшого використання спеціалістів;
•підвищення кваліфікації лікарів.
Розрізняють такі види атестації лікарів:
•атестація на визначення знань і практичних навичок із присвоєнням або підтвердженням звання “лікар-спеціаліст”;
•атестація на присвоєння кваліфікаційної категорії;
•атестація на підтвердження кваліфікаційної категорії.
Атестація на присвоєння кваліфікаційної категорії. До неї допускаються лікарі, які:
•мають сертифікат лікаря-спеціаліста;
•працюють за спеціальністю, передбаченою Номенклатурою лікарських спеціальностей;
•закінчили протягом року передатестаційний цикл у закладі післядипломної освіти (на факультеті післядипломної освіти), склали іспит і мають свідоцтво з рекомендацією про присвоєння відповідної кваліфіка-
ційної категорії.
Друга кваліфікаційна категорія присвоюється лікарям-спеціалістам, які:
• мають стаж роботи з даної спеціальності не менше 5 років;
263
•необхідну за програмою теоретичну та практичну підготовку за своєю спеціальністю;
•володіють сучасними методами профілактики, діагностики та ліку
вання.
Перша кваліфікаційна категорія присвоюється лікарям-спеціалістам, які:
•мають стаж роботи з даної спеціальності не менше 7 років;
•мають необхідну за програмою теоретичну і практичну підготовку за своєю та суміжними спеціальностями;
•володіють сучасними методами профілактики, діагностики і ліку
вання.
Вища кваліфікаційна категорія присвоюється лікарям-спеціалістам, які:
•мають стаж роботи з даної спеціальності не менше 10 років;
•мають високу теоретичну та практичну професійну підготовку згідно з програмою;
•володіють сучасними методами профілактики, діагностики і лікування хворих за своєю та суміжними спеціальностями.
Підготовка управлінських кадрів для галузі охорони здоров’я. Згідно з Концепцією розвитку охорони здоров’я населення України, затвердженою Указом Президента України за № 1313/2002 від 7 грудня 2002 р., реформування системи охорони здоров’я передбачає здійснення заходів, спрямованих на реалізацію інноваційної та кадрової політики в галузі. Реформування ступеневої медичної освіти пов’язане із започаткуванням підготовки фахівців за новими спеціальностями: менеджер у галузі охорони здоров’я; економіст у галузі охорони здоров’я.
Сучасна система підготовки управлінців для галузі охорони здоров’я перед бачає здійснення освітньої діяльності в трьох напрямах:
•спеціалізація і вдосконалення лікарів за спеціальністю “Організація та управління охороною здоров’я”;
•підготовка менеджерів, орієнтованих на галузь охорони здоров’я;
•підготовка магістрів державного управління, орієнтованих на галузь охорони здоров’я.
Спеціалізація та удосконалення лікарів за спеціальністю “Організація та управління охороною здоров’я”. Етапність підготовки керівників лікувальнопрофілактичних закладів в Україні показано на рис. 4.3. Інтернатури за спеціалізацією “Організація та управління охороною здоров’я” не існує. Тому лікарі, які закінчили інтернатуру з будь-якої спеціалізації, передбаченої Номенклатурою лікарських спеціальностей, і мають досвід практичної роботи в лікувально-профілактичному закладі, направляються на навчання на цикли спеціалізації з організації та управління охороною здоров’я. Програма підготовки майбутніх керівників складається з шести блоків: соціальна медицина; менеджмент в охороні здоров’я; культура управління; економічні засади менеджменту; правові засади менеджменту; управління підсистемами охорониздоров’я.Післязакінченняциклускладаєтьсяуніфікованийкомп’ютерний іспит. Недоліком цього напряму підготовки керівних кадрів є короткотривалість циклу — 2 місяці (312 годин). Такий термін підготовки не дає змоги забезпечити фундаментальність підготовки.
264
Дипломна підготовка на медичних факультетах у ВНЗ III–IV рівнів акредитації за навчальними планами, орієнтованими на підготовку лікаря загальної практики
Інтернатура за однією з передбачених номенклатурою лікарських спеціальностей
Практичний досвід роботи в лікувально-профілактичному закладі
Спеціалізація за циклом підготовки “Організація і управління охороною здоров’я”
Рис. 4.3. Підготовка керівників лікувально-профілактичних закладів в Україні
Крім того, організатори охорони здоров’я навчаються на тематичних курсах, присвячених актуальним проблемам організації охорони здоров’я: менеджмент і маркетинг в охороні здоров’я; економічні проблеми охорони здоров’я; організація первинної медико-санітарної допомоги; організація медичної допомоги сільському населенню; інформаційне забезпечення охорони здоров’я та ін.
Один раз на 5 років керівники лікувально-профілактичних закладів підвищують кваліфікацію на передатестаційних циклах, призначених поглибити теоретичну і практичну підготовку лікарів з організації та управління системою охорони здоров’я, а також перевірити знання та вміння відповідно до вимог кваліфікаційної характеристики.
Підготовка менеджерів, орієнтованих на галузь охорони здоров’я. В Ук-
раїні поступово започатковується підготовка кадрів із управління та економіки в галузі охорони здоров’я. Такі фахівці мають взяти участь у формуванні приватної інфраструктури охорони здоров’я, запровадити медичне страхування, забезпечити існування галузі на засадах:
•багатоукладної економіки, з багатоканальним фінансуванням;
•поєднання державних гарантій з демонополізацією;
•заохочення підприємництва і конкуренції.
Зметою забезпечення ефективного управління в лікувально-профілактич- них закладах, страхових компаніях, задоволення потреб медичного бізнесу у фахівцях з медичного менеджменту в вищих навчальних закладах України здійснюється підготовка за освітньо-кваліфікаційними рівнями “бакалавр”, “спеціаліст”, “магістр”. Єдиним вищим навчальним закладом, що готує фа хівців для медичного бізнесу за всіма освітньо-кваліфікаційними рівнями, є Міжрегіональна академія управління персоналом. Загальним принципом підготовки менеджерів, орієнтованих на галузь охорони здоров’я, є послідовність
265
підготовки, за якою студенти спершу опановують комплекс знань з теоретичної та практичної медицини, а потім продовжують навчання за спеціальністю “Менеджмент організацій”, професійне спрямування — “Медичний менеджмент”.
Структурно-логічна схема підготовки фахівців з медичного та фармацевтичного менеджменту передбачає навчання за основними блоками навчальних дисциплін: гуманітарний; фундаментальний; економіка, фінанси та бухгалтерський облік; право; загальний менеджмент і маркетинг; управління та економіка закладів охорони здоров’я.
Підготовка магістрів за спеціальністю “Державне управління” та спеціалізацією “Управління охороною здоров’я”. Підготовка фахівців-магістрів державного управління в галузі охорони здоров’я здійснюється в Національній Академії державного управління при Президентові України. Програма підготовки спрямована на здобуття слухачами знань з державної політики і стратегії в галузі охорони здоров’я, сучасного державного управління, враховує всі рівні управління та сучасні аспекти охорони здоров’я, які передбачають підвищення ролі первинної медико-санітарної допомоги та місцевого самоврядування для її забезпечення, сприяння здоров’ю (Health promotion) та формування здорового способу життя (Health life style).
Підготовка фармацевтичних кадрів в Україні. Здійснюється за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями та напрямами:
1.Молодші спеціалісти — навчання здійснюється у медичних ВНЗ I–II рівнів акредитації та спеціалізованих навчальних закладах (наприклад, Житомирське фармацевтичне училище ім. І. Протасовича) за спеціальностями: “фармація”, “виробництво фармацевтичних препаратів”, “аналітичний контроль якості хімічних лікарських сполук”. Молодші спеціалісти можуть обіймати посади фармацевта з виготовлення ліків у аптеці, фармацевта з безрецептурного відпускання лікарських засобів і виробів медичного призначення, завідувача аптечного пункту першої групи або філіалу аптеки, фармацевта аптечного складу, лаборанта контрольно-аналітичної лабораторії, тощо.
2.Бакалаври — можуть обіймати посади провізора аптеки, провізора аптечного складу, провізора фармацевтичного підприємства, провізора конт- рольно-аналітичної лабораторії. Не можуть обіймати керівних посад.
3.Спеціалісти — навчання здійснюється на фармацевтичних факультетах ВНЗ III–IV рівнів акредитації. Спеціалісти-провізори можуть працювати на посадах різних ієрархічних рівнів в контрольно-аналітичних лабораторіях, кабінетах фармацевтичної інформації, магазинах медичної техніки, на аптечних базах, фармацевтичних підприємствах, у дистриб’юторських фармацевтичних фірмах тощо.
4.Магістри — навчання здійснюється на фармацевтичних факультетах ВНЗ IV рівня акредитації. Підготовка магістрів фармації відбувається одночасно з їх навчанням в інтернатурі. Магістри мають право обіймати посади наукових співробітників, викладачів ВНЗ, консультантів та радників.
Післядипломна освіта фармацевтичних кадрів передбачає навчання в інтернатурі, циклову підготовку в інститутах або на факультетах удосконалення провізорів, курси інформації та стажування. Інтернатура є початковим етапом післядипломної освіти провізорів, яка здійснюється за індивідуальним планом на базі типових навчальних планів і програм післядипломної під-
266
готовки. Підготовка в інтернатурі поділяється на дві частини — заочну та очну. По закінченні терміну інтернатури здійснюють атестацію провізорів на визначення знань та практичних навичок. Після цього провізору надається звання “провізор загальної практики”. Тематичне вдосконалення є обо в’язковою формою підвищення кваліфікації провізорів перед черговою атестацією на присудження або підтвердження кваліфікаційної категорії. Курси інформації та стажування проводяться на базі науково-дослідних і фармацевтичних інститутів та факультетах (інститутів) удосконалення провізорів.
4.2.19. Менеджмент соціальної сфери
Сутність і роль соціальної сфери у розвитку суспільства. Соціальна сфе-
ра — сукупність умов, у якій функціонує людина як вища її цінність. В основі соціальної сфери — реальні суперечності системного характеру, подолання яких вимагає здійснення оптимально пророблених та скерованих дій. В основі соціальної сфери — регламентована законодавчими та регулюючими документами соціальна інфраструктура, яка складається із різних секторів. Сектор — певна суспільна система, яка представлена сферами державного та громадського управління, реальними обставинами життєдіяльності людей. Кожен із секторів має свою цілісну структуру, але водночас і суперечності функціонування та розвитку.
Соціальна сфера може розглядатись з так званого мультисекторного підходу. Розв’язання проблем узгодженої діяльності секторів базується на гармонійності функціонування, що передбачає задоволення потреб та інтересів соціальних груп, які входять у систему соціальної допомоги, і суспільства. Суб’єктне значення соціальної сфери полягає у створенні умов позитивної соціалізації через діяльність держави та суспільних іституцій, зокрема створених самими об’єктами впливу, наприклад недержавних організацій. Соціальна сфера в такому контексті — це спільна діяльність із забезпечення та відстоювання прав громадян відповідно до Конституції. Так, наприклад, право на освіту гарантується створенням системи освіти, яка має рівневу структуру й способи задоволення її цілей. Відповідно право на працю має гарантуватися робочими місцями чи умовами підприємницької діяльності; право на здоров’я — умовами й службами екологічної, правоохоронної діяльності та установами охорони здоров’я.
Соціальна сфера як діяльність обумовлена здійсненням різноманітних ініціатив, заходів, які гарантують громадянам визнаний державою рівень їх життя та розвитку. В основу її управління можуть бути покладені різні моделі забезпечення ефективності — від авторитаризму до народовладдя. У будь-яко- му суспільстві різні соціальні групи мають неоднакові можливості для задоволення своїх потреб та інтересів. Це залежить як від стартових умов, так і ситуацій, які можуть вплинути на такі можливості в процесі життя. Соціальні групи спроможні задовольнити свої прагнення завдяки власним зусиллям, роблять внесок у розвиток соціальної сфери, вплив якої поширюється на соціальні групи, що потребують підтримки через різні сектори соціальної роботи.
У такому значенні соціальна сфера є сукупністю інфраструктурних складових, які мають забезпечити визнання державою цінностей: людина як цінність, справедливість законів, культурні та технологічні умови для створення сталого розвитку суспільства тощо. В її основі домінують дві тенденції:
267
•функціонування,яке означає підтримання життєспроможності системи, збереження цілісності, якісну визначеність діяльності, інші сутнісні характеристики;
•розвиток, який полягає у набутті нової якості, що зміцнює життєдіяльність системи в умовах змінного середовища.
Соціальна сфера у взаємодії тенденцій працює через представлені в секторах відомства, яким вона підпорядкована, або виступає як незалежна система неурядових організацій соціальної служби. Нині соціальна сфера розвивається в суперечності традиційних та інноваційних підходів, одним із секторів яких виступає управлінська діяльність.
Складові менеджменту соціальної сфери. Соціальна функція менеджменту полягає в розподілі повноважень, здійсненні спільної діяльності, вдосконаленні взаємодії та якості соціальних послуг. Завдяки цьому вдається домогтися реалізації поставлених соціальною політикою цілей і в процесі соціальної роботи задовольнити потреби незабезпечених соціальних категорій населення, послабити суперечності між соціальними групами та проблемами в суспільстві у цілому.
Основні системні складові менеджменту соціальної сфери: соціальна політика, правова і моральна легітимність, соціальні закономірності, механізми управління, методологія менеджменту.
Соціальна політика. Визначає цілі, пріоритети, основні напрями діяльності суб’єктів соціальної сфери.
Правова та моральна легітимність. Головним документом є Конституція України. З огляду на визнання та ратифікацію міжнародних документів розроблено національні закони, постанови та відомчі документи, які не суперечать загальновизнаним нормам.
Соціальні закономірності. До них належать об’єктивні чинники соціального розвитку, закономірності функціонування та розвитку. Зокрема, такими закономірностями є зумовленість вияву соціальної активності стосунками в суспільстві, солідарності — гармонізацією розвитку соціальної системи.
Механізми управління. Передбачають задіяння стратегічних і поточних проектів управління та відповідних їм функцій — адміністративних, громадських, інформаційних, технологічних, фінансових і моніторингових.
Методологія менеджменту соціальної сфери. Визначається через реаліза-
цію регулятивних законів соціальної політики в системному характері її здійснення. Зокрема, застосування моделі системного підходу для об’єктів соціальної сфери має сприяти раціоналізації діяльності, оптимізації управлінських рішень, здійсненню найдоцільніших соціальних проектів.
Розвиток теорії менеджменту соціальної сфери. Соціальна сфера є феноме-
ном щодо оцінки її сутності. Велике розмаїття поглядів зумовлює складність її розуміння та можливості застосування різноманітних підходів до побудови загальної теорії менеджменту соціальної сфери. Еволюція теорій менеджменту здійснюється напрацюванням ідей, які відповідають еволюційному, проте не лінійному розвитку теорії та практики.
Розвиток теорії і практики менеджменту соціальної сфери в Україні відбувається на засадах його розуміння як різновиду соціального управління, діяльність суб’єктів якого пов’язана з організацією ефективного, цілеспрямо-
268
ваного функціонування і розвитку всіх рівнів соціальної роботи і системи в цілому [14, 64, 102]. М. Лукашевич розглядає менеджмент соціальної сфери на основі трирівневої структури, яка складається з менеджменту організаційного, менеджменту персоналу та самоменеджменту [76].
Соціальна обумовленість менеджменту випливає з положень про прямі та зворотні зв’язки між суспільством і менеджментом. Визначено, що вплив суспільства на менеджмент становить прямий зв’язок, а дія менеджменту на суспільство — зворотний.
Прямий зв’язок зумовлений такими чинниками:
•потреба в управлінській діяльності виникає не скрізь, а там, де спільна праця здійснюється в значних масштабах;
•вплив суспільства на менеджмент виявляється у тому, що певні верстви суспільства висувають конкретні вимоги, цілі, обмеження;
•соціальна обумовленість менеджменту полягає в тому, що на певному етапі розвитку суспільства виникає наука менеджмент, без якої неможливе його ефективне здійснення;
•з’являються особистості, які завдяки своїм лідерським якостям здатні
виконувати такі функції.
Для досягнення рівня сталого суспільства і незалежного способу життя соціальних груп слід здійснити такі соціальні ініціативи:
•визначити наявні ресурси соціальної сфери;
•розробити прогнози різних сценаріїв людського розвитку (загального та репродуктивного здоров’я, активності у соціальних перетвореннях тощо);
•сформувати стратегії життєдіяльності суспільства та людини відповідно до ідей солідарного суспільства;
•забезпечити поступову децентралізацію менеджменту соціальної сфери.
4.2.20. Менеджмент фізичної культури та спорту
Сфера фізичної культури і спорту, особливо масовий спорт, покликана вирішити багато соціально-економічних проблем, таких, як об’єднання суспільства, відволікання молоді від шкідливих звичок, профілактика захворювань, збільшення середньої тривалості життя і його якісного рівня.
Управління фізичною культурою та спортом — система конкретних форм і методів свідомої діяльності, спрямованої на забезпечення ефективного функціонування та планомірного розвитку галузі фізичної культури і спорту з метою повнішого задоволення потреб у фізичному вдосконаленні населення.
Спортивний менеджмент — теорія і практика ефективного управління організаціями фізкультурно-спортивного напряму в сучасних ринкових умовах.
Процес менеджменту буде ефективним лише в тому разі, якщо здійснюватиметься професійно підготовленими спеціалістами, які створюють фізкуль- турно-спортивні організації та керують ними шляхом постановки мети і розроблення способів її досягнення. Менеджери мають бути підготовленими не лише у сфері управління, а й професійно розумітися на специфіці послуг, що надаються галуззю “фізична культура і спорт”, знати сутність та зміст пе-
269
дагогічної діяльності для задоволення потреб і фізкультурно-спортивних інтересів населення та вміти реалізувати ці знання на практиці.
Важливою характеристикою сучасного менеджменту як сукупності професійно підготовлених спеціалістів є орієнтування на “команду”, тобто на “інтелектуальну” частину персоналу фізкультурно-спортивної організації, яка розглядається як основний ресурс її ефективної діяльності. Відмінною особливістю більшості фізкультурно-спортивних організацій є те, що в менеджменті ними беруть участь їх члени, у зв’язку з чим все гостріше постає питання переходу від автократичного (адміністративного) до демократичного стилю управління.
Предметне розмаїття менеджменту у фізичній культурі та спорті ускладнює його уявлення у вигляді чітко сформульованих правил і тим більше рецептів діяльності. Тому сучасний менеджмент у фізичній культурі та спорті повинен розглядатися як система найзагальніших уявлень про фізкультурноспортивні організації та “внутріфірмове” управління ними, як нова “управлінська філософія”.
Реалізація взаємопов’язаної сукупності функцій менеджменту стала невід’ємною складовою посадових обов’язків керівників різних рівнів: директор, старший тренер-викладач, старший інструктор-методист. Окремі функції менеджменту виконують і спеціалісти різного профілю: тренер-викладач, інструктор-методист, спортсмен-інструктор.
Система менеджменту у фізичній культурі та спорті. Суб’єктом у цій сис-
темі є керівник організації, його заступники, а об’єктом — колектив співробітників організації. Обмеженнями процесу впливу суб’єкта на об’єкт можуть бути розмір фізкультурно-спортивної організації та її організаційноправова форма, кваліфікація і досвід керівників різного рангу і виконавців та інші фактори. Мета впливу змінюватиметься залежно від конкретних обставин в широкому діапазоні: від отримання прибутку (комерційні фізкультур- но-спортивні організації) до виконання соціальної місії (некомерційні фіз- культурно-спортивні організації) тощо.
Метою менеджменту у фізичній культурі та спорті є бажаний, можливий та необхідний стан фізкультурно-спортивної організації, якого необхідно досягти. Визначення мети є початковим етапом процесу менеджменту у фізичній культурі та спорті, оскільки він за змістом характеризує цілеспрямований, а не стихійний вплив.
Функції менеджменту у фізичній культурі та спорті — відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, що дають змогу здійснювати управлінський вплив. Спеціалісти дотримуються різних думок щодо основних функцій менеджменту. Найбільш традиційно до їх складу відносять такі функції: організування, планування, мотивація, контроль та координація.
Конкретні функції менеджменту у фізичній культурі та спорті є результатом динамічного розподілу управлінської роботи. Вони можуть бути виділені та охарактеризовані за змістом управлінського впливу на певний об’єкт.
За результатами наукового аналізу класифікації компонентного складу фізичної культури і спорту названо галузевими такі найсуттєвіші конкретні (специфічні) функції управління:
• фізичне виховання молоді, яка навчається;
270