Менеджмент

Впродовж столітньої історії розвитку такої теоретичної науки, як мене­ джеризм (науки про управління виробництвом, підприємством, культурологічним бізнесом тощо), вченими запропоновано різноманітний спектр його теорій та підходів. Американські автори Дж. Д. Гордон і М. Є. Милакович виділяють, наприклад, чотири типи теорій організацій: 1) формальні теорії; 2) школа “людських відносин”; 3) “організаційний гуманізм”; 4) сучасна теорія організацій. Інші американські дослідники Д. М. Шафриц і Д. С. Отт — шість головних шкіл теорії організацій: 1) класичні теорії; 2) неокласичні теорії; 3) “сучасні” структурні теорії; 4) системи і ситуаційні теорії; 5) школа “влади і політики”; 6) школа “організаційної культури”. Російські вчені, О. Виханський і А. Наумов виокремлюють дві групи вчення про управління — “одномірні” та “синтетичні”.

Унауковій літературі існують й інші типи класифікацій теорій організацій. Таке розмаїття в їх обґрунтуванні стало наслідком тривалого осмислення вченими проблем соціального управління суспільством, їх прагненням забезпечити життєдіяльність як в цілому, так і окремих його складових відповідно до ідеальних зразків. Саме у цьому контексті відбувалось становлення класичного наукового менеджменту, його теоретико-методологічних засад. Цьому сприяли такі головні передумови: трансформування соціальних структур, внаслідок чого панівними стають структури “цілераціональної” дії; промисловий переворот, що замінив ремісницьку працю масовим індустріальним виробництвом з особливим типом організації праці; високий авторитет науки, що дедалі більше виявлявся практичною ефективністю; класичний ідеал науковості, у незаперечному слідуванні якому бачили своє завдання більшість філософів і вчених того часу фактично у всіх галузях на-

уки [21].

Упроцесі становлення і розвитку менеджменту сформувалися певні норми управління: закони, закономірності та принципи, інтегрування яких є стрижнем науки про управління.

1.3.1. Закони менеджменту

Основою теоретичної побудови менеджменту, як і будь-якої науки, є закони — категорії, що відображають найбільш істотні, загальні та стійкі відносини залежності в суспільстві через констатацію об’єктивних, необхідних, повторюваних зв’язків між процесами і явищами, які випливають з їх сутності та зумовлюють їхній розвиток. При цьому слід враховувати, що закони менеджменту, по-перше, виступають основою його функціонування, формують характер взаємодії суб’єкта і об’єкта управління, зв’язки між ними, здатність цих зв’язків забезпечити ефективне досягнення цілей управління; по-друге, мають об’єктивний характер — існують поза волею людей; по-третє, їх дія виявляється тільки в діяльності людини.

Ефективна участь суб’єктів в менеджментській сфері передбачає необхідність пізнання і свідомого використання ними законів розвитку природи, суспільства, економіки, виробництва і управління, що сприяє вмінню людини теоретично осмислити і пояснити господарську практику, тобто з’ясувати причини певних процесів, їх відносну стабільність, умови і наслідки виникнення. Серед вчених висловлюються різні точки зору щодо сутності, складу і

21

механізмів дії законів менеджменту. Так, одні з них стверджують, що в управлінській сфері ніяких особливих законів не існує, а діють лише економічні закони. Інші вважають, що менеджменту властиві власні специфічні закони. Деякі дослідники визнають функціонування в управлінні не законів, а лише закономірностей.

Подібний стан пояснюються тим, що менеджмент як наука і сфера діяльності людини потребує ще значних зусиль науковців у теоретичному осмисленні зазначеної проблеми. Водночас практика, сучасні публікації як зарубіжних, так і вітчизняних авторів свідчать, що менеджментська діяльність удосконалюється і розвивається згідно із власними об’єктивними законами, пізнання яких сприяє глибшому вивченню і поясненню господарської практики, з’ясуванню причин певних процесів, їх відносної стабільності, умов і наслідків виникнення, а в кінцевому рахунку дає змогу досягти вагомих результатів у господарсько-виробничій галузі.

Враховуючи сутність законів, які функціонують в менеджменті, їх доцільно розмежувати на дві великі підгрупи. Першу з них становлять закони, притаманні менеджменту як теорії соціального управління. Вони мають універсальний характер і виявляються у процесі управління різними сферами функціонування суспільства. Друга підгрупа — це закони, що діють на рівні організацій, в яких безпосередньо здійснюються різні види виробничо-трудо- вої діяльності [32].

Закони першої підгрупи. У менеджменті як системі соціального управління взаємодіють механізми об’єктивного розвитку соціальної системи та механізми свідомого використання в ній соціальних законів. Розглянемо найважливіші закони першої підгрупи.

Закон єдності системи соціального управління. За цим законом усе соціаль-

не управління в суспільстві є сукупністю елементів, що перебувають у певних відносинах і зв’язках між собою і становлять цілісне утворення, яке має нові властивості, відсутні в її елементах. Як структуротвірним частинам системи, елементам притаманні особливі якості, які визначають їх місце у внутрішній організації системи. Складовими системи соціального управління є:

•механізм управління (спосіб формування менеджменту з властивими йому формами, методами, засобами, взаємозалежний вплив яких забезпечує найефективніший розвиток соціальної групи, організації й суспільства в цілому);

•об’єкт управління — комплекс діяльності людей, виділений із соціального середовища, до якого належать ланки соціальної системи (підприємства, установи, організації та інші юридичні особи) та особливі функції (управління фінансами, збутом, персоналом тощо);

•функції управління (призначення і види управлінської діяльності — планування (прогнозування), організування, координування (регулювання), стимулювання (активізація), навчання (інструктаж) і контроль за використанням);

•організаційна структура (сукупність складу і співпідпорядкованості різних елементів, ланок і щаблів соціального управління, які функціонують для досягнення певної мети);

•кадри управління (працівники, які професійно беруть участь у процесі управління і належать до апарату управління);

22

•процес управління (вплив органів і кадрів управління на об’єкт управління за допомогою обраних методів для досягнення запланованих цілей).

Загалом закон єдності соціального управління свідчить, що менеджмент — це нерозривний ланцюг відносин управління від вищих органів до нижчих ланок, якому властива єдність цілей, функцій і методів, що визначають характер його формування і розвитку [71].

Закон необхідної пропорційності керованої та керуючої підсистем. Дві відносно самостійні та взаємозалежні підсистеми (керована і керуюча) становлять у цілому кожну соціальну систему. Керована підсистема містить елементи, завдяки яким забезпечується безпосередній процес створення матеріаль­ них і духовних благ або надання послуг, а керуюча підсистема — елементи, що забезпечують процес управління, тобто цілеспрямованого впливу на групи людей, зайнятих у керованій підсистемі. Основною проблемою вдосконалення систем управління є забезпечення співвідношення між двома підсистемами усередині їх, а також між ними з метою забезпечення найефективнішого їх функціонування. Складність або однорідність керованої підсистеми повинні відповідати такій самій складності або однорідності підсистеми управління, орієнтованої на майбутнє, здатної забезпечити перехід керованої системи в новий вищий стан.

Закон змінного домінування різних складових і систем соціального управ-

ління. Сутність цього закону полягає в тому, що в соціальній системі й у її великих підсистемах (керованій і керуючій) містяться однорідні групи елементів, з яких складаються своєрідні взаємозалежні системи нижнього рівня, що становлять цілісний соціальний організм. Одні системи (технічна, технологічна і організаційна) у своїй сукупності забезпечують і характеризують організацій- но-технічну складову управління, інші (економічна і соціальна) — соціальноекономічну. Остання складова управління визначає мету матеріального і духовного виробництва, суспільної практики, формує принципи та методи їх організації. Законом соціальне управління характеризується системністю, ієрархічністю і взаємозалежністю, що виявляється у діалектичній єдності його різних складових і систем, кожна з яких в певні періоди соціального розвитку може посідати домінуюче місце стосовно інших. Цим зумовлена циклічність суспільної потреби в підготовці кадрів відповідного профілю [71].

Закон оптимального співвідношення централізації та децентралізації управління. Аналіз шляхів поліпшення науково обґрунтованої організації суспільства свідчить, що рівень співвідношення централізації управління з його децентралізацією змінюється в процесі соціального розвитку. Вчені сходяться на тому, що децентралізація і централізація пов’язані з поділом системи управління на ланки (одно-, дво-, три- і чотириступеневі). При цьому виявляється закономірність, відповідно до якої посилення централізації су­ проводжується виникненням додаткових і проміжних рівнів управління, збільшенням бюрократичного апарату, монополізацією виробництва; водночас децентралізація призводить до розширення кола повноважень органів управління нижчих рівнів за рахунок вищих, ліквідації зайвих проміжних рівнів, скорочення бюрократичного апарату тощо. Централізація і децентралізація соціального управління мають як позитивні, так і негативні властивості. Тому завданням менеджерів для досягнення максимальної ефективності

23

вуправлінській сфері є оптимальна реалізація усіх позитивних властивостей як централізованого, так і децентралізованого управління. Останнє супроводжується демократизацією менеджменту, адже чим більше повноважень і відповідальності передано на низові рівні, тим більше працівників залучається до процесу їх реалізації [71].

Закон визначальної ролі людського фактора в соціальному управлінні.

Створення матеріальних і духовних благ у суспільстві спрямоване на задоволення потреб людини. Цим і зумовлена необхідність безпосередньої, активної участі населення у соціальному управлінні, підвищення його ефективної та відповідальної ролі у цьому процесі. Одним із досягнень світового менеджменту є визначення нової функції людини в управлінсько-виробничій сфері, створення відповідних механізмів її активізації. Першим таким механізмом стала держава з притаманними їй атрибутами влади. Влада виступає реальною здатністю і можливістю суб’єкта суспільного життя здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів: авторитету, права, насильства тощо. Г. Щокін виділяє три рівні існування і функціонування влади: перший — макрополітична система найвищих інстанцій влади, її найвищі органи (уряд та інші центральні установи); другий — влада середнього або проміжного рівня (мезовлада), утворена апаратами влади середньої ланки аж до муніципальної (місцевої); третій — мікрорівень влади, що охоплює безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп, різні форми самоврядування. Активне залучення населення до соціального управління дає змогу, з одного боку, підвищувати відповідальність державних та інших управлінських працівників, а з іншого — домагатись ефективності функціонування усієї управлінської системи суспільства [71].

Закони другої підгрупи. Цю підгрупу законів у менеджменті становить комплекс законів, що діють в управлінні діяльністю виробничо-господарських організацій. При цьому важливо звернути увагу на те, що на управлінську сферу впливають закони економіки, соціології, індивідуальної та соціальної психології, кібернетики та інших суспільних наук.

Економічні закони. Пізнання й широке застосування економічних законів

вменеджменті дає змогу підвищувати ефективність виробництва та успішно вирішувати соціально-економічні завдання організацій, активно впливати на навколишнє середовище, передбачати наслідки прийнятих рішень. До найбільш цінних економічних законів належать закони пропозицій, попиту, прибутковості, спадної дохідності.

Закон пропозицій під час управління виробничою сферою зобов’язує мене­ джерів враховувати те, що пропонована до продажу кількість товарів залежить від ціни на цей товар, цін на інші товари та цін на фактори виробництва.

Закон попиту полягає в тому, що на кожному рівні, за інших однакових умов, існує зворотний зв’язок між ціною товару і купівельним попитом на нього (рівень попиту зростає зі зниженням ціни і зменшується з її підвищенням). Закон дає змогу менеджерам визначити потенційну місткість ринку і відповідно планувати пропозицію товарів.

Закон прибутковості свідчить, що виробничо-господарська діяльність повинна бути прибутковою (дохід має перевищувати витрати). Щоб забезпечити перспективний розвиток організацій, управлінцям слід аналізувати динаміку доходів, постійних і змінних витрат.

24

Закон спадної дохідності змушує менеджерів враховувати те, що із збільшенням одного і незмінності всіх інших видів виробничих затрат буде досягнуто межі, за якою граничний фізичний продукт при зростанні змінних витрат почне скорочуватися. Цей закон має універсальний характер і може застосуватись до всіх змінних витрат. Наприклад, у дослідженні змінних затрат праці важливо зрозуміти, що якщо на початковому етапі збільшення кількості робітників граничний продукт зростає, то потім, із залученням кожного додаткового працівника, зростання випуску уповільнюється і може спасти до нуля. Головною причиною тут є збільшення додаткових постійних затрат (робочих площ, інститутів, контрольно-вимірювальної апаратури тощо).

Закони соціології. Мають вагомий вплив на менеджментську діяльність. Менеджер, який реалізовує свої функції у процесі спільної діяльності людей у межах виробничо-господарської організації, повинен знати закони поведінки індивіда і групи:

•закон соціалізації особистості (впродовж трудового життя людина залучена у складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб);

•закон соціальної структуризації організації;

•закон соціального статусу (соціальних ролей) (у соціальній структурі організації кожна людина має певну позицію, наділена особливим статусом з визначеною йому системою прав і обов’язків);

•закон соціальної мобільності (у процесі трудової діяльності внаслідок кваліфікаційного і службового розвитку (або деградації) людина переміщується у соціальному просторі організації);

•закон соціального контролю (поведінка індивіда повинна завжди перебувати під цілеспрямованим контролем організації, що сприяє засвоєнню ним організаційних цінностей і норм культури).

Закони індивідуальної і соціальної психології людини. Менеджмент як науково-практична діяльність не може функціонувати без врахування цих законів. Їх знання дає змогу менеджеру формувати власні стратегію і тактику співпраці з конкретними працівниками, задіяними у виробничому процесі, виробляти дієві етичні норми взаємин, обирати заходи впливу на них з урахуванням їх психологічних характеристик, які описуються цими законами.

Закони кібернетики. Сформульовані для кібернетичних систем узагальнюючого типу, ці закони, які відображають процеси управління у природі, суспільстві, біологічних і механічних системах, відіграють важливу роль у менеджменті. Кібернетичні закони (керованості, наявності керуючого пристрою, наявності каналів інформації у системі та між системою і середовищем, цілеспрямованої поведінки системи, імовірнісного характеру поведінки системи, рівноваги, самоорганізації тощо) відображають причинні та стійкі взаємозв’язки між явищами і процесами в системах управління, найсуттєвіші відносини у цих системах. Їх дію необхідно враховувати при побудові внутрішніх структур систем управління, інформаційних систем, що функціонують в організаціях, а також під час формування системи взаємозв’язків організацій із навколишнім середовищем.

На ефективну діяльність менеджерів і в цілому на управлінську сферу крім зазначених законів впливають і закони, притаманні іншим фундаментальним

25

і прикладним наукам: філософії, політичної економіки, макро- і мікроекономіки, логіки, політології, фізики, фізіології тощо.

Нинішній стан розвитку менеджменту, зумовлений народженням і становленням постіндустріальних суспільств, характеризується активною зміною та оновленням організаційно-управлінських парадигм, потребою формування у працівників усіх рівнів нового управлінського мислення.

Закони організації. Осмислення і застосування менеджерами цих законів є одним із визначальних факторів їх успішної роботи. Це дає змогу свідомо, відповідно до вимог нового часу організовувати свою керівну діяльність і якісно впливати на діяльність підпорядкованих працівників. У науковій та нав- чально-методичній літературі пропонуються різні закони менеджменту організацій, проте розбіжності у назвах деяких із них не свідчать про відмінності у їхньому змісті. Головним є те, що закони менеджменту, по-перше, відображають загальні стійкі відносини залежності в діяльності організації; по-дру- ге, функціонують у всіх сферах управління; по-третє, є загальною, об’єк­ тивною основою, що відображає структуру і зміст менеджменту. Нижче наведено основні закони організації.

Закон єдності універсальних характеристик організації. Полягає в тому,

що будь-яка організація може досягти ефективності у своїй діяльності лише за умови дієвого управління усім комплексом постійного набору універсальних характеристик, що становлять її сутність: цілями діяльності, персоналом, владою, культурою, матеріальними ресурсами тощо.

Закон менеджменту людських ресурсів. Передбачає раціональну мобіліза-

цію працівників за допомогою активної роботи керівників, що має ґрунтуватися, по-перше, на ставленні до людського фактора на виробництві як до головного джерела доходів; по-друге, формуванні необхідного простору для діяльності кожного співробітника з метою створення умов для його особистого внеску у спільну справу; по-третє, інтеграції кадрової політики в загальну політику організації [6].

Закон оптимального співвідношення цілей і стилів управління. Спрямова-

ний на досягнення високоефективної діяльності завдяки вмілому різноманітному поєднанню керівником цілей організації та стилів управління для реалізації поставлених завдань.

Закон співвідношення рівнів управління із цілями та персоналом органі-

зації. Свідчить, по-перше, про потребу встановлення оптимальної взаємоузгодженості між ієрархією стратегічних, тактичних, оперативних цілей управління організацією та ієрархічністю її структури. Це зумовлено тим, що кожен із рівнів управління виконує певну роль у розвитку організації. Стратегічні цілі визначають керівники найвищої ланки шляхом стратегічного планування й управління усією організацією, тактичні цілі — керівники середньої ланки за допомогою тактичного планування і управління основними підрозділами й функціями організації; оперативні цілі формуються керівниками низової ланки, які завдяки оперативному плануванню й керуванню окремими працівниками здійснюють свої функції управління. Тобто ієрархія цілей організації відповідає ієрархії її організаційної структури, а також ієрархії керівників. По-друге, оптимізація управління організацією залежить від величини норм управління нею: висока норма управління передбачає підпорядкованість менеджеру великої кількості людей. Норма управління виз-

26

начається і чисельністю ієрархічних рівнів в організації: багаторівнева “висока” структура має нижчу норму управління, а “плоска” — вищу. “Високі” структури потребують більше засобів на своє утримання, сповільнюють ділову комунікацію й прийняття рішень тощо [71].

Закон самозбереження організації. Акцентує увагу на тому, що кожна ор-

ганізація як матеріальна система повинна прагнути зберегти себе (вижити) і використовувати для цієї мети комплекс внутрішніх і зовнішніх чинників. До внутрішніх чинників, від яких залежить життєздатність організації, належать: філософія організації, принципи її діяльності, використання ресурсів й технологій, якість і рівень маркетингу. До зовнішніх чинників — демографія, економіка і політика, розвиток науки і техніки, розвиток культури, в тому числі культури взаємодії між організаціями.

Закон зовнішнього доповнення. Зобов’язує будь-яку організацію створювати відповідний потенціал, який спроможний компенсувати наслідки, спричинені різного роду зовнішніми непередбачуваними впливами (збуреннями). За цих обставин кожна організація в умовах конкурентної боротьби повинна формувати здатність зберегти власну функціональну цілісність (забезпечити відтворення, постійність і стабільність) в умовах змінного зовнішнього середовища. Цей закон зобов’язує менеджера: 1) постійно контролювати порядок в організації; 2) підтримувати узгодженість між рівнями управління для досягнення визначених завдань; 3) здійснювати постійний моніторинг зовнішнього середовища, щоб своєчасно виявляти можливі загрози існуванню організації та вживати контрзаходи щодо їх нейтралізації.

1.3.2. Принципи менеджменту

Управління як наука щодо регулювання соціальних процесів має свої прин­ ципи, якими слід керуватися менеджерам у практичній діяльності. Їх важливість полягає в тому, що за допомогою принципів керуюча система встановлює правила дій і поведінки, обов’язкові для всіх підпорядкованих їй суб’єктів; об’єднує елементи в єдине ціле; сприяє усвідомленню менеджерами складних ситуацій та природу проблем, що постають перед ними; впливають на процес прийняття та реалізацію управлінських рішень; забезпечує вибір адекватних ситуаціям методів управління тощо.

Принципи (від лат. рrincipium — начало, основа) менеджменту розглядаються як основні правила, ідеї, норми поведінки, розроблені управлінською наукою та практикою, відповідно до яких функціонує і розвивається уся управлінська система. Принципи управління, по-перше, ґрунтуються на законах і закономірностях суспільного розвитку; по-друге, узагальнюють досвід управління, який виправдав себе; по-третє, формування їх відбувається під впливом системи пріоритетів та цінностей, що опрацьовуються в середовищі господарювання.

Усю сукупність принципів менеджменту можна класифікувати на такі групи: загальні, організаційні, особистісні, дія яких локалізована за законами і напрямами управлінської діяльності:

Загальні принципи менеджменту. За своїм змістом і спрямованістю ці принципи об’єктивно відображають сутність явищ і реальних процесів управління, відповідають законам розвитку природи, суспільства та управління, розкривають шляхи реалізації основних законів менеджменту.

27

Принцип об’єктивності (науковості). Передбачає цілеспрямований вплив на суспільну систему управління в цілому або її окремі ланки на підставі попереднього пізнання і застосування закономірностей і прогресивних тенденцій розвитку з метою забезпечення ефективного функціонування системи як цілісного організму.

Принцип системності. Спрямований на забезпечення: структурної та функціональної єдності системи соціального управління; своєчасного виявлення перешкод на шляху досягнення визначеної мети; тісного взаємозв’язку вирішення економічних, соціально-політичних і культурних проблем у процесі управління; побудови такої управлінської моделі, яка відображала б усі причинні та функціональні зв’язки реальних ситуацій.

Принцип ефективності. Зумовлює необхідність в умовах дії зовнішнього середовища домагатися вирішення поставлених цілей у максимально короткий термін, за найменших витрат матеріальних коштів і людської енергії.

Принцип оптимальності. Пов’язаний з потребою обрання найкращого способу вирішення проблеми; побудови організаційної управлінської структури; дотримання оптимального співвідношення між результатами і затратами тощо. Оптимум — найсприятливіший, найліпший варіант з можливих варіантів менеджментської поведінки. Цей принцип дає змогу вдосконалювати структуру управління об’єктами і підвищує їх функціональні можливості, що спричиняє послаблення або повне усунення внутрісистемних негативних процесів.

Принцип плановості. Йому підпорядкована уся управлінська діяльність, сутність його полягає у розробленні планів і їх реалізації. Планами визначаються основні показники розвитку економічної системи, способи їх досягнення, а також передбачаються процедура прийняття рішень, терміни їх виконання, зміни організаційних форм і структури, необхідні трудові ресурси тощо.

Принцип цілеспрямованості. Вимагає необхідності формування загальної мети як для групи людей, які працюють спільно, так і для організації в цілому. Визначення мети в менеджменті передбачає, по-перше, поєднання цілей організації, її структурних підрозділів і окремих працівників, по-друге, відповідність цілей законам розвитку природи, суспільства та сутності явищ і процесів, що відбуваються в організації.

Принцип правової захищеності управлінських рішень. Потребує від керів-

ників підприємств знання чинного законодавства і прийняття управлінських рішень лише з урахуванням відповідності їх правовим актам.

Принцип цілісності системи управління. Дотримування його передбачає встановлення в процесі управлінських комунікацій взаєморозуміння між людьми, задіяними у виробництві, яке спрямоване на досягнення цілей організації. Цілісність організації залежить від взаєморозуміння між вищими і низовими керівниками [49].

Організаційні принципи менеджменту. Головне призначення цих принци-

пів — регулювання на підставі встановлених правил і норм внутрішніх взаємин між керуючою і керованою системами, а також всередині керуючої системи.

Принцип єдиноначальності. Передбачає концентрування в руках однієї особи — керівника головних функцій і повноважень керівництва організацією з метою досягнення її цілей.

28

Принцип ієрархічності. Обумовлює розташування управлінських посад в організаційній структурі від найнижчого рівня управління до найвищого.

Принцип відповідності організації та її працівників. Ставить завдання створення ефективно діючої організації для досягнення чітко сформульованої мети з добором людського потенціалу, здатного реалізувати її.

Принцип розподілу праці (спеціалізації). Спрямований на чіткий розподіл праці між співробітниками для ефективного використання робочої сили (за рахунок скорочення кількості завдань, на які спрямовуються зусилля працівника) з метою уникнення дублювання.

Принцип скалярного ланцюга (безумовної відповідальності). Його мета по-

лягає у запровадженні ланцюжка прямих посадових відносин керівників і підлеглих у масштабах організації. Чіткий ланцюг команд та посадового зв’язку вищого керівника з кожним із підлеглих зумовлює високу ефективність процесу прийняття управлінських рішень і комунікацію.

Принцип рівня повноважень. Означає, що кожному працівнику має бути делеговано повноваження, достатні для того, щоб нести відповідальність за виконання роботи, не переадресовувати їх на вищі організаційні рівні. На розгляд вищого керівництва повинні передаватися лише ті питання, які не належать до компетенції співробітників нижчих рівнів.

Принцип діапазону управління. Обумовлює необхідну кількість безпосередніх підлеглих одному керівнику. Одна людина може ефективно керувати лише граничною кількістю співробітників (7 ± 2, тобто коливатися в межах від 5 до 9 підлеглих).

Принцип делегування повноважень. Передбачає передання керівником частини покладених на нього службових повноважень, прав і відповідальності своїм компетентним співробітникам. Це дає змогу йому вивільнити свій час від менш складних щоденних справ та зосередити власні зусилля на вирішенні завдань складнішого управлінського рівня, зберігаючи при цьому норму керованості.

Принципи особистісні, дія яких локалізована за зонами і напрямами управ-

лінської діяльності. Покладені в основу управління діяльністю організацій, що функціонують у різних виробничо-господарських сферах, та конкретизуються відповідно до існуючих систем менеджменту, специфіки функціонування господарського суб’єкта, рівнів культури обраної загальної філософії організації. Наприклад, американська фірма комп’ютерів ІМБ в управлінні дотримується трьох принципів: повага до особи; пожиттєва зайнятість; однакові можливості для усіх. Японська компанія “Міцусіта електронік” керується принципами об’єктивності, справедливості, згуртованості, вдячності, скромності, гармонії, оцінки.

Методологія формування принципів менеджменту передбачає такі дії:

•здійснення об’єктивного аналізу соціально-економічної ситуації, в якій функціонує організація, при цьому особливої уваги заслуговують вид і структура ринку, існуючі способи формування споживацьких преференцій;

•визначення головної спеціалізації організації, її цілей і завдань;

•виділення ключових стратегічних компонентів організації, які формують економічний потенціал, необхідний для здійснення її місії на ринку праці;

29

•формування головних принципів, що повинні бути покладені в основу усієї системи менеджменту організації;

•систематичне вдосконалення й оновлення принципів управління відповідно до вимог часу.

1.3.3. Методи менеджменту

Важливою складовою менеджменту є пошук найефективніших способів впливу на людей, які б забезпечили досягнення поставлених цілей, виконання планів і рішень, зумовлених загальною чи локальною метою діяльності організації. Це досягається завдяки методам управління, які в теоретичному плані є способами і прийомами впливу керуючої системи на керовану на різних рівнях і ланках управління (підприємство, підрозділ, служба тощо). На практиці методи менеджменту виступають сукупністю способів і прийомів, спрямованих на забезпечення високої ефективності діяльності колективу, максимальної мобілізації творчої активності кожного працівника для здійснення місії організації та її цілей.

Обрання менеджерами методів управління зумовлено змістом і силою вияву мотивів — спонукальної причини дій і вчинків людей. Саме мотиви визначають засади класифікації методів управління. Методи повинні мати мотиваційну характеристику, яка спрямовує напрям їх дії та дає змогу їх класифікувати. Завдяки методам менеджери (керівники) забезпечують скоординовану діяльність виробничого процесу в організаціях та органічне поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів. У літературних джерелах пропонується низка класифікацій методів менеджменту. Проте будь-який поділ тут є досить умовний і залежить від того, що взято за ознаку такої класифікації.

Розглянемо класифікацію методів менеджменту, ґрунтуючись на характері їх впливу на керований об’єкт: економічні, технологічні, адміністративні, соціально-психологічні, правові.

Економічніметодименеджменту.Це система економічних важелів і заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на керовані об’єкти з метою реалізації матеріальних інтересів участі людини у виробничих процесах. Ці методи, поперше, дають змогу впливати на поведінку об’єктів управління на різних рівнях — від індивіда до держави; по-друге, шляхом матеріальної зацікавленості стимулюють ініціативу та відповідальність працівників за наслідки прийнятих рішень; по-третє, є методами непрямої дії, їх використання не завжди сприяє отриманню очікуваного результату; по-четверте, передбачають розроблення планово-економічних показників і механізмів їх досягнення.

До економічних методів належать планування господарської діяльності, комплексні цільові програми, бізнес-планування в управлінні організацією, комерційний розрахунок, система внутрішніх економічних регуляторів.

Планування господарської діяльності. Посідає провідне місце серед еко-

номічних методів, оскільки спрямоване на розроблення стратегії й тактики управлінської та виробничої діяльності з метою досягнення цілей менеджменту і виконання розроблених планів. Завдяки плануванню формується система визначальних показників для всіх сфер діяльності організацій, які охоплюють виробництво, реалізацію, закупівлю сировини, матеріалів і товарів, фінанси, робочу силу тощо.

30