Методичка по истории

відмовитися від цього задуму, й до першого заходу непу (термін вперше вжито в резолюції травневого (1921 р.) пленуму ЦК РКП(б)) додалися інші.

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній,

промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Її розвиток відбувався у три етапи:

1. Заміна продрозкладки продподатком. Відповідно у селян уже не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здачі. Це означало, що реквізиційний принцип у відносинах з селянством був замінений принципом еквівалентності. Тепер селянин, знаючи обсяг податку,

міг планувати своє господарювання, був зацікавлений у розширенні посівних площ і підвищенні урожайності, адже все, що залишалося понад продподаток,

належало йому. Запровадження і функціонування продподатку було значно жорстокішим, ніж загалом у державі. Відповідно український неп мав такі особливості:

завищення для України норм продподатку порівняно з іншими територіями. Продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки (73%). По всій країні продподаток становив приблизно 56%. До того ж Україна повинна була давати майже половину всього продподатку. Таке рішення центральної більшовицької влади не було справедливим, попри те, що Україна – житниця держави;

продподаток починав діяти щодо урожаю 1921 р. (з осені), до тих пір чинним був попередній закон стосовно продрозкладки з урожаю 1920 р.,

зменшений лише на 20%;

стягування продподатку з урожаю 1921 р. здійснювалось звичними методами продрозкладки.

2. Запровадження вільної приватної торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Торгівля зразу оживляла весь господарський механізм, залучала у взаємний оборот сільськогосподарські та промислові товари. За рахунок цього передбачалося додатково отримати ще 160 млн. пудів зерна і довести необхідний

411

для споживання мінімум до 400 млн. пудів. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини – картки замінив ринок.

3. Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних та функціонування орендних підприємств. У руках держави залишились великі підприємства, значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. В Україні в 1921 р. було здано в оренду 5200

дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості.

Приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу.

Внаслідок в країні з’явилася нова буржуазія: промисловці, приватні торговці,

біржові маклери, орендарі. Їх стали називати «непманами» – людьми непу.

Серед усіх видів підприємницької діяльності більшовицьке керівництво надавало перевагу державному капіталізму, зокрема концесіям (передачі на певних умовах і на певний строк громадянам, юридичним особам прав на використання підприємств, лісів, надр). Великі промислові підприємства передавали в концесію лише іноземним капіталістам. Проте ця форма не набула поширення, оскільки певні політичні та економічні міркування (недовіра до радянської влади, невигідність умов) перешкоджали залученню значних закордонних інвестицій в економіку держави. В Україні у 20-ті роки існувало лише одне концесійне підприємство.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації ще одного постулату «воєнного комунізму» – заборони наймати робітників і використання примусової обов’язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук,

нового типу виробничих відносин (порівняно з попереднім періодом) між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо призабути своє гасло про експлуатацію людини людиною і, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними), наймана праця була дозволена.

412

Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-

середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства, що перевищувала трудову норму. Трудова норма – земельна площа, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці. Вона була диференційованою залежно від земельного фонду. Загалом у користування селянам передали понад 31 млн.

десятин землі (92% земельного фонду України). Це істотно змінило соціальну структуру села: кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилась, а

середняцьких – збільшилася.

Ще однією формою організації сільського господарства стали радгоспи.

Вони мали право розпоряджатися сільськогосподарською продукцією, яка залишалася після обов’язкових продовольчих поставок державі. У 1921 р. в

Україні їх налічувалося 685 з площею землі 325 тис. га.

Важливим напрямом непу було кооперативне будівництво. У 1921 р. в

республіці створили єдину систему споживчої кооперації, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. У 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320

сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а

разом із споживчою кооперацією – більше половини сільського населення.

Сільськогосподарська кооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур. Створювалися і виробничі об’єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше

30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалась зрівнялівка.

Прямий товарообмін у масштабах країни був нереальним і недосконалим.

Визріла необхідність реформувати фінансово-банківську систему, грошовий обіг.

У листопаді 1922 р. було розпочато випуск банкнот (червінців), кожна з яких

413

дорівнював 10 золотим крб. Вони на 25% забезпечувались дорогоцінними металами, а на 75% – короткостроковими облігаціями. Протягом 15 місяців стабільний, але в обмеженій кількості, червінець був в обігу разом з необмеженою і постійно девальвуючою рублевою масою (її загальна сума наприкінці 1922 р.

сягнула майже 2 квадрильйонів). У 1924 р. гіперінфляцію вдалось подолати,

країна отримала стабільну валюту. За один червінець давали 5 доларів.

Впровадження нової економічної політики позитивно вплинуло на розвиток усіх галузей народного господарства. За планом ГОЕЛРО розпочалося спорудження в Україні кількох досить великих на той час електростанцій:

Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дністровської ГЕС. У 1921 р. на Кічкаському машинобудівному заводі (біля Запоріжжя) створено перший радянський трактор.

Швидко розвивалося сільське господарство. Суттєво збільшилось виробництво зерна уже в перший рік непу: з 227 млн. пудів у 1921 р. до 637 млн. у 1922 р.

Зростав товарообіг у торгівлі. Проте функціонування непу було безхмарним. 1923

і 1925 роки стали кризовими через помилки в ціноутворенні.

Кризи непу. Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася.

Почалися труднощі із збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. Головною ознакою кризи стала невідповідність між цінами на промислову та сільськогосподарську продукцію. На той час сільське господарство було відбудовано на 70% порівняно з 1913 р., а промисловість –

39%. До цього додалися помилки у промисловому будівництві та кредитній політиці. Невідповідність між темпами розвитку окремих галузей, управлінські прорахунки призвели до підвищення цін на промислову та зниження цін на сільськогосподарську продукцію.

Внаслідок цього «ножиці цін» на сільськогосподарські та промислові товари розійшлися настільки, що зробили для селян невигідною купівлю промислової та продаж сільськогосподарської продукції.

Труднощі зі збутом промтоварів зумовили дефіцит обігових коштів, що спровокувало збільшення випуску знецінених грошей і, відповідно, поглиблення кризи. За такої ситуації навіть дуже потрібні промислові товари ніхто не купував

414

через їх високу ціну. Криза збуту, деформувавши торгівлю, зумовила зменшення надходження грошей у промисловість, через що на багатьох підприємствах навіть не виплачували зарплату. У зв’язку з цим нерідко робітники організовували страйки.

Проблеми, які виникли у процесі здійснення непу, уряд намагався вирішити за рахунок селянства, а це призводило до напруження у всьому суспільстві.

Необхідного висновку з цього не було зроблено і, як наслідок, у 1925 р. виникла нова криза, щоправда меншого масштабу. Знову постали труднощі у хлібозаготівлі, оскільки планові органи не врахували, що після попереднього неврожайного року селянство в поточний врожайний рік значну частину хліба відклало «про запас». Це призвело до зменшення експорту хліба, недоотримання валюти, а значить до зменшення імпорту обладнання. Були допущені помилки в кредитуванні, що призвело до необґрунтованого розширення виробництва і капітального будівництва. У результаті дефіциту коштів будівництво заморожувалося, зростало явне й приховане безробіття. Попереднє зростання чисельності робітників спричинило збільшення сум виплат заробітної плати,

зростання платоспроможності й, відповідно, попиту на продукти, зростання цін на них. Селяни почали отримувати за свою продукцію більше грошей, у їхніх руках зосереджувалися значні суми. Коштів у населення стало більше, а товарів не вистачало, оскільки темпи зростання виробництва відставали від темпів росту грошових доходів населення. Загострився «товарний голод».

Уряд вдався до «замороження» недобудованих об’єктів, скорочення імпорту,

підвищення непрямих податків. У 1925 р. було запроваджено державну торгівлю горілкою, що збільшило надходження до держбюджету. Внаслідок цих заходів господарську рівновагу вдалося відновити, але проблеми залишалися, головна з них – дефіцит коштів для розвитку економіки.

Причини згортання непу. Неп не міг бути тривалим. Ряд істориків і економістів розглядають його як вершину реформаторства більшовиків, як

«ринкову модель соціалізму». Це явне перебільшення й не відповідає дійсності,

оскільки:

415

комуністична партія з самого початку розглядала неп як вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її стратегічна мета залишалася незмінною – побудова комуністичного суспільства;

він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на становлення в країні тоталітарного режиму;

у кінці 20-х рр. сталінське керівництво відмовилося від непу і перейшло до командно-адміністративної економіки. Сталін та його прихильники вважали, що за допомогою непу економіку країни загалом було відбудовано і поставило завдання індустріалізації та створення матеріально-технічної бази соціалізму.

3. Форсована індустріалізація й аграрна примусова колективізація.

Політика індустріалізації та її наслідки. У середині 20-х рр. завдяки застосуванню ринкових відносин непу вдалося, в основному закінчити процес відбудови народного господарства. Особливо значних успіхів було досягнуто в дрібній кустарно-ремісничій промисловості, що перебувала під впливом приватного капіталу. Значно відставала за своїми виробничими показниками націоналізована велика промисловість, що перебувала під контролем державних владних структур.

Досягнута під час непу соціально-економічна стабілізація дозволила більшовицькій партії в грудні 1925 р. на XIV з’їзді ВКП(б) проголосити курс на індустріалізацію. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більше того

– необхідною. Фактично більшовики продовжували перерване довготривалою війною і революційними подіями індустріальне піднесення, що переживала Російська імперія наприкінці ХІХ ст. Але радянська індустріалізація в порівнянні з ринковою, капіталістичною мала своєрідні ознаки.

Особливостями її реалізації були:

1. Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Цій галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка

416

швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення,

перебувала на другорядній ролі.

2.Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.

3.Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на Заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.

4.Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерел – одне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби.

Форсована індустріалізація прискорила згортання непу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчо-бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями,

регіонами, підприємствами. Змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати «зверху» замість попередньої практики колективних договорів.

У промисловості, згідно з постановою Раднаркому 1927 р., трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 р. з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30 років вони взагалі перестали існувати. У 1928 р.

синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об’єднання – главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 р. синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами.

417

У 1927 р. розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 р.

замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками – з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов’язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилася лише одна функція – забезпечувати доходи казни.

У 1930–1932 рр. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 р. було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 р. – ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок.

Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти, або згортати будівництво, на що сталінське керівництво йти не збиралося.

Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення виплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв’язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, але й непрямі податки.

Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську продукцію – знижувались. Нееквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстраординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості:

у важку промисловість переливались кошти з легкої. З 1927 р. стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківськими установами на добровільних засадах, а відтоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій.

Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 р. була запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі,

418

промислові товари. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів

«воєнного комунізму». Згортання товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму.

З 1929 р. партія перейшла до авантюристичної політики комуністичного штурму в промисловості, що дістала назву «великого стрибка» чи

«надіндустріалізації». Продиктований Сталіним темп зростання промислового виробництва мав сягнути майже 38% в середньому за 3 роки. Затверджені планові показники на першу п’ятирічку були перекреслені. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46%

для важкої індустрії. Ніяких об’єктивних підстав для цього не було. У 1931– 1933 р. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928–1929 рр. до 5%

у 1933 р. Всупереч заяві Сталіна про дострокове виконання плану першої п’ятирічки за чотири роки і три місця не було виконано навіть і за п’ять років.

Здійснення індустріалізації сталінськими методами зумовило значне зниження життєвого рівня трудящих, падіння їх добробуту.

Разом із цим результати розвитку важкої промисловості були вагомими.

Особливо в роки першої п’ятирічки, коли УСРР одержала понад 20% загальних капіталовкладень. Серед промислових об’єктів Радянського Союзу виділялися 35

виробничих гігантів вартістю понад 100 млн. крб. кожний. Із них у республіці розміщувалося 12 об’єктів – 7 новобудов і 5 реконструйованих підприємств. До новобудов належали металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», «Дніпроалюмінбуд», Краммашбуд і Харківський тракторний завод. Великими промисловими підприємствами стали реконструйовані Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійних заводи в Макіївці, Дніпропетровську та Алчевську. Значні досягнення були одержані в розвитку електроенергетики. У 1932 р. запрацювали агрегати найпотужніші в Європі Дніпровської гідроелектростанції.

Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій. Однією з причин цього було застосування масових репресій до технічних кадрів. Не відповідав дійсності

419

висновок про дострокове виконання другого п’ятирічного плану. Досягнення в промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням ресурсів з села,

його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, село забезпечило індустріалізацію країни.

Напружені народногосподарські плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Це досягалося через використання суто радянських засобів – соціалістичного змагання, «стаханівського руху» за перевиконання завдань,

заснованих на ентузіазмі, моральному заохоченні (нагородження орденами тощо)

й адміністративному примусі. Брак, запізнення на роботу кваліфікувались як шкідництво і кримінально переслідувались.

Стрибок розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, над централізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей. Ліквідація непу, плюндрування об’єктивних економічних законів зумовили встановлення командно-адміністративної системи в економіці, що виступала матеріальною основою комуністичного тоталітарного режиму на чолі з Й. Сталіним. За його часів була створена замкнута економіка

(автаркія), яка сама себе забезпечує.

Аграрна політика тоталітарного режиму. Проведення форсованої насильницької колективізації. На початку 1928 р. вибухнула криза хлібозаготівлі, і керівник держави Й. Сталін висунув гасло суцільної колективізації, яке було офіційно проголошено в листопаді 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б).

Основними методами колективізації були: примусове усуспільнення землі,

засобів виробництва, худоби, позбавлення селян права розпоряджатись продукцією через обов’язкові постачання державі за значно нижчими від ринкових цінами, «розкуркулення».

Партійні працівники України першими проявили ініціативу у реалізації курсу на суцільну колективізацію села. Зокрема. перший секретар ЦК КП(б)У С. Косіор в листопаді 1929 р. виступив на пленумі ЦК ВКП(б) з доповіддю «Про сільське

420