Менеджмент
.pdfДля України ця модель має базуватися на таких факторах: 1) особливостях національного характеру; 2) конкретних умовах нинішнього перехідного періоду; 3) врахуванні міжнародного досвіду демократичних держав.
Національний характер (грецьк. character — специфічна риса, ознака) — сукупність стійких соціально-психологічних властивостей, притаманних національній спільноті, що формуються в процесі її життєдіяльності та відображаються у культурі, мистецтві, традиціях, ставленні до навколишнього середовища. Незважаючи на мінливість рис національного характеру, зумовлених конкретними історичними та соціально-економічними умовами існування націй, порівнюючи усі відомі дослідження в історичному контексті характерологічних особливостей українців, можна виокремити у них блок “наскрізних”, найбільш стійких, притаманних їм стереотипів:
1)розвинене особистісне начало, що виявляється в почутті власної гідності, незалежності та в індивідуалізмі. Українські вчені В. Павленко і С. Тагіл підкреслюють, що владі українці служили віддано, але без раболіпства. Намагались уникнути таких ситуацій, коли б їх принижували грубими словами; не були настирливими у своїх проханнях;
2)любов до природи. Дослідники зазначають особливий вплив природних умов на формування української ментальності через певних “посередників” (сонце, земля, дощ, дерева, рослини, вода, річка, ставок, тварини тощо). Український фольклор має багато усталених тваринних і рослинних образів, які символізують певні людські якості: барвінок — символ молодості, явір — символ краси і кохання тощо. Основними природно зумовленими характеристиками українців стали: господарський індивідуалізм, загострене почуття власності, працьовитість, доброзичливість, чуйність, м’якість, розвинена уява, сентиментальність;
3)терпимість. Про цю рису характеру українців писали М. Костомаров, І. Сікорський, М. Данилевський. На неї помітно вплинула взаємодія українців з іншими народами, яку М. Костомаров називав “взаємним тертям народів”. Такі цінні якості українського народу, як толерантність, повага до інших народів та їхніх культур, збереглися до наших днів. Так, Україна — одна
знебагатьох держав колишнього СРСР, в якій немає міжетнічних конфліктів, незважаючи на поліетнічний склад її населення;
4)індивідуалізм. М. Костомаров зазначав, що в натурі українського народу переважає “власна воля”;
5)інтровертивність. Цю характеристику деякі дослідники вважають основною ознакою української духовності. Разом з Україною до інтровертивних суспільств зараховують Корею, Японію, В’єтнам, Індію, Китай, для яких характерна насамперед закритість і орієнтація під час здійснення реформ на внутрішні тенденції та традиції, потреби, можливості, інтереси. Таким суспільствам притаманна здатність вчитися, спираючись на власний досвід, завдяки чому вони мають вищий та ефективніший інтелект, пристрасну відданість власним ідеалам. Із цього випливає, що українець — людина “малих груп”. Для нього община, сім’я означають набагато більше, ніж абстрактні групи однодумців. В інтровертивних суспільствах народ відносно спокійний, терплячий, неагресивний, миролюбний. Інертність, стриманість, терплячість і наполегливість вирізняли ще давніх предків українців — східних слов’ян Київської Русі.
181
Наведені визначальні риси національного характеру українського народу набули втілення у формуванні етнополітичної парадигми розвитку поліетнічного соціуму в Україні та її складової — етнополітичного менеджменту.
4.2.7. Політичний менеджмент
Людина і політика. З давніх-давен відомі такі визначення людини (особистості), як “людина політична”, “людина ідеологічна”. Це цілком природно, оскільки людина — не лише біологічне, а й соціальне явище, їй притаманна будьяка форма діяльності, в тому числі й у сфері політики, оскільки і сама по собі політика — суто людське утворення. Людина спроможна і має потребу брати участь у політиці, політичних процесах, оскільки саме завдяки цьому вона здатна реалізувати (задовольнити) свої інтереси, запити, потреби, переконання.
У політиці людина, на відміну від деяких інших видів діяльності, може реалізувати себе не стільки абсолютно, у відриві від інших людей, скільки спільно з іншими людьми, групами, інтереси яких збігаються з інтересами конкретної людини. Об’єднує людину з іншими людьми система поглядів і ідей, які поділяються багатьма; ця система і є ідеологією. Будь-яка ідея завдяки людині політичній не лише підтримує, а й продукує певну ідеологію, ідеологеми. Внаслідок суспільно-політичної діяльності такі ідеологеми існують, розвиваються, стверджуються.
Найбільш вірно буде визначати політику як певну, специфічну людську діяльність, зумовлену відповідними мотивами, цілями і результатами. Відомий російський політолог Д. Ольшанський визначає і обґрунтовує два основних, базових підходи до вивчення політики як діяльності специфічного роду:
•інституціональний підхід (йдеться про діяльність спеціальних, переважно політичних, інститутів, про результат такої діяльності);
•процесуальний підхід (політична діяльність розглядається як суто специфічний процес) [102].
Діяльнісний феномен політики зумовлений тим, що будь-яка політична дія, як і весь політичний процес, обов’язково мають в своїй основі суб’єкта такої політики. Суб’єктом політики є особа, організація або суспільна група, яка спроможна творити політику, тобто певним чином міцно і відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, потреб, впливати на суспільну поведінку інших осіб та спричиняти важливі зміни у політичних відносинах.
Звідси і виникає суб’єктивність у політиці особи, яка зумовлена: а) об’єк тивними факторами, що спричиняють можливості для політичної діяльності; б) суб’єктивними здібностями особистості до політичної діяльності (знання, вміння, мотивації, спонукання тощо).
Існує також суб’єктивність у політиці суспільної групи, класу, великої спільноти. Вони стають суб’єктами в політиці за таких умов:
•існування в них спільного і міцного надлокального зв’язку;
•наявність єдиного і достатнього монолітного усвідомлення власного становища і спільних інтересів (почуття самобутності, співдружності, взаємозалежності, ідентифікації особи з цілим — групою, внутрішня солідарність);
•існування організації, тобто координація керівними центрами поведінки і дій окремих територіальних угруповань, течій, вікових і професійних категорій [105].
182
Серед багатьох концепцій суб’єктивності у політиці виділяють дві основних:
1)немарксистську. Тут домінує індивідуалістична точка зору, тобто реальним і єдиним суб’єктом політики (власне, і історії) визнається індивідуум, особистість. Звідси і особлива роль особистості в політиці, теорії видатних особистостей, заперечення ролі мас (стверджується лише наявність певної суми інтересів, особистостей, які спільно ніякої вирішальної ролі у суспільному процесі не відіграють). Тобто діяльність маси характеризується переважно як некерована, стихійна, на яку вирішальним чином впливають політики — особистості;
2)марксистську. Навпаки, вирішального значення у політиці надається саме масам, а не особистостям.
Суб’єктивність індивідів і груп в політиці здебільшого взаємообумовлена:
зодного боку, вона залежить від інтересів і потреб великих груп, а з іншого — усвідомлення особистістю (політиком) цих інтересів, його підтримки з боку таких груп.
Сутність і функції політичного менеджменту. У теорії політичної думки
(філософія політики, політологія, соціальна політика, соціологія політики та ін.), як і в практиці політичного життя та діяльності, перш ніж давати ви значення поняттю “політичний менеджмент”, необхідно розмежувати його з поняттям “політичне управління”.
Поняття “політичний менеджмент” (як явище, процес) значно вужче, ніж поняття “політичне управління”, оскільки його базова основа полягає, як наголошує український політолог В. Бебик, у тому, що маємо справу з більш практичною стороною політики — безперервним розглядом, ухваленням та головне — практичним втіленням у життя політичних рішень, настанов тощо [12]. Однак таке визначення політичного менеджменту є дещо спрощеним.
Д. Ольшанський, зокрема, під політичним менеджментом розуміє “таку організацію і управління політичним процесом, які роблять політичний процес і, зокрема, діяльність політика (партії, організації), максимально ефективними в конкретних умовах” [103]. Інший російський спеціаліст у галузі політичного менеджменту Г. Пушкарьова вважає, що політичний менеджмент — це один із видів управлінських відносин в політиці, який дає змогу вирішувати такі завдання, як зміцнення авторитету державного або політичного діяча, створення сприятливих умов для діяльності державного закладу або політичної партії шляхом конструювання у масовій свідомості їх привабливого образу, формування електоральних переваг населення, створення політичних союзів і блоків, вплив на противників у політичних конфліктах та ін. Це об’ємніше, повніше визначення поняття “політичний менеджмент”.
Найкоротше і, мабуть, найвлучніше визначення терміна “політичний менеджмент” можна сформулювати так: “Політичний менеджмент є наукою і мистецтвом керувати політичною поведінкою”.
Щоб осмислити сутність політичного менеджменту, слід спершу визначи-
ти загальні функції управління у сфері політики, політичного процесу. Вони фактично повністю повторюють (лише з певними відмінностями) функції управління загалом. Це:
183
•функція планування. В політиці будь-який її суб’єкт, структура завжди визначають загальну мету, розробляють стратегію і тактику з тим, щоб скоординувати діяльність усіх учасників політичного процесу;
•функція організації діяльності. Як і у інших сферах, в політиці ство-
рюється певна структура управління, визначається і встановлюється порядок взаємодії учасників політичних відносин і дій, розподіляються їх повноваження;
•функція координування. Полягає у необхідності забезпечення узгодже ності дій суб’єктів політичного процесу (осіб, груп, громадських об’єд нань, політичних партій, рухів та ін.);
•функціярегулювання. Завдяки цій функції виникає можливість регулювання взаємодії суб’єктів політичного процесу, послідовності дій, акцій, заходів політичного характеру і змісту;
•функція мотивації. Політична діяльність є можливою і значною мірою результативною за умови відповідного стимулювання, спонукання до такої діяльності, використання різних заохочень;
•функція контролю. Без визначення і врахування реальних результатів, стану політичної діяльності, зіставлення досягнутого із запланованим, очікуваним політична діяльність втрачає сенс;
•функція врахування діяльності, тобто визначення того, що ж реально зроблено, досягнуто;
•функція прийняття рішень. Будь-яка діяльність, в тому числі й політична, неможлива без рішень. Рішення — це певний вибір, який постійно робить суб’єкт (учасник) політичного процесу.
Політичний маркетинг — це засоби, а політичний менеджмент більшою мірою — механізми функціонування, існування політичних процесів, впливу на політичну поведінку, дії, процеси, політику взагалі. За цією логікою ви значення поняття “політичний менеджмент” можна вказати і на таку важливішу його особливість, як всебічний вплив відповідних факторів і обставин на сутність, зміст, характер і особливості політичних явищ, процесів.
Політичний менеджмент — це будь-які дії, рух навколо і стосовно політики, тобто він суттєво відрізняється від іншого менеджменту (виробничого, фінансового, інвестиційного, стратегічного та ін.) тим, що здійснюється у такій специфічній формі, системі цінностей, координат, відносин, як політика. Він має розглядатися і досліджуватися як одна з невід’ємних складових політичної науки, головне завдання якої — “пошук раціональних засад прийняття політичних рішень, розроблення практичних рекомендацій із соціального управління, усунення політичних конфліктів” [150].
Оскільки політика є унікальним і надто складним зібранням і синтезом найрізноманітніших типів і форм людської діяльності, то і політичний менеджмент — не менш складний і багатоаспектний феномен, що обумовлює, регулює політичне життя, політичну діяльність та взаємодію усіх суб’єктів політики. Політичний менеджмент — це менеджмент у політичній сфері. Він пов’язаний з багатогранним політичним життям, політичними відносинами, політичною діяльністю та політичним керівництвом.
Політичний менеджмент зумовлений:
•особливістю політики як специфічного виду суспільної діяльності та взаємодії;
184
•характером політичної діяльності як специфічного виду людської діяльності загалом;
•політичними цінностями, інтересами і потребами окремих суб’єктів політичного процесу і взаємодії;
•політичними нормами і політичною думкою, що існують у суспільстві, класі, групі тощо;
•політичним досвідом і традиціями та ін.
Політичне життя. Однією з основних сфер суспільного життя, пов’язаного з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, створених ними політичних інститутів, а також з боротьбою за реалізацію певних інтересів, є політичне життя. Воно характеризується величезною складністю, розмаїтістю; своєрідністю і неповторністю. Політичне життя — це витвір загалом всього життя суспільства — економічного, соціального, духовного, морального. Базисом для виникнення політичного життя були і є різні групи інтересів, насамперед майнових.
Сутність політичного життя в суспільстві становлять відповідні політичні відносини. Основні з них:
•відносини політики і влади;
•політична участь (участь у політиці всіх її суб’єктів);
•політична система і режим (характер та особливості функціонування). Політичні відносини існують скрізь, на що впливає влада, яка виникає й
існує внаслідок відповідного управління. Це економіка, суспільне життя, право, культура тощо. Тобто політичні відносини існують не лише у політиці, а й в усіх сферах життя суспільства — економічній, політичній, соціальній, духовній та ін.
Основні складові політичного життя суспільства:
•політичні потреби та інтереси;
•політика;
•влада і владні відносини;
•політична участь (діяльність, поведінка);
•політична система суспільства;
•політичний режим.
Політичні процеси (а отже і політичний менеджмент) абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб’єктів політичного процесу. Таку участь стосовно політики, політичних процесів називають політичною. Політична участь — це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Конкретніше політичну участь розглядають як участь громадян у певних справах держави. Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини політичної участі.
Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.
Адепти теорії так званої мічиганської моделі, на противагу теорії раціонального вибору, стверджують, що в політичній діяльності домінує партійна
185
ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації.
Представники психологічної школи, у свою чергу, вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчати взаємозв’язок, взаємовплив установок особи на її поведінку, конкретні дії.
На думку прихильників інституціонального підходу до визначення особливостей політичної участі, остання залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу.
Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну. Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб’єктів політики. Існують дві основні форми участі громадян у політичному житті: 1) безпосередня — участь (волевиявлення) в референдумах, виборах; 2) опосередкована — участь у діяльності різних партій, об’єднань, груп, спілок. Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність.
Центральною сентенцією політичного менеджменту є політична діяльність. Видатний політолог Ж. Бодуен доводить, що поняття “політична діяльність” з’явилося внаслідок певної диференціації різних типів діяльності саме у соціальній сфері [19]. За такою логікою міркувань одним з найвдаліших визначень поняття “політична діяльність” вважаємо таке: “Політична діяльність — це специфічний вид людської діяльності, спрямований на регулювання і збалансування інтересів та відносин між соціальними (національними) групами, політичними суб’єктами, що відображають їх інтереси, з одного боку, та між ними і державними інституціями з іншого, досягнення в суспільстві згоди та консенсусу”.
За визначенням українських політологів політична діяльність — невід’єм на складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання, утримання і використання влади [111].
А. Боднар трактує політичну діяльність як індивідуальну або колективну, спонтанну або організовану діяльність суспільних суб’єктів, що прямо чи опосередковано виходить з інтересів великих суспільних груп і цінностей, яких вони дотримуються [105].
Політичну діяльність поділяють на такі види:
•теоретична (ідеологічна, законодавча, соціологічна, науково-організа- ційна, методична та інша діяльність, пов’язана з розробленням теоретичних засад політики);
•практична (депутатська, урядова, діяльність в органах місцевого самоврядування, в політичних партіях, громадських організаціях і об’єднаннях, в рухах, робота під час виборчих кампаній, проведення референдумів, опитувань громадської думки, участь у мітингах, демонстраціях, маршах протесту або підтримки, пікетуваннях тощо).
186
Дві основні форми політичної діяльності: та, що здійснюється на громадських засадах, і та, що здійснюється на професійних засадах (депутатська діяльність, робота в апаратах політичних партій, рухів, організацій тощо).
Західна політологічна наука виділяє три основних концепції (моделі) політичної діяльності:
1)елітарна концепція (модель). Доводиться, що політична діяльність — це призначення передусім еліти суспільства, а для народу така діяльність вважається непотрібною, зайвою;
2)концепція плюралізму еліт. Прихильники цієї концепції обстоюють точку зору, що у суспільстві є не одна, а багато еліт, серед яких виділяється панівна;
3)концепція “моделей майбутнього державного управління”. Стверджу ється, що у майбутньому не існуватиме якоїсь однієї моделі державних інститутів і соціальних установ (політичних партій, засобів масової інформації), вони створюватимуться стихійно, під безпосереднім впливом життєвих обставин, конкретного досвіду і традицій.
У полі зору громадської думки, як правило, є ті проблеми, події, явища і факти, які становлять загальний суспільний інтерес, відрізняються від інших своєю актуальністю, допускаючи при цьому різні точки зору, дискусії та спонукаючи до дискусій. Визначальним, детермінуючим рушієм політичної діяльності є конкретні політичні цінності.
Політичні цінності — це найвищі принципи, що забезпечують злагоду в суспільстві чи в окремих соціальних групах щодо основних цілей і проблем; віра у бажаний і кращий (або найкращий) тип політичної системи, у політичні мету і засоби досягнення такої мети та уявлення про них. На основі політичних цінностей суб’єкти політичного процесу обирають відповідний спосіб поведінки, а громадяни, нації спроможні навіть кардинально змінювати суспільну ситуацію і політичну систему суспільства. У складному політичному житті орієнтирами є політичні цінності. Саме завдяки їм люди пізнають світ політики.
У національному суспільстві, як слушно зазначає відомий політолог А. Боднар, найвищою цінністю, що об’єднує його членів, є збереження цілісності та незалежності держави. Якщо виходити з наведеного, то можна стверджувати, що найвищою цінністю, спроможною об’єднати весь український народ, є ідея національного державотворення. Досягнення цієї мети — складне завдання, яке потребує узгодження, або консенсусу, ідей і думок багатьох суб’єктів суспільно-політичного процесу.
Політичні цінності виявляються в політичних нормах. Політична норма — це правило досягнення політичних цінностей. Такі норми існують у трьох сферах соціальної дійсності: в нормативних висловлюваннях тих, хто при владі, й тих, хто підпорядкований владі; в соціальних відносинах, які зумовлюють правила функціонування певних політичних норм; у свідомості — як почуття або переживання політичних норм. Не слід ототожнювати політичні норми і політичні принципи.
Розрізняють основні та операціональні політичні норми. Наприклад, у тоталітарному суспільстві принцип керівної ролі однієї з політичних партій є основною політичною нормою, а обов’язкова належність керівних кадрів у такому суспільстві (країні) до конкретної партії є операціональною нормою.
187
На основі політичних цінностей суб’єкти політичного процесу вибирають відповідний спосіб поведінки. Мета політичної діяльності — зміцнення або послаблення, а то і руйнування відносин між особами, соціальними групами, класами. Тому такі відносини мають характер співробітництва (взаємодії) та боротьби (зіткнення, протистояння).
Основою співробітництва або, навпаки, боротьби в процесі політичної діяльності є намагання зберегти або змінити (знищити) існуючий у державі суспільний порядок шляхом визнання або невизнання економічного, політичного, ідеологічного володарювання певного суспільного класу в даній дер жаві.
Наслідками політичної діяльності є суспільні зміни, які мають місце:
•у сфері відносин між суспільними класами (групами);
•у сфері відносин влади (між тими, хто керує, і тими, ким керують);
•у сфері відносин в межах влади (наприклад, встановлення коаліційного способу здійснення влади, гласності у процесі прийняття рішень тощо);
•у сфері політичних відносин між індивідами і групами.
Політика — явище, неможливе без спілкування, взаємодії, взаємовпливу,
їїреалізація завжди має місце за умови, коли один суб’єкт політики у певний спосіб впливає на інших. У такому процесі одночасно можуть брати і найчастіше беруть участь надто багато суб’єктів (особи, групи, партії, організації, об’єднання тощо).
Політична взаємодія — це певні відносини з приводу політики як такої та
їїокремих ознак (складових), наприклад влади. Українські політологи В. Мирончук і В. Храмов вказують на необхідність розмежовувати суспільно-полі- тичні відносини і відносини в політиці. “Суспільно-політичні відносини, — зазначають вони, — це такий тип зв’язку сукупних учасників взаємодії, який, стає політичною структурою суспільства. Його інституціональний носій — політична система суспільства, яка у своєму функціонуванні більшою або меншою мірою відчужується від конкретних індивідів” [100].
Політична взаємодія існує у двох основних формах: 1) неформально (без участі певних політичних інституцій — передусім між особами, групами); 2) формально (через і за допомогою політичних інститутів — формальних структур). У процесі формальної взаємодії громадяни “делегують” формальним організаціям свою волю, настанови задля їх реалізації такими організаціями. Політична взаємодія неможлива без існування громадської думки, певних політичних потреб, політичних міфів, політичних традицій та ритуалів.
Успішною політична діяльність може бути тоді, коли невід’ємними чинниками її є: політичний аналіз; політичний прогноз і політичне консульту вання.
Політичний аналіз (грецьк. analysis — розкладання, розділення) — це: 1) метод, що передбачає розумове розкладання політичних явищ на окремі складові; 2) сукупність способів і прийомів прикладного дослідження політичної ситуації [109].
Таке визначення не є однозначним у найбільшому наближенні до сутності політичного менеджменту. Більш прийнятним є таке визначення: “Політичний аналіз — це процес збирання і узагальнення інформації про політичну
188
систему загалом і окремі її складові, виявлення зв’язків, взаємозалежності та механізмів взаємодії суб’єктів політичного процесу, його закономірностей, аналогів і детермінант з метою прогнозування напрямів і майбутніх результатів, наслідків політичних дій та їх впливу на розвиток суспільства” [115]. Ключовим поняттям політичного аналізу є політична ідея як форма осмислення політичної дійсності.
Політичний прогноз — процес розроблення науково обґрунтованого міркування про можливий варіант розвитку політичних подій у майбутньому, альтернативних шляхів та строків їх здійснення, а також розроблення рекомендацій з практичної діяльності в умовах певної теоретичної дійсності.
Об’єктом політичного прогнозування можуть бути: політичні системи, політичні партії, влада, політичні групи, окремі особи, тобто усі суб’єкти політики, політичного процесу. Для здійснення політичного прогнозування, розроблення і реалізації стратегічної політики будь-який політик, учасник політичного процесу повинен обов’язково мати стратегічне мислення у політиці. Політичне прогнозування — не своєрідна проекція у майбутнє, передбачення очікуваного результату, це науково обґрунтована, всебічна інформація про майбутній розвиток певних політичних процесів і розроблення на цій основі відповідних стратегічних і тактичних засад політичної діяльності.
Політичний прогноз — це: а) науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єктів у майбутньому і про шляхи розвитку; б) спосіб наукового обґрунтування політичних рішень. Методологічною основою політичного прогнозування вважається філософія політики, оскільки лише за її допомогою можна здійснювати справді комплексний, всебічний аналіз політичних явищ, подій, процесів, прогнозувати їх розвиток. Останнім часом почала активно формуватися і така порівняно нова наукова дисципліна, як політична прогностика.
Основна мета політичних прогнозів: позбавитися небажаного, неочікуваного, незадовільного (для конкретного суб’єкта політики) розвитку політичних подій; призвичаїтися до незворотного, того, що може відбутися майже неминуче; прискорити вірогідний розвиток певного політичного явища, процесу в бажаному напрямку. Політичні прогнози здійснюються з метою: визначення основних тенденцій у розвитку міжнародних відносин; передбачення розвитку політичних конфліктів, підсумків виборчих кампаній; визначення популярності політичних партій, громадських організацій, об’єднань, окремих лідерів, державних, громадських діячів; можливих наслідків певного політичного рішення тощо.
Політичний аналіз і політичний прогноз, як правило, здійснюються за чиєюсь потребою, запитом, замовленням. Цей адресат найчастіше і очікує, отримує від виконавців аналізу і прогнозу політичного консультування, відповідних порад.
Політичне консультування — одна з прикладних сфер політичної психології, що перебуває на стику з прикладною політологією і політичною соціологією і пов’язана з наданням необхідної політико-психологічної допомоги окремому політику, політичній партії або організації в оптимальному здійсненні ними політичної діяльності [102]. Здійснює політичне консультування політичний консультант — людина, яка має здебільшого певну підготовку, знання, практику суспільної, політичної діяльності.
189
Реальним учасником політичного життя людину робить її політична соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного “Я” як за рахунок засвоєння політичного досвіду, практики своїх попередників, так і саморозвитку, самореалізації. Виокремлюють два основних періоди політичної соціалізації людини: перший охоплює дитячі та юнацькі роки, другий — активне доросле життя і діяльність. Політична соціалізація зумовлена конкретно-історичними умовами суспільства, характером політичного життя. Це засвоєння особою певного соціального і політичного досвіду, нагромадженого суспільством і сконцентрованого в культурних традиціях, цінностях, нормах статусної та рольової поведінки.
Результатом політичної соціалізації є вміння людини: а) орієнтуватися в суспільно-політичному просторі; б) брати участь у розв’язанні соціально-полі- тичних та інших проблем, пов’язаних з управлінням справами суспільства і держави. Раніше, за так званої комуністичної системи, основний акцент у процесі соціалізації особистості робився на засвоєнні людиною інформації, певних норм і цінностей, а згодом — на самостійному аналітичному підході до засвоєння інформації, на її переробленні, вмінні використовувати таку інформацію у практичній діяльності. При цьому особливе значення надається тому, наскільки соціалізація особи сприяє її поведінковій діяльності у процесі ви борів, референдумів, іншого визначення громадської думки при прийнятті рішень, що стосуються політики.
Механізм, канали політичної соціалізації специфічні для кожного суспільства. Вони пов’язані з переданням особі певних традицій, залученням до домінуючої політичної культури. Існують і так звані універсальні, суспільно значущі інститути політичної соціалізації: сім’я, система освіти, засоби масової інформації, державні, партійні, громадські організації, окремі політичні події та акції. Роль, значення, спрямованість та ефективність дій різних інститутів політичної соціалізації особи залежать від багатьох обставин: особливостей політичної системи в конкретній країні, її стабільності; правового поля; рівня демократизації; стану розвитку громадянського суспільства тощо.
У процесі політичної соціалізації людина опановує певні соціальні, політичні ролі, апробовує їх через діяльність, змінює власну поведінку. Ефективність політичної соціалізації, її глибина (предметність) залежать від віку людини, здобутих знань, практичного життєвого досвіду, сприйняття політичного життя, об’єктивної, критичної оцінки дійсності тощо.
Політична соціалізація як процес залучення особи до політичного життя містить такі елементи: політичні інтереси; політичні потреби; політичні знання; політичні утвердження; політичні емоції; політичну волю; політичну активність; політичну діяльність.
Політичні технології. Політичний менеджмент можна уявити і як набір відповідних політичних технологій (грецьк. — мистецтво, майстерність), тобто сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату [110]. У політичній практиці політичні технології — це сукупність методів застосування об’єктивних законів політики, матеріалізація абстракцій політичної науки в конкретні рішення, документи, нормативи, розпорядження. Політичні технології є системою засобів, завдяки яким реалізуються політичні цінності, інтереси. Вони є невіддільним
190