Запитання і завдання для самоконтролю

1. Прослідкуйте хронологічну послідовність втрати українськими землями своєї незалежності в другій половині ХІV – середині ХVІІ ст.

2. У чому полягала особливість утворення Литовсько-Руської держави?

3. Порівняйте причини, сутність і наслідки Кревської та Люблінської уній для українських земель.

4. Яким був адміністративно-територіальний устрій України в складі Речі Посполитої.

5. У чому полягали роль та значення діяльності українських братств?

6. Проаналізуйте основні напрями боротьба українського народу проти польсько-шляхетської експансії.

7. Визначте причини і наслідки укладання Берестейської церковної унії.

8. Охарактеризуйте вплив європейського Відродження на розвиток української культури.

Лекція V українське козацтво

1. Формування козаччини на українських землях

Центральним явищем історії України ХVІ–ХVІІІ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Причини зародження козацтваХарактерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV – першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Кам’янець–Бар–Вінниця–Біла Церква–Черкаси–Канів–Київ. Далі, на південь, лежало т.зв.Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою. Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили леґенди про надзвичайну родючістьґрунтів та величезні на них врожаї зернових, безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м’яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, дніпровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною, тощо. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на«уходи»– полювати диких звірів, ловити, в’ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров’я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачівід панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, – Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Польський хроніст ХVІІ ст. С.ґрондський зазначав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу».

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов’язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об’єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже, зародження українського козацтвабуло зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов’язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Сутність козацтваТермін «козак» на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хроніці під 1240 р. і означав самітню людину, «схильну до завоювання». У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «страж», «конвоїр». Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М.Бєльського, який під 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В Україні термін «козак» поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак – дрiбний власник i виробник, який перебував осторонь крiпосницької системи й являвся її принциповим ворогом, – став суспільним iдеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльностіу родючих південних степах. На межі ХV–ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та інших річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами «на волості», як називали заселені простори Подніпров’я, і свідчило прозародження фермерстваяк форми буржуазного виробництва. Вчорашнє «Дике поле» перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об’єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва – т.зв.городові, абоміські козаки– проживала «на волості», насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися маґістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок «покозачення» міщан.

Реєстрове козацьке військоЗростання козацтва викликалозанепокоєння серед правлячих кілПольщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, яка iгнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином, уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого – розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козакiв на державну службу виникла ще на початку ХVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сиґізмунда-Авґуста 300 козакiв (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. – 500; 1590 р. – 1000; 1625 р. – 6000; 1630 р. – 8000 осіб) було прийнято на державну службу i записано в окремий реєстр (список), вiд чого вони й дiстали назву «реєстрових козакiв». Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Запроваджуюючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв’язав, а й загострив козацьку проблему для Речi Посполитої. Прагнучи лiквiдувати сувереннiсть українського козацтва, перевести його з категорiї численної соцiально-економiчної верстви з державними тенденцiями в суто вiйськову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому вiйську елементи автономiї, а також леґалiзувати й офiцiйно визнати козацьку вiйськову й полiтичну органiзацiю, яка склалася в результатi внутрiшнього розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на правах ранґового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що полягав у принципі «де три козаки, там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди – корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. Їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Там мали розміститися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ціпривілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козакiв, якi перебували на королiвськiй службi, одержуючи вiдповiдну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрактна iдея козацької «вольностi» набула конкретного змiсту та офiцiйного визнання.

Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адмiнiстративно-правовому вiдношеннi від решти населення Речi Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що iнтенсивно розширювався за рахунок «покозачення» насамперед селянства i мiщан. Проте формування козацького станубуло складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами. Важливу роль у цьому процесі відігралодрібне боярство, яке до ХVІ ст. відбувало службу на південних кордонах держави за наділ землі й користувалося активною підтримкою литовських князів. Однак у ХVІ ст., особливо після Люблінської унії, коли українські землі потрапили під владу Польщі, ситуація різко змінилася. Оскільки польські закони не визнавали існування окремого боярського стану, ті його представники, які не могли підтвердити прав на феодальне землеволодіння (землю з селянами), тобто більшість бояр, що володіли землею на звичаєвому праві, не лише позбавлялися належності до шляхти, а й масово втрачали земельні наділи, отримавши невтішну перспективу перетворення на феодально залежних селян. Тому, опинившись на межі виживання, боярство розпочало рішучу боротьбу за збереження своїх прав, зокрема вдалося до масового покозачення, привнісши тим самим у козацьку вольницю свою організацію, давні військові й суспільні традиції.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Низовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрійВійська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста – Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з нім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема, здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, – будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрiї поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно iз нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соцiального i нацiонально-релiгiйного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»

Таким чином, протягом ХVІ ст. склалося три чітко не розмежованих категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки – кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки – основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (низові) козаки – проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорізька Січ.