Менеджмент

нення загальних функцій: планування капітального будівництва; організування відповідних служб і підрозділів для забезпечення капітального будівництва (проектного відділу, будівельних бригад, відділу капітального будівництва); мотивування працівників служб капітального будівництва; контролювання результатів (якості будівництва, термінів виконання визначених завдань; надійності будівель, витрат матеріалів, відповідності кваліфікації працівників); регулювання виявлених у процесі контролювання недоліків.

Послідовність виконання функцій управління у просторі й часі здійснюється в межах циклу менеджменту. Він складається з таких етапів: 1) формулювання мети, головних завдань, які є підставою для розроблення системи заходів щодо їх досягнення та економічного і соціального забезпечення; 2) здійснення функції менеджменту “планування”, під час якої розробляються плани та забезпечується реалізація функції “рішення”; 3) функція “організування”, коли створюється повна організація-структура, яка виконує плани і визначає порядок їх втілення в життя (організування процесів); у цій діяльності завдяки функціям менеджменту “регулювання” й “мотивування” у ви- робничо-господарську діяльність вносяться певні необхідні зміни, уточнення тощо, активізується дія виконавців; 4) завершальна стадія управлінського циклу — функція “контролювання”.

Осмислення діалектичного взаємозв’язку між загальними і конкретними функціями дає змогу формувати ефективну систему менеджменту, усувати дублювання та бюрократичні перепони в її функціонуванні тощо. Цілеспрямована реалізація загальних функцій у їх взаємозалежності з конкретними забезпечує цілісність процесу менеджменту, який утворюється внаслідок впливу суб’єктів управління на зміни економічного, соціального, технічного, організаційного тощо стану управлінського об’єкта.

Контрольні запитання і завдання

1.Розкрийте сутність і роль менеджменту в розвитку суспільства.

2.У чому полягає зміст менеджменту як процесу управління?

3.Чим відрізняється наука менеджменту від мистецтва менеджменту?

4.Дайте характеристику змісту і особливостям діяльності менеджера як фахівця управління.

5.Розкрийте зміст відомих вам законів менеджменту.

6.Охарактеризуйте положення основних принципів управління.

7.Зробіть порівняльну характеристику основних методів менеджменту.

8.Наведіть приклади застосування економічних методів управління.

9.У чому полягають особливості соціально-психологічних методів менеджменту?

10.Порівняйте особливості застосування регламентуючих та розпорядчих методів менеджменту.

11.Опишіть функції менеджменту як науки і як практичної діяльності.

12.Наведіть приклади застосування конкретних функцій управління в різних підрозділах організації.

41

Список використаної літератури

1.Анисимов О. С. Методологический словарь для управленцев. — М., 2002.

2.Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. — М., 1997.

3.Бабосов Е. М. Социология управления: Учеб. пособие для студентов вузов. — 3-е изд., стереотип. — М.: Тетра Системс, 2002.

4.Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Психология управле-

ния. — Харьков: Фортуна-пресс, 1998.

5.Блейк Р., Моутон Дж. Научные основы управления. — К., 1990.

6.Библиотека управляющего персоналом: мировой опыт. Современный менеджмент: теория и практика: Обзорная информация / Сост. В. И. Яровой; Под ред. Г. В. Щёкина. — К.: МЗУУП, 1994.

7.Веснин В. Р. Основы менеджмента. — М., 1996.

8.Гаєвський Б. А. Основи науки управління: Навч. посіб. — К.: МАУП, 1997.

9.Головаха Е. И., Панина Н. В. Психология человеческого взаимопонимания. — К.: Политиздат, 1989.

10. Дафт Р. Л. Менеджмент: Пер. с англ. — СПб.: Питер, 2000.

11. Дмитренко Г. А. Стратегический менеджмент: целевое управление персоналом организаций: Учеб. пособие. — 2-е изд. испр. — К.: МАУП, 2002.

12. Донцов А. И. Психология коллектива. — М., 1984.

13. Друкер П. Ф. Управление, нацеленное на результат: Пер. с англ. — М.: Технол. шк. бизнеса, 1994.

14.Егоршин А. П. Управление персоналом: Учебник для вузов. — 3-е изд. — Н. Новгород: НИМБ, 2001.

15.Энциклопедия управленческих знаний. Современное социальное управление: Курс лекций / Под ред. В. Н. Иванова. — М., 2000.

16.Иванов В. Н. Социальные технологии в современном мире. — М., 1996.

17.Иванов В. Н., Иванов А. В., Доронин А. О. Управленческая парадигма ХХI века: Учеб. пособие для вузов. Т. 1. — М.: МГИУ, 2002.

18.Казимиренко В. П. Социальная психология организаций. — К.: МЗУУП, 1993.

19.Карамушка Л. М. Психологія управління: Навч. посіб. — К.: Міленіум, 2003.

20.Карпов А. В. Психология менеджмента: Учеб. пособие для вузов. — М.: Гардарики, 1999.

21.Кезин А. В. Менеджмент: методическая культура: Учеб. пособие. — М.: Гардарики, 2001.

22.Кнорринг В. И. Теория, практика и искусство управления: Учебник для вузов по специальности “Менеджмент”. — М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999.

23.Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельности. — М.: Наука, 1988.

24.КоломінськийН. Л.Соціально-психологічнірезервивдосконаленняуправ- лінської діяльності // Наук. праці МАУП. — К.: МАУП, 2002. — Вип. 4. Соціально-психологічні проблеми управлінської діяльності.

25.Колпаков В. М., Дмитренко Г. А. Стратегический кадровый менеджмент. — Ч. 1: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 2002.

26.Колпаков В. М. Теория и практика управления: Учеб. пособие. — К.:

МАУП, 2000.

42

27.Крутько В. Н. Введение в менеджмент кризисных ситуаций: Практ. рекомендации. — К.: МЗУУП, 1994.

28. Кузьмин И. Менеджмент человеческих ресурсов // Лидер. — 1991. —

№ 9.

29.Лебедев В. И. Психология и управление. — М., 1990.

30.Лукашевич М. П. Теорія і практика самоменеджменту: Навч. посіб. — 2-е вид., випр. — К.: МАУП, 2002.

31.Малиновський В. Я. Державне управління: Навч. посіб. — Луцьк: Вежа, 2000.

32.Мартиненко М. М. Основи менеджменту: Підручник. — К.: Каравела, 2005.

33.Мельник Л. П. Психологія управління: Курс лекцій. — К.: МАУП, 1999.

34.Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. — М., 1992.

35.Менеджмент організацій: Учеб. пособие. — М., 1995.

36.Наука управляти: з історії менеджменту: Хрестоматія / Упоряд. І. О. Сленов. — К.: Либідь, 1993.

37.Основы современного социального управления: Учеб. пособие / Под ред. В. Н. Иванова. — М., 2000.

38.Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. — М., 1982.

39.Пірен М. І. Основи конфліктології: Навч. посіб. — К., 1997.

40.Пригожин А. И. Современная социология организаций. — М., 1995.

41.Робер М. А., Шильман Ф. Психология индивида и группы. — М. 1988.

42.Розанова В. А. Психология управления: Учеб. пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Интел-Синтез, 2000.

43.Самыгин С. И., Столяренко Л. Д. Психология управления. — Ростов н/Д, 1997.

44.Сладкевич В. П., Чернявский А. Д. Современный менеджмент (в схемах): Опорный конспект лекций. — 3-е изд., стереотип. — К.: МАУП, 2003.

45.Словарь-справочникменеджера / Под ред. М. Г. Лапусты. — М.: ИНФРА-М., 1996.

46.Современный менеджмент: принципы и правила / Дайджест зарубежной литературы. — М.; Н. Новгород, 1992.

47.Социально-этические проблемы управленческой деятельности / Отв. ред. К. К. Грищенко, Н. М. Михальченко. — К.: Наук. думка, 1980.

48.Социальные технологии: Толковый словарь. — М.; Белгород, 1985.

49.Стадник В. В., Йохна М. А. Менеджмент: Посібник. — К.: Академвидав, 2003.

50.Сухарський В. С. Менеджмент (загальний з основами соціального) — Тернопіль: Астан, 2004.

51.Тейлор Ф. У. Принципы научного менеджмента. — М., 1991.

52.Теория и практика управления персоналом: Учеб.-метод. пособие /Авт.- сост. Г. В. Щёкин. — 2-е изд., стереотип. — К.: МАУП, 2003.

53.Тихонов А. В. Социология управления. Теоретические основы. — СПб., 2000.

54.Туленков Н. В. Введение в теорию и практику менеджмента: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 1998.

55.Управление — это наука и искусство /А. Файоль, Г. Эмерсон, Ф. Тейлор, Г. Форд. — М., 1992.

43

56.Фейнхаузен М., Берт Й., Крис А. Менеджмент человеческих ресурсов // Моск. журн. — 1991. — № 8/9.

57.Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл., 1993.

58.Фролов С. С. Социология организаций: Учебник. — М.: Гардарики, 2001.

59.Хміль Ф. У. Менеджмент: Підручник. — К.: Вища шк., 1995.

60.Хміль Ф. І. Основи менеджменту: Підручник. — К.: Академвидав, 2005.

61.Цветков В. В., Горбатенко В. П. Демократія — Управління — Бюрокра­ тія: в контексті модернізації українського суспільства: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001.

62.Черевко В. П. Фактори ефективної діяльності менеджера // Наук. праці МАУП / Редкол.: М. Ф. Головатий (голов. ред.) та ін. — К.: МАУП, 2001. — Вип.6.

63.Чернявский А. Д. Организация управления: Учеб. пособие. — К.: МАУП, 1998.

64.Шегда А. В. Основы менеджмента: Учеб. пособие. — К.: Знання, 1998.

65.Шегда А. В. Менеджмент: Навч. посіб. — К.: Знання, 2002

66.Щёкин Г. В. Теория социального управления. — К.: МАУП, 1996.

67.Щёкин Г. В. Основы кадрового менеджмента: Учебник. — 5-е изд. стереотип. — К.: МАУП, 2004.

68.Щокін Г. В. Загальні закони соціального управління // Персонал. — 2005. — № 9.

69.Щокін Г. В. Закони соціальної структури, мобільності й стратифікації // Персонал. — 2005. — № 8.

70.Щокін Г. В. “Індивідуальні” закони менеджменту // Персонал. — 2005. — № 12.

71.Щокін Г. В. Система управління і її закони // Персонал. — 2005. — № 10.

44

Розділ 2

Історія  розвитку    теорії  менеджменту

2.1.Концептуальна еволюція організації  сучасного менеджменту

Сьогодні важко достеменно визначити, як і коли зародилися мистецтво і наука управління. Адже менеджмент у певній формі існував завжди там, де люди працювали групами і, як правило, у трьох сферах суспільного життя: 1) політичній (встановлення і підтримання певного порядку в соціальних спільнотах); 2) економічній (пошук, виробництво і розподіл матеріальних ресурсів); 3) оборонній (захист спільнот від зовнішніх ворогів та диких тварин). І хоча термін “менеджмент” з’явився лише на початку ХХ ст., питання владних і управлінських відносин, форм і методів організації суспільного життя у поєднанні з вивченням реальної суспільної свідомості людей, мотивації їх спільної діяльності та соціальних настанов вивчали представники різних галузей науки, зокрема філософії, психології, правознавства, соціології, політології тощо [11].

Уже в стародавніх суспільствах (v–ІІІ ст. до н. е.) — Шумері, Єгипті, Аккаді — спостерігалося трансформування вищої касти жерців у релігійних функціонерів (по суті у менеджерів) внаслідок переформування їхніх релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то згодом, як заявляли жерці, їм стала потрібна суто символічна жертва, тобто достатнім виявилося підношення віруючими грошей, худоби, ремісничих виробів тощо.

Вважається, що саме звідси бере початок перша управлінська революція в історії людства, внаслідок якої у світі з’явився новий тип ділових людей, ще не підприємців і не менеджерів, але вже й не релігійних діячів. Заповзятливі жерці незабаром стали багатим і впливовим соціальним класом. Гроші для них були не самоціллю, а лише побічним результатом релігійно-управ- лінської діяльності, оскільки жерці крім виконання ритуальних процедур збирали податки, керували державною скарбницею, регулювали державний бюджет, відали майном тощо. Вони також ретельно вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали збутові, контрольні, планові та інші управлінські функції. Побічний результат релігій- но-управлінської діяльності жерців — поява писемності, якою згодом оволоділи й інші верстви населення. Таким чином, внаслідок першої управлінської революції (яка отримала назву релігійно-комерційної) менеджмент сформувався як інструмент комерційної та релігійно-державницької діяль-

45

ності, перетворившись з часом на окремий соціальний інститут і професійне заняття певного прошарку людей.

Друга управлінська революція відбулася приблизно через півтори тисячі років і пов’язана з іменем вавилонського правителя Хаммурапі (1790– 1750 рр. до н. е.). Ним було створено відоме зведення законів, що містило понад 280 законодавчих актів, які стосувалися різноманітних аспектів управління державою. Це зведення законів — цінна пам’ятка стародавньо-східного права і знаменує черговий етап розвитку менеджменту. Унікальне значення цього управлінського кодексу, який регулював усе розмаїття суспільних відносин, полягає в тому, що він став інструкцією до дії для адміністраторів усієї великої імперії. Крім того, Хаммурапі розробив також оригінальний лідерський стиль управління, постійно підтримуючи свій соціальний образ опікуна і захисника своїх підлеглих. Для традиційного (тоталітарного) методу управління, який характеризував організаційну поведінку минулих династій вавилонських правителів, це було дуже цінним на той час нововведенням. А відтак, сутність другої управлінської революції (яку називають світськоадміністративною) полягає передусім у виникненні суто світської манери державного управління, а також першої формальної системи організації та регулювання відносин між людьми і, нарешті, у зародженні перших паростків лідерського стилю управління і методів впливу на мотивацію поведінки людей заради досягнення визначеної мети.

Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знову нагадує про себе як про центр розвитку та вдосконалення практики управління. Цар Навуходоносор ІІ (605–562 рр. до н. е.) був автором системи виробничого контролю, яка поєднувала державні методи управління з контролем діяльності у сфері виробництва і будівництва. Зокрема, він першим застосував кольорові смуги на текстильних фабриках і в зерносховищах, за допомогою яких позначалася продукція, що потрапляла до сховищ кожного тижня. Досягнення Навуходоносора ІІ характеризують третю управлінську революцію, яку, на відміну від першої (релігійно-комерційної) та другої (світсько-адміністративної), називають виробничо-будівничою. На цьому етапі революційних перетворень практики управління значну кількість управлінських нововведень можна знайти в Давньому Римі, особливо в системі територіального управління Діоклетіана (243–316 рр. до н. е.), а також в організації Римської католицької церкви в епоху середньовіччя, яку й нині вважають найдосконалішою формою організації управління в західному світі. Внесок католицької церкви високо оцінюється в таких сферах менеджменту, як управління персоналом, формування системи влади та авторитету, спеціалізація управлінських функцій тощо.

Четверта управлінська революція за хронологією практично збігається з індустріальною західною революцією (XVІI–XVІII ст.), яка стимулювала розвиток європейського капіталізму та мала суттєвіший вплив на розвиток теорії і практики сучасного менеджменту, ніж усі попередні управлінські революції. У міру того, як індустрія переростала кордони фабричної системи (тобто мануфактури), визрівала сучасна система акціонерного капіталу, володарі якого дедалі більше відходили від управління бізнесом як економічною діяльністю. Внаслідок цього на підприємствах замість одноосібного керівникавласника з’явилося кілька найманих менеджерів, які були вихідцями не тільки з привілейованих прошарків населення. Нова система власності значно

46

прискорила розвиток промислового виробництва і сприяла відокремленню управління від виробництва і капіталу, а згодом спричинила перетворення адміністративної діяльності та менеджменту на самостійну і впливову со- ціально-економічну силу суспільного життя.

Адміністрування розглядалося як спосіб формулювання загальних цілей і політики компанії, а менеджмент — як спосіб організації та контролю їх реалізації. Такою було первісне і вузькоспеціалізоване трактування сутності менеджменту. Але згодом менеджмент розпався на велику кількість управлінських функцій — планування, організація, мотивація, збут, аналіз господарської діяльності, координація тощо. Кожний виробничий процес, таким чином, виокремився в самостійну функцію і сферу менеджменту, і як тільки кількість таких функцій зросла, загострилася проблема їх координації та поєднання на новій основі. Практика менеджменту, у свою чергу, швидко виробила нові спеціальні інструменти координації спільної діяльності людей, зокрема систему прийняття рішень, формування політики компанії, філософію управління тощо.

А відтак, початком четвертої революції у сфері управління стала буржуаз- но-демократична революція, яка символізувала вихід на історичну арену нових соціальних дійових осіб — спершу капіталіста, а потім найманого мене­ джера. Початок цієї епохи характеризується появою постаті капіталіста, а кінець — постаті професійного менеджера. Причому клас професійних мене­ джерів відразу відокремився від класу капіталістів, таким чином стався новий радикальний переворот у суспільному житті, який можна вважати п’ятою управлінською революцією. Слід також зазначити, що в ході четвертої управлінської революції значні перетворення відбулися не тільки в соціаль- но-економічній, а й у соціально-політичній сфері суспільства, що спонукало багатьох вчених до вивчення важливих проблем розподілу функцій між дер­ жавою і суспільством, владою і управлінням тощо.

П’ята управлінська революція, яка припадає на період кінця ХІХ — середини ХХ ст., отримала назву бюрократичної, оскільки її теоретична платформа базувалася переважно на концепції бюрократизації систем управління, що дало змогу сформувати великі ієрархічні структури менеджменту, здійснити розподіл управлінської праці, ввести відповідні норми і стандарти, а також встановити посадові обов’язки і відповідальність управлінського персоналу. Аналіз свідчить, що зародження акціонерного капіталу, поява величезних корпорацій, централізація банків і транспортних мереж призвели до того, що постать індивідуального власника стає надлишковою Його місце починає активно займати бюрократ — державний чиновник. Адміністративні працівники поступово захопили всі панівні висоти в організації суспільного життя і перетворилися згодом на самостійну і впливову соціальну силу. Люди, які панують у “бюро”, монополізували техніку управління і канали комунікації. Державні чиновники — це передусім всі ті, хто пройшов спеціальну управлінську підготовку і для кого менеджмент є постійною професійною діяль­ ністю.

Ускладнення проблем управління суспільними та виробничими процесами спричинило монопольне захоплення його ключових функцій з боку закритої статусної групи — бюрократії, яка відрізняється від інших соціальних груп своєю ідеологією та системою цінностей. У цей період відбувається тотальна

47

бюрократизація управлінського апарату, а бюрократія перетворюється на панівний елемент соціальної структури суспільства, що домінує у сфері управління державними справами, матеріальним і духовним виробництвом. Саме п’ята управлінська революція сприяла становленню наукового менеджменту, розвитку його основних наукових шкіл, концепцій і напрямів. Отже, формування концептуальних засад сучасного менеджменту відбувалося спершу під впливом промислового капіталізму (1776–1890 рр.), потім — фінансового (1890–1933 рр.) і національного капіталізму (1933–1950 рр.), що прийшли йому на зміну.

Якщо в епоху промислового капіталізму основна увага з боку дослідників була зосереджена на оптимізації управління промисловим виробництвом, а за часів фінансового капіталізму — на управлінні фінансовими ресурсами і оптимізації структури банківської системи, то в епоху національного капіталізму управлінська парадигма змістилася в бік вивчення проблем державного регулювання економіки та обґрунтування шляхів встановлення балансу інтересів між різними соціальними групами в суспільстві. Саме в цей історичний період відбулася інституціоналізація сучасного менеджменту, завдяки якій він перетворився на престижний вид професійної діяльності, а також на самостійну навчальну дисципліну та сферу наукових знань.

Незважаючи на велике розмаїття наукових концепцій і підходів організації сучасного менеджменту, можна визначити головні положення, покладені в основу певних наукових шкіл, що суттєво вплинули і продовжують впливати на подальший розвиток теорії і практики сучасного управління [15] (табл. 2.1).

48

Закінчення табл. 2.1

49

Шоста управлінська революція (нова управлінська парадигма або тиха самоуправлінська революція) розпочалася приблизно з 80-х років ХХ ст. Її головні положення становлять певну відмову від управлінського раціоналізму класичних шкіл наукового менеджменту та полягають у широкому використанні системного і ситуаційного підходів в управлінні, які, у свою чергу, не призводять до негайного руйнування організаційних структур, що склалися, систем і методів управління суспільними та виробничими процесами, а, немов доповнюючи їх, поступово пристосовують ці структури до нових сус- пільно-економічних умов на основі впровадження в практику управління принципів самоорганізації та самоуправління.

Крім того, на сучасному етапі дедалі більшого застосування набувають системи, моделі й методи організації менеджменту, засновані на передбаченнях змін і прийнятті на цій основі гнучких, нестандартних управлінських рішень. Їх часто характеризують як підприємницькі, оскільки вони дають змогу краще враховувати незвичність і несподіваність майбутнього розвитку організаційних формувань. Сучасні організації, державні, громадські або приватні, все частіше звертаються до методів стратегічного планування і управління, розглядаючи раптові та різкі зміни у зовнішньому середовищі, технологіях, конкуренції і ринках як реалії сучасного життя, що потребують адекватних прийомів і способів з боку суб’єктів управління всіх ієрархічних рівнів. Відповідно до змін і коливань у зовнішньому оточенні змінюються і системи організації менеджменту, в яких перевага дедалі більше віддається децентралізованим моделям, механізмам і методам управління, краще зорієнтованих на передбачення і виявлення нових проблем, вироблення та прийняття адекватних управлінських рішень.

Розглядаючи послідовність подій стосовно концептуальної еволюції сучасного менеджменту, можна побачити одну характерну особливість — динамічний розвиток теорії і практики управління в усьому світі. Найважливішим його чинником є стрімке сходження від непомітної периферійної наукової дисципліни (яким був менеджмент за часів Ф. Тейлора) до основного напряму соціальної думки, провідного суспільного і наукового інституту, який визначає сьогодні не тільки спосіб мислення, а й життя та діяльність мільйонів людей в усьому світі. Більш того, ретроспективний аналіз проблем еволюційного розвитку сучасного менеджменту свідчить про постійний пошук з боку дослідників нових форм і методів його раціоналізації. При цьому теорія і практика сучасного менеджменту (як і будь-якого соціального явища) мають свої об’єктивні закономірності. Частина з них виявляється у зміні домінуючих позицій професійних груп дослідників і практиків стосовно постановки і розроблення основних проблем теорії і практики управління на відповідному історичному етапі розвитку сучасного менеджменту. Незважаючи на велике значення революційних перетворень у галузі управління, розвиток теорії і практики сучасного менеджменту — це переважно еволюційний процес, який характеризується безперервністю змін, що відбуваються у суспільстві, економіці та культурі, всій системі політичних, економічних і духовних відносин на певній стадії розвитку людської цивілізації.

Необхідно також зазначити, що еволюція теоретичних і практичних засад сучасного менеджменту пройшла низку взаємопов’язаних стадій. Спершу найвищі управлінські посади та лідерські позиції щодо розроблення теоре-

50