2. Запорiзька Сiч – вiльна козацька республiка

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликали активну протидію маґнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивалися посад старост королівських маєтностей чи намісників великих маґнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панствазмусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися виконувати сторожову службу в прикордонних замках, поповнити загони панських «служебників» тощо. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Там, за дніпровськими порогами, вони будували т.зв.городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну – Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «огнищем козацької сили, солiдарності, органiзованостi».

Організація СічіСтворення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на початку 50-х років ХVІ ст. заснував на о. Мала Хортиця (нині на території м. Запоріжжя)Дмитро Вишневецький(«Байда») – український князь зі старовинного волинського родуҐедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (нині у межах Тернопільської області), обіймав високу посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя присвятив боротьбі проти татарських і турецьких загарбників, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але ефективної допомоги не отримав. Тому зв’язав свою долю безпосередньо з козацтвом і першим з української знаті перейшов на прожиття за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність, за словами історика В.Сергійчука, дозволила згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади маґнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д.Вишневецький, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запорізьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави організацію. Невдалий похід князя у Молдавію 1563 р. на чолі козацького війська, полон і трагічна загибель у Царгороді, де був скинений з вежі на залізні гаки, вмуровані у стіну, не дали йому можливості до кінця реалізувати свої задуми. За подвижницьку діяльність народ у піснях і думах увіковічив відважного провідника козацтва.

Територія, яку займали запорожці – «Вольності Війська Запорізького» – охоплювала значну частину Півдня України(землі сучасної Дніпропетровської і Запорізької областей, частко­во – Кіровоградської, Одеської, Миколаївсь­кої, Херсонської, Донецької областей), але до кінця ХVІІ ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ – своєрідне місто-фортеця. Назва «Січ» походить від слова «сікти» тобто «рубати» і означала первісно укріплення з дерева та хмизу. Нерідко поряд з цією вживалася й інша назва – «Кіш», яка у татар означала військову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, ці слова вживалися для означення столиці запорізького козацтва та його уряду. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після татарського погрому в 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560-ті – 1593), р. Базавлук (1593–1638), Микитиному Розі (1638–1652), р. Чортомлик (1652–1709), р. Кам’янці (1709–1711), в Олешках (1711–1734), на р. Підпільній (1734–1775). Кожна з них мала гарніукріплення: оточені ровами, високі (близько 10 м) й міцні вали, зверху яких ішов дерев’яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий ґарнізон. Усередині стояли курені – великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом – із дерев’яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служили для скликання на козацькі ради, і «ганебний стовп», біля якого карали винних. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Підступи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що снували неподалік по численних плавнях і річках, та вартовими вежами, виставленими далеко в степу.

Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий ґарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, перетворювалася на людський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в т.зв.паланках (адміністративно-територіальних одиницях (округах) у межах «Вольностей Війська Запорізького») – землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов’язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.

Адміністративно-політичний устрійЗапорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькi традицiї України, що брали свій початок у Київській Русi, Галицько-Волинському королiвстві, Литовсько-Руській державі. Воно витворило власну військово-полiтичну і господарську органiзацiю, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом,скарбницею, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорізької Січі – козак з шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою це буладемократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут дiяв самобутній державний устрiй, що виключав узурпацiю влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всiх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без винятку козаки і котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. «Тут, – за словами неперевершеного знавця історії Запорізької Січі Д.Яворницького, – панувала повна рiвнiсть мiж всiма членами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен мiг вiдкинути пропозицiї iншого i взамiн запропонувати власнi плани й мiркування; проте, коли рiшення було прийняте бiльшiстю голосiв на радi, воно ставало необхiдним i обов’язковим для всіх». Постанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок (до речі, бійки у парламентах демократичних країн світу не дивина й сьогодні). Коли пропозиція схвалювалася, козаки підкидали вгору шапки. Козацька рада, як правило, протягом року збиралася тричі: на Новий рік, на 2–3-й день після Великодня та на свято Покрови, а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд –Кіш. На чолі Коша стоявкошовий отаман, який, об’єднуючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою.

Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддячинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов’язки кошового отамана.Військовий писарочолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи.Військовий осавулстежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби тощо. Особливе місце відводилосякурінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за ранґом йшли т.зв.«батьки» або «сивоусі діди» – колишні запорізькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням «одвічних порядків запорізької громади». Якщо у діях когось зі старшини, в т. ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу половину ХVI ст. Сiч мала чiтку вiйськову органiзацiю. Все запорiзьке вiйсько дiлилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курiнь – це i своєрiдна казарма, у якiй постiйно проживали козаки, i адмiнiстративна одиниця у самiй Сiчi, i, водночас, завжди готовий до дiї бойовий пiдроздiл. Сам курiнь-казарма вмiщував 150–200 чол., хоч загальна кiлькiсть приписаних до того чи iншого куреня могла досягти 400–600 осіб. Бiльшiсть із них тiльки числилась за ним, проживаючи постiйно разом із сім’ями при своїх господарствах на територiї, що пiдпорядковувалася Запорiзькiй Сiчi, – упаланках(їх нараховувалося від 5 до 8), i з’являлися на Січ за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д.Яворницького, у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10–12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобід – близько 100 тис. осіб.

Формально пiдвладна урядовi Речi Посполитої, Сiч де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрiшнiй, а й у зовнiшнiй полiтицi. Вже наприкiн. ХVI ст. вона починає вiдiгравати помiтну роль у мiжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як значну вiйськову та полiтичну потугу, уряди Австрiї, Венецiї, Московщини, Туреччини, Молдавiї, Трансiльванiї, Швецiї, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють з Сiччю зв’язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з початку ХVІІ ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним свої великі воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорізька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи.

Залишилася цікава згадка сучасників про перебування козаків у Європі, яка є ніби портретом самого козацького духу вояків, вимушених «йти в найми» для виконання військових завдань. Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і французи зневажливо дорікнули їм за «принизливий меркантилізм»: «Ми воюємо за нашу честь, а ви – за гроші». На що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає».

Військове мистецтво, побут та звичаїУ постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнєвійськове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Йогозброяскладалася з самопалів (рушниць) різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи (рід бойового молота) або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення, використовувались, якщо їх скласти у виглядіґрат, при переході через багно, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня), якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо. Основу війська становилапіхота, яку вважали найкращою в Європі. Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був т.зв.«табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. Козацькакіннотабула не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» – шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога.Артилеріязапорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Сiч мала також свiй вітрильно-весловийфлотз великих човнiв – чайок або байдакiв і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо.Складовими успіхузапорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів.

Відомий французький філософ Вольтер у своїй праці «Козаки при дворі Людовіка XIV» наводить цікавий факт. Королеві Франції Людовіку XIV доповіли, що українські козаки пиячать і не займаються несенням військової служби. Тоді монарх наказав влаштувати змагання між козаками та іншими іноземними частинами, які перебували під його командуванням (швейцарці, німецькі ландскнехти тощо). І виявилося, що саме козаки досконало володіють усіма видами зброї та здобули заслужену перемогу в цій боротьбі!

Запорізька Сiч була своєрiдним лицарським орденом, що вимагав вiд своїх членiв особливої дисциплiни i самопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г.Боплан, французький інженер та картограф, безпосередній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають... Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Вони високі на зріст, вправні, енерґійні... відзначаються міцним здоров’ям... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правомяк вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалося якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ’я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб позбавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього – «сином», хоча «батькові» могло бути 20, а «синові» 40 років.

На Запоріжжі жорстоко каралися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, матірну лайку,конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалася нормою (до речі, страти злочинців проводили самі злочинці). Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибокарелігійністькозаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де закладалася Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали своєю покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки реґулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д.Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольностей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писати, закону Божого, співів. Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Києво-Могилянський колеґіум, з яким підтримувалися тісні зв’язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями – осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колеґіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університетах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналоґів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість.

Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Усупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матеріально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монастирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх землях ліквідувало кріпосницькі порядки, впроваджуючи проґресивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної державності утвердилися на більшості українських земель.