2. Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму (друга половина 1960-х – середина 1980-х років)

Післяхрущовський період (1964–1984) у житті народів СРСР, в т. ч. й України, увійшов в історію як період «застою» («розвинутого соціалізму» – за партійною фразеологією), що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмiрною iдеологiзацiєю суспiльної свiдомостi, посиленням тоталiтарних тенденцiй в адмiнiстративно-державному управлiннi, боротьбою з iнакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Поглиблення економічної кризиЗахопивши владу, нове партійно-державне керівництво, очолюване Л.Брежнєвим, прагнуло задекларувати свою нібито реформаторську сутність, а тому розпочало діяльність з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного голови РадиМіністрів СРСР О.Косигіна.«Косигінська реформа», суть якої полягала у введенні проґресивних елементів ринкових відносин (госпрозрахунку) в планову економіку СРСР, повинна була забезпечити подолання таких неґативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити планові показники та спростити звітність для підприємств, які переводилися на госпрозрахунок (тобто самофінансування),створити на підприємствах фонди матеріального стимулювання; фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквідувати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління; підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; перерозподілити долю національного прибутку на користь аграрного сектору тощо.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. До 1970 р. обсяг промислового виробництва, за офіційними даними, виріс на 50%. Було побудовано майже 1900 великих підприємств. Сільськогосподарське виробництво виросло на 21%.Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися: ініціатива підприємств не стикувалася з централізованим плануванням, слабко діяло матеріальне стимулювання, посилювалася ідеологічна протидія компартійного апарату, нарешті, в Західному Сибіру знайшли великі поклади нафти, що ще більше знизило інтерес до реформ. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких змін. Настав період поступової економічної деґрадації.

До середини 1970-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50–60-х років динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Особливо неґативно це вплинуло на Україну, яка потребувала інтенсифікації суспільного виробництва, оскільки її природні й трудові ресурси були обмеженими. По суті, українська економіка, перетворившись на інтеґральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», стала заложницею економічної стратегії центру. Зокрема, в Україні розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, що узалежнювало республіку від інших реґіонів СРСР. Її традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки – видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів – швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їх продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів українськоїпромисловостібув значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою. Крім того, за темпами зростання основних виробничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому, 15 місці у Радянському Союзі. Та всі ці негаразди української економіки мало турбували Москву, яка пов’язувала свої економічні перспективи із освоєнням Сибіру та Далекого Сходу. До реалізації даної програми було залучено й Україну, яка мусила постачати власні людські й матеріальні ресурси, отримуючи натомість дешеві енерґоносії.

Неґативно позначилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т.зв.валові показникивиробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості (у 1986 р. у загальному обсязі промислової продукції вищої категорії якості досягли лише 15,9% виробів). Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано близько 40% атомних енерґоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали не на Україну, а виробляли енерґію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-енергетичний і військово-промисловий комплекси. В середині 70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового виробництва становила понад 60%. Там були зосереджені кращі наукові сили, величезні кошти, передові технології. Навійськову промисловістьпрацювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в структурі економікизумовлювали її деформований, нераціональний характер. Так, частка галузей української економіки, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50–60% і більше.

Упродовж70-х років в Україні, скутій ланцюгами командно-адміністративної системи, відбувалосяуповільнення економічного розвитку, який перетворився на якісний занепад на початку 80-х років. Замість впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів (яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли тощо, розвиток промисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучення до виробництва нових природних ресурсів (наслідком чого повинна була стати сировинна й екологічна криза). Це давало короткочасний ефект; але кінцеві результати були низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відповідала сучасним вимогам. Поглибилися й диспропорції між галузями господарства. Не вистачало товарів широкого вжитку. Промислові плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця 60-х до кінця 80-х років у СРСР неухильно знижувалися такі показники, як приріст об’єму виробництва промисловості – з 50 до 14%; продуктивність суспільної праці – з 32 до 13%; національний дохід впав у свому прирості з 45 до 16%. На початку перебудови радянські економісти підрахували, що реальний приріст ВВПуСРСР за період 1980–1985 рр. дорівнював нулю! На виробництво одиниці національного доходу в Радянському Союзі витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розвинених країнах. Складається враження, що радянська промисловість зводилася до схеми: «Робимо більше машин, щоб добути більше вугілля, щоб виплавити більше металу і зробити більше машин...» (За даними доктора економічних наук М.Лемешева, 60–80% товарів, які вироблялися у 1980-х роках, нікому не були потрібні).

Аналоґічною була ситуація в аграрному секторі, де, незважаючи на запровадження масштабних програм механізації, хімізації та меліорації сільського господарства, значне фінансування (протягом 70-х років у галузь було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку), результати були мізерними. Нерідко добрі справи тут вироджувалися у свою протилежність. Так, механізація фактично була зведена до постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки, хімізація значною мірою спричинила забруднення земель і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація приводила до розорення родючих земель і порушення екологічного балансу. Сумну картину доповнювали вкрай низька ефективність використання людських ресурсів у сільському господарстві (свідченнями цього були сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв) та відстала система переробки і зберігання сільськогосподарської продукції, в результаті чого щорічні втрати врожаїв з окремих видів сягали понад 30%.

Наслідком такого господарювання стало систематичне невиконання планіву аграрному секторі. Постійно спадали середньорічні темпи зростання виробництва (якщо у 1960–1970 рр. вони становили 4,5%, то у 1981–1985 – 3,9%) та приросту сільськогосподарської продукції (з 1,5% у другій половині 70-х років до 0,5% в першій половині 80-х). Країна, яка мала найкращі в світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах виробництво зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг на душу населення в 1966 р. до 694 кг у 1985 р. Складалась абсурдна ситуація, яка нагадувала ін’єкцію в протез: капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася. Основною причиною такого становища була колгоспно-радгоспна система, яка призвела до відчуження виробників від результатів їхньої праці.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблювати неґативні наслідки економічної політики форсованим постачанням на світовий ринок енерґоносіїв – нафти і газу, які забезпечували надходження «нафтодоларів». З 1960 по 1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2% до 54,4%. Враховуюче значне зростання цін на нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту енерґоносіїв величезні кошти – за різними даним, за період з 70-х до середини 80-х років вони склали від 135 до 200 млрд дол. США. Однак «нафтодолари» використовувалися неефективно: вкладалися у будівництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупівлю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцитних споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація індустріально розвинутих країн на енерґозберігаючі технології на початку 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався й добробут народу. Якщо наприкінці 60-х – на початку 70-х років спостерігалося певне зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей процес уповільнився, навіть незважаючи на постійний ріст середньої заробітної плати, який в 1970–1979 рр. становив 30%. Адже підвищення номінальної заробітної платні зовсім не означало зростання реальної, оскільки не було підкріплене збільшенням маси пропонованих товарів і послуг. Яскравим свідченням цього стало величезне нагромадження заощаджень громадян на рахунках в ощадних касах, які наприкінці 70-х років становили 32 млрд крб. Відсутність можливості реалізації доходів через хронічні дефіцити на споживацькому ринку вела до зростання інфляції, зловживань у торгівлі, спекуляції, розвитку «тіньової економіки» (з 60-х до кінця 80-х років «тіньовий» сектор економіки СРСР зріс у 30 разів і становив більш як 20% від національного доходу), формування мафіозних угруповань.

До речі, коли, за словами відомого російського вченого Ф.Бурлацького, хтось сказав Л.Брежнєву про те, як важко живеться людям низькооплачуваних професій, він відповів: «Ви не знаєте життя. Ніхто не живе на зарплату. Пам’ятаю, в молодості, в період навчання в технікумі, ми підробляли розвантаженням вагонів. І як робили? А три мішки чи ящики туди – один собі. Так всі й живуть в країні». Коментарі, як кажуть, зайві.

Отже, криза, що охопила економіку України, була результатом т.зв.«соціалістичних методів господарювання». Економічна система, заснована на суцільному одержавленні засобів виробництва, надцентралізації, силі наказу та інструкції зверху, не могла забезпечити заінтересованості людей у наслідках своєї праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, перетворила трудівника на пасивного споживача у багатьох випадках безплатних благ і послуг. ЩоднявСРСР фіксували понад 4 млн прогулів, спричинених, як правило, тим, що люди проводили час у чергах за продуктами і дефіцитними товарами або ж на дачах і присадибних ділянках. Як наслідок, наприкінці 70-х – на початку 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви. Про це, серед іншого, свідчила активізація робітничого руху. Лише за один 1981 рік в одному тільки Києві відбулося 6 страйків, а в розташованій поруч Прип’яті дійшло до заворушень наґрунті нестачі продуктів харчування. Промовистим у цьому зв’язку є той факт, що у близькому для Брежнєва Дніпропетровську на будинку обкому партії 29 лютого 1981 р. з’явився транспарант із написом: «Солідаризуємося зі всіма, хто проти вас».

Зміна політичногокурсуЯкщо в економіці партійна верхівка на чолі з Леонідом Брежнєвим на початку принаймні декларувала деяку лібералізацію, то в суспільно-політичному житті її прихід зразу ж позначивсяпосиленням репресійпроти шістдесятницького руху. Їх масштаб в Українi знову виявився значно бiльшим, нiж будь-де в СРСР. Уже у серпнi–вересні 1965 р. у ряді українських мiст органи держбезпеки заарештували кілька десятків шістдесятникiв, яких звинуватили в антирадянській діяльності. Навеснi 1966 р. Львовом, Києвом, Луцьком, Тернополем, Житомиром, Iвано-Франкiвськом пройшла хвиля судових процесiв, у результаті якої 20осіббули засудженi на рiзнi терміни покарання. У мордовських таборах опинилася ціла низка представників української інтеліґенції: науковцi М. i Б. Горинi, М.Осадчий, iнститутськi викладачi В.Мороз та Д.Iващенко, художник П.Заливаха, iнженери О.Мартиненко, I.Русин та iн. Цей «табірний лікнеп» мав продемонструвати, що чекає тих, хто наважиться висловлювати незгоду з режимом, протестувати проти припинення процесу десталінізації.

Звичайно, розпочата комуністами хвиля репресій не могла обійтися без «ідеологічної приправи». ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа» з вимогою посилити «виховну роботу» з інтеліґенцією. Як наслідок, на місцях відбувалися партійні збори, де «неблагонадійних» всіляко паплюжили, а згодом виключали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, виганяли з вузів, переслідували членів їхніх родин. Водночас у пресі різко збільшилася кількість статей, спрямованих проти «українського буржуазного націоналізму». Внаслідок низки «закритих» постанов ЦК КПУ активізувалася цензура, набирала розмаху ідеологічна чистка гуманітарних закладів, редакцій засобів масової інформації.

У 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехо-Словаччину, щоб придушити там процес демократизації. Ця подія переконливо продемонструвала, що радянське керівництво, за висловом Г.Касьянова, остаточно перейшло на рейки неосталінізму(Л.Брежнєв навіть підготував план повної реабілітації Сталіна, який мав проголосити у грудні 1969 р. під час святкування 90-ї річниці з дня народження комуністичного тирана, але змушений був відмовитися від цього плану через гострі протести компартій Польщі та Угорщини). По суті, вiдбувся «блiдий ренесанс» минулих рокiв. Репресії не набули таких потворних форм, як при Сталіні, і головним чином зводилися до тюремно-адміністративних методів переслідування. Тотальний пресинг стосувався в основному iдеологiї, культури, масової свiдомостi. Вже у березні 1969 р. з’явилась постанова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов’язувала їх передусім протидіяти будь-яким «націоналістичним проявам». Почалося справжнє «полювання на відьом». Ідеологічно заклопотані керівники, побоюючись втратити роботу чи прагнучи добитися кар’єрного сходження вверх, невтомно вишукували «націоналізм», всіляко цькували тих, хто намагався зберегти в цих умовах свої творчі та суспільно-політичні переконання. Так, об’єктом їх пильної уваги були літературний критик І.Дзюба, скульптор І.Гончар, який утримував вдома унікальну колекцію творів українського мистецтва, самодіяльний народний хор під керівництвом Л.Ященка та багато інших «підозрілих суб’єктів».

Що ж стосується партійного керівництва України, то воно, як правило, ревно виконувало настанови московського центру, про що, серед іншого, свідчать згадані постанови. Хоча, слід віддати належне Петру Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ (1963–1972), котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, виступав проти комплексу «старшого і молодшого брата», вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифікації.Зокрема, в 1968 р. він домігся усунення секретаря ЦК КПУ А.Скаби, який сприяв русифікації, і призначення ліберальнішого Ф.Овчаренка. Подібна поведінка, звичайно, не могла імпонувати московському керівництву, яке розпочало підготовку усунення Шелеста від влади.

У середині1970р. новим керівником республіканського КДБ призначили В.Федорчука, ставленика Москви і прибічника «жорсткого курсу» щодо інакомислячих, який замінив близького до Шелеста В.Нікітченка (за словами колишнього співробітника апарату ЦК КПУ В.Гамана, В.Федорчук повчав підлеглих: «Для нас інтересів України нема. Ми інтернаціоналісти і працюємо на Москву»). У травні 1972р. прийшла черга й самого П.Шелеста, якого усунули з посади за звинуваченням у «м’якотілості» до українського буржуазного націоналізму та потуранні економічному «місництву» і перевели до Москви. Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша радянська», яка вийшла ще в 1970р., за «ідеалізацію минулого» та «недостатній інтернаціоналізм»; її вилучили з бібліотек і заборонили.

Посилення реакціїНовим першим секретарем ЦК КПУ ставВолодимир Щербицький, який до цього займав посаду голови РадиМіністрів УРСР та був у давніх приязних стосунках з Л.Брежнєвим, оскільки обидва являлися членами т.зв.дніпропетровського клану. Цей факт і вирішив подальшу його кар’єру. Протягом всього свого правління він проводив політику цілковитого підпорядкування Москві, навіть якщо це йшло на шкоду інтересам України, та нещадної боротьби проти української національної самобутності. Плазуючи перед Москвою та слухняно виконуючи її вказівки, цей, за влучним висловом О.Субтельного, «викінчений тип малороса» зумів рекордно довго протриматися на своїй посаді – понад 17 років.

Зміна республіканського керівника «дивним чином» збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», відомої як «великий погром». Ще в січні 1972 р. у ряді українських міст пройшла серія арештів, жертвами яких стали В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець, Є.Сверстюк та ін. – всього близько 20 осіб. Навесні до них приєдналася нова група українських патріотів. За різними підрахунками, у той час у слідчих ізоляторах перебувало від 70 до 122 осіб, головним чином представників дисидентського руху, яких звинувачували за політичними статтями. Ще більше інакомислячих було піддано адміністративним покаранням – звільнення з керівних посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори тощо. Протягом осені 1972 – весни 1973 р. майже 90 із заарештованих засудили на максимально можливі строки ув’язнення. Безглуздість ситуації полягала в тому, що «провина» цих людей зводилася до написання статей і книжок, правозахисних листів і петицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання позацензурних часописів. Нерідко у провину ставилося авторство незакінченої статті чи навіть просто розмови, які кваліфікувалися як «поширення наклепницьких вигадок, що очорнюють радянський державний і суспільний лад». Чималі тюремні строки можна було отримати за читання і поширення творів М.Грушевського, П.Куліша, М.Аркаса та інших «українських буржуазних націоналістів».

Одночасно з погромом української інтеліґенції була проведена «чистка»керівних державних і партійних кадрівреспубліки, в результаті якої усувалися близькі соратники опального Шелеста. Зокрема, на місце Ф.Овчаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології призначили сумнозвісного В.Маланчука (Мілмана), який ще замолоду, займаючи посаду секретаря з ідеології Львівського обкому партії, вишукував «буржуазних націоналістів» серед студентства Львівського університету та серед галицької інтеліґенції. Він буквально переслідував українських учених, письменників, художників, артистів, вбачаючи у них потенційну загрозу для існуючого режиму. Саме Маланчук разом з шефом КДБ Федорчуком під керівництвом Щербицького провели у 1973 р. «чистку» республіканської парторганізації, в ході якої з партії було виключено близько 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар’єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко активізувалися процеси унiфiкацiї нацiонального життя. Офiцiйно було проголошено курс на прискорення «злиття нацiй», який насправді означав русифікацію неросіян. Документами КПРС та її республiканських підрозділів у рiчницю 50-лiття створення СРСР декларувалося виникнення «нової iсторичної спiльностi людей – радянського народу». Виходячи з цього, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру (аналоґічним було становище і в інших національних республіках радянської імперії). Склалося становище, суть якого найкраще виразив чеський письменник М.Кундера: «Першим кроком у ліквідації народу є позбавлення його пам’яті. Знищіть його книжки, його культуру, його історію. А потім накажіть комусь написати нові книжки, створити нову культуру, винайти нову історію. Незабаром нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навколишній світ забуде про неї ще швидше». Для радянського режиму це завдання значно полегшувалося: йому не потрібно було писати нові книжки, створювати нову культуру, винаходити нову історію – всім цим готовий був «поділитися» щедрий російський народ. Залишалася одна проблема – позбавити неросійські народи, в т. ч. й український, їх національної пам’яті, культури, історії.

Вирішити дану проблему в Україні взялася влада на чолі з В.Щербицьким. Прагнучи до якнайшвидшої денаціоналізаціївласного народунадогоду абсурдним московським теоріям, вона організувала переслідування учених, письменників, митців, які дозволяли собі «відхід від партійної лінії» у національному питанні, «ідеалізували минуле», «смакували національну самобутність» тощо. Спроби наукового дослідження української минувшини, зображення її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояльності до держави. Підозру викликало навіть оперування такими термінами, як «український народ» чи «Київська Русь», потрібно було вживати – «народ України», а ще краще «радянський народ», «Древня Русь» тощо. Паралельно з бібліотек вилучали літературу «націоналістичної спрямованості», бібліографічні покажчики з прізвищами опальних авторів; з тематичних планів видавництв початку 1970-х років, за даними дослідників, було знято 157 назв книжок, в яких ідеологічні опричники знайшли б хоча натяк на «націоналізм». «Винні», як звичайно, каралися зі всією строгістю «соціалістичної законності».

Ще одним чинником, який був значною перешкодою на шляху злиття націй і народностей СРСР в єдину «радянську націю» під егідою російського народу, виявилася українська мова. Наступ проти неї очолив сам Щербицький, який, за словами відомого письменника та політика Ю.Щербака, дав кремлівському ідеологові М.Суслову обіцянку за одну п’ятирічку покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Треба визнати, що добився він у реалізації своєї обіцянки немало. Русифікація, яка, по суті,стала безжальною боротьбою проти української мови, велася за всіма канонами наступальної війни. Сотні придворних суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічна рать працювали на обґрунтування й пропаґанду мовної дискримінації. Особистий приклад подав Щербицький, перейшовши майже виключно на російську мову. Швидко зростала русифікація шкіл, адже для переведення їх на російськомовний статус викладання достатньо було заяви лише декількох батьків. Вчителям російської мови в Україні встановили 15-процентні надбавки до ставок. Класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи, в той час як українська мова подібних пільг не мала, навпаки, – у ставленні до неї режим послідовно виховував в українців комплекс неповноцінності, неперспективності та непрестижності. Загальну деукраїнізацію забезпечували вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах, технікумах, профтехучилищах, відсутність українських підручників та посібників тощо. Складалася парадоксальна ситуація, коли саме вживання iнтелiґенцiєю української мови могло бути розцiнене як вияв «буржуазного нацiоналiзму». Так, на судовому процесі над поетом Василем Стусом один із свідків наполягав, що той є націоналістом, бо весь час розмовляв українською мовою.

До речі, за словами доктора фізико-математичних наук, письменника М.Стріхи, протягом своєї державно-партійної роботи перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький настільки призабув українську мову, що попри цитування уривків із творів Шевченка, розмовляти нею наприкінці 1980-х уже не міг. Коли ж 1988 р. він мав виступити у Спілці письменників України, керівник ідеологічного відділу республіканського ЦК Л.Кравчук переконав його, що там годиться виступати таки українською. Довелося промову для «українського» керівника друкувати російськими літерами, спеціально розставляючи наголоси.

Наслідки русифікаціїбули жахливими. На кінець 1980-х років в Україні з 2,6 млн дітей в україномовних дитячих дошкільних закладах виховувалися лише 642 тис., або кожна 4-та дитина. В Києві українською мовою навчався тільки кожен 5-й учень. На 1988/1989 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У 1990/1991 навчальному році лише 49,3% (за іншими даними – 47,9%) українських школярів навчалися українською мовою. Із 49 столичних ПТУ українською мовою не викладалося в жодному. У вузах українською мовою читалося тільки приблизно 5% лекцій. Питома вага навчальної літератури для вузів, друкованої в УРСР мовою корінного населення, за кількістю назв скоротилася з 86,9% у 1946 р. до 8% у 1980 р. В цілому по СРСР питома вага тиражу підручників для вузів з усіх дисциплін, разом узятих, виданих мовами народів Радянського Союзу, крім російської, склала у 1987 р. лишень 5,1%, в той час як іноземними мовами даного роду літератури випущено 10,6%. За перших 2 роки влади Щербицького в Україні тираж художньої літератури російською мовою збільшився з 3,3 млн примірників до 9,9 млн. У 1988 р. книжки, видані українською мовою,становилилише 18% за назвою, а за тиражем – тільки 3%. Під час перепису населення в 1979 р. кожен 6-й українець назвав рідною мовою російську. Впала в Україні й частка самих українців: якщо у 1959 р. їх нараховувалося 76,8%, то у 1989 – 72,6%;тодіяк росіян – зросла з 16,9 до 22,0%. Загалом же зачас радянської влади, згідно з данимипрофесора В.Романцова,кількість росіян в Україні збільшилася в 4,2 разу, а число українців за той же час зросло тільки в 1,7 разу. Ці страшні цифри, на жаль, можна наводити довго. Їх руйнівні результати відчуваємо й сьогодні.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978-му – Конституція УРСР, що являлася калькою першої. Вони лицемірно декларували зростання народовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді основний закон – як союзний, так і республіканський – не мав прямої дії, тому будь-який підзаконний акт міг коригувати будь-яке конституційне положення; він був лише декорацією для беззаконня, що коїлося у державі. Вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС, «керівна і спрямовуюча роль» якої була зафіксована у сумнозвісній 6-й ст. Країною правила, за висловом Г.Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л.Брежнєвим (на 1982 р. Л.Брежнєву виповнилося 76 років, М.Суслову – 80, Д.Устинову – 74, А.Громико – 73, К.Черненку – 71, Д.Кунаєву – 70, Андропову – 68...) Вони спиралися на підтримку партноменклатури, платою за лояльність якій була свобода дій на місцях. Таке «порозуміння» привело до зловживання владою, корупції, безгосподарності. До всього цього маразму додавалася недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита аґресія у Чехо-Словаччину (1968) та Афганістан (за десять років афганської війни (1979–1989) майже 150 тис. українців узяли участь у бойових діях, 3290 – не повернулися, 62 – вважаються зниклими безвісти або полоненими. Отримали поранення понад 8 тис. українців, 4687 з яких повернулися додому інвалідами), прихована військова допомога низці диктаторських режимів, багатомільйонне субсидування «братніх комуністичних партій та рухів» тощо. Як наслідок, в суспільстві наростали настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та цинізму. Необхідність кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.