3. Русь-Україна у період політичної роздробленості

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км, де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн осіб. Це була ранньофеодальна державаз притаманною таким типам держав соцiально-становою структурою. На найвищому щаблi феодальної ієрархії стояв князь, який у своїй дiяльностi спирався на воєвод i бояр. На нижньому щаблi – холопи, закупи, рядовичi. В серединi – селяни-смерди, ремiсники, купцi. Окрему, значну за розмірами, соціальну групу становили церковнослужителі. Державне правлiння, хоча й було монархiчним, обмежувалося боярською радою i вiчем.

Починаючи з 30-х років ХІІ ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономiрний процес, притаманний усiм державам середньовiчної Європи.

Причини роздробленостіСеред причин, які привели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності.Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з’їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення.Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов’янами тут проживало понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході – литва і ятвяги, на півночі та північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади.Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолоспадкування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці ХІ ст. на Любецькому з’їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолоспадкування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі.Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соляний, Залозний) і зв’язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кінця ХІ ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ–ХІІІ ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеґрації.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

«Боротьба зі степовими ордами, яка була протягом століть причиною колонізаційних пересувань українського населення, – зазначав М.Грушевський, – становить славу й заслугу українського народу перед історією європейської культури, захищеною від потоків кочових орд, прийнявши на себе ті удари, які інакше впали б на західні народи з їх культурою і добробутом».

Наслідки роздробленостіУ процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пинське князівства.

Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов’ян-переселенців з місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енерґійна слов’янська колонізація місцевих угро-фінських племен. (Відомий російський історик М.Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80% фінської крові). Генетичною базою формування українського народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, які ще з перших століть нової ери відігравали провідну роль в історії східного слов’янства. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна», яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З середини ХІІ ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв’язувало питання внутрішньої й зовнішньої політики на з’їздах – «снемах». Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву «колективного сюзеренітету». Мала місце й системадуумвіратів, тобто двох співправителів – представників, як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою. (Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду). Київ залишавсябезумовним загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, й мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів.Іншого центру леґітимності просто не існувало. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років ХІІ ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загальноруської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста однієї із земель, але за обов’язкової участі правителів у співволодінні Києвом.

Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і її нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголо-татарів київський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління продовжувалося 13 років, а 35 князювань – менше року кожне. Були також спроби силою підірвати роль Києва як загальноруського центру. Зокрема у 1169 р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, здійснив там страшний, безпрецедентнийпогром. «Не було помилування анікому і нізвідки, – писав літописець, – церкви горіли, християн убивали, других в’язали, жінок вели в полон...»

Роздробленiсть була iсторично суперечливим явищем. Одночасно з вiдцентровими дiяли, а то й перемагали їх часом сили доцентровi, особливо в перiод зовнiшньої небезпеки. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст – осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення. I лише з ХIII ст. сепаратистськi тенденцiїу Київськiй Русi починають перемагати. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 15 князівств, то на початку ХІІІ ст. їхня кількість досягала вже 50. Загальна картина того часу зводилася до перманентного процесу виникнення та зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об’єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз’єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

Монголо-татарська навалаМонгольська держава сформувалася наприкінці XII ст. Розрізнені племена об’єднав хан Темучин. Обраний у 1206 р. верховним правителем усієї Монголії – Чинґіс-ханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Полководці Чинґіс-хана захопили Хорезм, Азербайджан, Грузію. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на річці Калці (поблизу теперішнього Маріуполя) сталосяперше збройне зіткненнямонголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об’єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад.

В одній з леґенд йдеться, що коли помер Чинґіс-хан, тіло його було поховане в землі серед безкрайнього степу. Місце, де упокоївся той, хто підкорив своїй волі півсвіту, не було відмічено ні одним кущиком, ні одним деревцем. Але навіть цього здалося мало, і для того, щоб приховати найменші сліди, через степ прогнали табун з десяти тисяч голів худоби.

Нова хвиля монгольського нашестярозпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося 150–200-тисячне військо онука Чинґіс-хана –Батия. Руські князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об’єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237–1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. У 1239 р., після майже річного відпочинку, монголо-татарське військо, незважаючи нагероїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і Чернігів, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів оволоділо Києвом, перебивши захисників та перетворивши столицю в руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тисяч дворів, а після неї – 200–300. Населення зменшилося з 50 до 2 тисяч. З-понад 40 мурованих церков залишились, та й то дуже пошкодженими, якихось 5–6.

Протягом наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку. До речі, перший випадокв історії завойовних походів монголівізчасів Чинґіс-хана, коли вонине змогли зламати спротив захисників фортеці, трапився1241 р.у волинському місті Кременець.

Повернувшись у пониззя Волги, вони засновують нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Ордузі столицею у м. Сарай. Звідси хан Батий розіслав своїх послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори й визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестає існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Залежність руських земельвід завойовників проявлялася насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій.Економічна залежністьзводилася до обкладання місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці – баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів. Уполітичній сферізалежність полягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ані з правами князів на той чи інший престол, ані з бажанням народу. Зокрема, Київ було передано у володіння володимиро-суздальським князям, які одними з перших визнали зверхність Орди, а згодом під владу ханським намісникам. В результаті Київ втрачає значення не лише політичного й економічного, але й церковного центру – наприкінці ХІІІ ст. митрополит переїхав звідти у Володимир-на-Клязьмі.Військова залежністьпередбачала обов’язок руських князів делеґувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Русі Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а також періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до середини ХІV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в т.ч.й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. За підрахунками археологів, із 74 руських міст ХІІ–ХІІІ ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. Домонгольського рівня кам’яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.

Таким чином, існування Київської Русi як єдиної держави охоплювало перiод з IX по 40-i роки XІII ст. Спочатку полiтичною формою її була централізована монархiя (ІХ – 30-ті роки ХІІ ст.), а з настанням удільної роздробленості – монархія федеративна (30-ті роки ХІІ – 40-ві роки ХІІІ ст.). За своїм соціально-економічним і культурним розвитком Київська держава перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи. Вона підтримувала тісніекономічні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країнами світу. Її військова могутність протягом кількох століть слугувала захистом від степових кочовиків не тільки для власного населення, а й для всієї європейської цивілізації. Однак у середині ХІІІ ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. І все ж державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоємиця Русі з центром у Києві.