3. Боротьба з турецько-татарською експансією

Однією з головних причин зародження козацтва, як уже зазначалося, була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна була позбавлена власної державності, а заходи урядів Литви та Польщі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч аґресорам, як і їхні спроби умиротворити Кримське ханство та Туреччину сплатою данини, були малоефективними.

Турецько-татарська загрозаКримське ханствояк держава існувало у 1449–1783 рр. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, Приазов’я та Прикубання. Ще в ХІІІ ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У середині ХV ст. ханові Хаджі-ґірею вдалося вийти з-під золотоординського правління й створити власну державу зі столицею у м. Бахчисараї. Державною релігією був іслам.

Незважаючи на існування Кримського ханства, претензії на північне узбережжя Чорного моря заявила Туреччина. Вже в 1475 р. вона захопила ґенуезькі колонії Північного Причорномор’я і встановила своє панування в південній частині Кримського півострова, перетворивши ці території у турецьку провінцію – т.зв.Кафський еялет (у його межах опинилися Херсонес, Балаклава, Мангуп, Кафа, Керч, Тамань, Темрюк, Азов). З метою зміцнення своєї присутності на загарбаних землях та для контролю Чорного й Азовського морів, турки почали споруджувати в стратегічно важливих місцях фортеці. Найпотужніші з них заснували в гирлах рік: Дніпра – Кінбурн, Дністра – Акерман, Дунаю – Ізмаїл, Дону – Азов та ін. Ряд фортець постало в таких причорноморських містах, як Очаків, Кілія, Тягиня (Бендери), Хаджибей (майбутня Одеса); було також зміцнено Перекоп, Гезлев (Євпаторія), Кафа (Феодосія) тощо. У результаті склалася ситуація, коли Кримське ханство фактично було відмежоване від Чорного моря. У 1478 р., зваживши на могутність Туреччини, воно визнало васальну залежність від неї.

Ставши васалом, Кримське ханство до певної міри виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. При цьому його зовнішньополітичні акції зводилися головним чином до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали українські землі. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села, витоптуючи посіви. За підрахунками історика Я.Дашкевича,впродовж ХV – першої половини ХVІІ ст. Україна внаслідок татарсько-турецьких набігів втратила близько 2–2,5 млн осіб убитими та взятими в ясир (так турки називали полонених). Грабіжницькі промисли являлися для татар економічною необхідністю, оскільки їхнє скотарське господарство було примітивним і не могло задовільнити нагальних потреб. Торгівля ж людьми, здебільшого у Кафі, давала значні прибутки.

Страшну картину невільницького ринку початку ХVІІ ст. змалював вірменський мандрівник, історик С.Лехаці: «... дівчаток та хлопчиків, парубків та гарних жінок, – зазначав він, – купці, взявши за руки, показували й продавали наче коней чи мулів. Інших невільників збирали десь на площі, наче отару овець. Покупці відкривали обличчя й груди молодих дівчат, обмацували з голови до ніг все їхнє тіло... Тих, які подобалися покупцям, купували, віднявши у батька й матері, розлучивши з сестрами та братами, й везли до себе...» Майже всі вони були приречені на рабську працю.

Основним покупцем невільників була Туреччина. Більша їх частина використовувалася у великих господарствах та рудниках, де працювала у жахливих, нелюдських умовах під канчуками наглядачів. Рабовласники давали невільникам образливі клички, таврували, як худобу, змушували приймати іслам, тримали у чорному тілі. Ще гіршим було становище тих, як правило здорових молодих чоловіків, кого посилали на судна веслово-вітрильного турецького флоту – «каторги». Тут вони правили за живу силу, що приводила в рух турецькі флотилії, до свого повного фізичного виснаження. Нерідко в бою, незважаючи на страшні побої, невільники відмовлялися гребти і цим спричинювалися до поразки турків. Траплялися на суднах і повстання, зокрема, у 1599 р. козацький ватажокСамійло Кішка, який промучився на каторзі 25 років, очолив одне з них, визволив невільників і повернувся на Запоріжжя. Трагічною була доля хлопчиків-підлітків, захоплених у неволю. Їх направляли в султанське військо, де перетворювали наяничар– фанатичних захисників мусульманства. Найвродливіших жінок та дівчат продавали до гаремів. Окремі з них займали досить таки високе становище при султанському та ханському дворах (як Настя Лісовська з Рогатина, відома під іменемРоксолани, що 30 років була дружиною турецького султана Сулеймана Пишного) і намагалися якимось чином допомогти Україні.

Козацтво на варті південних рубежівЖивим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти «бусурманів» своїм священним обов’язком. На перших порах воно нерідко виступало під керівництвом урядників прикордонних зі степом земель (серед відомих провідників козацтва були черкаський староста О.Дашкевич, хмільницький – П.Лянцкоронський, барський – Б.Претвич та деякі ін.), а згодом почало організовувати відсіч нападникам самостійно. Для своєчасного виявлення ворога і попередження про його наближення Війська Запорізького та мешканців українських міст і сіл козаки заснувалиприкордонну службу. По всій території запорізьких земель та вздовж русла Дніпра було створено мережу сторожовихфорпостів, які складалися з редутів, тобто укріплень для самооборони, житла для козаків та стайні для коней. З форпостів почергово розсилалися козацькі роз’їзди – «бекети», котрі вели розвідку у відповідних районах. Спостережними пунктами служили скіфські кургани, спеціально насипані земляні узвишшя, сторожові вежі. Біля кожного форпосту та в інших підвищених місцях через певну відстань зводили «фігури» – споруди, які складалися з двох десятків просмолених бочок. Як тільки козаки помічали ворога, то негайно запалювали найближчу фігуру, чорний, густий дим та яскраві спалахи вогню від якої, поряд з гарматними пострілами, ставали сиґналом для чатових на сусідніх спостережних пунктах. Незабаром палаючі фігури досягали прикордонних міст та сіл, де передавали свою сиґнальну функцію церковним дзвонам. Мирне населення шукало порятунку за оборонними спорудами, а козацьке військо готувалося до відсічі нападникам.

Зміцнівши, козацтво не тільки відбиває турецько-татарські напади на Україну, а й саме розгортає наступ на володіння наймогутнішої держави тодішнього світу Туреччини та її васала – Кримське ханство, де визволяло бранців, руйнувало фортеці та інші укріплення, захоплювало значну здобич. Спершу відбувалися сухопутні походи, які вже на початку ХVІ ст. набрали достатньо значних масштабів і ставали реґулярними. Вони насамперед були пов’язані з такими козацькими ватажками, як Д.Вишневецький, І.Сверчовський (Свірговський), Б.Ружинсь­кий, І.Підкова, якого у 1577 р. проголосили правителем Молдавії, Я.Оришовський. Зокрема, у 1575 р. гетьман Богдан Ружинський з козаками завдав нищівного удару Кримському ханству. Запорожці прорвалися за Перекоп і смерчем пройшлися Кримським півостровом, руйнуючи все на своєму шляху. Потім дісталися турецького узбережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, налякали Константинополь і повернулися на Запоріжжя. У 1585 р. січовики здобули в Криму понад 40 тис. коней і багато іншої худоби, а в 1587 р. з’явилися під Варною, де захопили 13 тис. голів худоби; атакували та зруйнували турецьку фортецю Усіани; діяли в околицях Бендер. В серпні 1589 р. козаки завдали великих втрат татарській орді на р. Кам’янці на Поділлі після нападу татар на Волинь і Галичину. Вночі вони напали на ворожий табір, знищили всіх татар і визволили близько 3 тис. бранців. Коли ж на допомогу своїм прибув ще один загін кримчаків, то «козаки, як могли наспіх з тих трупів татарських... шанці собі починивши... стали по них стріляти» і відбили атаку. Це були окремі епізоди великої війни, що протягом тривалого часу велася на суходолі між українськими козаками та турками й татарами.

Чорноморські походиКрім сухопутних, запорожці з середини ХVІ ст. активізують і походи на Чорне море. Для цього вони використовуваличайки– невеликі судна, які мали приблизно 20 м довжини, близько 4 м ширини та стільки ж глибини і приводилися в рух 10–15 веслами та вітрилами. З обох кінців чайки прилаштовували стерна, що дозволяло їй рухатися назад і вперед не розвертаючись, а щоб вона добре трималася на плаву, обабіч прикріплювали в’язки очерету. На озброєнні чайка мала 4–6 фальконетів (дрібнокаліберних гармат) та вміщала від 50 до 70 козаків. Кожен із них мав дві рушниці, шаблю, 5–7 фунтів пороху, свинець тощо. Під час морських походів запроваджувалася сувора дисципліна. Влада старшини була необмеженою. Зрада та інші злочини каралися нещадно. Суворо пильнувалася тверезість.

Першу зафіксовану в історичних документах перемогу над турецьким військово-морським судном у Чорному морі запорізькі козаки здобуливквітні 1492 р., звільнивши українців, проданих у рабство. Як писав Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі і про запорожців узагалі.

Спершу в походах, переважно на Очаків та Кримське узбережжя, брало участь по кільканадцять чайок, але вже наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. козацький флотзріс до кількох сотень одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці та міста, включаючи й столицю Османської імперії – Константинополь, безстрашно вступав у відкриті поєдинки з потужними турецькими ескадрами. Вихід козацького флоту в Чорне море мав історичне значення, оскільки свідчив про подолання Україною турецько-татарської морської блокади, що перекривала шлях до Європи, та відновлення княжих традицій мореплавства.

Своїми відважними походами запорожці мстили турецько-татарським загарбникам за їх розбійницькі напади на українські землі. Так, у 1606 р. вони здобули турецьку фортецю Варну, яка вважалася неприступною. Ця звістка облетіла весь світ. Одночасно козаки спалили передмістяКіліїтаАкермана, захопили на морі 10 ґалер з усім вантажем і без великих втрат повернулися на Січ. У 1608 р. у відповідь на вихваляння кримського хана щороку доставляти султанові українських бранців, 3 тис. козаків, висадившись підПерекопом, розгромили півторатисячний загін яничарів, увірвалися до міста, забрали з собою всі гармати, визволили сотні полонених християн, а на честь перемоги відправили польському королеві узятого в полон намісника хана у Перекопі. У 1614 р. козацький флот із 40 чайок на чолі з П.Сагайдачним долає Чорне море і нападає наТрапезунд, спустошуючи західне узбережжя, штурмом береСінопі спалює всю турецьку флотилію, що стояла у гавані. Дізнавшись про це, султан так розлютився, що наказав повісити великого візира (голову уряду). Але наступного року 4 тис. козаків під проводом П.Сагайдачного на 80-ти чайках вчинили нечуване зухвальство – атакувалиКонстантинополь, спаливши передмістя та порт. Розгніваний султан вислав за козаками погоню, яка наздогнала їх біляОчакова. Козаки дочекалися ночі, напали на турецький флот і вщент розбили, захопивши при цьому в полон його командувача. Тільки невелика кількість ґалер врятувалася втечею, а решту козаки демонстративно спалили на очах турецького ґарнізону, що перебував у Очакові. Навесні 1616 р. султан, сподіваючись чергового морського походу козаків, завчасно направив навпроти них 14-тисячну ескадру. Однак П.Сагайдачний на чолі 7-тисячного війська на 150 чайках провів блискучу морську операцію, розтрощивши під Очаковом турецький флот, командувач якого втік з поля битви, та захопивши 15 ґалер і 100 допоміжних суден. Далі козаки здобулиКафу– великий невільничий ринок і визволили тисячі людей. Восени того ж року запорожці, очолювані славетним Сагайдачним, штурмом здобулиТрапезунд, поруйнували передмістя турецької столиціКонстантинополя, спалили кораблі, які знаходилися у гавані, та, взявши велику здобич, повернулися на Січ. Ряд успішних морських походів козаків на Туреччину та Крим було здійснено також протягом 1620–1621 рр. Турецький хроніст Наїма з приводу козацьких походів наголошував: «Можна впевнено сказати, що не знайти в усьому світі людей більш відважних, які б так мало піклувалися про життя або так мало боялися смерті. Знавці військової справи твердять, що ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».

Налякані турецькі та кримські сановники докладали чималих зусиль, щоб створити перешкоди морським походамзапорожців. Зокрема турки в кількох місцях перегороджували залізними ланцюгами гирло Дніпра, а на березі ставили гармати, навівши їх на середину ріки. Та запорожці й тут знайшли вихід. Вночі вони пускали вниз по Дніпру великі колоди, стукіт яких об ланцюг турки сприймали за козацькі чайки і відкривали шалений гарматний вогонь, що тривав доти, поки не закінчувалися боєприпаси. Коли все нарешті вщухало, запорожці миттю розривали ланцюг, якщо його до цього не розірвало гарматним ядром, і швидко виходили у відкрите море. Іноді вони обирали довший, зате безпечніший шлях. Підіймалися до Кодацького порогу, входили в р. Самару, а з неї – у Вовчі Води. Звідти до р. Калміуса вони 25 км тягнули чайки волоком, а потім виходили в Азовське море і далі через Керченську протоку – у Чорне. Цією ж дорогою козаки часто поверталися назад у Запоріжжя, особливо під час турецької погоні.

Походи запорізьких козаків перешкоджали Туреччині в її загарбницьких війнах проти багатьох народів. Не раз султан погрожував Речі Посполитій війною, якщо вона не примусить козаків відмовитися від нападів на кримські та турецькі володіння. Якось, розлютившись, він верещав до польських послів: «Чи ви часом не збожеволіли? Хто сміє мені перечити? Боїться мене Персія, тремтять венеціанці, просять пощади іспанці, німці повинні виконати все, що я їм звелів, увесь світ схиляється передо мною, і тільки якісь запорожці завдають мені стільки лиха!» На це посли відповіли, що запорожці дошкуляють також і Польщі, але нічого вдіяти вона з ними не може. «Якщо ви їх знищите, – зазначили вони, – з нашого боку не матимете жодних заперечень».

Гучна слава про запорізьких козаківширилася по всій Європі, адже тодішня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною. В Італії, Німеччині, Франції, Англії в той час вийшло понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Багато держав, над якими нависла загроза турецької аґресії, шукали з ними зв’язків.Навіть Чорне море стали називати Козацьким морем.

Значною мірою, як свідчать вищенаведені дані, козацькі успіхи були зумовлені талановитим керівництвом П.Сагайдачного, який, за підрахунками дослідників, провів 60 боїв на суші й на морі й жодного не програв. Він був найвидатнішим козацьким ватажком до Б.Хмельницького й одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів.

Петро СагайдачнийПетро Сагайдачний (близько 1570–1622) народився у с. Кульчиці на Львівщині у родині дрібного українського шляхтича. Навчався в Острозькій академії, згодом подався на Запорізьку Січ. Його вражаючі успіхи в боротьбі з турецько-татарською експансією дозволили йому зайняти почесне місце в антитурецькій «Лізі християнської міліції», що виникла у Західній Європі. За безприкладну відвагу в боях, за великий розум і дипломатичний хист, патріотизм і розсудливість козаки обрали його спочатку кошовим отаманом, а згодом і гетьманом Війська Запорізького реєстрового, обов’язки якого він виконував, за винятком невеликої перерви, з 1616 р. до кінця життя. Під керівництвом П.Сагайдачного козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реформовані з, по суті, партизанських загонів у реґулярну дисципліновану армію.

У політичній діяльностіП.Сагайдачний виходив з реалій тодішніх українсько-польських відносин і діяв насамперед дипломатичними засобами, уникаючи відкритого протистояння з Річчю Посполитою, але в той же час постійно працюючи над закладанням фундаменту майбутньої української держави. Так, вміло використовуючи потребу поляків у козацькій допомозі, він, попри встановлені кількатисячні реєстри, довів чисельність Війська Запорізького до кільканадцяти, а згодом і 40–50 тис. осіб. Головною заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси трьох найактивніших частин українського суспільства – козацтва, культурно-освітньої верстви та духовенства. І не тільки поєднати! Гетьман демонстративно засвідчив, що готовий силою зброї захищати українську інтеліґенцію та православну церкву від будь-яких утисків і переслідувань. У 1620 р. він разом з усім Військом Запорізьким відкрито вступив до Київського братства, взявши під протекторат цей культурний і духовний центр України та його школу, що згодом розвинулась у Києво-Могилянську академію. Того ж року завдяки П.Сагайдачному було відновлено втрачену після Берестейської унії православну ієрархію: запрошений ним до Києва та взятий під захист єрусалимський патріарх Феофан висвятив на сан київського митрополита І.Борецького та кількох єпископів. Поєднавши зусилля трьох провідних верств українського суспільства, П.Сагайдачний спричинився до активізації як козацтва, котре поступово виходить за межі своїх вузькостанових інтересів та включається в загальнонаціональні справи, так і міщансько-духовної інтеліґенції, яка, відчувши підтримку Війська Запорізького, почала сміливіше та енерґійніше реалізовувати свої плани.

У 1618 р. П.Сагайдачний на чолі 20-тисячного козацького війська вирушив у похід на Москву, щоб допомогти польському королевичу Владиславу, який прагнув здобути московську корону, але потрапив там у скрутне становище. Штурм Москви успіху не приніс, та все-таки за Деулінським перемир’ям до Польщі відійшли Сіверщина й Смоленщина. Козаки ж, замість подяки за допомогу, отримали від польського уряду наказ скоротити свій реєстр до 3000 чол. та відмовитися від чорноморських походів. Це привело до скинення П.Сагайдачного з гетьманства та обрання на його місце представника нереєстрового козацтва Яцька Бородавки (Неродича).

Хотинська війнаТим часом міжнародне становище Речі Посполитої різко ускладнилося після нищівної поразки її війська від турків влітку 1620 р. під Цецорою, що в Молдавії. Навесні наступного року 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах та 4 бойових слонах для залякування «невірних» (тобто християн), а також 60 тис. татар вирушили, щоб довершити розпочатий розгром. Через нечисленність польського війська, яке становило трохи більше 30 тис. чол. при 38 гарматах, уряд Речі Посполитої звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загрожувала поневоленням і українському народові,Козацька радаухвалила надати поміч у боротьбі проти «бусурманів» і одночасно, аби домогтися в цій ситуації своїх вимог щодо розширення козацьких прав та затвердження нововисвяченої вищої православної ієрархії в Україні, відрядила до короляпосольствона чолі з П.Сагайдачним. 40-тисячне ж козацьке військо під керівництвом гетьмана Я.Бородавки вирушило в Молдавію назустріч ворогові. Крім того, щоб розпорошити сили турків, було вирішено активізувативоєнні дії на Чорному морі, куди відправили близько 10 тис. запорожців. Вони діяли завзято і, за словами козацького літописця С.Величка, «самому Цариграду превелике сум’яття і жах учинили...»

Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, де поляки зайняли оборону. Сюди поквапився П.Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовільнити вимоги українців. Не заставши козаків під Хотином, він вирушив їм назустріч, по дорозі був поранений і мало не потрапив у турецький полон, та все ж зумів прорватися до козацького табору, що знаходився в той час під Могилевом. Тут козацтво, незадоволене невдалим керівництвом Я.Бородавки в молдавському поході, скликало Раду, яка скинула його з гетьманства та засудила до смерті. Новим гетьманом знову обрали П.Сагайдачного.

1 вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хотин. Наступного дня сюди підійшли турки й татари, які зразу ж ударили на позиції козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід укріпитися. Проте, зазнали великих втрат і змушені були відступити. Надалі турецька армія практично безперервно здійснювала атаки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається з поляками. Козаки ж, у свою чергу, робили сміливі вилазки у ворожий стан і навіть мали можливість під час однієї з них цілковито розгромити турків, але у вирішальний момент коронний гетьман Ходкевич, який очолював польське військо, наказав припинити бій, посилаючись на наближення ночі. Про значення козаків у воєнних діях свідчить той факт, що султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з ними, та пообіцяв за кожну козацьку голову нагороду в 50 злотих (для порівняння: у 1572 р. реєстровим козакам було призначено річну плату в 10 злотих).

Майже цілий вересень велися кровопролитні бої поблизу Хотина, але турки, втративши близько 80 тис. чол., так і не змогли взяти фортеці. 29 вересня почалися переговори про укладення миру, котрий був підписаний 9 жовтня. Загалом умови Хотинського мирубули вигідні для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною встановлювався по Дністру; 2) турки й татари зобов’язувалися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився заборонити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини.

Парадоксально, але факт: козацтво, яке своїм безприкладним героїзмом, великою мужністю і самопожертвою не тільки врятувало від розгрому Річ Посполиту, але й розвіяло міф про непереможність Туреччини та, значно послабивши останню, примусило її відмовитися від планів завоювання Європи, не отримало від своєї перемоги жодних здобутків. Польща не виконала навіть скромних козацьких вимог щодо виплати сталої платні, забезпечення воєнних інвалідів, виведення коронного війська з Київського воєводства тощо, не кажучи вже про заборону виходити в Чорне море. Підступність польського уряду, а також отримане на початку війни поранення прискорили смерть П.Сагайдачного, який помер 10 квітня 1622 р., заповівши перед тим усе своє майно українським братствам Києва і Львова.

Після смерті гетьмана Сагайдачного зміцнене ним військо продовжило його справу. Походи на Туреччину та Крим здійснювалися майже кожного року, а то й по кілька разів на рік. Однак, починаючи ще з кінця ХVІ ст., українське козацтво, яке поступово перебирало на себе роль провідної сили суспільства, вже не обмежувалося лише захистом від турецько-татарської аґресії, а й цілеспрямовано боролося за соціальні та національні права свого народу. Іґнорування польським урядом козацьких прав лише загострювало цю боротьбу.