Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Методичка по истории

.pdf
Скачиваний:
252
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
2.7 Mб
Скачать

становили представники духовенства. Напередодні Першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села, на відміну від другої половини ХІХ ст. Поява сільської інтелігенції потребувала нових умов організації суспільства: створення профспілок, національних організацій тощо.

Іншим класом, який сформувався на початку ХХ ст. стали робітники. За переписом 1897 р., в Україні їх кількість становила приблизно 1,5 млн. осіб. 387

тис. осіб із них були зайняті у промисловості. У зв’язку з розвитком промисловості від початку ХХ ст. до 1917 р. прискорювалося зростання пролетаріату. У 1910 р. у промисловості України було зайнято 475 тис. робітників,

у 1917 р. – 839 тис. Чисельність пролетаріату зростала за рахунок міграції робітників із російських губерній, які оселялися здебільшого у південних районах.

Ситуацію використав царат для проведення русифікаторської політики у найбільших промислових центрах Наддніпрянщини. Резервом поповнення пролетаріату стали й дрібнотворні виробники.

Протягом перших 15 років ХХ ст. кількість робітників в Україні значно зросла і досягла приблизно 20% (3,612 млн. осіб) від загальної кількості робітників Російської імперії. Найбільші центри зосередження пролетаріату – Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. У 1917 р.

концентрація пролетаріату у цих містах сягнула понад 70%. На Лівобережжі його більшість зосередилася у Харківській губернії (104 тис.), на Правобережжі – в

Київській губернії (101 тис.). У 1917 р. сільськогосподарських працівників, які приєдналися до пролетаріату, налічувалося 1,2 млн. осіб. До непромислового пролетаріату належало також понад 230 тис. осіб найманих робітників.

Етнічний склад робітників Наддніпрянської України був неоднорідним:

росіяни-шахтарі становили 70%, металісти – 69%, залізничники – 49%. В аграрно-

промисловому комплексі у південно-західних і західних губерніях переважали робітники українського походження. Загалом серед пролетаріату частка українців становила приблизно 70%. Національний склад робітництва впливав на формування й розвиток національно-державницьких ідей на наступних етапах. На Сході та Півдні, де у міському населенні переважав російськомовний компонент,

291

серед пролетаріату панували проросійські настрої, натомість у західних областях

– самостійницькі тенденції.

Значні зміни відбулись і в середовищі поміщиків. Протягом 1877–1917 рр.

відбулось істотне скорочення землеволодіння дворян. Більшість своїх земель вони втратили через соціально-економічні умови. Господарства після реформ 60–70-х

років ХІХ ст. почали занепадати. Скороченню дворянського землеволодіння сприяли також аграрна криза наприкінці ХІХ ст., повстання селян у 1905–1907 рр.,

реалізація Столипінської аграрної реформи. У 1905 р. на Наддніпрянщині налічувалося 21,6 тис. поміщицьких маєтків. Упродовж 1905–1907 рр. поміщицькі землеволодіння скоротились у Київській губернії на 33,2%, Чернігівські – 43,1%,

Полтавській – 31,1%, Харківській – 40,5%, Катеринославській – 52,7%. Це сталося тому, що відбулася соціальна еволюція поміщиків. Збувши свої маєтки, вони часто ставали чиновниками, лікарями, художниками, письменниками, вчителями,

науковцями, поповнюючи лави інтелігенції. Поступово поміщицькі землеволодіння обмежувалися, поміщиків витісняли із соціальної структури суспільства, формуючи на їх основі господарства нового, капіталістичного, типу.

Особливості промислового розвитку. Наддніпрянська Україна в промисловому виробництві Російської імперії посідала друге місце. На її території найбільш стрімко розвивались великі підприємства у металургійній та кам’яновугільній промисловості. Були створені нові промислові центри: вугільно-

металургійний Донбас, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий басейни, Південно-Західний цукробуряковий район. Зокрема, у 1900 р. 5

найбільших заводів Півдня виробляли 49% металургійної продукції. У

загальноросійському виробництві їх частка становила понад 25%. Вугільні шахти Донбасу на початку ХХ ст. продукували 75% усього видобутку вугілля в Росії.

Постали нові центри сільськогосподарського машинобудування (Харків, Одеса,

Бердянськ), металургійного виробництва (Юзівка, Катеринослав). На початку 90-

х років ХІХ ст. в Україні вироблялося 30% чавуну, а на початку ХХ ст. – більше

60%. Високі показники були характерні й для інших галузей. У 1913 р.

продукувалося від загального виробництва в Російській імперії 72,3% залізної

292

руди, 58% сталі, 69% чавуну, 37% прокату, 50% сільськогосподарських машин, 40% паровозів. На початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва була на одному з перших місць у світі. Промислове виробництво зосередилось у великих промислових центрах на Сході Наддніпрянщини та у містах Півдня – Харкові, Луганську, Катеринославі, Миколаєві, Одесі. З 1890 до

1902 рр. кількість великих підприємств, на яких працювало від 1000 осіб, зросла на 141,5%. Значним досягненням стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудівних заводів.

Концентрація капіталу та робочої сили сприяла монополізації промисловості.

На початку сторіччя створюються потужні синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903), «Продуголь» (1904).

Останній контролював 75% видобутку кам’яного вугілля у Донбасі. Але слід мати на увазі що, по-перше, процес монополізації торкнувся лише металургійної ,

кам’яновугільної, залізорудної галузей. Легка та харчова промисловість залишались немонополізованими. По-друге, форма монополізації української промисловості була найпростішою, а саме – синдикат (угода промисловців про спільну цінову політику), тоді як у розвинутих країнах монопольні об’єднання передбачали концентрацію капіталу в одних руках та угоди про спільну виробничу політику. Типовою формою монополістичних об’єднань там уже були концерни та трести. По-третє, концентрація робочої сили була вкрай нерівномірною. На найбільших металургійних та металообробних підприємствах Донбасу та Катеринослава працювало до 3 тис. робітників, і таких заводів-гігантів було порівняно небагато (Брянський рейковий завод у Катеринославі, Луганський паровозобудівний). В Одесі та Києві на жодному з підприємств не було більше

500 працівників. Основна маса найманих працівників була зайнята на невеликих та середніх за розміром підприємствах і до того ж в ряді галузей наймана праця використовувалась сезонно (наприклад, у цукроварні).

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Схід і Південь України досить швидко перейшли на

293

капіталістичні рейки і бурхливо розвивали промислове виробництво, то на Правобережжі домінував аграрний сектор.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових регіонів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової. Кількість цукрових заводів на Правобережній Україні протягом 1898–1904 рр. зросла із 122 до 144 і до 1914 р. практично не змінилась.

Зміни в сільському господарстві України. Незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало

80% населення. За національним складом сільське населення, а в містах українці не перевищували 32% населення. Темпи зростання чисельності робітничого класу були високими, але все ж таки станом на 1917 р. кількість найманих працівників сягала лише 892 тис., причому у провідних галузях промисловості зосереджувалися, як правило, робітники-росіяни. Українська нація залишалась переважно агарною. Феодальні відносини гальмували розвиток капіталізму в сільському господарстві, а невирішене аграрне питання посилювало конфронтацію у суспільстві, сприяло зростанню соціального напруження та політичної нестабільності. Поміщицькі землеволодіння занепадали, а громада виявила нездатність ефективно господарювати і контролювати настрої селян. Це зумовило запровадження аграрної реформи в Російській імперії, яку ініціював прем’єр-міністр П. Столипін. Реформи передбачали руйнування громади, в якій вбачався головний стримувальний чинник розвитку продуктивних сил сільського господарства. Почалося реформування з публікації указу від 9 листопада 1906 р.,

у відповідності з яким скасовувався закон 1893 р. про непорушність селянської громади. Попри те, що указ мала затвердити Державна дума, його відразу почали втілювати в життя. Юридичної сили він набув лише 14 червня 1910 р. за Положенням про землеустрій (травень 1911 р.), у якому йшлося про створення відрубних та хутірських господарств шляхом ліквідації черезсмужжя. За угоди 1/5

домовласників можна було отримати землею однією ділянки. В Україні

294

найбільшого поширення набули хутори, а в інших регіонах Російської імперії – відруби.

За Законом від 14 червня 1914 р. в індивідуальну земельну власність перейшло від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% – степовій та від 13,8

до 16,5% – Лівобережній Україні. Хутірських господарств у Наддніпрянщині протягом 1906–1913 рр. було створено 226 тис., площа яких сягала 3817838

десятин. Ці показники були значно вищими, ніж в інших місцевостях європейської Росії, де з общини загалом виділилось 24% селянських господарств,

а переселилося на хутори всього лише 10,3% господарств.

Позитивне значення аграрної реформи П. Столипіна полягало в тому, що сільське господарство почало перехід до інтенсивних методів організації роботи,

зростання врожайності, збільшення посівів селян. Також збільшилася частка товарної селянської продукції, чому сприяв розвиток різних видів кооперативів:

кредитних, виробничих, збутових, споживчих. Зокрема утворено перші кооперативні союзи, Київський кредитний банк. Валовий прибуток сільського господарства у 1913 р. становив 52,6% від загального, а товарообіг за роки реформи збільшився на 45%. Проте загалом проблема реформування аграрного сектору була нерозв’язаною: сільське господарство мало низьку ефективність;

механізація та забезпечення сільськогосподарською технікою перебувала на низькому рівні; мінеральні добрива застосовували лише у великих спеціалізованих господарствах.

2.Національний рух на початку ХХ ст. Перші політичні партії України.

Іі ІІ Державні думи.

Загальноросійські партії в Україні. Чимало як зросійщених, так і національно свідомих українців вступали до лав загальноросійських політичних партій. які того часу утворювалися. Однією з них була Російська соціал-

демократична робітнича партія (РСДРП), яка обстоювала соціал-демократичні позиції і виступала від імені робітників. Її було створено в 1898 р. на першому з’їзді в Мінську. 1903 р. на другому з’їзді було ухвалено її програму та статут.

295

Програма передбачала повалення царизму, проголошення демократичної республіки і – як кінцеву мету – соціалістичну революцію та побудову соціалізму.

На цьому з’їзді наслідок розбіжностей у розумінні організаційних принципів і тактичних питань партія розділилась на дві фракції – більшовицьку і меншовицьку. В Україні організації діяли здебільше в промислових центрах. де переважали російськомовні робітники, пропагували свої ідеї російською мовою,

ігнорували українське національне питання, агітували за інтернаціональне згуртування людей праці у боротьбі проти самодержавства та буржуазії. Перші соціал-демократичні гуртки виникли у містах Донбасу в останні роки ХІХ ст. Під час революції 1905–1907 рр. в Україні нараховувалося понад 18 тисяч членів РСДРП. Вони брали участь у страйках та збройних виступах робітників.

Більшість осередків РСДРП діяла серед пролетаріату Києва, Одеси, Харкова. В її організаціях не припинялись дискусії між лівими і правими (більшовиками і меншовиками) щодо стратегії і тактики боротьби. У період наступу реакції чисельність осередків цієї партії зменшилася.

Серед російських політичних партій, які проголошували захист інтересів селянства, найвпливовішою була партія соціалістів-революціонерів (есери). Вона створена на початку ХХ ст. внаслідок об’єднання народницьких гуртків і груп, що утворилися з уламків «Народної волі». Основною метою партія вважала повалення царизму, здійснення революційного перевороту, побудову соціалістичного суспільства. Для кінцевої мети есери, зокрема, застосували терор.

Есерівські організації діяли у Харківській, Житомирській, Волинській,

Полтавській, Херсонській та Чернігівській губерніях. Координував їх український обласний комітет.

Оскільки в Україні на початку ХХ ст., зокрема у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях, були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий грунт для своєї праці. Через це уже в перші роки існування партія есерів мала немало прихильників в українському селі.

296

Водночас посилювався анархістський рух, на території України він найбільше поширився у Катеринославі та Одесі. Ідеї анархізму побутували серед народницької інтелігенції, активізувавшись у революційні 1905–1907 рр.

На початку ХХ ст. відбулося партійне самовизначення й оформлення конституційного руху в Російській імперії. У 1905 р. з’явилась Партія кадетів та октябристів, які мали у своїх лавах по 7-8 тис. осіб. Найвпливовішими організаціями кадетів були Київська, Харківська, Херсонська та Чигиринська, що об’єднували інтелігенцію. Більше 5 тис. октябристів діяли у Севастополі, Керчі й Катеринославі, об’єднуючи службовців державних установ, діячів земств,

військових.

Також, на території України виникли чорносотенні «Союз русских людей», «Союз русских рабочих», «Русское общество», «Двуглавый орел», «Русское собрание» та Монархічна партія.

Уцих організаціях перебувало понад 200 тис. членів, або 50%

загальноросійської кількості. Найбільші філії СРН були у Волинській (99,3 тис.

членів), Херсонській і Катеринославській (більше ніж по 17 тис. членів),

Подільській губерніях (14,7 тис.). Сучасні дослідники слушно зазначають, що у чорносотенному русі були представлені всі стани та соціальні верстви населення імперії. Дворяни, що сподівались зберегти у недоторканності станові права;

поміщики Лівобережжя та Півдня України, які плекали надію на захист від селянських бунтів та переділу землі; купецтво, здебільшого дрібне та середнє, яке найбільше відчувало конкуренцію з боку купців єврейського походження по містах та містечках; селяни Правобережної України, що сподівались здобути землю за рахунок поміщиків-поляків; робітники Катеринослава, Одеси,

сподіваючись на захист своїх інтересів від експлуатації. Водночас чорносотенці залучали в свої лави й декласовані елементи. Такі масштаби поширення в Україні були обумовлені низкою факторів. По-перше, чорносотенна ідеологія робила ставку на широкі соціальні верстви, майстерно використовуючи популізм,

соціальну демагогію та шовіністичні гасла. Вони обіцяли соціальний захист усім названим вище верствам населення, подолання всевладдя бюрократії, збереження

297

самодержавства, економічної та політичної стабільності, традиційних культурних цінностей від зазіхань неросійських народів (перш за все євреїв та поляків) та Заходу.

У жовтні 1905 р. українські губернії стали місцем кривавих єврейських погромів, спровокованих і організованих як раз чорносотенцями. Лише по Чернігівській, Київській, Катеринославській, Полтавській та Херсонській губерніях їх нараховують 219 (майже 65% від тих, що мали місце у зоні осілості євреїв). Особливо жахливими вони були в Одесі, Києві, Умані, Херсоні,

Катеринославі, Ніжині. В ряді міст вони переростали у насильство над освіченими людьми, інтелігенцією не залежно від національності та конфесійної приналежності. Погроми супроводжувались грабунками, спаленням будинків,

убивствами. Всі національні і загальноросійські партії демократичного спрямування, що діяли в Україні, рішуче засудили погромників, організували захист людей, протидію, в тому числі збройну. Але сам факт погромів,

безкарність більшості учасників не могли не породити у частини суспільства відчуття уседозволеності, політичного та правового нігілізму, допустимості насильства для досягнення соціальних та політичних цілей.

По-друге, форсування їх чисельності мало штучний характер, було пов’язане з посиленою діяльністю місцевої адміністрації та православної церкви, які намагались створити противагу українському національно-визвольному руху. Так,

в Олександрівську засновниками організації були жандармський ротмістр,

судовий слідчий та справник; у Харкові – губернський секретар, за всебічного сприяння губернатора М.М. Пєшкова; на Поділлі та Волині – архієпископ Антоній. По-третє, російськомовна інтелігенція українських губерній шукала захисту в чорносотенному таборі, побоюючись втратити провідні позиції у культурно-освітній сфері. Серед провідних діячів, ідеологів були професори Харківського університету А. Вязігін, Київського – Т.Д. Флорінський, публіцист,

співробітник газети «Киевлянин» А.І. Савенко, директор київської гімназії А.В. Стороженко. По-четверте, представники політично активних етнічних українців з вищих верств суспільства бажали продовжувати користатися

298

перевагами незалежності до пануючих станів (і нації). Їх відлякували радикальні соціалістичні вимоги, наявні у програмах більшості українських партій.

В кінці 90-х років ХІХ ст. до політичної діяльності почали активно долучатися представники єврейства. З’явилися їх перші революційно налаштовані гуртки – в Бердичеві, Житомирі, Києві, Кременчузі, Харкові, Одесі, Ніжині,

Полтаві. З 1897 р. у Росії, Литві та Польщі почав діяти «Бунд» – Всеросійський єврейський робітничий союз. Єврейська партія соціалістичного спрямування –

«По’Алей-Ціон» – виникла у 1899 р. Під час революції її називали Єврейська соціал-демократична партія «По’Алей-Ціон». У 1905 р. була організована Сіоністсько-соціалістична робітнича партія (ССРП), трохи згодом – Соціалістична єврейська робітнича партія (СЄРП) та Єврейська народна партія (ЄНП, або Фолькспартай).

Специфічна ситуація залишалась з поляками. Втративши свою державність,

поляки стали для українців зразком патріотизму, національної самосвідомості та самоповаги. Однак прагнення поляків до відродження Польщі у кордонах до

1772 р. напружували відносини з українцями.

Утворення перших українських політичних партій. Оскільки українська національна еліта на межі ХІХ–ХХ ст. не бажала розчинитись в загальноросійських партійних об’єднаннях, вона почала утворювати власні партійні структури. У боротьбі за українську державницьку ідею головну роль розпочали відігравати представники нової генерації, рішуче налаштовані на боротьбу за політичні і національні права українців і України.

Першою українською партією у Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП). РУП та партії, які виокремилися з неї, а також Українська соціалістична партія належали до ліворадикальних політичних організацій. РУП заснували студенти Харківського університету Д. Антонович,

Б. Каменський, Л. Мацієвич, М. Русов у лютому 1900 р. на «Раді чотирьох» у

Харкові. Керівництво партії прагнуло розробити ідею державного самовизначення України. Першу програму партії за пропозицією Д. Антоновича написав адвокат М. Міхновський, який прославився своїми самостійницькими

299

ідеями. Влітку 1900 р. у Львові була надрукована програма під назвою

«Самостійна Україна», після чого її таємно розповсюджували на Наддніпрянщині.

На відміну від Галичини, де ідея незалежної державності українського народу була вельми поширеною, гасло «самостійної України» не було прийнято політичною елітою. Відхід від ідеї самостійності сприяв виокремленню з РУП націонал-радикалів, які у 1902 р. під керівництвом М. Міхновського та М. Макаренка створили Українську народну партію (УНП). Майже одночасно від РУП відокремилися й народники на чолі з М. Шаповалом та М. Залізняком,

що приєдналися до партії соціалістів-революціонерів. У 1903 р. стався другий розкол – від РУП відмежувалась група на чолі з Б. Ярошевським, яка створила Українську соціалістичну партію (УСП). Вона великої ролі у політичному житті не грала.

Натомість РУП діяла досить активно. РУП мала місцеві організації – Вільні громади – у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові. РУП проводила масштабну видавничу і культурно-просвітницьку роботу: друкувала за кордоном,

транспортувала на Наддніпрянщину і розповсюджувала брошури, авторами яких були члени партії, а також відомі європейські соціалісти К. Кауцький, В. Лібкнехт,

А. Бебель. В 1902–1905 рр. видавала кілька друкованих органів, найпомітнішими серед яких були часопис «Гасло» (загалом побачив світ 21 номер) та газета

«Селянин» (34 номери). Усі вони були розраховані на селян,

сільськогосподарських робітників, ремісників. Разом із загальноросійськими політичними партіями РУП організувала й спрямувала селянський рух у Харківській і Полтавській губерніях у 1902 р.

У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з’їзд РУП, на якому були присутні шість делегатів. До обраного з’їздом Центрального комітету з трьох осіб увійшли Д. Антонович, С. Голіцинський, В. Козиненко.

В 1903 р. київська вільна громада РУПу запропонувала для обговорення

«Нарис програми» партії, в якому було висунуто вимогу повної автономії України у «внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючи її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною

300

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.