Вступна лекція

1. Предмет і завдання спеціального курсу.

2. Історичні передумови Болонського процесу та державна освітня політика України.

3. Практична значимість і методи вивчення спеціального курсу.

4. Характеристика навчальної літератури.

1 Питання

Геополітична спрямованість сучасного цивілізаційного процесу визначається його глобалізацією, яка має декілька суттєвих рис:

1. прогресуюче зростання значущості, високих інформаційних технологій та постіндустріальних принципів суспільного розвитку;

2. підвищення ролі інтелектуального капіталу та менеджменту, соціальних і гуманітарних чинників економічного прогресу;

3. утвердження пріоритетності базових засад сталого розвитку, який сприяє не тільки економічному зростанню, а й справедливому розподілу його результатів, розширенню можливостей людей, їхньому збагаченню.

Глобалізація відкриває перед людством величезні можливості у розширенні обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями та капіталом, взаємодії в гуманітарній сфері, духовному збагаченні особистості.

Водночас для значної частини людства глобалізація несе в собі й істотні загрози, зумовлюючи розмежування країн на «цивілізаційний центр» і «периферійну зону», поглиблюючи їх диференціацію в соціально-економічному розвитку. Необхідно враховувати і глобальну тенденцію переходу до багатополюсного (полі центричного) світового співтовариства, в якому основою взаємодії держав та їхніх економік має стати регіональна інтеграція.

Сьогодні склалися специфічні умови європейської інтеграції, пов'язані з розширенням ЄС за рахунок наших західних сусідів і трансформацією спільного кордону з ними з 1 травня 2004 р. у кордон із Євросоюзом. Співробітництво з ЄС за таких умов набуває для України особливого характеру.

Процес європейської інтеграції дедалі помітніше впливає на всі сфери життя держави, не оминув він і вищої освіти. Відтак, Україна чітко визначила орієнтири на входження в освітній та науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності у контексті європейських вимог, щораз наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Предмет курсу звучить вже у самій назві. Як видно, він має дві складові. Перша – це державний механізм, що забезпечує функціонування системи вищої освіти України. Друга – це унормовані відповідними угодами міжнародні відносини, в контексті яких здійснюється сучасне реформування нашої освітньої системи.

Завдання курсу:

1. Вивчити сутність державної освітньої політики і нормативну базу України в галузі освіти і науки.

2. Усвідомити національні особливості систем освіти країн – учасниць Болонського процесу.

3. Ознайомитися з основними принципами та закономірностями європейських освітньо-наукових інтеграційних процесів.

2 Питання

Початок – політичні діячі З’єднаного Королівства. Двухступнева система освіти стала пануючою у країнах англосаксонської традиції. Уже в 1947 р. У.Черчиль виступив з ініціативою Міжнародного комітету з боротьби за об’єднання Європи. В 1949 р. утворюється Рада Європи, а в 1955 р. проводиться перша зустріч ректорів у Кембриджі. 1959 р.(Діжон) і 1964 р. (Геттінген) – як саме мають навчати студентів-європейців в гуманітарних і соціальних науках.

1966 р. – валютне об’єднання Європи.

1969 – Асамблея ректорів – нове розуміння автономії вищої школи і її ролі у вирішенні питань науки і професійної освіти.

Етапи:

1 етап (1971 – 1982 рр.). Початок – зустріч міністрів освіти західноєвропейських країн, де було обговорено низку інтеграційних проблем щодо вищої освіти і кооперації у галузі середньої та після середньої освіти. У 1976 р. це втілилося у прийняття першої програми спільних дій, що передбачала:

а) створення умов загального доступу до ВНЗ;

б) визнання національних дипломів у інших країнах;

в) запровадження спільних навчальних програм;

г) організація курсів підготовки для іноземних студентів;

д) проведення інформаційної політики в галузі освіти;

е) створення Європейського університету.

2 етап (1983 – 1991 рр.). Початок – низка процесів у Європейському Суді на предмет того, що студенти з різних країн мають однакові права. У цей час оформлюються нові напрями реформування європейської вищої освіти:

а) скорочення освітньої частини національних бюджетів;

б) розширення кола суб’єктів, які здійснюють активний вплив на освіту, що стає відкритою системою, орієнтованою на цінності підприємництва;

в) посилення ефективності освіти, пов’язаної зі скороченням витрат на відрахування студентів;

г) перехід до практики примусового контрактування ВНЗ;

д) використання методів управління і фінансування, розрахованих на високий рівень автономії ВНЗ.

Практичним проявом цих тенденцій стає заснування у вересні 1988 р. у Болоньї форуму „Університет промисловості за активного сприяння компанії „Фіат”.

Тоді ж 18 серпня 1988 р. приймається Загальна хартія університетів (Magna Charta Universitatum), латинська мова якої символізує інтеграційну функцію університетів ще з часів Середньовіччя. У її тексті сказано, що „Ректори європейських університетів, які нижче підписалися, зібралися з нагоди дев’ятисотріччя найстарішого університету Європи, за чотири роки до остаточного скасування кордонів між країнами співдружності, маючи на увазі перспективи широкого співробітництва між усіма європейськими народами, і вважаючи, що народи і держави мають краще, ніж коли-небудь, усвідомлювати роль, яку належить відігравати університетам у світі, що змінюється, і суспільстві, яке інтернаціоналізується, висловлюють упевненість у тому, що...” майбутнє людства залежить від університетів. Тобто соціальна роль університетів висовується на перший план у процесах глобалізації.

Університет, згідно хартії, має забезпечити освіту і виховання, навчити покоління ставитися з повагою до гармонії навколишнього світу і самого життя. Серед основних принципів досягнення цього проголошувалося:

- автономія, що дозволяє університету створювати, критично осмислювати і розповсюджувати культуру шляхом викладання і дослідження;

- невіддільність навчального процесу від дослідницької діяльності, що передбачає обов’язкову гнучкість викладання як реакцію (у тому числі на випередження) на потреби, що змінюються;

- свобода досліджень, навчання і викладання, що розглядається як основоположна засада життя університету, яка вимагає від держави гарантій її дотримання;

- університет як зберігач традицій європейського гуманізму, реалі затор насущної потреби взаємного пізнання і впливу різних культур.

3 етап (1992 – 1998 рр.) Початок поклав епохальний для Європи Маастрихтський договір 1992 р. – відмова від системи рівноваги сил і превалювання ідеї національної держави. У результаті Європа перестає розглядатися як просто складова національних систем освіти, очевидною стає тенденція до посилення загальних цілей навчальних планів, серед яких:

а) орієнтація на потреби завтрашнього, а не вчорашнього дня;

б) відмова від класичного розподілу на різні дисципліни і професійні галузі;

в) подолання замкнутості і ригідності наукових і професійних спеціалізацій;

г) приділення достатньої уваги формуванню у студентів базових навичок;

д) надання можливості перерви реалізації освітніх програм і виходу на ринки праці до завершення навчання;

є) переорієнтація освітнього процесу з пропозиції на попит та зближення вищої освіти із запитами реального соціального життя і економіки.

Практичною реалізацією таких підходів стали угоди, що увійшли в історію під назвами Біла книга (1995 р.), Зелена книга (1995 р.) Лісабонська конвенція (1997 р.) і Сорбонська декларація (1998 р.).

Перша з них вказує на потреби нових знань; боротьби з відсівом студентів та надання певної категорії з них другого шансу; єдиного підходу до інвестицій в освіту.

Друга – концентрує свою увагу на правових, соціально-економічних, лінгвістичних і практичних проблемах мобільності в освіті.

У свою чергу в 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, які існують у системі вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких згодом сформулювали і принципи Болонської декларації.

Лісабонська угода декларує наявність та вагомість різноманітних освітніх систем і має на меті створення умов, за яких більша кількість людей, скориставшись усіма перевагами і здобутками національних систем освіти і науки, зможе бути мобільними на європейському ринку праці.

Через рік чотири країни — Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина — підписали Сорбонську декларацію, завдання якої спрямовані на створення відкритого європейського простору вищої освіти, який має стати більш конкурентоспроможним на світовому ринку освітніх послуг. Основна ідея цих документів — двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає право продовжувати навчання за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди.

4 етап (з 1999 р.). Так поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у сфері вищої освіти європейських країн. Й нарешті 18 – 19 червня 1999 р. у Болоньї, на зустрічі європейських міністрів освіти, було підписано спільну Декларацію, що засвідчила перехід до безпосередніх заходів у межах Болонського процесу.

Відтоді починають регулярно проводиться міжнародні практичні семінари, де розглядаються питання реалізації декларативних положень.