Запитання і завдання для самоконтролю

1. Визначте суть поняття «перебудова».

2. Розкрийте наслідки Чорнобильської трагедії.

3. Якими були особливості соціально-економічного становища України в другій половині 1980-х – на початку 1990-х років.

4. Охарактеризуйте розгортання національного руху в Україні в умовах «перебудови».

5. Прослідкуйте основні етапи формування багатопартійної системи в Україні.

6. У чому, на вашу думку, полягала недосконалість радянської політичної системи?

7. Дайте свою оцінку позиції голови Верховної Ради Л.Кравчука щодо ГКЧП.

8. Назвіть характерні риси становища української культури другої половини XX ст.

Лекція хvііі становлення незалежної україни

1. Перші здобутки і перші втрати: Президент Леонід Кравчук

Вражаючі результати Всеукраїнського референдуму на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України викликали позитивний резонанс у світі. Вже на другий день після голосування про визнання нової держави оголосили Канада i Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвiя i Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу 5 країн – Аргентина, Болгарiя, Болiвiя, Росiя i Хорватiя. 25 грудня про визнання української державностi заявили США. Загалом за грудень 1991 р. незалежнiсть України визнали 68 країн, а впродовж 1992 р. – ще 64 держави свiту. Україна ставала повноправним учасником світового співтовариства.

Остаточний демонтаж СРСРНаслідки всенародного референдуму в Україні корінним чином вплинули на становище агонізуючого Радянського Союзу. Вони, по суті, стали останнім цвяхом, забитим у його домовину. Американський часопис«Times» з цього приводу зазначав: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився». Разом з тим українське керівництво на чолі з новообраним Президентом Леонідом Кравчуком не могло не зважати, що на той час все ще існували загальносоюзнi структури влади, апрезидент Ґорбачов не полишав надій якимось чином втримати Україну в орбіті імперського центру. Зокрема, не виключалася можливiсть різноманітних провокацій чи навіть застосування військової сили, щоб уберегти імперію від розпаду. Тим більше, що на українській території перебувала значна частина Радянської армії, яка підпорядковувалася Москві й у своїй основі особливою лояльністю до державотворчих процесів в Україні не вирізнялась. Існувала також небезпека некерованої дезінтеґрації СРСР, що в умовах великої кількості зброї, передусім ядерної, на його території загрожувало непередбачуваними наслідками, в т. ч. й для України.

Чи не єдиною розумною альтернативою такому розвитку подій могли стати багатосторонні переговориміж керівниками республiк, які поки що входили до складу Радянського Союзу, та України про швидкий, але в той же час керований демонтаж владних i силових iмперських структур. Тому 7–8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом відбулася зустріч лідерів Білорусі (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), тобто республік, які у 1922 р. були серед співзасновників СРСР (четвертий суб’єкт – Закавказька федерація – давно припинив своє існування). Виходячи з того, що недалекоглядна політика центру призвела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного падіння життєвого рівня усіх верств суспільства, до міжнаціональних конфліктів з численними людськими жертвами та до соціальної напруженості в багатьох реґіонах Радянського Союзу, а також констатуючи, що об’єктивний процес виходу республік з його складу і утворення незалежних держав став реальним фактом, вони заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Правовою підставою для заяви проостаточний демонтаж СРСРбули декларацiї про державний суверенiтет Білорусі, Росії та України, схвалені їх вищими законодавчими органами, а що стосується останньої – ще й результати Всеукраїнського референдуму.

8 грудня 1991 р. Б.Єльцин, Л.Кравчук та С.Шушкевич від імені своїх держав підписали Угоду про створення співдружності Незалежних Держав(СНД), відкриту як для всіх суб’єктів колишнього СРСР, так і інших країн. 21 грудня до Угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, а в 1993 р. і Грузія. 25 грудня 1991 р. М.Ґорбачов склав свої повноваженняпрезидента СРСР. Нові незалежні держави стали на шлях самостійного розвитку.

Становлення національної державностіЗ самого початку проголошення своєї незалежності Україна розпочала творення основних атрибутів національної державності. Враховуючи трагічний досвід попередніх визвольних змагань, одним із пріоритетних напрямків сталоформування Збройних сил. Вже 24 серпня 1991 р. парламентською постановою «Про військові формування в Україні» всі війська, дислоковані на українській території, підпорядковувалися Верховній Раді. Згідно з «Концепцією оборони і будівництва Збройних сил України» створення останніх передбачалося шляхом переформування військових угруповань колишнього СРСР, тобто на базі Київського, Прикарпатського, Одеського військових округів та сил Чорноморського флоту. Чисельність Збройних сил України мала становити 0,8–0,9% від загальної кількості населення України (420–440 тис.осіб). У січні 1992 р. розпочалося складання військової присяги на вірність Україні. Першим присягнув міністр оборони України генерал К.Морозов.

20 вересня 1991 р. було ліквідовано КДБ, а на його основі постала Служба безпеки України, яку очолив генерал Є.Марчук. Вона могла користуватися лише конституційними методами діяльності, була підпорядкована Президенту і підконтрольна Верховній Раді.

Значну роль у становленні національної державності мав закон «Про громадянство України», який з’явився 8 жовтня 1991 р. і встановлював єдине громадянство. Воно визначалося як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. Громадянами України стали всі особи, які на момент набуття чинності закону проживали на її території, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів і релігійних переконань, роду і характеру занять, не були на той час громадянами інших держав і не заперечували проти отримання громадянства.

У тісному зв’язку із законом «Про громадянство України» перебувала «Декларація прав національностей України», прийнята Верховною Радою 1 листопада 1991 р. Вона ґарантує всім народам, національним групам і громадянам, котрі проживають в Україні, рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дискримінація за національною ознакою заборонена і суворо карається законом. Відповідно національне відродження в Україні відбувається без етнічних чвар, міжнаціональних конфліктів і кровопролиття. Більшість людей усіх національностей прагнуть пліч-о-пліч іти по шляху розбудови Української держави. Зокрема, вільніше стало жити в незалежній Україні єврейському населенню, яке зазнавало дискримінації і за часів царату, і в роки панування комуністичної системи. Відновлюється історична справедливість щодо кримських татар, яких за велінням Сталіна виселили в 1944 р. з Криму.

Неодмінним атрибутом кожної держави є її символіка– прапор, герб, гімн. На момент проголошення незалежності України національний синьо-жовтийпрапормайорів уже над багатьма українськими містами й селами, був встановлений у залі Верховної Ради. 4 вересня 1991 р. після тривалих дискусій з ортодоксальними комуністами його було урочисто піднято над будинком парламенту. 28 січня 1992 р. Верховна Рада своєю постановою нарешті затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. Він являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: синьої зверху та жовтої знизу. Подібне поєднання кольорів здавна використовувалося в Україні. Зокрема, з такими стягами галицькі полки брали участь уґрюнвальдській битві 1410 р., зустрічались вони й у Війську Запорізькому. Синьо-жовтий прапор офіційно використовували Головна Руська Рада під час «Весни народів», Українські січові стрільці в роки Першої світової війни, УНР та ЗУНР протягом визвольних змагань 1917–1921 рр., Карпатська Україна в часи короткого періоду державності 1939 р. Кольори українського прапора символізують собою чисте небо і лан стиглої пшениці – вічні цінності людського буття. Згідно з Указом Президента України, з 2004 р. у нашій країні щорічно 23 серпня святкують День Державного Прапора України.

15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради України ухвалила указ «Про Державний гімн України», яким затвердила мелодію національного гімну«Ще не вмерла Україна». Офіційним текстом гімну, який Верховна Рада України затвердила 6 березня 2003 р., стали слова першого куплету та приспіву однойменного вірша, написаного відомим українським поетом, етнографом, фольклористом Павлом Чубинським (1839–1884), у такій редакції:

Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Приспів:

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Вперше цей твір було опубліковано у 1863 р. Після того як він набув популярності, західноукраїнський композитор і дириґент Михайло Вербицький (1815–1870) поклав його на музику. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. твір «Ще не вмерла Україна» став найбільш вживаним. Особливого поширення він набув у роки українських визвольних змагань 1917–1921 рр., а в 1939 р. став офіційним гімном Карпатської України.

Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1992 р. малим гербомУкраїни затверджено тризуб, який стане головним елементом великого герба України. Історія використання цього символу сягає глибокої давнини. Одне з перших його зображень на українській території зафіксоване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (ІV–ІІІ тис. доН. Х.), знайденій поблизу дніпровського острова Шанця. Як символ князівської влади часів Київської Русі тризуб зустрічається на монетах князя Володимира Великого. З деякими відмінностями він був зображений і на монетах князів Святополка та Ярослава Мудрого. В 1918 р. після проголошення незалежності України Центральна Рада затвердила Державним гербом УНР зображення золотого тризуба на синьому тлі. Це засвідчило спадкоємність державотворчої традиції на українських землях.

Окрім згаданих нормативних актів, вагомими чинниками зміцнення української державності стали закони «Про державний кордон», «Про прикордонні війська України», «Про прокуратуру», указ Президента «Про утворення державного митного комітету України» та ін. В той же час значною перешкодою на шляху державного будівництва була відсутність нової конституції, без якої відкритими залишалися питання форми правління (президентська чи парламентська) і устрою держави (унітарна чи федеративна), розподілу повноважень між законодавчою і виконавчою владою тощо.

Наростання кризових явищНайважливіше завдання української влади після проголошення державної незалежності України полягало у тому, щоб забезпечити нормальні умови життя, підняти рівень добробуту людей. Для цього необхідно було здійснити перехід від командної до ринкової економіки, що дало б змогу вивільнити творчу енерґію народу та якісніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

В березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила «Основи національної економічної політики». В документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалося конверсії оборонної промисловості, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на задоволення потреб аґропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв закон «Про приватизацію майна державних підприємств». Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення в аграрному секторі. Зокрема, створювалися фермерські господарства, чому сприяв закон «Про селянське (фермерське) господарство». В січні 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про форми власності на землю», яким проголошувалася рівноправність усіх форм власності на землю. Приймалися інші закони і постанови. В Міжнародний валютний фонд була спрямована розширена програма ринкових перетворень, яка була ним схвалена. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно повільно. Україна, тривалий час перебуваючи в колонiальному становищi, втратила колишнi демократичнi iнститути i традицiї самоврядування, а тому змушена була в процесi державотворення спиратися на реалiї, успадкованi вiд iмперсько-тоталiтарних структур, як в політицi, так i в економіцi. Ознаками останнiх були: тотальне одержавлення економіки; панування монополізму, командних форм і методів управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; структурна та територіальна диспропорційність республіканської економіки, її побудова на принципі незавершеності; значна мілітаризація економіки (у радянський час Україна, займаючи менше 3% території СРСР, була причетна до виробництва 38% його озброєнь та військового спорядження); катастрофічна екологічна ситуація; психологічний клімат колективної пасивності та ін., що суттєво послабило стартові можливості України на шляху самостійного розвитку. До того ж держапарат, чиновництво України значною мiрою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле, нiж рухати реформи вперед.

Значною перешкодою на шляху переходу вiд тоталiтаризму до демократії була вiдсутність цiлiсної концепцiї суспільної трансформації, а тому багато прийнятих в Українi законiв виявилися вiдiрваними вiд життя i належним чином не спрацювали. У пострадянському просторi, за словами С.Кульчицького, створилася унiкальна соцiально-економiчна ситуацiя, до якої не пiдходив весь нагромаджений людством досвiд реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб i помилок, пристосовуючи законодавство не стiльки до тривалої перспективи, скiльки до пекучих проблем сьогодення. Поряд з тим у колишнiх союзних республiках чiтко проявилася цiлком зрозумiла закономiрнiсть: радикалiзм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуацiя в Українi, зокрема, була кращою, нiж в Росiї, особливо щодо продовольчого постачання населення. Вiдповiдно серед української полiтичної верхівки переважали настрої на користь якомога повiльнiшого просування в реформах.

Небезпека такого пiдходу виявилася вже у січні 1992 р., коли Росія розпочала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 р. зросла в 100 разів, а нафти – в 300 разів. Враховуючи величезну залежність української економікивід російських енерґоносіїв, це привело до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, розкручування маховика інфляції. Кризу в промисловому виробництві поглибив розрив економічних зв’язків з колишніми союзними республіками. Адже промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту. Основна частина її товарної продукції являла собою напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Але ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських лідерів, українські не виявляли бажання проводити радикальну економічну реформу. Заявляючи про прихильність до ринкових реґуляторів, вони зберігали попередню вертикальну систему управління господарством, систему держзамовлення, централізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор.

Після вимушеного, вслід за Росією, відпуску цін у січні 1992 р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В.Фокіна на посаді прем’єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім роком національний дохід за 1992 р. склав 85%, промислова продукція – 91%, продукція сільського господарства – 89%. Найбільший спад відбувся в транспортному сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари широкого вжитку, які в 1992 р. піднялися більше як в 30 разів.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада України затвердила нового прем’єр-міністра Л.Кучму, колишнього директора найбільшого воєнного заводу «Південмаш». В листопаді новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта – карбованець, що давало можливість оздоровити фінансову систему і на основі її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак у своїй політиці Л.Кучма акцентував увагу на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою, а не на впровадженні ринкових елементів. На початку 1993 р. прем’єр одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану економічних реформ.Зокрема, йогоуряд отримав право видавати декрети, які мали силу законів, та право зупиняти дію чинних законів. Проте до якихось позитивних змін в економіці це так і не привело. В перші місяці намітилось деяке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досягнуте дорогою ціною – посиленням кредитної емісії, безперестанною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені досягла рівня 70% в місяць. Намагання уряду Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Верховна Рада вдовольнила прохання Л.Кучми, який так і не зумів знайти спільної мови з Президентом Кравчуком, і звільнила його від обов’язків прем’єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов’язки прем’єр-міністра виконувавЮ.Звягільський.

Політика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні реґуляцій і податків. Вона, за словами Я.Грицака, зробила майже неможливою нормальну економічну активність – українські громадяни, які, скажімо, заробляли місячно еквівалент до 100 дол.США, повинні були віддавати державі у вигляді податку 90% цієї суми. Така ситуація вела або до гіпертрофованого зростання «тіньової економіки», або дальшого обмеження виробничої та комерційної діяльності. Зосередивши у своїх руках велику владу, Л.Кравчук виявив мало політичної волі для реформування країни. Його нерішучість у впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інтереси старої номенклатури, яка прихильно поставилася до української незалежності. Щоправда, така позиція новонавернених «незалежників», як правило, пояснювалась не якимись високопатріотичними мотивами, а прагматичним розрахунком: позбавившись московської опіки, вони стали господарями ситуації в Україні. Зокрема зберігаючи за собою керівні пости, ця т.зв.«еліта» могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів (у 1993 р. рівень інфляції в Україні становив 10 256% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі).

В 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП порівняно з попереднім роком упав на 23%, виробництво промислової продукції – на 27,8%, сільськогосподарської – на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992–1994 рр. знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. В жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5% ВВП. Ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази. Рівень заробітної плати населення був одним із найнижчих у світі (станом на 1993 рік середня заробітна плата в Україні становила близько 8 дол. США на місяць).

Подібна політика викликала значне невдоволеннясеред українського населення, яке нерідко ототожнювало погіршення свого матеріального становища із набуттям Україною державної самостійності. Передусім це відчувалося на зрусифікованих Сході, Півдні та в Криму, де почали проявлятися реґіоналістські й сепаратистські тенденції, підтримувані Москвою. Особливо загрозливе становище склалося в Криму, де частина шовіністично налаштованого російського населення на чолі з тодішнім президентом автономної республіки Ю.Мєшковим виступала за відокремлення від України. Ситуацію вдалося вирішити лише навесні 1995 р., коли Верховна Рада України анулювала чинність конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президентства в Криму.

Загострилося протистоянняміж законодавчою та виконавчою гілками центральної влади, яке на тлі всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження. Їх консервативна політика дискредитувала в очах збіднілого народу ідею української державності й ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямована, були приречені на невдачу.

У березні й квітні 1994 р. відбулися парламентські вибори. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у Верховній Раді. Найбільшого успіху домоглися ліві партії (комуністична, яка, користуючись демократичними законами, відновила свою діяльність після заборони, соціалістична та селянська), які, контролюючи понад третину мандатів, зуміли провести на посаду голови Верховної Ради свого представника – лідера СПУ О.Мороза. Члени цих партій очолили також значну кількість парламентських комітетів і постійних комісій.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили достроковіпрезидентські вибори, що проходили в червні–липні 1994 р. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий, В.Бабич, І.Плющ, П.Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л.Кучмі, який здобув 52% голосів виборців. Поразка Л.Кравчука стала результатом протестного голосування проти новонародженої за його потурання корупції, проти зростання злочинності, засилля партноменклатури в органах управління, безсилля влади, врешті-решт, проти недолугої політики, спрямованої на «зміни без змін».У той же час президентські вибори 1994 р. стали для України історичним прецедентом, у результаті якого влада в державі перейшла від однієї особи до іншої не в результаті змови, перевороту чи заколоту, а леґітимним шляхом загальнонародних виборів на цивілізованих демократичних засадах.