2. Посилення наступу російського царизму на автономний устрій України, його остаточна лiквiдацiя

Після перемоги над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Якщо раніше у зарубіжних джерелах та на мапах північно-східні землі здебільшого називали Московщиною або Московським царством, то тепер він урядово закріпив і поширив у вживанні назву «Росія». Було навіть видано наказ московським послам у різних країнах, щоб за кордоном Московське царство називали Російським. Після закінчення Північної війни і прийняття в 1721 р. Петром І титулу імператора за Росією було встановлено офіційну назву «Російська імперія». Тоді Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією, а згодом (1796) на цих землях створили Малоросійську губернію.

Іван СкоропадськийПо об’єднанню І.Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася на його боці, обрати нового гетьмана. Ним став 62-річний безвольний Іван Скоропадський (1708–1722). Раніше він служив у військовій канцелярії, виконував різні дипломатичні доручення, за правління Мазепи досяг посад генерального бунчужного, генерального осавула, стародубського полковника. Після обрання новий гетьман звернувся до московського царя з «Просительними статтями» – проханням про підтвердження прав і вольностей Гетьманщини. У відповідь були прислані т.зв.Решетилівські статті, які ще більше посилювали залежність України від Москви: 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності; 2) встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання козацького війська, старшинського адміністративного апарату тощо; 3) українське військо мало знаходитися під командуванням російських генералів, а гармати, забрані царськими воєводами у Батурині, залишалися за росіянами як військовий трофей. Водночас з відповіддю гетьманові цар призначив при ньому свого наглядача – міністра А.Ізмайлова, який мав право втручатися у міжнародні, майнові, управлінські справи Гетьманщини, стежив за гетьманом і старшиною. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Тут мали стояти два російські полки, які знаходилися у розпорядженні царського міністра.

На долю гетьмана Скоропадського випало важке завдання порятунку автономних прав України, які Москва намірилася звести нанівець. Адже після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. Царська політика супроти України(аналоґічно поводили себе і всі наступні самодержавні імператори Росії, з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю) передбачала такi основнi заходи.

1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи поперднiй устрiй Гетьманщини, царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн штучно пiдiгрівав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полковниками, старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: «Задля нашої безпеки на Україні треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами... Треба, щоб в усiх полках були полковники, незгоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не буде згоди, то всi справи їх будуть нам вiдкритi».

2. Фізичне виснаження України. Десятки тисяч українців спроваджувалися царським урядом на тяжкі примусовi роботи – копання каналів навколо Ладозького озера, будівництво на фінських болотах нової російської столиці Санкт-Петербурга, спорудження фортифiкацiйних укрiплень понад Каспійським морем тощо. Вони змушені були воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучалися фiзично здоровi й економiчно забезпеченi козаки та мiщани. З них додому поверталося 30–60%, iншi вмирали вiд нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така політика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу, адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей. По всій імперії, за словамисучасників,стояв «плач, стогін і скарги козацтва і всього народу».

Полковник Черняк так описував у 1722 році хід робіт на Ладозькому каналі у доповіді російському сенату: «При Ладозі у канальній роботі многеє число козаків хворих і померлих знаходиться, і що раз то більше умножаються тяжкі хвороби – найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, одначе приставні офіцери, не вважаючи на таку нужду бідних козаків, за повелінням пана бригадира Леонтієва без жадного бачення немилостиво бьють при роботі, – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть в дні недільні і празничні одправляють – без спочинку до неї приганяють. Боюся я, отже, щоб козаків не погубити як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому вернулася...»

3. Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi частiше мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися торгiвлею не тільки за кордоном, а навіть із Запоріжжям. За порушення таких указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Вводилася державна монополiя на багато товарiв. Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. Нерiдко центральною владою визначались торги, ярмарки, особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. 3 1719 р. товари з України експортували тільки через Ригу та Архангельськ – під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була скасована вiльна українська торгiвля.

Українську економiку дуже виснажували постiйне перебування в Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ (часом понад 10 тис. чол.), якi утримували здебiльшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податкiв. Так, тiльки з Лiвобережжя в царську скарбницю 1722 р. надiйшло 45,5 тис. крб., 1723 р. – 85,9 тис., а вже 1724 – 241,3 тис. крб. Тривожним симтомом було масове роздавання великих земельних маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули впровадити в Україні такі кріпацькі порядки, які вже давно існували в Росії. Значно підривала українську економіку політика московського уряду щодо збуту в Україні «лихих» мiдних грошей, щоб срiбнi й золотi залишались по можливостi в обiгу в Росiї i зосереджувалися у державнiй скарбницi.

4). Обмеження української культури. Цiлеспрямовано звужувалося вживання нацiональної мови (особливо в офiцiйних установах, великих мiстах i т.д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних, здобуття освiти було взято пiд нагляд дуже пiдозрiлої й неприязної до «iнородцiв» державної цензури. За наказом Петра І з Києва за кордон було вислано всіх студентів Могилянської академії, які були родом з українських земель Речі Посполитої, внаслідок чого з майже 1000 студентів там залишилося всього 161. Посилювалася залежність української церкви від московської патрiархiї, що викликало невдоволення i протест не тiльки серед українського духовенства, а й серед мирян. Починаючи з 1721 р., навiть Святе письмо заборонялося передруковувати з давнiх книжок, виданих в Українi. Це дозволялося робити тiльки з «московських».

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колеґії(1722–1727) – центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові й складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. На неї покладалося ряд функцій, реалізація котрих фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, яку він ще мав: 1) Малоросійська колеґія мала наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановленням і стягненням податків до царської казни, провіанту для російської армії та її розквартируванням в Україні; 2) контролювала роботу Генеральної військової канцелярії, роздачу земельних володінь офіцерам і старшинам; 3) була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини.

Підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колеґії лицемірно пояснювалося піклуванням Москви про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і помер влітку 1722 р.

Полуботок

Павло Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина при­значила наказним гетьманом Лівобережжя черні­гівського полковника Павла Полуботка (1722–1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колеґії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 р., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинитиопір російській політиціліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колеґії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делеґації з проханням розпустити Малоросійську колеґію та відновити гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колеґії, перетворивши її з контролюючої на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув’язнити у Петропавлівській фортеці. Частина з них, у т. ч. й сам Полуботок, померли від жорстоких катуваньпід час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на початку 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.

У народній пам’яті Павло Полуботок залишився зразком героя-мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві. Збереглася леґенда про те, що перед смертю П.Полуботка Петро І прийшов до нього в тюрму і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: «За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися в спільного судді, Бога нашого, скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом».

Данило АпостолПісля смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував і вів переговори з Францією й запорожцями П.Орлик), російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. Її несподіваним тимчасовим спільником став князь О.Меншиков, фактичний реґент малолітнього царя Петра ІІ, власник величезних маєтків у Гетьманщині й запеклий ворог українського автономізму. Він виступив з критикою Малоросійської колеґії, яка обклала податками його маєтності в Україні, й в 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозволивши місцевому населенню обирати гетьмана. Ним став сімдесятирічний миргородський полковник Данило Апостол (1727–1734). Він походив з козацько-старшинського роду Полтавщини, соратник І.Мазепи, за участь в опозиційному русі був ув’язнений разом з П.Полуботком.

Д.Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про відновлення державних прав України на основі «статей Богдана Хмельницького». У відповідь російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище Гетьманщини – т.зв.Рішительні Пункти. Вони значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім випадків, коли це стосувалося прикордонних проблем із Польщею і Кримським ханством. Під час війни він підпорядковувався російському фельдмаршалові, а не цареві як раніше; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) вищою судовою апеляційною інстанцією мав слугувати Генеральний суд, до складу якого поряд з трьома українцями входило стільки ж росіян; 4) усувалися обмеження в торгівлі з іноземними купцями, але мито за імпортовані товари йшло до царської скарбниці; 5) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, все-таки в цих умовах Данило Апостол шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, значно зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив до шести число російських полків в Україні. Значну увагу гетьман приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників, видавши указ про матеріальне сприяння тим, хто бажав виїхати з України. Успішними були заходи Д.Апостола щодо повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1709 р. змушені були проживати на території Кримського ханства, і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя). Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеґрації Гетьманщини у структуру Російської імперії.

«Правління Гетьманського Уряду»Після смерті Д.Апостола нова імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колеґіальний орган під назвою «Правління Гетьманського Уряду» (1734–1750). Він складався з трьох представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О.Шаховський, а після нього – князь І.Барятинський. Вони отрималитаємні інструкціїпоширювати думку про неефективність гетьманського правління, переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину, сприяти, щоб українці зближувалися з росіянами через змішані шлюби, але в жодному разі не допускати подібних зв’язків з правобережними українцями, поляками чи білорусами. Російська влада не зважала на місцеві закони, звичаї, намагалася знищити місцеве самоврядування, мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на російсько-турецьку війну 1735–1739 рр., де загинуло 34 тис. українців. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності «Таємної канцелярії» – попередниці ЧК-НКВД-КГБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців.

Кирило РозумовськийПід час царювання Єлизавети Петрівни, таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імператрицю розпустити «Правління Гетьманського Уряду» і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750–1764). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом з однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав німецьку, французьку й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став президентом імперської Академії наук.

Останньому українському гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Завідування її справами і зносини з нею на деякий час були передані з Сенату до Колеґії закордонних справ. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, по всій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему. Царський уряд не погодився з гетьманом стосовноскасування участі українських козаків у війнах Росії поза територією України,відмовивйому вправі на власний розсуд призначати полковників та мати дипломатичні зносини з урядами зарубіжних держав, взяв під контроль фінансову політику.

За правління К.Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську було введено однакову уніформу та озброєння, запроваджено систематичне військове навчання для козацької молоді. В усіх полках функціонували школи для обов’язкового навчання дітей козаків. Вживалися активні заходи, щоправда невдалі, для заснування університету в Батурині. У 1760 р. гетьманським універсалом запроваджено новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральні судді, до його складу ввійшли вибрані від старшин десять представників від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана, став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією. Полкові суди перетворювалися в гродські, де розглядалися кримінальні справи. Крім того запроваджувалися підкоморські суди (розглядали справи про землю та межування) і земські (розглядали цивільні справи старшини й шляхти на право власності). Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і маґістратів. Справи селян знаходилися в юрисдикції козацької старшини і шляхти. Загалом судова реформа відповідала інтересам старшини та шляхти.

Дещо непослідовною була соціальна політикатого часу. Зокрема, гетьман пороздавав старшині чимало сіл і навіть сотенних містечок і в той же час ініціював царський указ 1752 р. про заборону перетворювати українців на хлопів. У 1760 р. він же видав універсал про заборону залежним селянам переходити від одного пана до іншого.

Новий гетьман більшу частину часу проводив у Санкт-Петербурзі як президент Академії наук, займав значне місце при царському дворі. За його відсутності Україною управляла старшина, яка набула великого впливу,перетворившись, подібно до Польщі, у спадкову великоземельну шляхту. Її спільні зібрання у Глухові мали тенденцію трансформуватися в постійний український дворянський з’їзд.

Коли в 1762 р. у Росії після повалення свого чоловіка – Петра ІІІ до влади прийшла Катерина II, К.Розумовський повернувся в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухваленапетиція до імператриціз проханням відновити права Гетьманщини, дозволити скликання українського шляхетського сейму на польський зразок. К.Розумовський також просив встановити спадковість гетьманства для свого роду. Однак Катерина II, за порадою наглядача в українських справах Г.Теплова, відхилила прохання гетьманського уряду. Натомість 10 листопада 1764 р. вийшов «Маніфест до малоросійського народу» про звільнення К.Розумовського від гетьманства. Про вибори нового гетьмана у маніфесті не згадувалося.

Остаточна ліквідація автономного устрою УкраїниПроводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. буловідновлено Малоросійську колеґію(1764–1786) на чолі з генерал-губернатором графом П.Рум’янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що, хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом – подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ, величезнатериторіяякоїохоплювала45 сіл та 1600 хуторів. З самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах з турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768–1774 рр. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ прозруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичніпричини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне – великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних, республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечною– 100 солдатів на одного козака – і запорожцям довелося здатися без бою. Після цього, згідно наказуКатерини II,почалося руйнування Січі таарешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського, ще недавно нагородженого золотою медаллю з діамантами,заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в’язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря І.Глобу вислали до Тобольська. Майно старшиниізаможних козаків конфіскували, військову скарбницю, зброю з припасами такошовийархіввивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян в усій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. З їїзруйнуваннямупала остання твердиня українських традицій, української державності.

Лише 5тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися в підданстві Російської імперії, утворили т. зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787–1791 рр. переселили на Кубань.

Ліквідувавши ЗапорізькуСіч, російський царат приступив доскасування рештків автономних правУкраїни. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей же час втрачає своє значення Малоросійська колеґія (формально вона діяла до 1786 р.), яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій; козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальнекріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждадали ті культурні установи, що знаходилися під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кінця ХVІІІ ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорсь­кою «Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капністза дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокими, істотно не впливали на загальну ситуацію.