особлива частина

З метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямків розвитку науки та техніки, наукових, науковотехнічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінювання ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень передбачено проведення наукової та науковотехнічної експертизи. Правові, організаційні й фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері визначено Законом України від 10 лютого 1995 р. «Про наукову і науково-технічну екс­ пертизу»1.

Обов’язковій науковій і науково-технічній експертизі підлягають: державні цільові та міждержавні наукові й науково-технічні програми; галузеві та міжгалузеві програми; інноваційні програми й проекти державного значення, інші об’єкти наукової і науково-технічної діяльності, щодо яких виникає потреба у проведенні експертизи, отриманні науково обґрунтованих експертних висновків.

Запитання до самоконтролю

1.Принципи державного управління і регулювання науковою діяльністю.

2.Дайте визначення науки та охарактеризуйте її як об’єкт адміністративно-правового регулювання.

3.Повноваження у сфері державного управління наукою Міністерства освіти і науки України.

4.Повноваження Вищої атестаційної комісії України.

1 Пронауковуінауково-технічнуекспертизу:ЗаконУкраїни(іззмінамивід21верес. 1999 р.) // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – Вип. 45. – Ст. 400; від 9 лют. 2006 р. // Офіц. вісн. України. – 2006. – № 9. – Ст. 516.

430

Розділ VІІI. Управління соціально-культурним будівництвом

Глава 33

Управління охороною здоров’я

§1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров’я

Згідно зі ст. 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров’я,медичнудопомогутамедичнестрахування.Охороназдоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціальноекономічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

Право на охорону здоров’я — це передусім забезпечення відпо-

відного життєвого рівня. Крім того, це право передбачає також на-

явність безпечного для життя і здоров’я людини навколишнього природного середовища.

Охорона здоров’я громадян базується на низці принципів, закріп­ лених в Основах законодавства України про охорону здоров’я1. До них, зокрема, належать: визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямком діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України; додержання прав і свобод людини і громадянина у галузі охорони здоров’я та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій; загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я; відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров’я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та досягнень зі світовим досвідомугалузіохорониздоров’я;децентралізаціядержавногоуправління, розвиток самоуправління і самостійності працівників охорони здоров’я на правовій та договірній підставах та ін.

У цілому охорона здоров’я може розглядатися як система заходів, спрямованих на забезпечення зберігання та розвиток фізіологічних

1 Відом. Верхов. Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

431

особлива частина

і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основи державної політики охорони здоров’я визначає Верховна Рада України — шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитнофінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

§2. Система органів управління охороною здоров’я

До системи органів державного управління охорони здоров’я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров’я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров’я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення державної політики у сфері охорони здоров’я, санітарно-епідемічного благополуччянаселення,доступністьдлягромадянпослугмедичних,фізкультурнооздоровчихзакладів;забезпечуєрозробленняіздійсненнязаходівщодо створення матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку охорони здоров’я; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла-

ди у галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я Украї-

ни (МОЗ України), компетенція якого визначається Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України1. До основних завдань МОЗ України належать: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реа-

1 Офіц. вісн. України. – 2006. – № 45. – Ст. 3000.

432

Розділ VІІI. Управління соціально-культурним будівництвом

лізаціїлікарськихзасобівівиробівмедичногопризначення;розроблення, координація та контроль­ за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук, Академією медичних наук наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Для вирішення найважливіших завдань діяльності і розвитку охорони здоров’я у МОЗ України створюється колегія, рішення якої проводяться у життя наказами міністра МОЗ України.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров’я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров’я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовують роботу медичних закладів з надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державніфункціїугалузіохорониздоров’яздійснюютьтакожінші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров’я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров’я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров’я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України у цьому напрямку зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави у цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

433

особлива частина

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цієюпродукцієюнаселення,закладівохорониздоров’яітваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної промисловості, Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. покладено на МОЗ України.

§3. Місцеве самоврядування

іохорона здоров’я

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я населення. Законом України«ПромісцевесамоврядуваннявУкраїні»визначено,щодовідан­ ня виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять:управлінняустановамиохорониздоров’я,якіналежатьтерито- ріальнимгромадамабопереданіїм,організаціяїхматеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування взакладахосвіти,культури,фізкультуритаспорту,оздоровчихустанов, що належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм повноважень доступності та оплатності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно із законом розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовціспеціалістівдляних,організаціяроботизпідвищеннякваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населеннялікамитавиробамимедичногопризначення;реєстраціязгідно із законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній територіїустановохорониздоров’янезалежновідформвласності;внесенняпропозиційувідповідніорганищодоліцензуванняіндивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров’я.

§4. Правове становище закладів охорони здоров’я

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітар­ но-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-профілак­ ­

434

Розділ VІІI. Управління соціально-культурним будівництвом

тичні­ , санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

До закладів охорони здоров’я належать лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри,станціїшвидкоїмедичноїдопомоги,медико-санітарнічастини установ і закладів та ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою належністю можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ України; за територіальною ознакою — районі, міжрайонні, міські, обласні лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установамиіорганізаціями,заснованиминарізнихформахвласності,а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази та кваліфікованих спеціалістів. Законодавством України визначено порядок та умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров’я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом.

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників закладів державної системи охорони здоров’я. Проте незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здоров’я, яка може реалізовуватися тільки за наявностіспеціальногодозволу(ліцензії)наздійсненнятакоїдіяльності.

§ 5. Санітарно-епідеміологічний нагляд

Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»1 регулюються суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення санітарного та епі-

1 Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 27. – Ст. 218.

435

особлива частина

демічного благополуччя населення, визначаються відповідні права і обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян у цій сфері, встановлюється порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби та здійснення державного санітар­ но-епідеміологічного нагляду в Україні.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміо­ логічний нагляд в Україні такий нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їх заступниками, іншими посадовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та поточного нагляду.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює го­ ловний державний санітарний лікар України — перший заступник міністра охорони здоров’я України.

Керівництводержавноюсанітарно-епідеміологічноюслужбоюАРК здійснює головний державний санітарний лікар АРК.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва та Севастополя здійснює відповідно головний державний санітарний лікар області, міст Києва та Севастополя, який призначається на посаду і звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України за погодженням з відповідною обласною, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідно району, міста, району в місті.

Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється відповідно головним державним санітарним лікарем водного, залізничного та повітряного транспорту, який призначається на посаду та звільняється з посади головним державним санітарним лікарем України.

Здійсненнядержавногосанітарно-епідеміологічногонаглядує найважливішим напрямком діяльності державної санітарно-епідеміо­ логічної служби. Його мета — запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарноепідеміологічногонаглядумаютьправозастосовуватиадміністративно-

436

Розділ VІІI. Управління соціально-культурним будівництвом

попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

Доадміністративно-попереджувальнихзаходів,зокрема,належать: видачі передбачених законодавством висновків та дозволів; погодження: проектної документації; визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень; проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об’єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію.

Заходи адміністративного припинення застосовуються у випадках, коли в примусовому порядку необхідно припинити протиправні дії та запобігти їх шкідливим наслідкам. Прикладами таких заходів можуть бути: обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій, об’єктів будь-якого призначення; обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції та розширення об’єктів за проектами, що не мають позитивного висновку за результатами державної санітарно-епідеміологічної експертизи; тимчасова заборона виробництва, заборона використання тареалізаціїхімічнихречовин,технологічногоустаткування,будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих; обмеження, зупинення або заборона викидів; зупинення або припинення інвестиційної діяльності у випадках, встановлених законодавством; вилучення з реалізації небезпечних для здоров’я хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів; заборона виробництва або обігу, а також вилучення з обігу харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів, дієтичних добавок.

Адміністративні стягнення накладаються за вчинення правопорушень у розглядуваній сфері, передбачених КУпАП. УКУпАП встановлено адміністративну відповідальність за: порушення санітарногігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм (ст. 42); виробництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимих рівнів концентрації (ст. 421); заготівлю, перероблення або збут радіоактивних забруднень продуктів харчування чи іншої продукції (ст. 422); виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчуваннячипродовольчоїсировини,забрудненихмікроорганізмамиііншими біологічними агентами понад гранично допустимих рівнів (ст. 423); незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пере-

437