Менеджмент

зумів їх глибокий зміст і тому сам став носієм його ідей, думок, пропозицій. Система Тейлора була сприйнята Панкіним без будь-яких ідеологічних упереджень, він пропонував російським промисловцям упроваджувати її такою, якою вона розроблена, але попереджав, що потрібно використовувати не саму систему, а її принципи, пристосовуючи їх до російських умов. Автор перекладів був впевнений у користі наукової організації управління виробничими процесами не тільки для підприємців і працівників, а й для всіх трудящих і країни в цілому.

Отже, В. Панкін і його оточення повністю сприйняли наукову організацію управління і сприяли її впровадженню в Росії. Якби вона була так само прийнята і після жовтневого перевороту та громадянської війни, без заперечення її капіталістичного походження, без критики і ревізії, тоді Росія була б серед провідних економічних держав і за продуктивністю праці, і за рівнем життя населення.

3.2.Економічна наука та управління на території  України в дожовтневий період

Розвиток теорії управління промисловим виробництвом. У середині ХІХ ст. на території України працювали відомі вчені-економісти І. Вернадський, Д. Журавський, Т. Степанов, які були відвертими прихильниками вільних капіталістичних відносин, необмеженого розвитку приватної ініціативи, мінімізації втручання держави в економічні відносини підприємств. Водночас вони на зародковому рівні робили спроби дослідження системи управління, яка тоді існувала на вітчизняних підприємствах. Їхні дослідження стали основою підвалин, на яких на зламі соліть виросла різностильова будова вітчизняної політичної економії з яскраво вираженими маргінальним, соціальним та організаційно-виробничим (у сільськогосподарській економії) блоками.

До таких учених належали також ректор Київського університету в 50–80-х роках академік М. Бунге, професор Київського університету М. Зібер та професор Харківського університету М. Косовський. Проголошуючи вільну конкуренцію та приватну ініціативу, які здатні “розвивати суперництво та дух заповзятості для розв’язання дії природних законів” [1, 57], дещо пізніше вони дійшли висновку про доцільність ідей протекціонізму, державного регулювання деяких аспектів економічного життя країни та згодом — до сприйняття основних постулатів організації управління виробництвом.

Чільне місце в економічній науці Росії та України кінця ХІХ — початку ХХ ст. посідає постать Михайла Івановича Тугана-Барановського. Цей видатний вчений, який працював у Санкт-Петербурзькому університеті, а згодом був усунутий за марксистські погляди від викладання і висланий на Полтавщину, де протягом багатьох років працював земським гласним, зробив вагомий внесок у розвиток економічної науки, зумів правильно оцінити тогочасні тенденції до систематичного вивчення управління промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Він мав значні здобутки у розвитку економічної кон’юнктури, теорії управління, теорії розподілу, теорії кооперації, монетарної економіки, сучасної теорії циклів та соціальної теорії розподілу. Визнаючи необхідність і доцільність соціальних реформ і державного регулювання

81

економіки, М. Туган-Барановський стверджував, що наука однозначно пішла на поступки захисникам вільного товарного господарства. Це призвело до визнання необхідності державного регулювання економіки. Він вважав, що необхідно дотримуватись поєднання підприємницької активності в управлінні приватною власністю та елементів державного регулювання [18]. Доводив доцільність державного регулювання економіки, намагався обґрунтувати основні напрями такого регулювання, його економічну доцільність, ступінь і межі регулювання. Вчений пояснював, що “Вивчення законів вільної гри економічних сил — у чому й полягає найважливіший зміст політичної економії — призвело до визнання необхідності планомірного регулювання цієї гри суспільною владою” [18, 156].

М. Туган-Барановський одним з перших в Росії та Україні здійснив глибокий порівняльний аналіз австрійської школи політичної економії, виявив сильні та слабкі сторони, наукову спроможність методологічних засад і теоретичних концепцій, визначив їх місце в розвитку економічної теорії та подальші перспективи. Можливість досягнення важливих теоретичних висновків він пов’язував передусім із застосуванням засновниками теорії абстрактно-де- дуктивного методу дослідження, прагненням чітко визначити межі політичної економії, її предмета і методів дослідження, розумінням ними теоретичної економії як точної науки, головним завданням якої є “встановлення загальних типів господарських явищ та відкриття шляхом абстракції точних економічних законів” [18, 171].

Теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узго­ джені між собою; ця узгодженість тим більша, чим більшою мірою розподіл народної праці підпорядковується господарському принципу [20]. М. ТуганБарановський ввів у науковий обіг поняття “вартість” і “трудова вартість”. Вартість є господарською витратою, яка здійснюється для здобуття предмета і враховує витрати засобів виробництва та праці; трудова вартість — це частина цієї витрати, а саме “витрати праці”. Вчений сформулював закон (“теорему цінності”), згідно з яким граничні корисності господарських благ, які вільно відтворюються, є прямо пропорційними їх трудовим вартостям.

У1902 р. на засіданні Київського фізико-математичного товариства відомий математик М. Столяров аналітично довів теореми М. Тугана-Барановсь- кого [16] завдяки застосуванню диференційного обчислення. Математик зумів певною мірою подолати обмеженість запропонованого у теоремі суто суб’єктивного розуміння корисності: у Столярова граничні корисності господарських благ виступають як частинні похідні функції суспільної корисності.

Усвітовій літературі вважається, що саме М. Столяров першим сформулював цю функцію.

Увідомій праці “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини та вплив на народне життя” (1894) М. Туган-Барановський визначив низку принципово нових підходів у розв’язанні проблеми криз. Крім того, в ній започатковано сучасну теорію кон’юнктури та закладено підвалини теорії антикризового управління. По суті вчений сформулював засади сучасної інвестиційної теорії циклів, чим випередив основну ідею кейнсіанської теорії циклів — “заоща­ дження — інвестиції” як стартовий внутрішній поштовх усього механізму циклічних коливань. Він зумів визначити функціональний взаємозв’язок між основними факторами економічної активності. У світовій економічній лі-

82

тературі концепція циклів та криз М. Тугана-Барановського розглядається як така, що визначила якісно новий етап у розвитку теорії циклів, започаткувала сучасну теорію кон’юнктури. Вона мала значний вплив на подальші роботи видатних економістів Дж. Кейнса, Р. Хутрі, Дж. Хікса та багатьох інших.

Розвиток економічної науки на рубежі ХІХ і ХХ ст. зумовив появу праць вітчизняних економістів О. Білімовича, С. Булгакова, В. Железнова, В. Косинського, В. Левитського, Р. Орженицького, Є. Слуцького. Значним є доробок вітчизняних вчених Т. Рильського, К. Гаттенбергера, Г. Цехановецького, М. Косовського, А. Антоновича та ін.

Основні наукові сили у Східній Україні на той час зосереджувалися переважно у Київському, Харківському та Одеському університетах, численних навчальних закладах та наукових товариствах. Багато вчених-економістів — вихідців з України працювали в наукових та навчальних закладах Петербурга, Москви та інших міст Росії. Головними науковими центрами, до яких тяжіла українська інтелігенція на західноукраїнських землях, були Львівський та Чернівецький університети, а також Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові.

Історія економічної думки як українського, так і російського народів сьогодні не можна уявити без наукового доробку М. Тугана-Барановського, Є. Слуцького, Т. Рильського, П. Ляшенка, В. Левитського, О. Миклашевського та багатьох інших вчених, яких дала світу Україна. Водночас наукова, викладацька та громадська діяльність в Україні таких відомих вчених, як П. Струве, М. Бердяєв, С. Булгаков, М. Соболєв, В. Железнов та інших, разом з передовою російською наукою в цілому помітно вплинули на розвиток української економічної думки.

Перейнявши від класиків політекономії сприйняття загальних законів економічного розвитку, тогочасні вчені-економісти здійснили певне переорієнтування економічної теорії від вивчення законів, які управляють розподілом продукту праці між основними класами суспільства, до поглиблення дослідження процесів функціонування економіки в цілому, її окремих структурних складових, їх взаємодії та взаємозв’язку, ролі управління виробництвом у досягненні кінцевого успіху. Головною ідеєю поширеної на той час теорії маргіналізму (теорії граничної корисності, що виникла у 70-х роках ХІХ ст.) було вивчення закономірностей найефективнішого режиму функціонування підприємства, що працює в умовах вільної конкуренції. Важливим було дослідження принципів функціонування ринку, його закономірностей, ефективного розподілу ресурсів. Через певний час поступово виникла потреба вивчення управління виробництвом.

Повільне, але поступове зростання промисловості на теренах України спричинило значне зростання міст, передусім Києва, Харкова, Одеси, Юзівки, Катеринослава. Розвитку промисловості тут сприяли не лише наявні неподалік сировинні та енергетичні ресурси, а й значна міграція зубожілого селянства в міста. Водночас з’явилася українська буржуазія, а серед неї й мільйонери-промисловці Алчевський, Войтенко, Терещенко, Харитоненко та ін., управлінський досвід яких з часом став предметом вивчення вітчизняних економістів.

Помітне місце у роботах вітчизняних учених-економістів, виданих в останні роки ХІХ — першій декаді ХХ ст., посідають дослідження економічної

83

політики держави, ролі та місця монополій у загальній системі капіталізму, потенційних можливостей соціалізму та імперіалізму (що було пов’язане із переходом капіталізму в монополістичну стадію), ролі та місця управління промисловим підприємством у процесі його функціонування. Тут слід виокремити роботи П. Струве, І. Гольдштейна, П. Фоміна. Тісний взаємозв’язок монополій та змін у соціально-економічній ситуації в країні досліджували у своїх працях М. Туган-Барановський, А. Антонович, М. Цитович. Ґрунтовне вивчення проблем державного господарства та теорії фінансів підприємства було здійснене П. Мігуліним. Дослідження конкретних економічних проблем, роботи в царині прикладних студій і проблем економічної політики окремого підприємства та держави в цілому дали змогу розширити коло питань до управлінських та історико-економічних (С. Булгаков, М. Туган-Барановсь- кий, П. Лященко).

З огляду на напівколоніальний стан України проблеми економіки держави та підприємств набули відповідного резонансу у національно свідомої частини українського народу, передусім національної інтелігенції. Найяскравіше ідеї національного відродження та українська національна самосвідомість відображені у питаннях щодо сільськогосподарської кооперації. Значна теоретична спадщина з цієї проблеми залишена такими економістами, як К. Мацієвич, Л. Падалка, М. Левитський, В. Доманицький та ін. Ці вчені добре розуміли визначну роль, яку могла відіграти сільськогосподарська кооперація у національному та державному відродженні України. Вони вважали що така кооперація українського селянства може перерости у своєрідний національно-виз- вольний рух. До такого висновку підштовхував досвід європейського кооперативного руху, його місце у національно-визвольних процесах в країнах Центральної Європи, реформи Столипіна та Вітте у Росії.

Дослідження проблем сільськогосподарської кооперації. На теренах царської Росії ці питання були тісно пов’язані з дискусіями про роль та місце сільськогосподарської общини, її можливостей у піднесенні економіки держави, роль, функції та організація управління такою общиною (свого часу в цих дискусіях брав участь Лев Толстой). Кращі представники наукових та громадських кіл України постійно наголошували на потребі врахування в економічній політиці саме тих особливостей суспільно-економічного укладу українського села, які склалися історично і які уряд царської Росії всіма силами намагався будь-що ліквідувати. Законне право селянства вести господарство у тих формах, які в Україні склалися історично, відстоювали такі видатні представники національної української інтелігенції, як Т. Рильський, М. Костомаров, В. Бєлозерський, П. Чубинський та ін. В умовах такої боротьби формувалися і розвивалися ідеї сільськогосподарської кооперації, яку розглядали як один з можливих засобів пробудження національної самосвідомості та самодіяльності українського селянства, піднесення його культурного та економічного рівня. У ній нерідко шукали дієвий засіб протистояти нівелюючому впливу офіційної політики російського царату.

Досліджуючи досвід організації та управління сільськогосподарськими кооперативними підприємствами в країнах Західної Європи, видатний український дослідник-економіст, мислитель і громадський діяч С. Подолинський розглядав їх реальні можливості у розвитку економіки держави, ролі та місця

84

управління сільськогосподарськими кооперативами в реалізації притаманних їм переваг перед численними дрібноселянськими господарствами. Аналогічно до С. Подолинського у перевагах великого господарства перед дрібним селянським в умовах капіталізму був переконаний Іван Франко. Тільки велике колективне землеробство, на його думку, дає змогу перетворити занедбані селянські наділи на родючі масиви та піднести сільськогосподарське виробництво. Проте форми реалізації суспільної власності у Франка відрізняються від передбачених науковим соціалізмом, тобто Марксовою теорією. Земля, а також всі угіддя, націоналізовані шляхом викупу чи конфіскації, залежно від конкретних умов, “повинні належати до тих громад, котрі на них працюють, а також розподіл, при якому щорічні зиски розділювались би між членів спілки по мірі того, як хто приступив до неї, з більшим чи меншим вкладом” [22, 348]. Зрештою, кооперативні ідеї у Франка поступово звужуються до ідей виробничого кооперування або колективного землеробства. Головним в еволюції його поглядів було те, що, не полишаючи остаточно ідеї колективістських форм господарювання, він зрозумів значення власне сільськогосподарської кооперації та почав приділяти увагу розвитку різних її видів і форм, виявив інтерес до організації управління кооперативами в західноєвропейських кра­ їнах.

Цікавими щодо цих питань були погляди видатного українського науковця і відомого громадського діяча Михайла Драгоманова — також палкого прихильника колективних форм землеволодіння та землеробства. Він глибоко аналізував процеси диференціювання селянства, загострення соціальних суперечностей, але однозначно віддавав перевагу реформаторським засобам їх розв’язання. Основними заходами на цьому шляху М. Драгоманов вважав завоювання політичної свободи, демократизацію та вдосконалення державного і виробничого управління промисловими та сільськогосподарськими підприємствами.

Загалом ставлення українських економістів до втілення ідеї колективних форм землеробства на основі існуючих тоді общинних відносин було негативним. В Україні спробу не тільки теоретично обґрунтувати, а й практично реалізувати ідею кооперування селянства, спираючись на досягнення теорії та практики політекономії та організації управління виробництвом, здійснив на Херсонщині відомий український економіст М. Левитський. Фактично це була спроба першого теоретичного обґрунтування ідеї артільного сільськогосподарського виробництва і створення його організаційних засад і структур. Базою для спільної праці членів артілі були гасла про взаємоповагу і братерську любов, запровадження за спільною згодою визначеного порядку робіт та обов’язкового виконання розпоряджень і вказівок спеціально призначених або обраних керівників. Водночас в артілях створювалася багатоступенева система підпорядкованості, надлишкова кількість “керівників” і відповідно можливість неадекватного використання ними свого службового становища.

Реалізація цього проекту завершилася практично повною поразкою. Сам М. Левитський докладав чимало зусиль для пропаганди цих ідей, у тому числі й поза межами імперії. Діяльність його викликала жваве обговорення серед вчених-економістів, у процесі чого було зроблено чимало висновків як противниками, так і прихильниками артільного землеробства, що сприяло подальшому розвитку кооперативної теорії.

85

Деякі вчені-аграрники у своїх дослідженнях сільськогосподарської економіки пішли шляхом організаційно-виробничого напряму, відомого як “школа О. Чаянова”. Ці економісти разом із М. Туганом-Барановським попереджали проти застосування на практиці грубого марксистського варіанта кооперації селянства, що було здійснено у країні після жовтневого перевороту.

3.3.Управління в Україні за часів воєнного комунізму  та нової економічної політики

Управлінська наука в Україні протягом тривалого часу розвивалася в певних межах тих концепцій, які були дозволені або панували в колишньому Радянському Союзі. Внаслідок цього майже всі наукові дослідження були спрямовані на пошук дієвих шляхів постійного вдосконалення та посилення командно-адміністративної системи. Водночас саме науковий пошук дав можливість поступового накопичення чималого досвіду в галузі управління народним господарством.

Аналізуючи здобутки та напрями розвитку науки управління в Україні, можна виокремити такі періоди, що мають певні особливості:

1)жовтень 1917–1921 рр. — визначення шляхів і способів реалізації ідеї централізованого державного управління, формулювання його принципів, пошук ефективних методів державного управління;

2)1921–1928 рр. — подальше вдосконалення централізованого управління виробництвом, проведення теоретичних студій та здійснення практичних заходів впровадження господарського розрахунку як основи для реалізації економічних методів управління; вивчення можливості залучення трудових колективів до управління виробництвом;

3)1929–1946 рр. — внаслідок масованої індустріалізації народного господарства держави та колективізації у сільському господарстві, а також форс-ма- жорних обставин війни — подальше вдосконалення управлінських структур, розвиток планування, організації виробництва, підготовки та перепідготовки кадрів;

4)1945–1957 рр. — пошук оптимальних форм державного управління в мирний час, тіснішої взаємодії різних державних і партійних органів управління;

5)1958–1965 рр. — роки “хрущовської відлиги” — пошук теоретичного обґрунтування та практичної реалізації ідеї про децентралізацію управління різними сферами життя країни через територіально-галузеву систему управління;

6)1966–1984 рр. — усвідомлення потреби зміни економічних відносин і здійснення економічних реформ, але спроби реформування управління народним господарством повернули вертикальне підпорядкування в усіх галузях.

Удругій половині цього періоду намітився перехід до часткового застосування економічних методів в управлінні народногосподарськими об’єктами через впровадження господарського розрахунку та зміщення акцентів у стимулюванні праці до економічних;

7)1985–1991 рр. — усвідомлення гострої потреби суттєвих змін в економіці та управлінні, часткове трансформування економічної системи; введення двох моделей госпрозрахунку, активізація кооперативного руху та орендних

86

відносин, що сприяло появі значної кількості орендних підприємств та закритих акціонерних товариств;

8) 1992 р. — наш час — продовження розвитку ринкових форм економіки, реформування національної економіки та управління нею в нових умовах переходу до ринку.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у Росії сформувалося негативне ставлення до системи Тейлора як до теорії “витискання поту”, “потогінної системи” тощо. Розглянемо коротко розвиток управлінської думки, проблеми та здобутки науки управління на теренах України та колишнього СРСР. Система Тейлора була настільки популярною і сильною, що не пройшла повз увагу політика та ідеолога В. І. Леніна. В ній він побачив те, що хотів бачити з позиції комуністичних ідей, а головну сутність випустив. “Система Тейлора — без відома і проти волі її авторів — готує той час, коли пролетаріат візьме в свої руки все суспільне виробництво і призначить свої, робітничі комісії для правильного розподілу і упорядкування своєї суспільної праці... І робітничі комісії за допомоги робітничих союзів зможуть застосувати ці принципи розумного розподілу суспільної праці, коли вона буде позбавлена поневолення її капіталом” [21, 317]).

Ф. Тейлор агітував за те, що організацією праці управління повинні займатися спеціально підготовлені люди, які знають справу, а Ленін — за створення комісій з робітників. У березні 1918 р. В. І. Ленін у брошурі “Чергові завдання Радянської влади” поставив питання про організацію управління в Радянській Росії. Він наголошував: “Тепер на чергу висувається, як чергова і складова своєрідного переживаного моменту, третє завдання — організувати управління Росією... Тепер ми повинні управляти Росією.” [12, 172]. Ленін пояснював необхідність поліпшення організації праці та управління промисловими підприємствами на основі системи Тейлора, наголошуючи що в ній міститься величезний прогрес науки, який систематично аналізує процес виробництва і відкриває шляхи до значного підвищення продуктивності людської праці. Початі в Америці у зв’язку з введенням системи Тейлора наукові дослідження, вивчення руху дали величезний матеріал для навчання трудящих значно вищих прийомів праці взагалі та організації праці зокрема.

Як видно, Ленін змінив своє ставлення до системи Тейлора. Він вважав, що соціалізм переміг за Радянської влади і системи Тейлора організації праці, але водночас вимагав її перегляду. Цим скористалися перші розробники системи організації праці в Росії. Позитивні відгуки Леніна пройшли повз їх увагу, а його критика Тейлора була сприйнята з ентузіазмом.

Водночас активно розроблялася теорія кооперації в народногосподарському комплексі країни. Слід погодитися з думкою М. Тугана-Барановського що кооперація з’явилася як наслідок впливу соціалістичного ідеалу на капіталізм. Власне в руслі цього ідеалу як прагнення до нового справедливого суспільного ладу, звільнення від будь-якої експлуатації почали розвиватися ідеї кооперації. Вони поступово видозмінювалися, конкретизувалися в процесі розвитку та поглиблень уяви людей про суспільство.

Теорія і практика кооперації в різних країнах розвивались по-різному. Неоднаковою була її доля і в різні часи, але певні типи та види кооперації посіли своє законне місце разом з іншими формами господарської активності при капіталізмі та інших суспільних системах, які розвиваються на основі капі-

87

талізму. В Україні доля кооперації, її теорії та розробників склалася досить трагічно. Така форма суспільно-економічної діяльності широких мас була виокремлена з історичного контексту всього господарського розвитку. Там, де вона залишилася у звуженому варіанті (споживча кооперація), поступово трансформувалася в один із різновидів бюрократичної господарської системи.

Ефективний розвиток кооперації на селі перед революціями 1917 р. та на початку 20-х років ХХ ст. відкривав широкі перспективи як для сільського господарства, так і для усього народногосподарського комплексу країни. Хоча кооперація у своїх простіших формах з’явилася на ранніх стадіях розвитку людського суспільства, розуміння її як суспільно-економічної організації трудівників, спрямованої на захист їхніх інтересів економічними методами, пов’язане з розвитком капіталізму. Кооперативні ідеї захопили передові уми Російської імперії, у тому числі й українські.

Важливу роль у розвитку теорії та практики кооперативного руху відіграли ідеї виробничої кооперації. “Не буде перебільшенням сказати, що вся сучасна кооперація виросла з ідеї виробничої артілі і що в цьому розумінні виробнича артіль є основним і початковим видом кооперації...” [19, 219]. Біля джерел кооперативних ідей можна побачити творців утопічного соціалізму Сен-Сімона, Фур’є та Оуена. Ці мислителі “були проникнуті просто зворушливою за своєю наївністю довірою до розуму людини” [18, 72]. Певні натяки на розуміння ролі управління в досягненні кінцевої мети кооперації виробництва та забезпеченні соціального захисту робітників містяться в працях Шарля Фур’є. Він вбачав кооперацію в подальшому усуспільненні виробництва, що має призвести до поступової його організації під управлінням великих компаній та значного зростання суспільного багатства.

Добре знаний у 20-х роках український дослідник кооперативного руху О. Лозовий вважав “спроби деяких кооператорів вести родовід кооперації від великих соціалістів-утопістів мало обґрунтованими” [13, 73]. Звичайно, со- ціалістів-утопістів не можна вважати теоретиками кооперації з погляду політ­ економії, проте деякі економісти вбачали в них родоначальників кооперативного руху в розумінні формування вищих його принципів, мети та й самої ідеї кооперації. Так само, як і в країнах Західної Європи, їх вчення та ідеї виробничої кооперації поклали початок розвитку кооперативної ідеї в Росії та Україні.

Спираючись на наявну теоретичну базу та практичні напрацювання попередників, сільськогосподарська кооперація в Україні перед 1917 р. набула вигляду досить стрункої системи та мала чітку організаційну структуру. Вона охоплювала низові кооперативи, союзи відповідних кооперативів і центральну організацію, яка об’єднувала діяльність усіх кооперативів. Київське центральне сільськогосподарське товариство у 1918 р. було перетворене на Центральний Український сільськогосподарський союз, який керував діяльністю сільськогосподарських кооперативів по всій Україні. Центральна установа виконувала низку суто управлінських функцій: постачання техніки, збут і організація переробки продукції кооперативів, опікування проблемами зростання врожайності та підняття загальної агрономічної культури селянських господарств, проблемами кредитування та підвищення загального рівня ос­ віти та культури селян, управління всією системою сільськогосподарських кооперативів України.

88

У цей час здійснювалися глибокі наукові дослідження теоретичного та прикладного спрямування, які швидко дістали визнання у світі. В межах ор- ганізаційно-виробничого напряму працювала “школа Чанова”; її послідовники в Україні — К. Мацієвич, К. Маньковський, О. Челінцев та ін. Переважна більшість дослідників обстоювали збереження приватної власності на землю як запоруку суспільно-економічного прогресу на селі та розв’язання численних проблем його мешканців. Лише М. Туган-Барановський здійснив реальну спробу теоретичного обґрунтування можливості використання виробничої сільськогосподарської кооперації з позицій соціалістичних перетворень. Він досліджував питання: як організувати сільськогосподарське виробництво та забезпечити ефективне управління ним, щоб через процес зрівняльного розподілу не знизилась продуктивність виробництва; в який спосіб зберегти найостанніші досягнення технічного прогресу, агрономічної та біологічної науки, які вже протягом певного часу застосовувалися у передових поміщицьких господарствах, що раніше перейшли на рейки капіталістичного сільськогосподарського виробництва.

На жаль, більшовики розглядали всі заходи сільськогосподарської кооперації, якою до революції на селі було охоплено приблизно 80 % населення, лише як засіб переходу від капіталістичного до комуністичного постачання та розподілу [12]. Зрештою, соціалістична держава експропріювала у кооперації її матеріальні та грошові ресурси і перетворила її добре налагоджений управлінський апарат на додаток до державного апарату централізованого розподілу. Оскільки ринок в епоху воєнного комунізму був знищений, то і кооперація втратила для селянських господарств своє початкове значення.

При розвалі сільськогосподарської кооперативної системи в Україні існувало кілька альтернативних думок щодо організації сільськогосподарського виробництва. Разом із ідеєю державних сільськогосподарських підприємств (радгоспів) існувала ідея створення колективних сільських господарств типу артілей (пізніше — колгоспів). Останні не могли організовувати господарство раціонально і тому вели його в напівнатуральній формі. І найголовніше, вони не могли існувати без фінансової допомоги держави. Це призвело до того, що в грудні 1920 р. Ленін змушений був визнати, що у сільськогосподарському виробничому процесі спиратися можна лише на селянина-одноосібника, а усі мрії про колективні господарства на селі слід облишити. Поряд із одноосібником знайшли місце сільськогосподарські кооперативи, які в період НЕПу довели свою спроможність не лише вирощувати сільськогосподарську продукцію, а й постачати її місту в потрібній кількості, актуальність системи організації та управління галуззю в особі кооперативів.

Проте, починаючи з кінця 20-х років, за зростаючого тоталітаризму поступово зникають усі форми організації та управління підприємствами, альтернативні офіційному державному напряму в промисловості чи сільському господарстві. У більшовиків не було науково обґрунтованої позитивної програми соціально-економічних перетворень у галузі управління національною економікою. Перші спроби Леніна сформувати свою економічну програму належать переважно до періоду між лютим та жовтнем 1917 р. На створення такої програми значно вплинула ідея державного соціалізму. Ленін вважав, що здобутки капіталізму в галузі економіки та управління дуже спростили більшість функцій державного управління, звівши їх до найпростіших дій з реєстрації,

89

перевірки та ін. Звідси він зробив висновок про можливість “управління дер­ жавою будь-якою кухаркою”, тобто державного і виробничого управління під керівництвом свідомих робітників в інтересах 9/10 населення, яке потерпало від голоду та війни. Для цього, на його думку, існував необхідний господарський апарат, який після відповідного скорочення цілком був придатний до виконання обліково-реєстраційних функцій. Такий видозмінений апарат дав би змогу здійснювати функції управління виробництвом та розподілу матеріальних благ серед трудових верств населення. Функції контролю було покладено на інші створені більшовиками інституції.

Узв’язку зі створенням Української академії наук у 1918 р. за часів Гетьманату М. Туган-Барановський заснував Інститут економічної кон’юнк­ тури для отримання цінного матеріалу з вивчення господарських закономірностей та методів управління. Вчений пробув в Україні від літа 1917 р. до своєї смерті у січні 1919 р. За цей час він встиг зробити дуже багато. Зайнявши активну громадянську позицію, обійняв посаду генерального секретаря фінансів у Центральній Раді, відстоював незалежний від Росії шлях соціальних та економічних перетворень в Україні, обґрунтував необхідність запровадження власної валюти для відмежування від російського рубля з метою уникнення глибокого фінансового колапсу, який очікував на Росію. Водночас продовжував розвивати теоретичні засади кооперативної теорії, визначив першочергові завдання української кооперації, вважаючи що вона може стати однією з підвалин відновлення української незалежності.

Проте ні значні природні багатства України, її продуктивні сили, працелюбне населення з його любов’ю і знанням сільськогосподарської праці, вміння народу самоорганізовуватися у різноманітні кооперативи, спілки, товариства не дали змоги народному господарству України досягти справжнього потужного піднесення, а народу — високого рівня добробуту. Замість цього Україна була втягнена більшовиками до військово-політичної унії з Росією, що наклало свій відбиток ще на 70 років історичного розвитку країни.

У20-х роках склалося два напрями у вітчизняному менеджменті: організа- ційно-технічні концепції (прибічниками були О. Богданов (Малиновський), О. Гастєв, О. Єрманський, Е. Розмирович) та соціальні концепції (представники — Н. Вітке, П. Керженцев, Ф. Дунаєвський).

О. Богданов (1873–1920) — видатний вчений-природодослідник, філософ, економіст, зазначав, що всі види управління в природі, техніці та суспільстві мають певні спільні риси. Виходячи з цього, він розробив основні принципи нової науки про закони організації, які діють у техніці (організація речей), в економіці (організація людей), в політиці (організація ідей), і закликав до їх вивчення. У праці “Загальна організація праці” (1917) Богданов розглядав організацію абстрактно, без тісних зв’язків із соціально-економічним аспектом діяльності людей, вважав, що він повністю визначається технікою, розглядав технічну організацію як основну та визначальну щодо інших видів організації. Виокремлював випадок дезорганізації, яка може виникати тому, що кожен суб’єкт безперечно прагне організувати навколишнє середовище так, щоб воно було найбільш зручним саме для нього, чим підкреслювалася відокремленість організуючих сил. Незважаючи на те, що абстрактні ідеї Богданова не набули значного поширення, вони містили низку досить цікавих і корисних постулатів про структурну стійкість систем, рівні та механізми утворення,

90