Запитання і завдання для самоконтролю

1. У чому, на вашу думку, полягала суперечливість постаті І.Мазепи?

2. Розкрийте причини та наслідки українсько-шведського союзу.

3. Охарактеризуйте особливості Конституції Пилипа Орлика.

4. Вкажіть причини наступу російського царизму на автономію України.

5. Що стало причиною зруйнування Запорізької Січі?

6. Яке значення мало приєднання Криму для України та Росії?

7. Порівняйте характерні риси соціально-політичного та економічного становища Слобожанщини, Правобережжя та Західної України.

8. Визначте характерні риси та особливості розвитку культури України в другій половині XVII – XVIII ст.

Лекція іх українські землі під владою російської імперії (кінець хvііі – хіх століття)

1. Суспільно-політичне та економічне становище наприкінці хvііі – першій половині хіх ст.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії наприкінці XVIII ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конґресу 1815 р. до Російської імперії перейшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових.

Адміністративний поділУ 1796 р. були проведені зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина – в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Волинську і Подільську. На початку XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830–1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Маґдебурзького права у 1831 р. та «Литовського Статуту» в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південну Україну – Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася «малоросійська ментальність». Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.

Національна політикаСамодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав – встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною.Ідеї панрусизмув державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини ІІ – німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютного російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т.зв.теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді «православ’я, самодержавство, народність», що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалося як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Цілі нації, в т. ч. й українська, зневажливо іменована «хохлами», зводилися в Російській імперії до ста­новища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаш­тування чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турбота про те, щоб росіяни не почувалися іноземця­ми на «окраїнах», бо ці «окраїни» мали бути лише орга­нічними частинами єдиної і неподільної Росії.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офiцiйна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на «істинних росіян». Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифiкацiї була православна церква. Болючим ударом для нацiональної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української iнтелiґенцiї, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академiї на вузькофаховий релiгiйний заклад – духовну академiю.

Важливе місце в колонізаторських планах російського царату належало новоприєднаним землям Правобережної України, які аналоґічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після придушення там польського визвольного повстання 1830–1831 рр. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператорМикола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала «привести у відповідність з великоруськими губерніями всі західні землі в усіх галузях життя». Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (українських майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого Володимира в Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії».

Щоб придушити будь-якi спроби невдоволення, царат утримував в Українi велику армiю, що сягала 100 тис. осіб. Її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина – система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців – рекрутів. Загальна чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5–7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. – довічно, з 1793 – 25 років, з 1834 – 20 і з другої половини ХІХ ст. – 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вироку. Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян – поміщик.

Кріпосницький гнітЦарат усіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських поміщиків, яким були роздані в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків. Царський уряд ще наприкінці XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь України. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Українські селяни поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були поміщицькі та державні селяни. Численну категорію становили козаки і селяни, перетворені у військових поселенців. Наприкінці 50-х років XІХ ст. у володінні поміщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків – близько 40% населення України, яка входила до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99% загальної кількості поміщицьких селян, становила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значний попит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської і Харківської губерній туди щороку вирушали на заробіткидесятки тисяч селян. Частина їх одержувала за згодою поміщиків паспорти, а багато йшли самовільно. Інколи поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництвов цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особливо на півдні України, намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосовувала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кінця 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис., а на Лівобережжі – 10,7 тис. десятин. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській – льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося в новоросійських губерніях – Херсонській, Катеринославській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії – Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найширше тонкорунне вівчарство розвивалося в Новоросії та Криму. Українці забезпечували вовною місцеві та російські фабрики, вона великими транспортами надходила на Захід.

Промисловий розвитокОдин із найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування індустріального суспільства у першій половині XIX ст. – дальший розвиток промисловості. Наставпочатковий етап промислового перевороту. Засновували машинобудівні заводи, що постачали промисловості й сільському господарству машини, робочі механізми, вдосконалені знаряддя, а також парові двигуни. В 1825 р. налічувалося близько 6 550 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. – вже близько 22 330, або їх число зросло більш як у 3,5 разу. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-кріпосницьких підприємств. Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках XIX ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх уже налічувалося майже 200. Разом зі зростанням кількості цукрових заводів відбувалося їх технічне удосконалення. Всі вони були розташовані в Лівобережній та Правобережній Україні. Провідне місце в цукровій промисловості належало Київській губернії.

У 1860 р. в Україні налічувалося близько 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Дев’ять з них розташовувалися в посаді Клинці на Чернігівщині.

У дореволюційний період в Україні існувала металургійна і кам’яновугільна промисловість. Проте перша з них, базуючись на болотній руді Полісся, занепадала. На початку XIX ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначною. Вони давали лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав уже промислового характеру і становив 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця XVIII ст. до 1861 р. кількість промислових робітників (без робітників ґуралень) в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях та майже 70 тис. – на водному транспорті. Неухильно збільшувалася кількість вільнонайманих робітників, частка яких у 1861 р. становила 54%.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив дальше поглиблення суспільного поділу праці, господарську спеціалізацію окремих районів Росії, в т. ч. й України. А це, в свою чергу, сприяло дальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1 786 великих і середніх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлі відігравали купці, чисельність яких протягом 1816–1859 рр. збільшилася з 18,2 до 104 тис. Зросли суми зосереджених у їхніх руках капіталів. Купецтво України за національним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти, серед них – брати Яхненки, зять одного з них – Симиренко. У середині XIX ст. купці-капіталісти володіли вже понад 90% заводів. Але все ж економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше. Причиною цього була колоніальна політика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловості й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

Соціальна боротьбаУ процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосницька боротьба. Поширеними формамиселянського протестубули скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797–1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.

Протягом майже 15 років – з 1811 по 1826 – відмовлялися виконувати феодально-кріпосницькі повинності й не корилися навіть військовій силі жителі с. ПідвисокеУманського повіту. В 1819 р. сталося заворушення серед військових поселенцівЧугуєва, що на Харківщині. Повсталі відмовилися виконувати непосильні казенні роботи, їх підтримали сусідні села. На початку квітня 1826 р. спалахнуло селянське заворушення наУманщині. Його очолив рядовий Дніпровського піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, якому нібито наказано арештувати всіх поміщиків Київської губернії і відправити їх до Петербурга. Рух охопив ряд сіл Уманського повіту. Селяни проголосили себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

Особливо гострого характеру набув селянський антипоміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, в якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гнобителів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Кармелюк здобув любов народу. Його ім’я ще за життя стало леґендарним. Воно викликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями-селянами, до яких приєднувалися солдати-втікачі, У.Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював там майно і худобу і роздавав бідноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на Батьківщину, продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям.

Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Правобережній Україніу зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847–1848 рр., що в цілому було заходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину і зменшувати селянські наділи. Відповіддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи селян, які лише у Київській губернії охопили не менш як 100 сіл. У Волинській губернії в 1848–1849 рр. селянські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. у Подільській і Волинській губерніях, 189 придушили поліція й військові.

Кримська війна 1853–1856 рр., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас усієї імперії й, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів того часу був виступ кріпаків 1855 р., що охопив 16 губерній, як російських, так і українських. Приводом до руху стало те, що царський уряд опублікував маніфест від 25 січня 1855 р. про створення ополчення. У зв’язку з цим документом серед поміщицьких селян України поширилися чутки, що нібито запис в ополчення (в «козаки») звільнить їх від кріпосної залежності й зробить власниками поміщицької землі та майна. Селяни, складаючи списки козаків, відмовлялися виконувати панщину і розпорядження урядовців, створювали свої органи самоврядування.

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10% кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке землеволодіння. Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні–квітні охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими військами. За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники антикріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформений період був т.зв.похід у Таврію «за волею». Він почався у квітні 1856 р., тобто після закінчення Кримської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський півострів, а переселенцям-кріпакам надасть значну допомогу, встановить високу платню, а головне – вони стануть вільними. Наймасовішим цей рух був на Катеринославщині. У Таврію «за волею» йшли селяни також з інших губерній – Херсонської, Полтавської, Чернігівської. Щоб припинити міґрацію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили. За офіційними даними, в Катеринославській і Херсонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п’ять і поранено 50 чоловік.

На першу пол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього періоду – виступи робітників-кріпаків Писарівської суконної мануфактури на Харківщині в 1817 р., робітників казенного Луганського заводу в 1818 і 1820 рр., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розмахом і гостротою відзначалося т.зв.холерне повстання в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817–1835 рр. рішуче боролися проти жорстокої експлуатації та численних утисків царської адміністрації приписні селяни і робітники Луганського ливарного заводу. Всі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали неминуче падіння кріпосного права.