§ 2. Інфінітив, його значення та місце в системі дієслівних форм

Неозначена форма дієслова (інфінітив – від лат. infinitivus – неозначений) – це вихідна форма дієслівної парадигми. Вона називає дію, процес, не виражаючи їхнього відношення до особи, числа, часу й способу: писати, робити, носити. Для неозначеної форми дієслова характерні загальнодієслівні категорії перехідності – неперехідності, виду й стану: стояти – стати, умивати – умиватися, бити – битися.

У реченні інфінітив може виступати у функції різних членів: може входити до складу дієслівного складеного присудка (Я не міг не розповісти вам усю правду (газ.)), підмета (Життя прожити – не поле перейти (нар.тв.)), неузгодженого означення (Бажання побувати в тих пам’ятних місцях покликало нас у дорогу), додатка (Агроном порадив переорати (газ.)), обставини мети (Вони приїхали до нас запозичати досвід (газ.)).

У формі інфінітива виступають усі дієслова сучасної української літературної мови. Твориться неозначена форма за допомогою суфіксів -ти (-ть). Цей показник у шкільній лінгводидактичній практиці кваліфікується як закінчення. У публіцистичному, науковому та діловому стилях уживається форма на -ти, а в розмовному, художньому – обидві.

Неозначена форма дієслова може використовуватись для вираження способу, вносячи в текст експресивне забарвлення. Вона вживається для посилення наказу, передачі необхідності чи неминучості дії: Працювати на злагоду! (газ.).

§ 3. Категорія особи, числа й роду

Категорія особи виражає відношення дії до дійової особи, її значення базується на протиставленні шести взаємопов’язаних форм: 1, 2, 3-ї особи однини і 1, 2, 3-ї особи множини. Дієслово у формі 1-ї особи однини або множини вказує на те, що носієм процесуальної ознаки є мовець: «Не живемо, а вибачаємось» (Л.Костенко). Форма 2-ї особи дієслова позначає дію, яку виконує адресат мовлення: «Не співайте мені сеї пісні, не вражайте серденька мого» (Леся Українка). У формі третьої особи дієслова виступають у тих випадках, коли вони позначають дії або стани, не пов’язані з мовцем, ні з адресатом мовлення: «Вода ллється з відра срібним струмком...»(О.Довженко).

За відношенням до учасників комунікативної ситуації особові форми поділяються на дві групи, які позначають: а) безпосередніх учасників спілкування (1-ша, 2-га особа); б) особи або предмети, про які повідомляється у процесі спілкування (3-тя особа).

Особові форми дієслова утворюють парадигми дійсного і наказового способу і виражаються за допомогою особово-числових закінчень дієслів теперішнього і майбутнього (синтетичні форми) часу, а також наказового способу. Особові дієслівні форми узгоджуються з відповідними особовими займенниками. З іменниками – назвами носіїв процесуальних ознак поєднуються тільки форми третьої особи.

Особові форми у певних стилістично зумовлених ситуаціях можуть уживатися одна замість одної.

Форми 1-ї особи множини можуть уживатися замість 1-ї особи однини, коли той, хто говорить, не хоче виділяти себе з-поміж своїх читачів або слухачів: «Розглянемо такі випадки» (підр.). Це характерно для публіцистичного і наукового стилів.

Форми 1-ї особи множини вживаються в значенні 2-ї особи однини і множини. Це формула співчутливого ставлення до співбесідника: Як ми себе почуваємо? Як наші справи?

Форми 2-ї особи однини спеціально замінюються формами 2-ї особи множини. Це так зване звертання на «ви». Воно є формулою ввічливості. Наприклад: «Ви б, мамо, спочили хоч трохи».

Дієслова з повною або частковою особовою парадигмою називаються особовими. Їм протиставляються безособові.

В особових формах дієслова знаходить синтетичне вираження категорія числа. Перша особа множини вказує, що носіями процесуальної ознаки є кілька осіб, до складу яких належить і мовець. Друга особа множини вказує на дію двох або більшої кількості адресатів. Третя особа множини означає, що реалізація процесуальної ознаки пов’язана з участю кількох суб’єктів (осіб або предметів), про які повідомляється у відповідній комунікативній ситуації: «Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами» (Леся Українка).

Словозмінна категорія роду представлена у формах минулого часу і умовного способу, що пояснюється їх первинною дієприкметниковою природою. Вживання однієї з трьох форм роду в однині ґрунтується на узгодженні з іменником або предметно-особовим займенником (Вітер затих; Гроза минула; Сонце зайшло; Він прийшов; Вона прийшла; Воно прийшло). Фіксована форма середнього роду закріплена за безособовими дієсловами, а також особовими, вживаними у значенні безособових, наприклад: Надворі світало; Минулося – забулося.