Менеджмент

Такий стан в народному господарстві існував до середини 80-х років, коли М. Горбачов узяв курс на перебудову існуючого суспільного ладу в країні. Цей курс завершився приватизацією внаслідок денаціоналізації більшості підприємств, які перетворилися з державних на акціонерні товариства різних типів. По суті вони стали самостійними і вільними вирішувати всі питання виробництва, збуту, постачання, економіки, фінансів та кадрів. Результатом дій перебудови стало те, що країна взяла курс на розвиток ринкової економіки, демократизацію суспільства і, отже, на демократичний спосіб управління виробництвом. Тоталітарно-автократичний режим з абсолютною централізацією було ліквідовано. З початку 90-х років управління виробництвом вступило в новий етап свого розвитку.

3.5. Становлення менеджменту в незалежній Україні

Розпад Радянського Союзу призвів до принципової переорієнтації шляхів розвитку пострадянських держав. Почався повільний, але незворотний процес ринкової трансформації суспільств усіх колишніх республік СРСР. Нові умови поставили нові завдання перед політичними, економічними, науковими, виробничими елітами нових незалежних держав. До таких важливих завдань сучасного етапу перебудови суспільства у зв’язку з його переходом на нові економічні та політичні засади належить питання розвитку та вдосконалення системи державного і виробничого управління на основі сучасних досягнень економічної та управлінської науки.

Очевидним є те, що докорінні перетворення в системі управління національною економікою можливі лише за умови здійснення змін політичної системи, еволюції поглядів і настроїв суспільства щодо ролі та місця духовності у соціальному житті народу. Із середини 90-х років в Україні дедалі популярнішими стали дослідження в галузі економіки, автори яких розглядають проблеми економічної та управлінської думки, починаючи від появи державності на теренах сучасної України [4, 5, 7, 8, 10, 23].

Ці автори не лише досліджують історичні аспекти розвитку теорії та практики трансформації суспільства, а й дають змогу, зазирнувши у минулі часи, побачити нерозривну єдність еволюційного процесу філософських, етичних, економічних, управлінських, соціальних, і національної ідей, що мають визнання у нашого народу.

При цьому спостерігається поступальний характер і можна простежити нерозривне поєднання управлінської думки та непростого шляху господарського розвитку. Крім того, в роботах 90-х років ХХ та початку ХХІ ст. дослідники значну увагу приділяють існуючому досвіду державного регулювання в поєднанні з усталеними засадами ринкової економіки, що є актуальним для вітчизняної економічної системи перехідного типу. Хоча європейські країни і надали Україні статус держави з ринковою економікою, слід визнати що це значною мірою аванс, а не констатація остаточно завершеного переходу до ринкового суспільства. Проте цей якісний стрибок не за горами, і Україна, незважаючи ні на які перешкоди внутрішнього “пострадянського” походження, зрештою приєднається до світового економічного товариства як рівна “ринкова” цивілізована країна.

101

Безперечно, досвід попередніх поколінь науковців у галузі управління є не лише цікавим для пізнавання, а й досить корисним для дослідження і вивчення. Адже він суттєво може допомогти у розробленні сучасних моделей переходу економіки на ринкові засади, впровадженні сучасних ідей щодо ролі й місця держави у зміцненні ринкової економіки в Україні при збереженні елементів та інструментів державного планування народного господарства в змінених умовах господарювання.

Враховуючи, що суттєві зміни у методах і формах господарювання в Україні можливі тільки за дотримання умови їх комплексної реорганізації, до такого перетворення необхідно залучити весь господарський механізм країни. Тоді можна буде досягти охоплення цією перебудовою всіх сторін управління, уникнути відставання у здійсненні необхідних структурних перетворень деяких його ланок. У такому разі можна очікувати виконання планів та здійснення усіх задумів у науково визначені терміни та за розробленим і прийнятим графіком такої реорганізації системи управління. Роль держави полягатиме не лише

упасивному спостереженні процесів, які відбуваються поза її волею, як це було

у90-х роках, вона зможе спрямовувати і координувати зусилля громади із здійснення такого структурного перетворення.

Щодо теоретичних засад управління, то одночасна поява значної кількості країн з перехідною економікою та їх просування до ринку збагатили теорію. Процес професіоналізації управління є невпинним і творчим, оскільки сучасний менеджмент не може не реагувати на ті проблеми, що постають у процесі його розвитку. Проте такі проблеми чи завдання високої складності в країнах з усталеною ринковою економікою і таких, що лише простують до ринку, дуже різняться, хоча з точки зору теорії вони є споріднені й нерідко їх успішне вирішення можливе лише за комплексного розв’язання таких вузлів суперечностей.

Пострадянські республіки на старті прямування до ринку були в різних “вагових категоріях”, з неоднаковими можливостями, менталітетом населення, зовнішнім оточенням. Це позначилося на формах, методах, темпах здійснення ринкових перетворень. Стартові можливості використані по-різному. Україна, на жаль, свої потенційні можливості за 15 років незалежності реалізувала досить слабко.

Для пояснення цього існує чимало об’єктивних та суб’єктивних причин, але в будь-якому разі недоліки державного управління були вирішальними. Серед яскравих прикладів — недооцінювання владою приватної ініціативи громадян, їх бажання не отримання допомоги від держави, а спокійної праці в режимі “лише не заважайте”. У цьому разі український підприємець і роботою себе забезпечить, і створить кілька додаткових робочих місць на своєму малому підприємстві, і вчасно та повністю сплатить податки та інші обов’язкові платежі до різних фондів, кількість яких повільно зростає. Звичайно, питання визначення актуальності введення певного виду податку або механізму його сплати чи відшкодування не входить до завдання даної праці, це є прерогативою державних органів у галузі податкової політики, економіки, фінансів. Проте некваліфіковані дії Державної податкової адміністрації (ДПА) завдали значної шкоди державі. ДПА кидалася з одного боку в інший, не знала чи то вводити новий вид податку, чи відмінити відшкодування ПДВ,

102

чи просто відтермінувати і максимально ускладнити цю процедуру для суб’єктів підприємницької діяльності.

“Курку, яка несла золоті яйця”, — вітчизняного підприємця підрозділи ДПА в районах нещадно “трусили” та смикали з метою вишукування бодай щонайменших недоліків і порушень, аби тільки запровадити штрафні санкції. Ні про яку допомогу, навіть починаючим підприємцям, які часто-густо й гадки не мали про стандарти, терміни, правила оформлення та подання численних звітів до податкових інспекцій, і не йшлося. Консультацій, тим більше безкоштовних, не було і немає. Головне для податківців — це виконати фіскальну функцію і справно відзвітувати, а паралельно, не виходячи з робочих кабінетів, можна було ще й політичну партію створити, “під себе”.

А як же з підприємництвом? Сучасний стан малого підприємництва в Україні та тенденції його розвитку не є прийнятними для потреб трансформаційного періоду. Свідченням цього є відставання у кілька разів від бажаного рівня показників інтенсивності малих підприємств, частки їх у ВВП, частки зайнятих в малому підприємництві тощо. Водночас на вищому рівні визначається необхідність щорічного створення не менш як 100 тис. суб’єктів малого бізнесу з мільйоном робочих місць.

Для того щоб Україна успішно перейшла на усталені ринкові відносини, слід сформувати досить потужний сектор ринку, а саме “сектор малого підприємництва”. З його допомогою можна впливати на економічний стан усієї країни та задовольняти суспільні потреби. Адже мале підприємство повинне існувати на умовах рівності з великим підприємством, розвиватися за рахунок власних можливостей.

Досі мале підприємництво розвивалося за рахунок екстенсивних чинників, таких, як приватизація і освоєння вільних виробничих потужностей. Проте всі можливості подальшого розвитку в цьому напрямі вже вичерпано, і тому, якщо докорінно не зміниться підхід до планування подальшого розвитку малого підприємництва, може відбутися подальше уповільнення темпів приросту малих підприємств у нашій державі, хоча в Україні ще існує потенціал зростання малого підприємництва. За світовими даними, кількість населення, що здатне займатися підприємництвом, сягає 7–10 %, тобто максимально досяжна кількість власних бізнесових утворень (як великих, так і малих) в Україні становить приблизно 4,8 млн.

Сектор малого підприємництва в Україні міг би відігравати значно помітнішу роль у період переходу до ринкових відносин, оскільки він є одним із важливих її структуротвірних чинників. Тому достатньо енергійне і динамічне нарощування потенціалу цього сектору дасть змогу поліпшити загальну економічну ситуацію в країні та, як наслідок, сприятиме помітному зростанню добробуту кожного громадянина України.

Доводиться констатувати, що сучасні рейтингові оцінки ставлять Україну в кінець сьомого десятка за загальним промисловим розвитком, хоча економічний потенціал на початку 90-х років забезпечував їй місце в першій десятці серед країн Європи. З одного боку, це свідчить про значні невикористані можливості підприємницького сектору, а з іншого — про досить низький рівень управлінського мистецтва в Україні часів незалежності.

За радянської влади і тотального панування комуністичної партії в усіх сферах суспільного життя фахівців, які своїми здібностями помітно перевер-

103

шували або значно випереджали колег по роботі, особливо в галузі організації виробництва у промисловості чи сільському господарстві, партія залучала до роботи у своїх лавах і висувала на керівні партійні, радянські або господарські відповідальні посади. Науковець-новатор отримував можливість виявити свої якості на іншій роботі в дещо новій якості. Переважна більшість таких висуванців долучалася до когорти однопартійців при владі та перетворювалася на звичайних партійно-господарських бюрократів. Але найталановитішим з них щастило не зазнати нищівних перетворень особистості, а зберегти її, незважаючи на специфічне оточення, що перековувало “людей на цвяхи”. Після завершення активної роботи на верхівці владних структур такі фахівці поверталися на підприємства і продовжували плідно та успішно управляти ними. Розглянемо постаті двох яскравих виробничників, які побували на верхівці владної піраміди.

Петро Шелест — талановитий інженер-авіабудівник, протягом тривалого періоду працював директором авіаційного заводу, а потім був переведений на партійну роботу і став фактичним керівником України в ранзі члена Політ­ бюро ЦК КПРС і першого секретаря ЦК Комуністичної партії України. За роки свого керівництва Україною він відзначився не лише виконанням партійних вказівок з Москви, а й досить умілим управлінням ввіреним йому народногосподарським комплексом і використанням національних особливостей, менталітету українського народу в досягненні поставлених партією завдань. У своїй роботі намагався спиратися на національні кадри, висуваючи достойних представників українського народу на керівні посади та довіряючи їм управління великими підприємствами та цілими галузями, підтримував українську науку і культуру. Це значною мірою спричинило його зміщення з посади і переїзд до Москви, де його було призначено першим заступником голови Ради Міністрів СРСР і невдовзі відправлено на пенсію. Але цей розумний і активний син нашого народу не заспокоївся “на заслуженому відпочинку”, а повернувся до своєї професії і ще протягом кількох років успішно працював на авіабудівному заводі в Підмосков’ї.

Юхим Звягільський — “червоний директор” донецької шахти ім. Засядька, багато років успішно управляв складним підприємством гірничодобувної промисловості. Керована ним шахта була і залишається одним із флагманів вітчизняної вугільної промисловості. Будучи народним депутатом України, Ю. Звягільський активно працював не лише у своєму виборчому окрузі, а й у структурах Верховної Ради, звідки був переведений Президентом України на посаду керівника Кабінету Міністрів. Робота його як прем’єр-міністра, незважаючи на недовгий термін, виявилася досить успішною. На сьогодні він продовжує керувати шахтою і знову є народним депутатом України.

Спроби здійснення зворотного процесу, тобто використання професійних партійних функціонерів, навіть тих, що були “від верстата”, на посадах провідних управлінців народного господарства або держави здійснювалися до і після 1991 р., але суттєвих успіхів такого переміщення не зафіксовано. Наведемо ще два приклади.

Леонід Кравчук — професійний партійний працівник, позначений талантом оратора і вмінням переконувати якщо не опонентів, то аудиторію під час публічних диспутів. Здобув популярність під час відкритих дискусій Народного руху України та Комуністичної партії, від імені якої йому було доручено

104

опонувати керівникам Руху. Л. Кравчука було обрано головою Верховної Ради України, де його талант управлінця виявився з нового боку: особливо яскраво риси керівника і дипломата він виявив під час військово-партійного заколоту 19–22 серпня 1991 р. у Москві з метою усунення від влади законно обраних Президента СРСР та Верховної Ради СРСР. Як відомо, внаслідок цих подій різко прискорилися відцентрові процеси у тодішній державі. 24 серпня Україна проголосила Акт про державну незалежність а 1 грудня того ж року на всенародному референдумі 91 % народу України підтвердив своє бажання жити самостійно у незалежній українській державі. Разом із референдумом відбулися вибори Президента України. Із 56 % голосів у першому турі переміг Леонід Кравчук, який протягом 2,5 років керував державою. Владу, довірену йому народом, він втратив через власні помилки і прорахунки, проте після дострокового закінчення терміну своїх повноважень продовжив політичну кар’єру як народний депутат України. Враховуючи його президентство, цей політик відіграє помітну роль у сучасному парламентському житті держави.

Леонід Кучма — секретар партійної організації величезного дніпропетровського оборонного заводу “Південмаш” з багаторічним стажем роботи на цій посаді, менше двох років працював генеральним директором підприємства, був призначений Л. Кравчуком на посаду прем’єр-міністра України. Під час процедури затвердження своєї кандидатури в парламенті на питання, “яке суспільство будуватиме його уряд”, Кучма, не розуміючи чого від нього хочуть, відповів на кшталт того, що яке скажете, таке і будуватимемо, аби затвердили. І ще, цей прем’єр довів до розорення чимало вітчизняних підприємств, коли в останніх числах березня 1993 р. урядовим декретом запровадив ПДВ, який повинен був нараховуватись із першого кварталу. Тобто нарахування і відповідно сплата цього нового на той час виду податку мали здійснюватися за перші три місяці року; таким чином, декрет мав зворотну силу. Саме таке управління державою, можливість приходу до влади ще одного такого “фахівця” і спонукало парламент до перетягування частини керівних дер­ жавних функцій до себе шляхом здійснення конституційної реформи, яка за якісного державного управління була б непотрібна. Відійшовши від влади, Л. Кучма ніякої активності у жодній з галузей державного чи виробничого напряму не виявляє.

На жаль, нині в Україні ще існує проблема різнорідності менеджменту. Більшість сучасних вітчизняних менеджерів ще є недостатньо кваліфікованими фахівцями, що знижує кінцеві результати роботи підприємств. В Україні, як і в інших пострадянських державах, існує три моделі менеджменту

[10].

Перша модель — це поширений менеджмент радянської доби. Він зберігся і на державних підприємствах, і в міністерствах та відомствах, органах місцевого самоврядування, приватних фірмах, очолюваних колишніми радянськими державними службовцями, особливо колишніми керівниками різних рівнів. Оскільки сутність цього різновиду управління принципово не трансформувалася, такі підприємства перебувають переважно у кризовому стані. Небажання та нездатність старих кадрів щодо одержання спеціальної освіти, перебудови власного менталітету, наявність значних капіталів, у тому числі й за кордоном, не сприяють підвищенню мотивації подібних управлінців. Вони не мають майбутнього, але зі сцени вітчизняного бізнесу та

105

державних і громадських організацій йти не поспішають. Керівництво не набридає.

Друга модель — теж досить поширений менеджмент здорового глузду, який має місце переважно в сучасних приватних фірмах. Тут керівниками є здебільшого люди з вищою освітою, але не економісти і не управлінці. Більшість їх — власники чи співвласники підприємств, які мають чітку мету і тому не соромляться сісти за парту задля здобуття спеціальної другої вищої освіти з тим, щоб набуті знання в поєднанні з власним досвідом перетворити на професійне уміння сучасного менеджера. Ця група керівників становить основу для осучаснення українського менеджменту, його переходу на суто професійні рейки. Адже лише озброєні сучасними надбаннями науки управління в усіх її проявах вони зможуть у майбутньому керувати успішними вітчизняними підприємствами, державними і громадськими установами та організаціями.

Третя модель — ще слабкий, але наявний менеджмент західних фірм, які діють в Україні. Представники його суттєво не впливають на систему управління, але через своїх працівників, партнерів все-таки поширюють своєрідну культуру західного менеджменту. Це сприяє зростанню тенденції до професіоналізації управління. Вона полягає передусім не у зовнішніх атрибутах, а у внутрішньому розумінні сутності менеджменту, управлінні відносинами в колективі, створенні специфічної корпоративної культури, якої бракує українському корпоративному управлінню. Це відносно новий вид управління на вітчизняних теренах, але масштаби і значення його (з огляду на роль і місце акціонерних товариств у світовій економіці) для національної економіки важко перебільшити.

Сучасна управлінська наукова думка в Україні розвивається відповідно до вимог часу. За 15 років вітчизняні науковці в галузі менеджменту зробили чимало.З’явилисяпотужнінауковінапрямивкадровомуменеджменті(Г. Що­ кін, Г. Дмитренко), менеджменті зовнішньоекономічної діяльності та міжнародної торгівлі (А. Румянцев, І. Дахно), антикризовому управлінні (А. Чернявський), менеджменті фондового ринку (О. Мозговий).

Провідні наукові та навчальні інститути роблять суттєвий внесок у розвиток різних галузей науки управління. Співробітники Національної академії державного управління та Інституту економічного прогнозування НАН України активно працюють над проблемами державного управління; Національного економічного та Київського торгово-економічного університетів — над проблемами економічного менеджменту; Київського міжнародного інституту менеджменту і Львівського інституту менеджменту — над питаннями гармонізації українських програм і методів підготовки менеджерів з кращими світовими зразками і стандартами; Українського інституту фондового ринку та Інституту підвищення кваліфікації ДСЗУ — фінансового та інвестиційного менеджменту; Національного університету будівництва і архітектури та Одеської державної академії будівництва — менеджменту в галузі будівництва; Міжрегіональної академії управління персоналом — над численними проблемами менеджменту економічних, соціальних, правових аспектів сучасного життя.

Проте з часом змінюються вимоги суспільства, передусім економіки, до керівників не лише вищого чи середнього рівня, а й нижніх ланок народного

106

господарства. З’явилося розуміння того, що управлінню як науці та майстерності слід учитися. Професійними керівниками не народжуються, ними стають внаслідок навчання та копіткої праці.

Сучасна освіта дає змогу здійснити справжній прорив у різних сферах суспільного життя, що сприятиме переходу України на вищі економічний, соціальний та політичний рівні. Тому застосування сучасних новітніх досягнень в галузі науки та освіти має стати стратегічним завданням нашого суспільства. Професійна підготовка менеджерів вимагає серйозного та системного підходу з ретельним вибором навчальних дисциплін, адаптованих програм виробничої та наукової практики, сучасного професорсько-викладацького складу, який може не лише викладати теоретичні засади дисциплін, а й має досвід виробничої роботи і здатен всебічно сприяти розвитку особистості майбутнього менеджера, лідера, спроможного аналітично мислити і приймати чіткі управлінські рішення у складних умовах реального бізнесу.

При цьому варто приділяти особливу увагу різноманітним інноваціям у підготовці менеджерів, залучаючи групові учбові проекти (з відданням переваги тим з них, що мають міжнародне спрямування), нові курси (заохочуючи нові факультативні програми), рольові ділові ігри тощо. Слід націлювати майбутніх фахівців з управління на постійне навчання протягом свідомого життя. Постійне підвищення власної кваліфікації може для них стати не самоціллю, а лише способом реалізації свого потенціалу за успішного подолання кожного нового бар’єра і отримання нових додаткових знань та навичок, нових дипломів, у тому числі наукових.

Не можна при цьому забувати про реальних роботодавців, їх потреби та підходи у виборі кандидатів на вакантні посади та оцінюванні їх як фахівців, а отже і діяльності вищих навчальних закладів, які цих фахівців готували до роботи. Керівники підприємств високо цінують практичний внесок співробітників у діяльність всієї фірми. На цей показник реально може вплинути те, як молодий менеджер використовує здобуті знання на дорученій ділянці роботи. Це автоматично вплине на рейтинг навчального закладу, де готували майбутнього менеджера.

При врахуванні основних напрямів підготовки фахівців прагнення навчальних закладів до реального лідерства і домінування на регіональному ринку спеціальної освіти та ринку праці випускників, підвищення їхньої готовності до адаптації, до змінних умов ринку можна знайти певний варіант оцінки конкурентоспроможності фахівців на ринку праці. Чим вища відповідність випускника вимогам компанії, тим вища їх конкурентоспроможність на ринку праці, що можна показати математично [21]:

V = Vр / Vr·100 %,

де Vр — середні кваліфікаційні характеристики реального випускника; Vr — кваліфікаційні характеристики фахівця, які відповідають вимогам бізнесу.

Для працівників підприємств різних сфер бізнесу незалежно від форм власності крім тривалого навчання у спеціалізованих вищих навчальних закладах вкрай корисними є різноманітні фахові та загальноменеджерські тренінги як своєрідна форма перепідготовки або підвищення кваліфікації. Це сприятиме підвищенню загального рівня економічної грамотності в країні, що може стати одним із чинників прискорення економічного та соціального зростання народного господарства. При дотриманні такого курсу помітно зросте роль

107

навчально-тренувальних фірм, які повинні будуть займатися не лише вузько­ професійними тренінгами для вузьких спеціалістів, а й опанувати програми моделювання реальних ринкових відносин у різних галузях економіки. Тоді з їх допомогою можна буде організовувати проведення виробничої практики для студентів у спеціальних умовах, з одного боку, максимально наближених до реальних, а з іншого — найбільш інтенсифікованих у цьому напрямі (що на реальних сучасних підприємствах буває нечасто).

Отже, починати свій менеджерський шлях потрібно з одержання відповідної освіти (першої або другої). На сьогодні бізнесову освіту в Україні можна здобути приблизно у 200 вищих навчальних закладах в усіх регіонах країни, як державних, так і недержавних. У провідних українських державних вищих навчальних закладах, таких, як Київський національний університет імені Т. Шевченка, Національний університет Києво-Могилянська академія, Львівський національний університет імені І. Франка, Харківський, Одеський та Донецький державні університети, деяких економічних університетах Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська працюють фахівці, які вміло поєднують викладання теорії та практики управління і бізнесу. І хоча така підготовка здійснюється здебільшого на платній основі, управлінська освіта в них не є пріоритетним напрямом, і нерідко програми курсів з управління нагадують традиційні програми з економіки, економічної географії, психології, народознавства, педагогіки тощо.

Центр ваги професійної підготовки управлінців перенесено в приватні навчальні заклади. Вони, відчуваючи гостру потребу і високий попит на таких фахівців у суспільстві, мають бажання, можливість та відповідний науковопедагогічний потенціал для реалізації програм підготовки нових вітчизняних менеджерів.

Міжрегіональна академія управління персоналом, Національна академія державного управління, Київський національний економічний університет, Київський торговельно-економічний університет, Київський національний економічний університет, Київський Слов’янський університет, Одеський економічний університет, Київський інститут туризму ФПУ, Тернопільський економічний університет та інші вищі навчальні заклади різних форм власності не лише готують фахівців з управління, а й забезпечують навчальний процес необхідною літературою. Особливо плідно в цьому плані працюють колективи перших трьох навчальних закладів, підручники яких широко використовуються і в інших закладах освіти для підготовки фахівців з різних напрямів сучасного менеджменту.

Контрольні запитання і завдання

1.Розкрийте особливості розвитку управління в Російській імперії.

2.Охарактеризуйте внесок видатних особистостей у розвиток теорії та практики управління в Російській імперії.

3.Яким було ставлення в Росії до ідей і розробок Ф. Тейлора у сфері наукового управління?

4.Охарактеризуйте особливості економічної науки та управління на території України в дожовтневий період.

108

5.Який внесок зробив М. Туган-Барановський у розвиток економічної та управлінської науки?

6.Розкрийте науковий доробок відомих вам українських вчених у сфері економіки та управління періоду кінця ХІХ — початку ХХ ст.

7.Покажіть особливості управління підприємствами в Україні за часів політики “воєнного комунізму” та нової економічної політики.

8.Які стилі управління панували у різні періоди розвитку Радянської України?

9.Охарактеризуйте науковий внесок радянських вчених і керівників промисловості у розвиток теорії та практики управління в період 20–30-х років ХХ ст.

10.Розкрийте особливості науки і практики управління в Україні в 30–80-х роках ХХ ст.

11.Проаналізуйте особливості формування сучасного менеджменту в незалежній Україні.

Список використаної літератури

1.Бунге Н. Х. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования и об отношении к ее практической деятельности. —

К., 1856.

2.Вдовин А. И., Заренков В. А., Згода Е. Н. История развития науки и практики управления производством. — СПб., 2001.

3.Витке Н. А. Организация управления и индустриальное развитие. — М.: Изд. НКРКИ, 1925.

4.Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні. — К.: Наук.

думка, 1994.

5.Злупко С. М. Економічна думка України (від найдавніших часів): Матеріали для викладачів і студентів університету. — Львів, 1996.

6.История менеджмента: Учеб. пособие / Под ред. Д. В. Валового. — М.:

ИНФРА-М, 1997.

7.Історія економічної думки України / За ред. Р. Х. Васильєвої. — К., 1993.

8.Коропецький І. С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки. — К., 1995.

9.Кравченко А. И. История менеджмента: Учеб. пособие. — М.: Академпро-

ект, 2000.

10. Кредісов А. І. Історія вчень менеджменту. — К.: Знання України, 2001.

11.Кузьмин А. Татищев. — М.: Молодая гвардия, 1981.

12.Ленін В. І. Повне зібрання творів. — К.: Політвидав України. — Т. 24; 36; 37.

13.ЛозовойА.Курскооперации:Очеркисторииитеориикооперации.—Харь-

ков, 1929.

14.Лукашевич В. В., Астахова Н. И. Менеджмент. — М.: ЮНИТИ, 2005.

15.Румянцев С. А. Українська модель корпоративного управління. Становлення та розвиток. — К.: Знання, 2003.

16.Столяров Н. А. Аналитическое доказательство предложенной г-ном М. И. Туган-Барановским политико-экономической формулы: предель-

109

ные полезности свободно произведенных продуктов пропорциональны их трудовым стоимостям. — К., 1902.

17.Терещенко В. И. Организация управления (опыт США). — М.: Экономика, 1965.

18.Туган-Барановский М. И. Учение о предельной полезности хозяйственных благ как причине их ценности // Юрид. вестник. — 1890. — Т. 4.

19.Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации. — М., 1916.

20.Туган-Барановский М. И. Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма. — СПб., 1918.

21.Федулова Л. І. Актуальні проблеми менеджменту в Україні. — К.: Фенікс, 2005.

22.Франко І. Я. Зібрання творів у 50 томах. — К., 1986. — Т. 44, кн. 2.

23.Хміль І. Ф. Становлення сучасного менеджменту в Україні: проблеми теорії та практики. — Львів, 1996.

24.Шелест П. Ю. Україно наша Радянська. — К.: Політвидав України, 1970.

25.Burke P. History and social theory. — Oxford: Polity Press, 2000.

110