Методичка по истории

виключають з ВКП(б), висилають до Астрахані, потім до Барнаулу. У 1938 р. за сфальсифікованою справою його засуджують до 20-ти років позбавлення волі. 11

вересня 1941 р. був розстріляний в Орловській в’язниці. Реабілітований у 1988 р.

На той час серед партійно-радянських керівників домінували дві тенденції у поглядах на перспективи розвитку відносин між республіками. Сталін і його однодумці розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань, вважаючи закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і надання їм статусу лише автономних утворень у складі Росії. Місцеві лідери (партійно-радянські керівники Грузії, Білорусі, в Україні – Х. Раковський, В. Затонський) схилялися до необхідності розмежування функцій федеративних і республіканських органів,

збереження за республіками суверенітету.

І Раковський, і особливо Скрипник рішуче відкидали фальш і беззмістовність вигаданої ідеологами центру альтернативи: або єдина й неподільна держава, або конфедерація. При цьому Раковський ратував насамперед за правовий простір для господарської ініціативи республік, Скрипник сміливо вводив поняття їхньої внутрішньої незалежності. На його думку, ідеал новоствореної держави має бути такий: «вільні республіки, що об’єднуються, лишаються внутрішньо незалежними,

водночас передаючи певну частку своєї суверенності своєму Союзу соціалістичних республік для економічної і політичної боротьби зовні».

Розуміючи, що така позиція вразлива з точки зору традиційного державного права,

Скрипник знайшов потрібне зауважити: «Ми будуємо надто складне об’єднання,

до якого не можна підходити лише зі старими формулами старого буржуазного державного права».

3 травня 1923 р. комісія Раднаркому по виробленню проекту Конституції СРСР заслухала доповідь Х.Г. Раковського «Про Конституцію СРСР,

взаємовідносини між наркоматами УСРР та СРСР і формування бюджету».

Наступного дня Політбюро ЦК КП(б)У створило комісію для практичного втілення в життя рішень ХІІ зїзду партії у складі Х.Г. Раковського, М.В. Фрунзе,

В.П. Затонського та Е.Й. Квірінга. Результатом спільної роботи став український

431

проект Конституції СРСР, в основному схвалений 23 травня на об’єднаному засіданні Президії ВУЦВК та Раднаркому України. Цей проект виходив із завдань забезпечення господарської автономії республік, їхньої рівноправності у культурних та адміністративних питаннях. Гарантією їхньої рівноправності мало стати розширення прав Ради національностей, через яку повинні були проходити всі рішення верховних органів Союзу, які змінювали або скасовували ухвали ЦВК та Раднаркомів республік. За українським проектом кожна з двох палат мала самостійну президію; уряд повинен був формуватися за участю обох палат.

Проектом передбачалося також перевести союзні наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі із розряду злитих у розряд об’єднаних (директивних). Три об’єднані комісаріати (Робсельінспекції, Наркомпрод та Наркомпраці)

пропонувалося перевести в розряд самостійних. Але й ці пропозиції навряд чи могли надійно забезпечити суверенітет республік. Запропонована Україною концепція «нового етапу федерації» хибувала на половинчастість; вона абсолютизувала механізми державності, питання про розвиток місцевого самоврядування на радянській основі навіть не ставилося. Проте у разі врахування українських пропозицій можна було розраховувати на головне: ліквідацію монополії центру на прийняття політичних рішень без погодження з республіками.

Це, у свою чергу, могло б дати імпульс для оновлення основоположних принципів національної політики, послідовного проведення курсу на коренізацію апаратів,

здійснення національно-культурної реформи. Конструктивна позиція України могла стати основою і для тверезого прогностичного аналізу всього комплексу рішень, що приймалися у 1922–1923 рр. у галузі міжнаціональних відносин.

Враховуючи таку позицію, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки вдосконаленого проекту федеративних відносин. Проект Сталіна передбачав «автономізацію» республік, тобто поглинання неросійських республік Росією. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Вірменія та Азербайджан підтримали цей проект, Грузія та Україна заперечували, Білорусь утрималась. Проти нього виступив і Ленін, запропонувавши утворити новий союз – федерацію

432

рівноправних республік. При цьому назва «Росія» перестала бути назвою держави,

але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії,

підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювали суті держави.

УСРР у складі СРСР (грудень 1922 р. – травень 1925 р.). 10 грудня 1922 р.

у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому було схвалено Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Через двадцять днів відбувся І з’їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Вона однозначно передбачала, що головні питання політики – компетенція союзного уряду. Було також створено об’єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього увійшов Г. Петровський.

Одразу після проголошення СРСР на федеративних засадах Сталін та його прихильники почали втілювати в життя ідею автономізації. Уже в липні 1923 р.

було прийнято рішення про те, що всі економічні та фінансові питання уряди союзних республік повинні погоджувати з Раднаркомом СРСР.

Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з’їзді Рад СРСР

(січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалася з Декларації і Договору про утворення СРСР. Декларація окреслювала економічну, військову та ідеологічну засади утворення Союзу. Економічна зводилась до того, що відбудова народного господарства неможлива за відокремленого існування республік. З

міжнародно-військової точки зору об’єднання республік зумовлене небезпекою нової війни з капіталістичним оточенням. До об’єднання підштовхує, як зазначалося в Декларації, і прагнення народних мас до побудови інтернаціональної радянської влади. Зрозуміло, що ця, як і більшість декларацій,

була наскрізь заідеологізованою.

Союзний договір так і не був укладений. Замість нього було підписано внутрідержавний акт – Конституцію СРСР. Відповідно до неї декрети й постанови РНК СРСР ставали обов’язковими для виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас РНК СРСР вправі була розглядати декрети й постанови урядів

433

союзних республік. Із середини 20-х років почали створювати союзно-

республіканські наркомати, що стало ще одним кроком до звуження суверенітету республік. Республіканський Раднарком фактично перетворювався на місцевий виконавчий орган центральної влади. Центральний виконавчий комітет республіки також не міг протистояти Раднаркому СРСР. Згідно з Конституцією республіканські Раднаркоми могли оскаржити його директиви та постанови у ВЦВК, але не призупинити їх виконання.

Конституція СРСР посилювала централізаторські тенденції, що неминуче вело до обмеження прав союзних республік, в тому числі й України. СРСР,

фактично, став унітарною державою. З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився – вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії, хоч формально вважалася національно-територіальним утворенням з власними (умовними) кордонами, своїм (з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. Все ж це було кроком назад порівняно

зукраїнською державністю 1917–1920 рр.

У1925 р. були внесені відповідні зміни у Конституцію УСРР, яка фіксувала,

що УСРР ставала складовою частиною єдиної союзної держави. Затверджена у

1929 р. нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів над республіканськими, утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Вона закріплювала нерівні, багатоступеневі, з відкритим голосуванням вибори,

позбавлення частини виборців (за класовою ознакою) виборчих прав. Утворення СРСР, попри певні декларативні положення його Конституції, призвело до реалізації сталінського плану «автономізації». Українська СРР, як і інші радянські національні республіки, втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на провінцію унітарної держави.

Формально Україна стала другою (після Росії) за чисельністю населення і економічним потенціалом союзною республікою. Її територія дорівнювала 450

тис. кв. км, населення досягло 28 млн. чол., з яких 22 млн. були українцями, а 6

млн. доводилося на росіян, євреїв, поляків і представників інших народів.

Столицею Радянської України було проголошено місто Харків.

434

Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України.

Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, імперією нового типу. Україна втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю Радянського Союзу.

Проте певні ознаки державності – територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це не змінювало її статусу як частини єдиної держави. Україна, яка за радянською Конституцією 1919 р.

вважалася суверенною державою, втратила державний суверенітет. Це сталося тому, що утворення СРСР було обумовлене дією як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів:

територіальні межі республік, які увійшли до Радянського Союзу, були об’єднані в межах колишньої Російської імперії. Між ними існували історично усталені тісні економічні зв’язки, і як наслідок, певна спеціалізація районів та розподіл праці;

у роки громадянської війни 1917–1920 рр. між радянськими республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921–1922 рр. – воєнно-

господарський та дипломатичний союзи. Виникла так звана «договірна федерація» радянських держав, де функції загальнофедеративних органів влади виконували органи влади Радянської Росії;

головною ж причиною утворення СРСР стало посилення впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне об’єднання республік в єдину державу і здійснило це об’єднання за власним сценарієм.

6. Політика коренізації та українізації.

Політика коренізації. З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації,

спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності,

врахування національних чинників при формуванні державного апарату,

435

організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло.

Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту – представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не переважувала у ньому 35%.

Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату.

Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців.

Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% – з росіян і тільки на 14% – з українців.

На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті, і мали декларативний характер і відкрито ігнорувалися членами КП(б)У. І не випадково. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958

членів партії, де переважали росіяни (61,1%). Українців нараховувалося 29,8%,

євреїв – 14%.

Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну

436

автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б),

який проголосив політику коренізації, український різновид українізації.

Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державній партії були інші завдання:

укоренитися в національних республік. Звідси й назва політичного курсу – коренізація.

Цей тактичний маневр правлячої партії мав розв’язати кілька завдань:

український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло;

радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, яке їх часто сприймало як окупантів і ворогів;

новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів в Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв.

буржуазними демократіями.

Результати коренізації (українізації) 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923–1927 рр. зросла з 35% до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів.

Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і

рядових. На початку 1924 р. кількість членів КП(б)У майже не змінилася (39884

чол.), але відсоткове співвідношення національностей було вже іншим: 47,1%

росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті.

Першими (у 1925–1934 рр. – генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці – німець

437

Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву – поляк С. Косіор.

Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн. осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн., євреїв – 1,4 млн., поляків – 392 тис., німців – 375 тис.,

греків – 105 тис., болгар – 101 тис., білорусів – 28 тис., чехів – 12 тис., вірмен – 9

тис., татар – 10 тис., а загалом – 5 млн. 107 тис. представників різних національностей.

З урахуванням інтересів національних меншин і місцями їх компактного проживання створилися національні райони і сільради. У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська автономна республіка.

На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379

російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46

болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67

селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25

національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських,

єврейських і 1 польський).

Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин.

Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл

(у т. ч. і російських), що охоплювало понад 400 тис. різних національностей.

Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося.

Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті політичної ситуації. Остаточне згортання політики коренізації відбулося з призначенням на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова у 1938 р.

Після цього майже всі 888 шкіл, які ще існували на той час і в яких навчання здійснювали мовами національних меншин, було закрито, а учнів переведено до російськоабо україномовних шкіл. Ліквідували також національні відділи та

438

відділення вищих і середніх навчальних закладів. Російська мова знову мала першість у вищій та середній спеціальній школі, наукових установах.

Здійснення політики українізації. Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У травні

1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою – за бажанням.

До кампанії по ліквідації неписьменності було залучено профспілкові та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперативи, працівників загальноосвітньої школи і культурно-освітніх установ. У 1923 р. створено добровільне товариство «Геть неписемність!» на чолі з головою ВУЦВУ Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких була представлена вчителями,

назвали культармійцями. Створювалися пільги тим, хто навчався. Зокрема,

робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати,

селянам надавалася 20% знижка для обов’язкового страхування майна.

Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей.

Було організовано понад 120 культармійських університетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

Основною формою освітньої і виховної роботи ставала школа. Модель освіти охоплювала: дошкільне виховання – дитячий садок, заклади соціального виховання (початкова 4-річна школа та 7-річна загальноосвітня школа);

професійну школу (школи фабрично-заводського учнівства, індустріальні профшколи, сільськогосподарські школи та ін.); вищу освіту (технікуми,

інститути). Окремою частиною освітянської системи були установи політосвіти.

У такому вигляді система освіти УСРР суттєво відрізнялася від запровадженої в РСФРР і проіснувала, з незначними змінами й модифікаціями, фактично до початку 30-х років.

У 1920 р. було ліквідовано університети і на їх базі створено вузькопрофільні ВНЗ. Комплектування ВНЗ оголошено справою партії, профспілок і комнезамів. З

439

1921 р. при ВНЗ почали відкривати робітничі факультети, які мали підготувати робітників до вступу у вищі навчальні заклади і були одним із найважливіших засобів «пролетаризації» вищої школи в УСРР.

У 1920 р. діти робітників у ВНЗ України становили 3%, селян – 6%. Тільки в середині 20-х років відбувся злам у соціальному складі. У 1926 р. до ВНЗ було прийнято 28,5% робітників, 24,8% селян.

Перехід до загальної освіти здійснювався паралельно з українізацією. І саме в освітній галузі політика українізації досягла найбільшого успіху. Наприкінці 20-х

років 97,2% українських дітей навчалися в українських початкових школах. 2/3

учнів середньої школи в УСРР відвідували українські заклади, а 21% – заклади, де навчання велося українською й російською мовами.

Майже 1/4 студентів навчалися винятково українською мовою, ще 68% – і

українською, і російською. У 1929–1930 навчальному році всі вузи вважались українізованими на 40%, професура також на 39,5% була українською. Зросла кількість українців серед студентства: 1929–1930 навчальному році – 62,8%, 1930–1931 – понад 70%.

Після ліквідації університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована республіканському наркомату освіти. Із 1930 р. основним осередком науково-дослідної роботи у ВУАН стали інститути. В 1936 р. їх стало вже 26. У цьому ж році після затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук (з 1937 р. – АН УРСР).

Облік наукових кадрів в УСРР вівся через Секцію наукових робітників (СНР).

Наприкінці 1925 р. в Україні нараховувалося 3025 зареєстрованих науковців.

Станом на 1929 р. серед них українці становили 45,9%, євреї – 20,7%, росіяни –

29,4%. Наприкінці 20-х років серед аспірантів питома вага українців сягала 60%. 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та

мистецтва. Популярними були твори прозаїків М. Хвильового, Ю. Яновського,

В. Підмогильного, М. Івченка, Є. Плужника, поетів В. Сосюри, М. Рильського,

П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка. У галузі

440