3. Походження слов’ян та їх розселення на території України

Сучаснi українцi є однiєю з гiлок iсторичного слов’янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінґвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковцiв схиляється до думки, що свої початки слов’янський свiт бере ще у бронзовому i ранньозалiзному вiках (II–I тис. до Н. Х.). Вперше про слов’ян-венедiв (венетiв) згадують римськi автори I–II ст. після Н. Х.Плiнiй Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов’ян дещо ширше говорять вiзантiйськi iсторики Прокопiй Кесарiйський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та iнші.Ґотський хроніст Йордан повiдомляє, що вони походять вiд одного кореня i вiдомi пiд трьома назвами: венетiв, антiв i склавинiв. Тобто на рубежi нової ери слов’яни сформувалися як самостiйна етнiчна спiльнота, що спiвiснувала в Європi з германцями, фракiйцями, сарматами, балтами, угрофiнами. Як видно з аналiзу писемних джерел, вони займали райони Вiсли, Днiстра, Прип’ятського Полiсся, сягали Верхнього Поднiпров’я. На початку нової ери завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V–ІХ ст. частина слов’ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов’янська група.

Антське об’єднанняСхiднi слов’яни, що жили на землях сучасної України, на початку І тис. об’єдналися в державну формацiю антiв (етнонім анти, на думку лінґвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні, рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об’єднання. Але з повідомлення Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

В Антському державному об’єднанні панував демократичний лад. Прокопiй Кесарiйський писав, що склавинами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зiбрання i всi справи, добрi чи лихi, вирiшуються спiльно. За часiв загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об’єднання.

Повідомляючи про побут і звичаїслов’ян, зокрема антів, у VІ ст. візантійський імператор Маврикій Стратег зазначав: «Вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. Їх дуже багато в країні, і вони досить витривалі, переносять легко і спеку, і холод, і дощ, і неприкритість тіла, і убозтво. До тих, хто приходить до них і користується гостинністю, вони ставляться ласкаво і по-приятельському, привітно зустрічають і проводжають потім від місця до місця, охороняючи тих, хто потребує цього… Тих, хто перебуває у них у полоні, вони не тримають у рабстві безстроково, подібно до інших народів, а обмежують їх рабство певним строком, після чого відпускають у їх землю, якщо вони захочуть, за деяку винагороду або ж дозволяють їм оселитися з ними, але вже як вільним людям і друзям. Цим вони здобувають їх любов».

Маючи досить сильну вiйськову органiзацiю, анти, яких найвидатніший український історик М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успiшнi вiйни зi своїми сусiдами. Воєнні походиспочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Певний час анти межували з ґотами, які проживали в причорноморських степах у ІІ–ІV cт. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В ІV ст. у володінняҐотського королівства вторглисягуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об’єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі зґотами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В середині V ст. вони також були розбиті та розпорошені серед місцевих народів.

Водночас із занепадом ґотів та гунів, під натиском варварських народів загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія – Візантія, як і Антське державне об’єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V – середини VІ ст. Особливо це виявилося у т.зв.Балканських війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов’янським протодержавним міжплемінним об’єднанням, що знаходилося на території сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій половині VІ ст. слов’янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і полонених, а восени поверталися додому. З середини VІ ст. починається слов’янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов’янізується (сучасні Болгарія і країни колишньої Югославії). Окремі слов’янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії – авари. Протягом 558–568 рр. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу – Аварський каганат. Підкоривши склавинів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з Візантією. В результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р.вони вже не згадуються давніми авторами. Праукраїнське Антське об’єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Державно-племінні утворення VІІ–VІІІ столітьПротягом VII ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березi Днiпра. У VІІІ–ІХ ст., згідно з лiтописом «Повiсть временних літ», на територiї сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни – Східну Волинь; сіверяни – Дніпровське Лівобережжя; уличi – Південне Поднiпров’я i Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – Західну Волинь; тиверцi – землі над Днiстром.

Характерним для полiтичної органiзацiї того часу було утворення племiнних союзiв, якi в мiру свого змiцнення i консолiдацiї перетворювалися на об’єднання державного типу («князівства», «землі»). Літопис оповідає, що у всіх племен утворилася своя влада, своє «князювання». Зокрема на початку VІІ ст. племена дулібів (волинян) створили на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян. Письмові джерела свідчать про наявність там близько 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в середині VІІ ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою владою.

Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнсь­ких племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Із середини І тис. вони входили до Антського об’єднання, а після його розпаду заснували наприкінці VІ–VІІ ст. нове ранньодержавне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен – Рос або Рус, стояли напівлеґендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив та сестра Либідь, які заснували Київ.

До полян, що мали вигідне геополітичне положення, зокрема на перехресті важливих торговельних шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни й древляни у VІІ ст. почали об’єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкінці VІІІ – у першій половині ІХ ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення.

Господарство та суспільні відносиниОснову господарської діяльності східнослов’янських племен становило орнеземлеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками – там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев’яне рало, а згодом з’являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Використовувалися дво- і трипілля. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.

Поряд із землеробством традиційним для праукраїнців було тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли. Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі великою мірою визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об’єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами й сільською округою. Серед промисліввиділялися мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво.

Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Праукраїнські племена мали торгово-обмінні відносини з містами-державами Північного Причорномор’я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хозарією та іншими країнами й народами. Вивозили рабів, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозили вина, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо.

Економiчною основоюсхiднослов’янського суспiльства була родова власнiсть на землю; роди входили до складу племенi. Водночас у VIII–IX ст. суспiльний розвиток у слов’ян визначався змiцненням господарської самостiйностi малих сiмей, якi перетворювалися на головний виробничий осередок.

Суспільні відносининаших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об’єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу їх обирала громада, а згодом їхня влада стає спадковою. У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства (полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля.

Вірування

Вiдносно високого рiвня розвитку досягли давні слов’яни в iдеологiчнiй сферi. Вже в перших столiттях нової ери вони мали язичницьку мiфологiю, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом – і суспільні процеси. Провiдне мiсце в язичницькому пантеонi посiдали божества, пов’язанi з аграрним культом: Даждьбог – бог Сонця, Перун – бог грому, Сварог – бог неба, Стрибог – бог вітру, Род – бог природи та землеробства, Велес – бог худоби та iн. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах – водяники і русалки, в хатах – домовики. Одних – вважали добрими, інших – злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.

Відомо про існування язичницьких культових споруд– храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називаливолхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії, зберігали знання історії свого народу. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.

Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави – Київської Русі.