Менеджмент

Організаційна функція екологічного менеджменту полягає у формуванні доцільної системи органів управління, що забезпечила б ефективне з народногосподарської точки зору управління станом довкілля та використання природних ресурсів. Основними складовими цієї системи управління є чітка регламентація функцій управління кожної ланки, структура та склад їх працівників, ступінь централізації управлінської системи, інформаційні потоки, особливо моніторингових показників.

Внаслідок реалізації координаційної функції екологічного менеджменту досягається узгодженість дій органів управління на загальнодержавному, регіональному, локальному рівнях та їх цілеспрямованість і взаємозв’язок із суб’єктами господарювання.

Функція контролю в екологічному менеджменті полягає у завчасному виявленні порушень у природокористуванні, що сприятиме запобіганню невідворотних наслідків. Основним завданням контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища є дотримання вимог екологічного законодавства на всіх рівнях господарювання.

Органи управління охороною навколишнього середовища та їх функції.

Об’єктом охорони довкілля є багаторівнева соціально-економічна система, організована відповідно до існуючого в державі територіально-галузевого по­ ділу, що визначає територіальну будову органів управління охороною дов­ кілля.

До компетенції Верховної Ради України щодо охорони навколишнього природного середовища відповідно до Конституції України належить: визначення головних напрямів державної політики у сфері охорони довкілля; затвер­ дження державних екологічних програм та правових засад регулювання відносин з охорони довкілля; визначення повноважень рад народних депутатів; запровадження порядку організації та діяльності органів екологічного управління у сфері встановлення правового режиму зон надзвичайної екологічної ситуації, статусу потерпілих громадян та оголошення таких зон на території держави.

Кабінет Міністрів України в галузі охорони навколишнього природного середовища виконує такі заходи:

•реалізує визначену Верховною Радою України екологічну політику;

•забезпечує розроблення державних республіканських, міждержавних і регіональних екологічних програм;

•координує діяльність міністерств, відомств, інших установ та організацій України з питань охорони навколишнього природного середовища;

•визначає порядок розроблення та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів;

•встановлює порядок визначення плати та її граничних розмірів за користування природними ресурсами навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього;

•приймає рішення про організацію територій та об’єктів природно-за- повідного фонду республіканського значення;

•організує екологічне виховання та екологічну освіту громадян;

221

•приймає рішення про зупинення (тимчасове) або припинення діяльності підприємств, установ і організації, незалежно від форм власності та підпорядкування в разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Центральним органом державного управління природокористуванням є

Міністерство охорони навколишнього середовища та відповідні його структур-

ні підрозділи на місцях. До компетенції цього Міністерства належить: здійснення комплексного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища в державі; здійснення єдиної науково-технічної політики з питань його охорони і використання природних ресурсів; координування діяльності міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій у цій галузі, а також державний контроль за використанням усіх компонентів довкілля; організація моніторингу навколишнього природного середовища на основі створення та забезпечення роботи державної екологічної інформаційної системи.

Важливу роль в управлінні природокористуванням відіграють обласні, міські та місцеві органи влади які несуть відповідальність за стан навколишнього природного середовища на підвідомчих територіях.

Екологічний аудит. Є важливою складовою механізму управління природокористуванням та якістю навколишнього середовища. Це по суті перевірка діяльності суб’єктів господарювання щодо дотримання ними норм екобезпеки з метою раціонального використання та відтворення природних ресурсів і навколишнього середовища в цілому. На підставі отримання об’єктивної інформації про діяльність об’єкта аудиту та її наслідки складають аудиторський висновок.

Екологічний аудит вперше почав застосовуватися в США стосовно великих промислових корпорацій після низки аварій з метою організації внутрішнього контролю за власними підприємствами як можливим джерелом забруднення навколишнього середовища. Тому завдання екологічного аудиту полягало в отриманні достовірної інформації щодо імовірних екологічних ризиків у структурних підрозділах компаній, дотримання ними природоохоронного законодавства, визначення необхідних заходів для поліпшення існуючого становища та інформування про це правління корпорацій і акціонерів.

На міжнародному рівні внутрішній аудит як захід самоконтролю був започаткований у 1989 р. Міжнародною торговельною палатою (МТП), що прийняла і опублікувала відповідне рішення з цього питання. Система заходів екологічного аудиту передбачала систематичні перевірки та контроль за впливом виробництва на довкілля, на основі чого здійснювався поглиблений систематичний аналіз природоохоронної діяльності промислових підприємств. Для розвитку цього Комісія європейських співтовариств у 1993 р. запропонувала перший проект обов’язкових правил екологічного аудиту. Відповідно до європейського стандарту сутність екологічного аудиту полягає в незалежній оцінці в інтересах виробника і держави екологічної ефективності управління суб’єктом господарювання щодо використання устаткування та технологій з метою зростання конкурентоспроможності продукції.

Основні завдання екологічного аудиту:

•збирання об’єктивної інформації щодо діяльності об’єкта аудиту, її аналіз та підготовка на цій основі обґрунтованого аудиторського висновку про вплив на довкілля і його екологічний стан;

222

•визначення рівня екологічного ризику та безпеки діяльності об’єкта;

•встановлення ступеня відповідності об’єктів, у яких здійснюється екологічний аудит, прийнятим на певній території санітарним і будівельним нормам та вимогам екологічного законодавства;

•екологічна оцінка впливу об’єктів екологічного аудиту на здоров’я населення, якість природних ресурсів та стан природного середовища в ці­ лому;

•визначення ефективності, достатності та обґрунтованості заходів щодо збереження природного середовища та здоров’я населення;

•розроблення на замовлення суб’єктів підприємницької діяльності обґрунтованих рекомендацій та заходів щодо захисту від можливих негативних наслідків їх діяльності населення і довкілля, збереження та

відтворення природного середовища.

Об’єкти екологічного аудиту:

•діючі підприємства, організації та установи;

•певні екологічні ситуації, що мають місце на деяких територіях;

•окремі земельні ділянки з розміщеними на них природними ресурсами або об’єкти, що використовуються чи пропонуються для реалізації;

•відходи різного походження, стічні води, стан атмосферного повітря над окремими територіями та відходи, які забруднюють його;

•види діяльності фізичних чи юридичних осіб, у тому числі режимні та військові об’єкти, озброєння, техніка;

•приватизаційні та інвестиційні проекти, програми, кредитні угоди;

•сировинні матеріали, готова до використання продукція, в тому числі продукти харчування, технологічні процеси;

•екологічні паспорти підприємств, існуюча та проектована техніка безпеки, засоби індивідуального та колективного захисту.

Суб’єкти екологічного аудиту поділяються на дві групи:

1)замовники — фізичні та юридичні особи як користувачі природних ресурсів; власники господарських об’єктів чи довірені особи, які мають юридичне право замовляти здійснення екологічного аудиту; центральні, регіональні та місцеві органи виконавчої влади, а також структури виконавчої влади;

2)виконавці, основними серед яких є: екологічні аудиторські організації; аудитори, в тому числі провідні, та аудиторські групи з питань екології; відповідні фахівці центральних органів виконавчої влади з питань екології та природокористування, які мають спеціальні повноваження.

Залежно від спеціалізації господарських суб’єктів, визначених завдань та внутрішніх і зовнішніх потреб екологічний аудит класифікують на такі види: аудит управлінської діяльності підприємств; мінімізації відходів; нерухомості; енергозбереження; виявлення користувачів господарських об’єктів, у тому числі земельних ділянок.

Форми екологічного аудиту: екологічний аудит виробничих об’єктів та устаткування; військових і оборонних об’єктів; територій; екологічний консалтинг, завданням якого є надання аудиторами консультативних послуг з питань екології. Крім того, екологічний аудит перших двох форм поділяється на внутрішній та цільовий, а також екологічний аудит ідентифікації підприємств — потенційних джерел екологічних аварій.

223

Екологічний аудит обов’язковий для тих підприємствах, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності, а також є джерелами підвищеної екологічної небезпеки. Перелік екологічно небезпечних об’єктів та підприємств затверджує Кабінет Міністрів України.

4.2.14. Банківський менеджмент

Сутність і принципи реалізації банківського менеджменту. Банк — під-

приємство, яке здійснює управління власним і залученим капіталом з метою отримання прибутку та забезпечення ліквідності. Банківський менеджмент — особливий вид професійної діяльності, пов’язаний з безпосереднім управлінням процесами здійснення комерційним банком своїх функцій. У цьому аспекті банківський менеджмент виступає як система розроблення керуючих впливів на об’єкт управління — активні, пасивні та розрахунковокасові операції. Крім того, управлінська діяльність банку спрямована на виконання нормативних фінансово-економічних показників, які встановлює центральний банк, а також на забезпечення внутрібанківського аудиту і контролю.

Банківський менеджмент — управління банком в умовах ринкової економіки — будується на використанні таких основних принципів:

•орієнтація банківської діяльності на попит і пропозицію ринку; створення таких банківських продуктів і послуг, які приносять банку прибуток і забезпечують його конкурентоспроможність на грошовому ринку;

•забезпечення оптимізації банківської діяльності з метою зменшення банківських ризиків і отримання прибутку на вкладений капітал;

•коригування цілей, завдань і програм банку залежно від стану ринку (кредитного, депозитного, валютного, фондового);

•щоденне визначення результатів роботи з метою постійного контролю платоспроможності банку, його ліквідності та гранично допустимого рівня ризику кредитно-інвестиційного портфелю;

•обов’язкове використання сучасної інформаційної бази (комп’ютерних мереж і зв’язків з валютною і фондовою біржами, іншими кредитно-фі- нансовими інститутами) з метою прийняття оптимальних рішень;

•раціональний добір персоналу і його ефективне використання.

Під поняттям “банківська діяльність” мають на увазі організацію техно­ логічного ланцюжка банківського циклу (пасивні та активні операції, фінансові послуги тощо), забезпечення процесу роботи банку всіма необхідними ресурсами.

Банківська діяльність охоплює розроблення і вдосконалення банківських технологій, забезпечення необхідного рівня якості банківських продуктів і послуг, виконання банківських операцій і всіх видів розрахунків, технічне обслуговування операцій, матеріально-технічне забезпечення банківської діяльності, забезпечення персоналом, забезпечення ліквідності.

Основне призначення банку — це посередництво в процесі переміщення грошових коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців. Неможливість повного збігу економічних інтересів банку і клієнта пов’язана з тим, що банк за своєю економічною природою — фінансовий посередник, який забезпечує обслуговування грошових потоків в економіці й не є власником залучених грошових коштів, тоді як клієнт, як правило, — власник вироблених товарів і послуг, що мають переважно матеріальне наповнення.

224

Реальному сектору економіки необхідні інвестиції та фінансування обігових коштів, а банкам — збільшення обсягів виробничих активів. Для реалізації комерційним банком своїх функцій в ринковій економіці необхідно, щоб ці дві цілі були пов’язані. Економічні інтереси комерційного банку і клієнта не збігаються повністю, існують лише окремі точки їх перетину. Тому на банківський менеджмент покладається функція зворотного зв’язку із зовнішнім середовищем комерційного банку. Постійна зміна зовнішніх умов вимагає відповідної реакції з боку комерційного банку — глибокого аналізу фінансової та макроекономічної політики, пошуку нових способів отримання прибутку. Банки повинні постійно відповідати вимогам ринку, що змінюються. Постійне формування нових напрямів банківської діяльності з розроблення і реалізації банківських продуктів і послуг неминуче стикається із труднощами, спричиненими відсутністю належної взаємодії функціональних підрозділів банку, обміну інформацією між ними і координації їх зусиль.

Саме через відсутність взаємодії підрозділів банку погіршуються його основні якісні параметри і показники, ускладнюються процеси прийняття стратегічних рішень, а також оцінка переваг і недоліків обраних рішень. Тому головне завдання банківського менеджменту — це побудова системи відносин, пов’язаних з оптимальною організацією взаємодії численних елементів складної динамічної системи, якою є сучасний комерційний банк, а також визначення оптимальних режимів його функціонування.

Структура і основні завдання банківського менеджменту. Система управ-

ління банку (менеджмент банку) складається з двох підсистем — фінансового менеджменту і менеджменту персоналу.

Фінансовий менеджмент містить такі функціональні системи:

•управління активами і пасивами;

•управління ліквідністю;

•управління власним капіталом;

•управління позичковим капіталом;

•управління банківськими ризиками;

•управління кредитно-інвестиційним портфелем;

•організація внутрібанківського контролю.

Управління персоналом складається з організаційних структур, що забезпечують організацію, добір і підготовку кадрів: 1) адміністрування системи організації та оплати праці; 2) організація добору і розстановки персоналу; 3)€організація системи підготовки персоналу. Система банківського менеджменту спрямована на вирішення завдань, які визначають рівень ефективності банківської діяльності. Вирішення цих завдань забезпечує банку певну конкурентну позицію на ринку (табл. 4.2).

225

Закінчення табл. 4.2

Оцінка якості менеджменту банку. Питанню оцінки якості менеджменту банківської діяльності приділяється особлива увага, оскільки від плато­ спроможності та ліквідності кожного банку залежить фінансова стійкість банківської системи в цілому. На грошовому ринку взаємозалежність банківських установ у питаннях ліквідності особливо очевидна. Національний банк України здійснює регулювання і контроль діяльності комерційних банків за такими напрямами: оцінка рівня достатності власного капіталу банку (оцінка платоспроможності), оцінка ліквідності, контроль гранично допустимих рівнів ризику кредитно-інвестиційного портфелю і відкритої валютної позиції.

Якість менеджменту банку визначається компетентністю його керівництва, якістю організації та роботи системи внутрішнього контролю, ступенем взаємодії між акціонерами і правлінням банку, а також рівнем контролю з боку Наглядової ради банку. Якість управління також оцінюється через призму створеної системи взаємодії та комунікації різних структурних підрозділів банку, що виявляється при аналізі внутрішніх положень і про-

226

цедур, а також на рівні спілкування між співробітниками банку, які перебувають на всіх щаблях вертикалі управління. Тому, оцінюючи банківський менеджмент, фахівці Світового банку пропонують використовувати такі критерії:

•компетенція;

•лідерство;

•виконання регулятивних норм;

•здатність до планування;

•здатність реагувати на зміни кон’юнктури;

•адекватність здійснюваної політики становищу банку на ринку;

•здатність до самоконтролю;

•якість команди менеджерів;.

•відносини з інсайдерами.

Згідно з базельськими принципами ефективного нагляду за банківською діяльністю наглядові органи повинні переконатися в тому, що банки мають у своєму розпорядженні управлінські інформаційні системи, які дають змогу менеджменту банку ідентифікувати концентрації кредитно-інвестиційного портфелю. Наглядові органи повинні встановлювати пруденціальні нормативи, що обмежують ризик потенційних збитків від окремих позичальників або груп позичальників, пов’язаних між собою.

Неефективний менеджмент і неадекватний контроль є причиною фінансового краху не тільки окремих установ. У разі виникнення кризи на фінансовому ринку вони можуть підсилити її вплив на ринок і призвести до руйнування всієї банківської системи.

Аналізуючи менеджмент банківської діяльності, необхідно враховувати такі основні фактори:

•підтримка достатнього рівня капіталу, доходів, ліквідності та якості активів;

•рівень кваліфікації, компетентність керівництва і його здатність брати на себе відповідальність;

•чесність і ділова репутація керівного складу банку;

•якість нагляду з боку керівництва банку;

•рівень підготовки персоналу банку;

•наявність системи підготовки заміни для керівних працівників;

•виконання норм чинного законодавства і внутрішніх положень;

•достатність внутрішніх процедур і положень, якість їх виконання в банку;

•наявність механізмів внутрішнього контролю, ефективної системи обігу документації та внутрішнього обліку;

•наявність системи планування і контролю за результатами діяльності;

•ефективність кадрової політики, системи економічного стимулювання і механізмів просування по службі.

•запобігання ризикам при здійсненні кредитної та інвестиційної політики, забезпечення вимог до певної якості активів і пасивів;

•відносини з інсайдерами:

–надання кредитів акціонерам, які мають понад 10 % акцій статутного капіталу, членам правління, керівникам банку і підприємствам, по­ в’язаним з ними, без відповідних передумов або на пільгових умовах;

227

–виплата надзвичайно високих окладів, гонорарів і дивідендів;

–використання коштів банку для покриття невиправданих особистих витрат співробітників і членів правління;

•здатність передбачати зміни зовнішніх умов роботи банківської установи і адекватно реагувати на економічне, правове і політичне середовище;

•відповідність вищого керівництва посадам:

–склад правління банку;

–відвідування членами правління його засідань;

–наявність достатньо документованих протоколів засідань правління, що відображають активну участь всіх членів правління в процесі ви­ значення стратегії та політики розвитку банку;

–наявність домінуючої ролі деяких членів правління в процесі прий­ няття рішень, яка негативно позначається на діяльності банку;

–достатність і ефективність роботи спеціалізованих комітетів (кредит­ ного, інвестиційного, з цінних паперів, аудиторського);

•наявність достатньої кількості кваліфікованих співробітників у службі внутрішнього контролю банку, ступінь її незалежності, наявність процедур внутрішнього контролю в банку.

Одним з питань, що найчастіше виникає при прийнятті рішення щодо придатності людини керувати банківською установою, є визначення її ділової репутації. Найістотнішими елементами оцінки ділової репутації керівника є оцінка якості його роботи на посадах, які він обіймав раніше. Часто буває так, що керівник одного банку, знімається з посади акціонерами за неякісне управління банком, після чого посідає керівну посаду в іншому банку, нерідко — посаду голови правління. Оцінка ділової репутації передбачає вивчення ділових якостей людини на підставі аналізу виконання нею попередніх обо­ в’язків з урахуванням умов зовнішнього середовища.

Відносини з інсайдерами — важливий чинник оцінки якості керівництва. В усіх країнах кредитування проектів інсайдерів вимагає створення підвищеного рівня резервів, що свідчить про небажаність такого кредитування. Проте практика нагляду в Україні показала, що інвестування в проекти інсайдерів буває не тільки позитивним, а й іноді єдиним способом існування деяких банків. Це пов’язано із загальним спадом виробництва і нестабільним станом багатьох галузей господарства України. Тому деякі крупні промислові підприємства створюють банківські установи для фінансування власних проектів. У цьому випадку наглядові органи повинні оцінювати надійність самих інвестиційних проектів, абстрагуючись від проблем взаємовідносин з інсайдерами. Такі банки вимагають частішого і детальнішого аналізу їх роботи, а, можливо, наявності постійного представника органів нагляду на підприємстві для безперервного моніторингу таких кредитів. Для оцінки цих проектів наглядові органи також можуть залучати аудиторські компанії з умовою оплати роботи аудиторів за рахунок банку або підприємства, а також фахівців державних відомств, у сфері яких банк здійснює фінансування.

Характерні особливості неефективного управління банком:

•технічні помилки управління — при організації банку з новим керівництвом; під час переходу банку з одних рук в інші; невизнання погіршення фінансового стану банку;

228

•косметичнеуправління—приховуваннязбитків;змінаструктурирозра- хунку прибутку і дивідендів;

•безнадійне управління — спекуляції; залучення депозитів за невиправдано високими ставками;

•шахрайство.

Технічні помилки управління:

1)надмірне розширення і швидке зростання — одна з основних причин банкрутств (це пов’язане з видачею кредитів в обсягах, які не відповідають капіталу банку, а також поширенням діяльності банку у сферах бізнесу або регіонах, де він не має навичок роботи);

2)неякісне кредитування — надмірно високі ризики концентрування кредитів, надання дочірнім компаніям кредитів без жорсткого контролю. Кредитування дочірніх компаній містить такі приховані небезпеки:

а) постійний легкий доступ до кредитних ресурсів погіршує управління в дочірніх компаніях;

б) основний банк зазвичай не визнає кредити дочірнім компаніям як сумнівні або безнадійні.

Косметичне управління — спроби приховати збитки, щоб виграти час і зберегти контроль, поки керівництво шукає шляхи виходу із ситуації, що склалася. Однією з таких форм косметичного управління є складання звіту про прибутки і збитки з використанням техніки так званого “перевернутого звіту”. Якщо у звичайному звіті дивіденди розраховуються наприкінці, після всіх вирахувань, то в даному разі вони закладаються у витрати до розрахунку чистого прибутку. Косметичним управлінням також є перенесення фактичних витрат на пізніший звітний період.

Безнадійне управління — ситуація, коли банкіри, побоюючись заявити про погіршення фінансового стану банку, вдаються до спекуляції або залучення депозитів за невиправдано високими ставками. Вдаючись до спекуляції, банкіри прагнуть отримати максимальний прибуток з ризикованих операцій, що може ще більше погіршити фінансовий стан в тому випадку, якщо ці операції не вдаються.

Шахрайство виникає тоді, коли банк був придбаний спекулянтами або підприємцями, які мають певні фінансові інтереси, а також у разі погіршення становища банку і можливості його краху, коли керівництво вдається до шахрайства з метою приховати або виправити становище. Найпоширенішими типами шахрайства є “самопозика” і “маятникова власність”. Остання полягає в тому, що у разі, якщо компанія, яка належить банку, досягає успіху, банкір викупає у банку права на її володіння за низькою ціною, якщо

жвона нерентабельна, то банк з його подачі викупає її акції за високою ціною. Обидві операції збиткові для банку і приносять особисту вигоду тільки його власнику.

Для визначення можливого шахрайства і зловживань інсайдерів існують певні ознаки, виявивши які, наглядові органи повинні глибше і ретельніше вивчати питання, пов’язані з ними. Федеральний резервний банк дав визначення ознак шахрайства, проте деякі з них мають індивідуальний аспект для США і не можуть розглядатися для України або не можуть бути застосовані через неоднаковий обсяг таких операцій в різних країнах.

229

Ознаки можливого шахрайства в Україні (з урахуванням специфіки робо-

ти її комерційних банків):

•наявність в банку великих виплат готівкою;

•наявність великої кількості фірм, що прострочили отримання товарів і послуг або платежів за експортно-імпортними контрактами;

•відсутність якісного внутрішнього контролю над документами із зовнішньоекономічної діяльності клієнтів;

•кредитування підприємств з віддалених регіонів або іноземних підприємств;

•великий обсяг кредитів підприємствам, які не є клієнтами банку;

•погана або недостатня кредитна документація;

•надмірна кількість пролонгацій кредитів;

•наявність нестандартних умов у кредитних договорах;

•фінансування підприємств, які купують товари або послуги в інсайдерів банку;

•великий обсяг кредитів підприємствам, що діють у сфері інтересів інсайдерів;

•кредитування підприємств з офшорних зон;

•наявність кредитів, забезпечених зобов’язаннями офшорних банків;

•наявність кредитів, виданих компаніям, в яких складно визначити їх реального власника;

•відсутність належного розподілу обов’язків між співробітниками банку, особливо в разі здійснення активних операцій;

•наявність значних сум заборгованості інсайдерів і керівників банку;

•кредитування одного позичальника пов’язаними банками або філіалами одного банку;

•великі обсяги кредитів під гарантії третіх осіб;

•високі посади основних акціонерів у керівництві банку;

•часта зміна аудиторів і юридичних фірм, що обслуговують банк;

•наявність великого обсягу операцій або кредитування підприємств, фінансова звітність яких свідчить про те, що позичальник інвестує кошти і одержує доходи від інвестицій в країнах з підвищеною секретністю інформації про власників банківських рахунків (Панама, Антильські острови, Кайманові острови тощо). Фінансова звітність такого пози-

чальника може також передбачати інформацію про великі депозити, які неможливо перевірити через підвищену секретність інформації.

Наведені ознаки не є доказом шахрайства банку або зловживань інсайдерів, а лише свідчать про необхідність додаткової уваги з боку наглядових органів для з’ясування обставин, що стосуються цих операцій.

4.2.15. Менеджмент готельного бізнесу та туризму

Сучасна вітчизняна туристична галузь розвивається в складних умовах становлення ринкової економіки. Вимоги до управління у сфері туризму постійно зростають, що зумовило формування спеціалізованого напряму — менеджмент готельного бізнесу і туризму. Цей напрям відповідно до рекомендацій [22] об’єднує питання економіки, планування, економічного аналізу, організації діяльності, психології, соціології, педагогіки, права, кібернетики та ін.

230