4. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654–1657 рр.

Богдан Хмельницький, частина інтеліґенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. «Іду я війною тут же на Московську державу, – заявляв він, – я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків». Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку», а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

Переяславська радаБогдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею та похоронами Тимоша і прибув до Переяслава лише 16 січня 1654 р. Він уникав будь-яких урочистих церемоній і, як пише Н.Полонська-Василенко, жодного разу не запросив московських послів до себе. Можливо, тому й обрав для переговорів не Київ, а тихий козацький Переяслав. Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня і ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапивсяінцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В.Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України і державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником – Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б.Хмельницький туди не поїхав. Посли – військовий суддя Самійло Богданович-Зарудний та полковник Павло Тетеря – привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, «Статті Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів – встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.

«Березневі статті»Отже, остаточний текст українсько-московсь­кого договору, що містив11статей,було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – «Березневі статті» (їх ориґінали не збереглися, – нині в архіві Посольського приказу в Москві наявна лише чернетка договору). На думку дослід­ників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносинномінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романовихконфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правлiння на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності й привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.; 4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва отримувала право мати у Києві свого воєводу разом з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов’язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Договiр вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацiкавлення багатьох iсторикiв, юристiв, фахiвцiв державного права. Переважна бiльшiсть їх сходиться на тому, що вiн був недосконалим, «сирим», дозволяв рiзнi тлумачення сторонами, якi його пiдписали. За словами Д.Дорошенка, «...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Згодившись прийняти Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з перших же крокiв старалися обернути протекторат у iнкорпорацiю, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалiзувати якомога ширше свiй вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва рiзнi прояви суспiльного антагонiзму на Українi. Власне на цьому антагонiзмi й була побудована вся дальша полiтика Москви щодо України. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися на протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимчасову комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу за унезалежнення вiд Польщi...» Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.

Відновлення війни з ПольщеюУ відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об’єднали свої сили, уклавши влітку 1654 р. т.зв.«Вічний договір», і почали новий етап війни. Уже в листопаді 30-тисячна польська армія вторглася на Брацлавщину, згодом до неї приєдналася 30–40-тисячна татарська орда. Усвідомлюючи небезпеку, Б.Хмельницький зажадав від Москви негайної допомоги. Однак остання, намагаючись насамперед оволодіти Смоленськом і Білоруссю, де їй, до речі, допомагали 20 тис. козаків на чолі з Василем Золотаренком, фактично проіґнорувала вимогу українського гетьмана. Кілька місяців дорогоцінного часу було втрачено. Як наслідок, до кінця березня 1655 р. край перетворився наруїну. Було спустошено й спалено близько 270 міст і сіл, 1000 церков, вбито не менше 10 тис. немовлят, у неволю потрапило понад 200 тис. людей. Московська допомога виявилася не такою ефективною, як її уявляли.

Влітку 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі, які Б.Хмельницький прагнув приєднати до своєї держави. 29 вересня українсько-московське військо під Городком розбило поляків і розпочало облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину. В цей же час, у порозумінні з українським гетьманом, проти Польщі успішно воювала Швеція, захопивши значну частину польської території, включаючи Краків і Варшаву. В політичних зв’язках з Україною прагнула бути Білорусь. Здавалося, визріває можливість возз’єднання українських земель під гетьманською булавою. Однак знову неґативну роль відіграв пресловутийзовнішній фактор. З одного боку, проти включення західноукраїнських земель до складу козацької України несподівано виступив шведський король, поставивши гетьманові вимогу залишити Галичину. З іншого – почалися непорозуміння з московитами, що вимагали, щоб усі міста, які вони допомагали завойовувати, вважалися здобутком московського царя й присягали йому на вірність. До того ж, на українські землі вдерлися татарські орди, яким необхідно було негайно протидіяти. Все це змусило Б.Хмельницького відкласти на певний час справу возз’єднання українських земель і повернутися на Подніпров’я.

Загострення відносин із МосквоюТим часом Москва, занепокоєна успіхами Швеції, пішла на зближення з Річчю Посполитою, яка висунула проект обрання московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті короля Яна Казимира. У травні 1656 р. цар оголосив Швеції війну, а в серпні розпочалися московсько-польські переговори у Вільні, на які українську делеґацію не допустили. На початку листопада було укладене т.зв.Віленське перемир’я, яке передбачало згоду Московії залишити Україну в складі Речі Посполитої після обрання її царя на польський престол. Після цієї, по суті, зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу. У Чигирині відбулася Рада, де козацька старшина і гетьман присягалися спільно боронити Україну, присягалися собі, а не чужим монархам.

У ситуації, що склалася, головною метоюБ.Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об’єднання у її складі західноукраїнських земель. Відповідно, необхідно було подолати опір Речі Посполитої, що противилася поверненню українських етнічних територій, нейтралізувати Кримське ханство, як союзника останньої, знешкодити колонізаторські плани Москви, котрі вона плекала щодо України, а також забезпечити спадковість верховної державної влади, як запоруки на майбутнє проти можливої міжусобної боротьби за гетьманську булаву. Для досягнення цих планів гетьман Б.Хмельницький, формально не розриваючи договору з царем, насамперед спрямовує свою енерґію на створення антипольської коаліції без Москви і навіть усупереч її інтересам. До складу союзного об’єднання, крім України, ввійшли Швеція, Трансільванія (Семигород), Молдавія, Валахія, Бранденбурґ.

Антипольська коаліціяПротягом першої половини 1657 р. воєнні події розвивалися у сприятливому для союзників руслі. Вони розгромили поляків під Замостям, захопили Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву, інші поль­ські міста. До складу Української держави попросилася шляхта Пинщини, Берестейщини, Волині. Під тиском Б.Хмельницького на приєднання до козацької України західноукраїнських земель нарешті погодилася Швеція, до такого ж рішення схилялася Трансільванія – держави, які певний час претендували на дані території. Це був найвищий злет Української держави,політичний тріумфїї творця – гетьмана Б.Хмельницького. Та вже з літа ситуація почала змінюватися у гірший бік. Політичні плани антипольської коаліції викликали занепокоєння серед сусідніх держав, насамперед Австрії і Данії, які підтримали Польщу. Відчувши загрозу своєму існуванню, на захист вітчизни піднявся польський народ. В Україні становище ускладнювалося хворобою гетьмана, через яку він не міг особисто контролювати хід подій, та антиурядовою аґітацією московських аґентів, що привела до бунтів серед частини козацтва, зокрема у корпусах полковника Ждановича та Юрася Хмельницького. Наслідком цього стали поразка та фактичнийрозпад антипольської коаліції. Практично тоді ж Україну вразила ще одна страшна звістка: 6 серпня 1657 р. у Чигирині після важкої й виснажливої хвороби перестало битися серце видатного сина українського народу Богдана Хмельницького. Його похорон, на думку дослідників, найімовірніше, відбувся 2 вересня в Суботові в Іллінській церкві. Наступником Великого гетьмана став його син Юрась, якого на цю посаду було обрано на Корсунській раді в квітні 1657 р.

Смерть Б.Хмельницькогостала важким ударом для молодої Української держави. «Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголітнього провідника – одинокого чоловіка, котрий міг покермувати нею...» – зазначав М.Грушевський. Ця смерть знаменувала собою завершення першого етапу Національно-визвольної революції, основним завоюванням якого стали утвердження Української держави, встановлення в ній нової моделі соціально-економічних відносин, котра базувалася на дрібній власності фермерського типу.