Же през шаблі маєм права!

Відносини з МосквоюОднiєю з головних засад полiтики гетьмана Мазепи було намагання пiдтримувати добрі вiдносини з Москвою. Вже на початках свого правління він, підписуючи «Коломацькі статті», відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю «их царского величества самодержавной державы». Але, пам’ятаючи трагічний кінець гетьманування Многогрішного та Самойловича, І.Мазепа і козацька старшина змушені були протягом тривалого часу миритися з цим. Більше того, навчений літами гетьман увійшов у довір’я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав’язалися приязні стосунки, що тривали близько 20 років. І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова – ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирішальну роль.

Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.

Зростала економічна та соціальна напруга. Маршрути багатьох військових походів пролягли через українські землі. Внаслідок цього гинули люди, руйнувалося господарство, а головне – Україна втрачала незалежність і втягувалась у політичну орбіту Москви. Все це викликало невдоволення діями гетьмана, якого стали називати «вітчимом» України.

На Січі почали поширюватися чутки, що І.Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю. Проти нього виступила опозиція на чолі з Петром Іваненком(Петриком). Канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко подався на Запоріжжя і повів аґітацію проти Москви й гетьмана Мазепи. У 1692 р. він за підтримки татар організував повстання. Однак воно успіху не мало, опозицію розгромили. Після невдачі П.Іваненка Січ розірвала зв’язки з татарами і почала переходити на бік гетьмана.

Спроби возз’єднання УкраїниСерйозну увагу І.Мазепа звертав наПравобережжя. Він не втрачав надії об’єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням П.Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і доходив до Галичини. Однак у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом. Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням. Їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. В ході каральних операцій було страчено близько 10 тис. чол., у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни(1700–1721), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського моря. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилася на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий – підтримав чинного короля Авґуста ІІ і спільно з Московією продовжував боротьбу зі шведською аґресією. За таких умов інтереси московського царя й українського гетьмана збіглися: Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Авґусту ІІ, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з’єднання Правобережної України з Гетьманщиною.

У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Повстанцям було наказано припинити самовільні дії і підкоритися польським властям. Коли ж цю вимогу було проіґноровано, гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з І.Мазепою здійснило похід углиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а на початку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилися під владою гетьмана Мазепи. Здавалося, нарешті здійснилася мрія про возз’єднання українських земель. Однак цим надіям не судилося збутися. У вересні 1706 р. війська польського короля Авґуста ІІ були розбиті й він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно умов «Вічного миру».

Загострення українсько- московських протирічЦар Петро І звелів гетьману Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину задуматися над питанням: «Що далі буде з Україною?»

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становищев Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, обрізаливуха, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З’явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на реґулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію (зокрема, передбачалося включення значної частини Гетьманщини до складу Московської держави назагальних умовах). Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників – Швеції чи Московії – несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла ХІІ українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С.Лещинського. Перемога Петра І привела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали протимосковські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Ще 1706 р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: «Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв’язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лубенський – Д.Зеленський, миргородський – Д.Апостол.

Українсько-шведський союз та його невдачіНа переговорах з Карлом XII І.Мазе­пою була висунутаголовна вимога– незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не допускав перетворення України на театр воєнних дій, і став одною з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об’єднався зі шведським королем – це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв’язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з’єднання зі шведами гетьман привів лише 4–6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка. Хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності. Правда, за свій патріотизм запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця, що не склав добровільно зброю і не зрікся своїх козацьких прав.

Дізнавшись про об’єднання І.Мазепи зі шведами, Петро І видав універсал до українського народу, де проголосив гетьмана зрадником та звинуватив у тому, що він нібито хоче віддати Україну в польську неволю й силоміць нав’язати українцям католицьку віру. У той же час цар наказав своєму сподвижнику О.Меншикову захопити гетьманську столицю Батурин, де зберігалися великі запаси продовольства й фуражу, стояла майже вся козацька артилерія – 70–80 гармат (тоді як у шведів на початку кампанії 1708 р. було всього 40 гармат), та застосуватижорстокий терор, щоб відлякати українське населення від спілки зі шведами. Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника Батурином, московити вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами – всього близько 15 тис. осіб. По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол. Немилосердно караючи всіх, хто був запідозрений у зв’язках з Мазепою, Петро І одночасно щедро обдаровував тих, які залишилися йому вірними, та донощиків. Останнім, за його наказом, передавалися величезні маєтки, матеріальні цінності, конфісковані у І.Мазепи та його однодумців. Грамоти обіцяли прощення всім, хто знову повернеться під владу московського царя. Глибока деморалізація та страх охопили все українське суспільство.

Шведський учасник походу 1708–1709 рр. полковник граф Ілленштієрна писав про наслідки Батуринської трагедії: «Мордування, яке тут було вчинене, навело такий жах на цілу країну, що не тільки більша частина України, у т. ч. й ті, що з прихильности до шведів рішилися були на повстання, залишилися по своїх домах, але й переважаюча кількість війська, що прийшло до шведів з Мазепою, перейшла до ворога».

Про те, що собою являло згадане мордування, описується в «Історії Русів»: «Ці екзекуції були, звичайно, Меншикового ремесла: колесувати, четвертувати і на паль вбивати... Вини шукали в признаннях, і певним засобом до цього вважалося тоді загально хвалене «таїнство» – тортури... І проводили їх з усією акуратністю, по засадах соборного уложенія, тобто ступенево і за порядком: батогами, кнутом і шиною, тобто розпаленим залізом, водячи його потихеньки і помаленьки по людських тілах, що від того кипіли, шкварились і надувались. Хто пройшов одну пробу, йшов на другу...»

8 липня 1709р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська КарлаXII та І.Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І.Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними еміґрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І.Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Ґалаца.

Спроба гетьмана І.Мазепи вирвати Україну з лабет московського царизму зазнала невдачі. Сподівання на об’єднавчу силу національної ідеї, за словами дослідника В.Борисенка, виявилися марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман своєю соціальною політикою від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Московії. До того ж, головного винуватця у погіршенні свого становища прості виробники вбачали у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий московський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. І.Мазепа ж, замість того, щоб якимось чином вплинути на почуття українців, по можливості, підготувати їх до виступу, до останнього дня декларував свою відданість Петру І. Не останню роль у пасивності українського населення під час антимосковського повстання відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. Усе це, поряд з воєнними невдачами Карла ХІІ, стало головними складовими поразки. Однак, незважаючи на невдачу гетьмана Івана Мазепи в реалізації визвольних планів, його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім’я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

Пилип ОрликПісля смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К.Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміґрації) Пилипа Орлика. Він походив із шляхетськогочесько-білорусько-литовського роду. Закінчив Києво-Могилянську академію, працював спочатку в канцелярії київського митрополита, а згодом – у гетьманській канцелярії. Відомий як письменник і поет.

Рада прийняла своєрідні статті – «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», – які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів (пунктів), ніколи не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства (у той час лише Англiя, Нiдерланди і Швейцарiя втiлювали принципи конституцiоналiзму в політику й правову практику), став свідченням передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканість особи та її відповідальність лише перед судом; 5) встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею і особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П.Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз із Швецією (шведського короля було визнано протектором України), Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І.Скоропадського, П.Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани були перекреслені фактичною зрадою татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Андріанопольського миру між московським і турецьким урядами П.Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються на далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміґрації (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду на пошуки нових союзниківпроти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-еміґранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.