3. Перетворення Західної України на «п’ємонт» національного відродження (друга половина хіх ст.)

Після придушення революції 1848–1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом – від Прусії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). Єднальною ланкою для двох державних утворень стали імператор і єдині міністерства оборони, фінансів та закордонних справ Австро-Угорщини. З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської – Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичнийкомпроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального проґресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Та лише 70–80-ті стали роками становлення фабрично-заводськоїпромисловості. Хоча й тоді з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5–10 робітників. Дрібні підприємства переважали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років завершився промисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті – на початку 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з’єднало Львів з українськими землями, що входили до Росії. До початку 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарствіпочали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80% дрібних селянських господарств, на Буковині – 87%. Схожа картина була і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену в 1867 р. комасацію та сеґреґацію (комасація – це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сеґреґація – відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Селянисплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т.зв.пропінацію. Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду, цим не обмежувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різноманітні повинності.

Неодмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служила місцем для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, в т. ч. й поліційних аґентів. За підрахунками В.Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внаслідок економічної кризи 70–80-х років XIX ст. Дані офіційної статистики свідчили, що за смертністю населення Галичина займала перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припиняласяборотьба селянза право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній Галичині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. австро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбурґів була зарплата робітників Західної України. Львівський робітник отримував удвічі менше, ніж віденський. До того ж, жіночу та дитячу працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

На західноукраїнських землях поступово народжується та міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. 100 львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою. На рубежі 70–80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинґи. На них, окрім економічних, висували політичні вимоги, зокрема щодо впровадження загального виборчого права. Виникають нелеґальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське населення краю. Це викликало наприкінці XIX – на початку XX ст. масову еміґрацію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, чинників соціального і національного гніту. Серед основних причин еміґрації І.Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890–1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців еміґрували до Канади, США, Південної Америки. Великих масштабів досягла сезонна заробіткова еміґрація у Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Австрію за 1870–1913 рр. еміґрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість еміґрантів набагато перевищувала природній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського реґіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство – торгове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об’єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариства «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало понад 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У 1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

Посилення польських впливів у ГаличиніКолоніальне становище Західної України, її економічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки зумовили характер та особливості суспільно-політичного й національно-культурного руху в краї. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис і т.зв.азбучна війна, що виникла наприкінці 50-х років через проект австрійського уряду, згідно з яким українцям нав’язували латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступило проти цього проекту й захистило свою слов’янську азбуку. Нове пожвавлення громадського життя галицьких українців почалося у 1860 р. під впливом політичних подій в Австрії. 20 жовтня 1860 р. в імперії було прийнято нову конституцію, яку 26 лютого 1861 р. доповнили в досить ліберальному дусі. Галичина разом з іншими коронними краями дісталаавтономіюз власним сеймом та крайовим урядом (виділом). В основу як австрійської конституції, так і крайових автономій було покладено не національну, а станову систему. Галичина, що була конґломератом українських і польських земель, за значної переваги привілейованих, здебільшого неукраїнських станів, являла собою штучне утворення. У представницьких органах краю українське населення було репрезентоване в меншості.

Галицький сейммав складатися зі 150 послів. На перших виборах українці провели до сейму 49 своїх представників. У сеймі відразу почалася національна боротьба, яка не припинялася до початку Першої світової війни й розпаду Австро-Угорщини. На польському боці завдяки куріальній системі виборів була переважна більшість послів, тому майже всі домагання українців національно-політичного характеру діставали відмову.

Хоча формально в Галичині проголосили рівноправність поляків та українців, фактично крайова управа була в руках місцевої польської шляхти. Від початкової школи до університету панувала польська мова. Центр ваги у розв’язанні питань міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова. Галицьким українцям доводилося наполегливо боротися за рівноправність як в економічній, так і в політичній та культурній сферах.

Москвофіли

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах настільки паралізувала енерґію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або через розчарування результатами революції 1848–1849 рр. та крах сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині почали звертати свої погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася, головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтеліґенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині, за словами І.Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофільства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно-гальмуючим, національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько-руську інтеліґенцію на два ворожі, неспроможні до об’єднанння, табори».

Москвофільську течію, яка серед галицьких, буковинських та закарпатських українців спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом суспільно-політичній формі, очолювали Д.Зубрицький, Б.Дідицький, М.Малиновський, А.Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні товариства – Ставропігійський інститут, «Галицько-руська матиця», «Народній дім», «Общество им. М.Качковського», виходили газета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» та ін. Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись писати ламаною російською. Д.Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Так само москвофіли заперечували існування окремого українського народу, пропаґували ідею «єдиної, неділимої російської народності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв’язати українців Галичини з російською ідеєю викликали сильний опір нової ґенерації інтеліґенції. Група молодих письменників і громадських діячів – В.Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф.Заревич, К.Климкович, Є.Згарський, Д.Танячкевич та ін., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, наприкінці 1861 – на початку 1862 р. заснувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеаломТ.Шевченка та «Руську Трійцю», галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літературу, намагаються наблизитися до народу. Першим їх друкованим органом був журнал «Вечорниці», який виходив протягом 1862–1863 рр. Видавали також журнали «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина». На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так і галицьких та буковинських письменників.

Прагнучи об’єднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських (передусім кооперативних) та політичних організацій, що своїми розгалуженнями сягали кожного села. Селянські маси, які завдячували цій діяльності не тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям людської гідності та громадянської гордості, переймалися духом національної свідомості. Таке єднання селянства та інтеліґенції Галичини не тільки на духовному, а й на практичному терені приводило до зміцнення національного руху. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомагати народню просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і економічного змісту». Першим його головою став учитель гімназії А.Вахнянин (1868–1870).

У 70–80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житті Галичини. У містах та містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об’єднували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широкувидавничу діяльність. Виходили у світ твори українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газета «Читальня», літературно-наукові альманахи; щорічно читачі отримували «Народний календар». Їх редакторами були видатні діячі української культури О.Партицький, В.Шашкевич, Ю.Целевич, Ю.Федькович, І.Франко, В.Лукич-Левицький, П.Ого­новський, К.Паньківський, К.Левицький, Г.Хоткевич та ін. З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого органу народовців – газети «Діло» (1880), першої політичної народовської організації «Народна рада» (1885).

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товариство несло в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного дому, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері тощо – ставав важливим чинником консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтеліґенти.

«Просвіта» діялапереважно на громадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, а також деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали Ю.Федькович, брати Г. і С.Воробкевичі, Н.Кобринська, О.Маковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство ім. Т.Шевченка, яке підтримали народовці. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка(НТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, економіка. Основним друкованим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започатковано ще ряд періодичних видань – перших за нашу історію україномовних журналів у галузях історії, філології, права, демографії, математико-природничих наук.

Серед засновників товариства – письменник Олександр Кониський, філолог Омелян Огоновський, перший голова товариства Кирило Сушкевич, видатний етнограф Володимир Шухевич, славетний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його багатолітній голова – найвидатніший український історик Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок національних академій, розгорнув багатопрофільну наукову роботу його секцій та безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність.

1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган – Народну радуна чолi з Юліаном Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею нацiональної програми Головної Руської Ради з 1848 р. i послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини.

Співпраця галичан і наддніпрянцівЗ другої половини ХІХ ст. Галичиною зацікавлюються наддніпрянські українці, які надавали їй особливого значення в справі українського національного розвитку. Це пояснювалося тим, що, попри політичні обмеження внаслідок сильних польських позицій, українці Галичини жили все ж у конституційній монархії, де основні права забезпечувалися набагато ширше, ніж у самодержавній Росії. Вони вже від часу революції 1848 р. брали участь у виборах, мали парламентське представництво, політичну пресу, громадські організації тощо. У підросійській Україні політичні змагання могли виявлятися тільки нелеґальним шляхом. Тому, коли російський уряд розпочав репресії проти українського руху, його активні діячі перенесли свою діяльність до Галичини, в умови вільнішого конституційного життя, зміцнюючи цим місцевий національний рух, щоб пізніше використати його здобутки для всієї України.

Так Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал.

Серед перших визначних діячів Великої України, які налагодили тісні відносини з галицькими українцями, був Пантелеймон Куліш. І.Франко писав: «Доля судила, що власне Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до пол. 70-х років». Він перший звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу вивчати історію України, на необхідність літератури для простого народу.

70–80-ті роки в історії української самосвідомості були часом переважаючого впливуМихайла Драгоманова. «Він був для нас правдивим учителем вповні безкорисно не жалував праці.., щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута на кращі, ясніші шляхи Європейської цивілізації», – так згадував Драгоманова І.Франко. Але «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціяльної рівности і політичної волі заслонювали перед його очима ідеал національної самостійности, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою».

Майже одночасно зі смертю М.Драгоманова, в 1894 р., з Києва до Львівського університету переїхав викладати історію молодий український історикМихайло Грушевський. Йому судилося стати представником найновішої фази українства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-освітня діяльність М.Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджувала спільність історичного походження, культури та національних інтересів усього українства.

Втім, зв’язки між двома частинами України не обмежувалися лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрянщини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єдності й переводив її в практичні справи, витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної політичної думки.

У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу, український народ – як на Сході, так і на Заході – робив свій внесок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, творячи новочасне українське національне життя. Галичанам Велика Україна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Національні досягнення Західної України служили підбадьоренням і зразком для наслідування українцям під російським пануванням.

Радикальний рух70–80-ті роки ХІХ ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтеліґенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Євген Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху. У цей час під впливом М.Драгоманова у Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т.зв.«радикальну політику» в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, український народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливість в умовах України означає самостійність; і що говорити в умовах України про соціальну справедливість – це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «... ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного». Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступової його радикалізації.

Останнє десятиліття ХІХ ст. стало переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за рамки суто інтеліґентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існувалиідейні протиріччяміж «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей М.Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. В той же час другі – Вячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін. виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну – положення про поділ Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю.Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Цим самим, за словами автора,ідея політичної самостійностіУкраїни перший раз була поставлена «ясно і умотивовано». А наприкінці грудня 1895 р. на ІVз’їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості й солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.» Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, ІванФранкоз 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, – писав він, – що перша і головна основа розвою народнього – освідомлюванє і розбуджуванє мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) – ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтеґральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості».

Здобутки національного рухуМинуло небагато часу і з’явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880) до кінця століття український рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю. У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам’яті Т.Шевченка голова «Академічної громади» І.Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі самостійності української нації. Це, по суті, була перша міжпартійна платформа на самостійницькомуґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху наприкінці ХІХ ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70–80-х років були розраховані головним чином на інтеліґенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з початку 1890 р. під редакцією І.Франка та М.Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серія брошур І.Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 1890-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття, І.Франко, М.Павлик, В.Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтеліґенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

Наприкінці XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітництва, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьбавикристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським та національно-демократичну, якою керували І.Франко, Є.Левицький, В.Будзиновський, Т.Окуневський. У результаті, у 1899 р. з’явилося ще дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії(УНДП), опублікував першу відозву до народу. В ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну новочасну, культурну державу...» Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-демократична партія(УСДП). Її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка». УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мазепинцями».

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є.Чикаленка дістала назву «українського П’ємонту» (П’ємонт – історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об’єднання), внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де ґенерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель.