Методичка по истории

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. – 2014 р.)

Тема 9. Національно-демократична революція в Україні.

Боротьба за державність (1917–1920 рр.)

Національна революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття – економічній, політичній, духовній, державотворчій.

Саме тому основний урок подій 1917–1920 рр. в Україні – трагічні наслідки від спроб лідерів нації розірвати пов’язані між собою складові цілісного революційного процесу. Вони призвели до серії прорахунків, невдач, поразок, до провалу планів, накреслених на початках революційного руху. Добре відомо, що розбудова державності в Україні проходила в умовах гострого протистояння різних політичних партій та сил. Характерно, що сучасна політична арена України своєрідно повторює чимало складових тодішньої гами суспільних чинників від національного і більшовицького радикалізму до консерватизму. Так само, як і в ті роки, демократичні сили сучасної України нездатні поставити національні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями лідерів. Тому історичні паралелі української революції і сучасної доби надають політологам можливість осмислити роль складних соціально-економічних і політичних чинників революції, сприяли поступу до майбутнього.

Лекція 12. Доба української Центральної Ради. Відродження державності

(березень 1917 – квітень 1918 рр.)

1.Утворення Центральної Ради, її склад і політична програма.

2.Політична діяльність Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки.

3.Проголошення радянської влади в Україні. Українсько-більшовицька війна.

4.Причини поразки Української Центральної Ради.

1. Утворення Центральної Ради, її склад і політична програма.

341

Наприкінці лютого 1917 р. в Росії почалася нова демократична революція. 2 березня імператор Микола ІІ зрікся престолу, а вже 3 березня в Петрограді був сформований Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Тимчасовий уряд ставив за мету скликання в недалекому майбутньому Установчих зборів, які повинні були визначити форму державного устрою країни та прийняти конституцію. Новий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усією територією колишньої імперії, у тому числі й над Україною. Тимчасовий уряд проголосив низку демократичних свобод; створення і діяльність політичних партій, відміна цензури, свобода мітингів і демонстрацій. Була скасована смертна кара на фронті та в тилу.

Одночасно з Тимчасовим урядом виник паралельний орган влади – Ради робочих і солдатських депутатів, центральною з яких була рада Петрограду. Спочатку провідне положення в радах посідали партії соціал-демократів (меншовиків) та есерів. Ставлячи за мету подальше «поглиблення» революції, ради вносили величезну дестабілізацію до політичного й економічного життя країни. 14 березня рада Петрограду видала наказ № 1, який проголошував створення в армії солдатських комітетів, що отримали практично всі повноту влади. Віднині офіцери могли командувати тільки безпосередньо під час бойових дій. Цей наказ миттєвого зруйнував колишню імператорську армію, зробивши її фактично небоєздатною, почалося масове дезертирство з фронтів.

4 (17) березня 1917 р. за ініціативою представників ТУП та представників українських самостійників на чолі з М. Міхновським було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства у нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення «До українського народу», в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі – об’єднання українського народу, поступове відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866–1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками – Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

342

До Центральної Ради входили представники всіх українських національних партій: автономісти – УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія), УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів – колишня ТУП),

УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів); самостійники – УПСС

(Українська партія соціалістів-самостійників), УДХП (Українська демократично-

хліборобська партія).

Спочатку УЦР була малочисельною (на початок квітня – кілька десятків осіб),

а програма її політичної діяльності – аморфною. На початку свого існування вона нічим не відрізнялась від інших громадських організацій, які масово утворювались в революційній Росії.

Нездатність і відкрите небажання Тимчасового уряду вирішувати національне питання, стрімкий ріст національної свідомості та політичної активності українців сприяли перетворенню Центральної Ради на орган національної влади. Велику роль у цьому процесі зіграв Всеукраїнський національний конгрес у квітні 1917 р.

Грушевський Михайло Сергійович (1866–1934) – видатний український історик, політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм,

Польща). Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. Брав активну участь у діяльності київської Громади. В 1894 р. очолив кафедру української історії у Львівському університеті. В 1898– 1913 рр. очолив НТШ у Львові. Політичну діяльність розпочав у Галичині, будучи одним із засновників Української націонал-демократичної партії (1899). Один з ініціаторів і голова Товариства українських поступовців. У 1914 р. звинувачений російським урядом в австрофільстві та засуджений до заслання в Росію. У 1917 р. повернувся до Києва, був обраний головою Української Центральної Ради.

Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського емігрував до Чехо-

Словачинни, потім – Австрії, де вів широку науково-організаційну діяльність. У

березні 1924 р. повернувся до Києва, обраний членом Української Академії Наук. У 1929 р. звинувачений в організації Українського націоналістичного центру та

343

заарештований. У 1931 р. висланий до Москви. Помер за нез’ясованих обставин у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Український національний конгрес – 6-8 квітня (19-21) 1917 р. працював у Києві. На ньому були представлені 1500 делегатів від усіх українських губерній,

Кубані, українських громад Москви та Петрограда, усіх фронтів. Конгрес підтримав діяльність Центральної Ради, визнавши її представницьким органом влади, і переобрав її склад. До Центральної Ради увійшло 118 осіб (пропорційно від українських губерній, столиці, великих міст та партій). Додатково дозволили добрати 15% свого складу, зокрема, представників від національних меншин.

УЦР знову очолив М. Грушевський, а заступниками його стали В. Винниченко

(УСДРП) та С. Єфремов (УПСФ). Із цього моменту УЦР ставала дійсно представницьким органом усієї української демократії.

Конгрес визнав, що тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу та всіх інших народів, що живуть на українській землі, а єдиною відповідною формою державного устрою для Росії Конгрес визнав «федеративну демократичну республіку». Конгрес висловився за повагу прав та захисту національних меншин.

Протягом весни-літа 1917 р. Центральна Рада декілька разів поповнювала свій склад шляхом корпоративних виборів (на селянському, військовому,

робітничому з’їздах) та кооптації (поповнення за рішенням самої ради). Саме таким шляхом до УЦР були введені представники національних меншин. Влітку

1917 р. до УЦР входило 822 члени, з яких 180 представляли неукраїнські партії.

Політична програма Центральної Ради включала національно-

територіальну автономію України у складі Російської федеративної республіки,

соціальні перетворення, зокрема, розв’язання аграрного питання. На думку голови УЦР М. Грушевського автономна Україна мала отримати усі атрибути державності: «Ся українська територія має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоврядування, від самого низу аж до верху – до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи – економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо,

344

розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд».

Грушевський був упевнений в тому, що така форма організації політичного життя України є сумісною з федеративним устроєм Російської республіки».

Найактивнішою серед громадських організацій була діяльність Товариства Українських Поступовців, які на своєму з’їзді 25 березня (6 квітня) 1917 р.,

перейменувавшись у Союз українських автономістів-федералістів, висловились за негайне (до скликання Всеросійських установчих зборів) проголошення автономії України і Статуту автономії України. У липні 1917 р. союз перейменували в Українську партію соціалістів-федералістів (есери).

Боротьба за автономію України визначалась як головне завдання діяльності практично всіх партій. Українська соціал-демократична робітнича партія

(УСДРП), провівши у квітні 1917 р. у Києві конференцію, автономію України визначила як «невідкладне, пекуче завдання поточного моменту для українського пролетаріату всієї України». Установчий з’їзд Української партії соціалістів-

революціонерів (УПСР) визнав «найбільшою потребою українського народу негайне переведення в життя широкої національно-територіальної автономії України із забезпеченням прав національних меншостей». Партія виступила за

«повну соціалізацію землі» й українізацію царської армії шляхом зосередження українців-військовиків в окремих полках. УПСР налічувала восени 1917 р. майже

75 тис. членів і була найбільшою серед українських партій. Цю партію підтримувала Українська селянська спілка. У березні 1917 р. відновила діяльність Українська народна партія М. Міхновського, на основі якої наприкінці 1917 р.

було створено Українську партію соціалістів-самостійників (УПСС). Боротьба за автономію України не була винятком і самостійників, очолюваних М. Міхновським. У травні 1917 р. на Полтавщині виникла Українська демократично-хліборобська партія, яка виступала за збереження приватної власності на землю.

Але шлях до автономії України був складним. У середовищі УСДРП побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без

345

підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У

промові на IV з’їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм,

а значить, і будь-який грунт для «самостійників», тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 р. ІІ з’їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії,

соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу.

Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії.

Однак і УПСР і УСДРП мали надто слабкий зв'язок партійних осередків по горизонталі й вертикалі, в уяві їхніх лідерів влада будувалася на базі авторитету й добровільного підпорядкування, а в часи революційних змін такі концепції не спрацьовували. Ідеологічно вони виявилися неспроможними реалізувати цілі національної революції, тому всередині обох партій восени 1917 р. почали формуватись ліві групи на національно-комуністичній платформі. Неминучий розкол мав місце тому, що лідери недостатньо, поверхово враховували психологію маси, її потреби, не заохочували ініціативу знизу.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності,

УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір’я до майбутньої Української Народної Республіки.

346

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними,

особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами, чи тільки питаннями автономії,

культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно. Так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби.

Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація. але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників.

Ключовим для діяльності Центральної Ради було питання про майбутній статус України: автономія чи незалежність від Росії. Ще ідеолог українських соціал-демократів Л. Юркевич міркував: що станеться, коли великоруський пролетаріат боротиметься за єдність, а український – за відокремлення? Його прогноз фактично описував сценарій громадянської війни: якщо український народ обстоюватиме право на самовизначення, то вихований в інтернаціональному дусі російський робітничий клас вважатиме українських пролетарів «зрадниками» справи повного політичного й економічного визволення і боротиметься проти них з «визвольною» метою.

Симптоматично й те, що протягом Першої світової війни з’явилося кілька моделей майбутньої самостійної України, але всі поза межами Наддніпрянщини.

Для митрополита А. Шептицького українські губернії відокремлювались від Росії і ставали незалежним краєм – під протекцією австрійського цісаря, з гетьманом на чолі, відтворенні державницьких традицій козацтва і обов’язкового національного духу. Союз визволення України бачив свою державу конституційною монархією з демократичним устроєм, правовими свободами для всіх націй та віросповідань, з

347

самостійною українською церквою. Відомий географ С. Рудницький розробив модель президентсько-парламентської самостійної України з широкою автономією громад та земель. Що стосується ліберально-демократичних кіл Наддніпрянщини, то їхні моделі будувалися на автономістсько-федералістських принципах, а сецесіонізм рішуче заперечувався.

Така розбіжність стала джерелом внутрішніх дебатів серед національних партій і лідерів Української революції, обумовила амбівалентність зовнішніх орієнтацій Центральної Ради. Добре розуміючи значення національної самоідентифікації, українізації суспільної свідомості, навіть М.С. Грушевський вважав досягнення такої мети досить реальним завданням. Він був переконаний: «досить відкрити людині очі на те, хто вона, щоб бути певним в її вірності національній дисципліни. З цею міцною єдністю наш український народ становить велику силу, суцільну глибу, моноліт, якого нема іншого в східній Європі». Це говорив, звичайно, не вчений М.С. Грушевський, а ідеолог та політик М.С. Грушевський, теж зачарований атмосферою свободи.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1.Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень – початок червня 1917р.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства,

за демократизацію влади в колишній Російській імперії.

2.Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня – початок вересня 1917 р.). Відбулося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами в питанні легітимізації автономії України.

3.Боротьба за федерацію національно-державницьких суб’єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 – середина січня

348

1918 р.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР)

під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень

– 28 квітня 1918 р.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією,

втрати влади в січні-лютому 1918 р.

Проти визначення автономії України постійно виступав Тимчасовий уряд.

Центральна Рада прагнула отримати її «законним шляхом», тобто з рук тимчасового уряду. Соціалісти різних ґатунків, з яких складалась Рада, вважали,

що регулярна армія була непотрібна, що достатньо буде озброєння народу, –

міліції. Подібна помилка Центральної Ради фактично зумовила її сумне майбутнє. 16 травня 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком відправилася до Петрограду на переговори із Тимчасовим урядом. Головною метою української делегації було отримання згоди Тимчасового уряду на проголошення автономії України в складі федеральної Росії. Але Тимчасовий уряд відкинув цю вимогу Центральної Ради. Проте Центральна Рада,

відображаючи сподівання переважної більшості українського народу, 10 червня проголосила свій І Універсал. Це був перший програмний політичний документ – «Універсал до українського народу, на Україні і поза Україною сущого». У ньому проголошувалося право українського народу на автономію у складі Росії.

Найближчими оперативними завданнями І Універсал висував:

створення посади спеціального комісара з українських справ при Тимчасовому уряді;

передачу повноважень представника Тимчасового уряду посадовій особі,

обраній в Україні;

передачу частини податкових коштів, обраних в Україні, на культурно-

національні потреби.

349

Для досягнення цілей, поставлених в Універсалі, Центральна Рада закликала громадян до самооподаткування на користь національної справи, до участі у пропагандистській роботі з роз’яснення національної політики Центральної Ради,

а також до порозуміння з громадянами інших національностей, які проживають в Україні.

Історичне значення І Універсалу УЦР полягало в тому, що він засвідчив прагнення українців до створення власної держави, сприяв подальшому піднесенню Української революції, підняв авторитет УЦР, визначив позицію різних політичних сил щодо української державності.

Одним із практичних кроків на шляху реалізації ідей І Універсалу стало створення 15 (28) червня 1917 р. виконавчого органу Центральної Ради – Генерального секретаріату. Він складався із семи генеральних секретарів та генерального писаря. Його очолив український соціал-демократ В. Винниченко.

Секретарем військових справ став С. Петлюра (УСДРП), земельних справ – Б. Мартос, фінансів – Х. Барановський, судових справ – В. Садовський,

продовольчих справ – М. Стасюк, народної освіти – І. Стешенко, національних справ – С. Єфремов, генеральним писарем – П. Христюк. Фактично Генеральний секретаріат став урядом України.

За ІІ Універсалом 3 (16) липня 1917 р. та результатами переговорів з делегацією Тимчасового уряду (І. Церетелі, А. Керенського та М. Терещенка)

Генеральний секретаріат було визнано виконавчим органом крайової влади.

Головне завдання петроградської делегації полягало в тому, щоб максимально знівелювати автономістський розвиток України. Згідно з домовленостями УЦР зобов’язувалася не проголошувати самочинно автономію України, визнавши при цьому, що остаточно це питання вирішать Всеросійські Установчі збори.

Генеральний секретаріат мав призначатися Тимчасовим урядом за пропозицією Центральної Ради. Важливі питання з його компетенції виключалися.

ІІ Універсал потенційно міг стати підвалиною для порозуміння двох влад, але за об’єктивних та суб’єктивних причин воно не було досягнуто.

350