1. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА. СТИЛІ МОВИ
1.1. Виникнення української мови
1.2. Сучасна ділова українська мова
1.3. Зміни в українському правописі
1.4. Стилі сучасної української мови
1.5. Загальні і граматичні особливості офіційно-ділового стилю мови
1.6. Запитання і завдання для самоперевірки
1.1. Виникнення української мови
Мова кожного народу – явище давнє, її коріння сягають у далекі часи. Вона є наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово – це зусилля людини проникнути в природу, у саму себе, увійти в чарівний і загадковий світ мови, мови до якої звертаються з молитвою К.Мотрич
Мово! Присвятая Богородице мого народу!
З чорнозему, з любистку, з мўяти, рясту, євшан-зілля, З роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народна.
Мово наша! Звонкова кринице на середохресній дорозі нашої долі.
Твої джерела бўють десь від магми, тому і вогненна така.
А вночі купаються в тобі ясні зорі, тому і ласкава така. Історія кожної мови тісно повўязана з історією народу, бо етична спільність тільки тоді стає нацією, коли має свою національну мову.
Шукаючи прадавні корені української мови треба памўятати слова Потебні, що “можна точно зареєструвати дату, годину і хвилину, коли яблуко впало з дерева, коли народилася дитина, але не можна визначити року, дня і години постання нової мови”.
Історія української мови – це не тільки мовні проблеми, лексичні відповідники в словўянських і несловўянських мовах, а і широке тло історії та долі українського народу. На мові можна простежити, як різні історичні умови, в яких опиналися українці, накладали відбиток на склад мови, але водночас варто відзначити, що впродовж віків зберігся і особливий світ власне українського бачення.
Тож розглянемо яке місце займає українська мова серед мов світу.
Українська мова належить до східнословўянської групи індоєвропейської сімўї мов.
Добра половина усього людства розмовляє на якій-небудь індоєвропейської мові. А усього у світі десь понад 100 (ста) мовних сімей, які поєднують близько 3000 мов. Наприклад:
семито-хамитська сімўя;
дравидська;
уральська;
тюркська;
монгольська;
австро азіатська;
австронезійська і т.д.
Деякі з них зовсім маленькі, а ось індоєвропейська сімўя мов дуже велика.
Звичайно, нас з вами цікавить словўянська гілка.
Розглянемо дерево індоєвропейських мов:
італійська гілка – умбрська мова
оскська мова
романська гілка – латинь каталанська мова
испанська
молдавська
румунська
португальська
французька і т. д.
індо-іранська гілка
П К персидська мова урду курдська мова хінді осетинська мова і т. д.
санскрит і т. д.
Словўянськими мовами розмовляють понад 300 млн. осіб. Безпосередній предок сучасних словўянських мов - спільнословўянська (прасловўянська) мова у період розселення словўян (I тис.н.ери) почала розпадатися на окремі діалекти, з яких пізніше сформувалися окремі словўянські мови (13 літературних мов), що належать до трьох підгруп:
східнославўянська група;
західнословўянська група;
південнословўянська група.
Українська мова – державна мова українців, нації, що мешкає на території України. Багато наших співвітчизників у різний час і з різних причин оселилися поза межами України, ця частина українців складає українську діаспору:
східна діаспора – Росія, Казахстан, Білорусь,
(близько 7млн осіб) Прибалтика, Молдова;
західна діаспора – країни Європи, Канада, США,
(близько 4млн осіб) Бразилія, Аргентина,
Австралія.
Тож тепер ми маємо уявлення про місце української мови серед інших мов світу. А зараз звернемось до питання, яке поставив у своїй монографії Григорій Півторак “Українці: звідки ми і наша мова”. Важливо памўятати, що у походженні української мови, як і будь-якої іншої, треба розрізняти її писемну історію, коли вона складалась як літературна мова, і дописемну, тобто в головах та діалектах, на базі яких пізніше утворилася літературна мова.
Так от, щодо походження української літературної мови то відомо, що її започаткував Іван Котляревский, який ввів до літератури колоритну, мелодійну народну розмовну мову. Основоположником став Тарас Шевченко, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Подальший розвиток української літературної мови повўязаний з творчістю Лесі Українки, Івана Франка.
Зовсім по-іншому складалася історія діалектичного мовлення.
З розпадом праіндоєвропейської спільності виділилася прасловўянська мовна єдність, яка розпалася приблизно у VIст. н. ери і десь у VII ст. Можна говорити про словўянські мовні групи:
західнословўянська група;
південнословўянська група;
східнословўянська група.
У IX-XIII ст. східні словўяни мали могутню давньоруську державу – Київську Русь, що зумовила формування спільної мови східних словўян, яка дістала назву давньоруської мови.
Але через незгоди між київськими князями та руйнівні нападки завойовників держава розпалась і утворилися три народності: українська, російська, білоруська. А на ґрунті давньоруської мови після занепаду Київської Русі утворилися три споріднені мови: російська, українська, білоруська.
До території, де склалася українська народність, належали Київщина, Полтавщина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття. Більшість з них у середині XIV ст. були поділені між Литвою і Польщею, а з другої половини 16 ст. і Литва перейшла під владу Польщі
Після приєднання України до Росії (1654р.) Правобережна Україна, Західна Україна, Південна Україна залишилися під владою Польщі, а Східна Україна перейшла до Росії.
Тому формування мови української народності відбувалося у надзвичайно складних умовах. Тому у мовознавців різний погляд на проблему походження і формування української мови.
Плющ М.Я., Козачук Г.О. вважають, що формування української нації та української національної мови припадає на період 17-18 ст. , коли на зміну феодальному ладу прийшов капіталістичний, а завершується у другій половині 19 ст.
Григорій Півторак заперечує традиційне твердження про Київську Русь як спільноту для східноукраїнських народностей, а звідси і давньоруську мову, на базі якої виникли три мови. Він вважає, що рубіж XI – XII ст. можна умовна визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.
Згідно з теорією Г. Шевельова, у розвитку української мови виділяються чотити періоди:
1. Протоукраїнська мова (VII – XI ст.)
2. Староукраїнська мова (XI – XIV ст.)
3. Середньоукраїнська мова (кін. XIV – поч. XVIII ст.)
4. Нова українська мова.
Ці гіпотези значною мірою розширюють і оновлюють погляд на історію української мови.
Народ народжується і розвивається разом із народженням і еволюцією своєї мови, тому проблема походження української мови – проблема не тільки лінгвістична, бо викликає зацікавленість баченням її місця серед інших мов світу, та свого буття.
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих – рідна мова.
Вишневих ніжність пелюстків,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
( М. Рильський)
Ось чим зўявляється для українців мова.
1.2. Сучасна українська літературна мова
|
Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти. |
Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.
Функціональне визнання літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Згідно з Конституцією та Законом про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 1 січня 1990 р., українська офіційно визнана державною мовою, тому вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у всіх сферах життя, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.
Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає в ній загальнонаціональне, що відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення та соціальних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного діалекту, увібравши в себе окремі риси північних и південно-західних діалектів. У становленні літературних норм мови важливу роль відіграла художня література. Засновником нової української літературної мови став І.П. Котляревський, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну мову
|
Засновником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка, який з великою майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Заслуга Т.Г.Шевченка полягає в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті |
лексико-фразеологічні шари, відточив орфоепічні і граматичні норми, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.
Подальший її розвиток нерозривно пов'язаний з творчістю І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М.Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, збагачує мову художніми засобами, відточує літературні норми.
Основною ознакою літературної мови є те, що вона з'являється унормованою формою загальнонародної мови.
Норма – це прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення.
Літературні норми вимови звуків і звукосполучень (орфоепічні), слововживання (лексичні), запису звуків на письмі (графічні), написання слів та їх частин (орфографічні), вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень (граматичні), постановки розділових знаків (пунктуаційні), відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування (стилістичні) характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. За ступенем стійкості літературні норми на різних рівнях мовної структури неоднакові. Найстабільнішими є граматичні норми, оскільки відношення системи і норми в граматиці спираються на установлені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написання з урахуванням на нові підходи. Наприклад, змінам, що відбулися в українському правописі після 1990 р., підлягають написання слів іншомовного походження з метою наближення їх до української вимови, відновлюється вживання літери "ґ", та ін.
зміни літературної норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками (явищами аналогії, взаємодією з діалектними формами) або позамовними (як данина часу, відновлення забутої норми).
Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі діяльності людей.
Дотримування літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов'язком кожної людини.
Територіальні діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації.
У сучасній українській мови виділяють три основні групи діалектів:
північну;
південно-східну;
південно-західну.
Кожна з них має свої фонетичні, морфологічні та лексичні особливості.