Методичка по истории

Антанти панування Польщі на західноукраїнських землях було узаконене (до вересня 1939 р.).

5. Основні уроки національно-демократичної революції в Україні.

Незважаючи на поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

прискорився процес перетворення українського етносу на сучасну політичну націю;

з назвою «Україна» відроджена, хай і тимчасово, держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;

була реанімовано традиція державності, на засадах якої розвивалися українська політична думка до кінця ХХ ст.;

накопичувався визвольний потенціал, зростала національна самосвідомість,

формувалися кадри національних провідників.

Отже, чергова спроба українського народу вибороти незалежність і витворити суверенну державу мала трагічні наслідки. Але то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії в складі федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності; від декларації абстрактних гасел соціальної рівності й справедливості до вироблення основ державної політики соціального захисту трудящих. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність. Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття – економічній, політичній, духовній,

державотворчій.

Промовистим виявом розвитку революції, свідченням визрівання модерної української політичної думки стали Універсали Центральної Ради УНР,

законотворчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя.

Водночас український народ ще раз пересвідчився, що без єдності національних політичних сил, послідовності й наполегливості у реалізації всіх аспектів

401

державотворення, максимального за діяння внтурішньо- і зовнішньополітичних чинників марно сподіватися на омріяний результат.

Питання до самостійного опрацювання:

11. Охарактеризуйте особливості Української держави за гетьмана П. Скоропадського.

12.Наскільки відповідали погляди та діяльність П. Скоропадського інтересам і прагненням тогочасного українського суспільства?

13.Визначте характерні ознаки політичних процесів в Україні періоду Гетьманату.

14.Проаналізуйте внутрішню та зовнішню політику Директорії УНР наприкінці

1918–1919 рр.

15.З’ясуйте вплив зовнішньополітичних чинників на діяльність Директорії УНР.

16.Вкажіть головні причини загибелі Директорії.

17.Назвіть головні події в суспільно-політичному та соціально-економічному житті ЗУНР.

18.Висвітліть основні тенденції у взаєминах між УНР і ЗУНР.

19.Яким чином Україна була завойована більшовиками?

20.Які цілі переслідували білогвардійці в Україні?

21.Перелічіть основні ознаки селянського повстанського руху.

22.Якою була участь українців у радянсько-польській війні 1920 р.?

Орієнтовні теми рефератів:

7.Ставлення українських політичних партій до гетьманату.

8.Махновщина як барометр без державницької позиції селянських мас.

9.Більшовицька влада в Україні.

10.Політичний портрет С.В. Петлюри.

11.Творення державності в Галичині.

12.Перебіг польсько-українських відносин у 1918–1920 рр.

402

державотворення / Павло Гай-Нижник. – К.: ЩеК, 2010. – 304 с.

Гошуляк І. Тернистий шлях до соборності (від ідеї до Акту Злуки) / І. Гошуляк. – К.: ІПІЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2009. – 467 с.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної республіки 1918– 1920 рр. Док. і матеріали / Відп. ред. В. Ф. Верстюк. – К., 2006.

Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність / Б. ДорошенкоТовмацький. – К., 2005.

Єфіменко Г. Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України: економічний аспект (1917–1919 рр.) / Г. Г. Єфіменко. – К.: Ін-т історії України, 2008. – 230 c.

Захарченко П. П. Селянська війна в Україні: рік 1918 / Петро Захарченко. – К.: ЗАТ «Нічлава», 1997. – 188 с.

Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: Українсько-білогвардійське збройне протистояння / М. Ковальчук. – К.: Темпора, 2006. – 576 с.

Кульчицький С. В. Володимир Винниченко / С. В. Кульчицький, В. Ф. Солдатенко.

– К.: Вид. дім «Альтернативи», 2005. – 376 с.

Лісна І. С. Становлення української державності в Галичині (1918–1923 р.) / І. С. Лісна. – Тернопіль, 2001.

Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року: Історичні нариси / Р. Пиріг. – К.: Ін-т іст. України НАН України, 2011. – 336 с.

Пиріг Р. Я. Проблема виборців до сейму у внутрішній політиці гетьманату П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) / Р. Я. Пиріг // Укр. іст. журн. – 2012.

– № 3. – С. 28-35.

Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918– 1920 рр.) / В. Ф. Солдатенко. – К.: Книга Пам’яті України, 1999. – 507 с.

403

Солдатенко В. Ф. Новітні концепції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917–1920 рр. / В. Ф. Солдатенко // Укр. іст. журн. – 2008. – № 4.

404

Тема 10. Українські землі в 20–30-ті рр. ХХ ст.

20 – 30 – ті роки ХХ ст. в історії України – це роки комуністичного тоталітаризму, який повністю пов'язаний особливостями російського розвитку.

СРСР става суворо централізованою, унітарною державою. Союзні республіки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя.

Остаточно затверджувався неподільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сферами суспільного життя і над кожною особою окремо. Масові репресії були основною умовою функціонування тоталітарного режиму. В Україні це проявилось особливо голодоморі 1932-1933 рр., здійсненні політики геноциду українського народу.

Лекції 14–15. Політичні режими на українських землях у 20–30-ті роки ХХ ст.

1.Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

2.Перехід до нової економічної політики. Кризи непу та їх політичні наслідки.

3.Форсована індустріалізація й аграрна політика тоталітарного режиму.

4.Голодомор 1932–1933 рр. – політика геноциду українського народу.

5.Україна та утворення унітарної держави СРСР.

6.Політика коренізаціі й українізації.

7.Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х – у 30-і роки.

1. Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років.

Міжнародне становище України. У 1921–1922 рр. на місці колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них були дійсно самостійними:

країни Балтії, Польща і Фінляндія. В усіх інших утворилися радянські республіки,

формально незалежні, а насправді підпорядковані більшовицькому центру у Москві – РКП(б). Ці республіки уклали з РСФСР договори про тісний військовий і господарський союз, у цілому керувалися вказівками ЦК РКП(б) і Раднаркому

405

Росії. Самим своїм існуванням партія більшовиків перетворила конгломерат радянських республік в єдину країну.

До складу Української СРР тоді входили більша частина українських земель

– Лівобережжя, Правобережжя та Південь. Її площа становила 425 тис. кв. км,

тобто 70% сучасної території України, населення налічувалося 25,5 млн. чол.

Територія Східної Галичини, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя перейшли під контроль Польщі. Закарпаття – під владу Чехословаччини,

Буковина, північна частина якої була заселена українцями, та Бессарабія, у якій на півночі та півдні також переважали українці, були захоплені Румунією.

Х. Раковський, який одночасно з головуванням у Раднаркомі займав пост і наркома закордонних справ, скористався формальною незалежністю України,

щоб розвернути на міжнародній арені активну діяльність. 14 лютого 1921 р.

представники УСРР Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали мирний договір України з Литвою. 18 березня 1921 р. між РСФСР і УСРР, з одного боку, і

Польщею, з другого, був укладений Ризький мирний договір. Україну на переговорах представляли Е. Квірінг і О. Шумський. Договір було ратифіковано:

ВЦ ВК РСФР – 14 квітня 1921 р., ЦВК УСРР – 17 квітня 1921 р., польський Сейм

– 15 квітня. 28 квітня 1921 р. в Мінську було здійснено обмін ратифікованими грамотами.

Основні умови ризького миру:

обидві договірні сторони взаємно гарантують повну повагу державного суверенітету другої сторони і утримання від усякого втручання в її внутрішні справи, зокрема від агітації, пропаганди і всяких інтервенцій, або їх підтримки.

Обидві договірні сторони зобов’язуються не створювати і не підтримувати організацій, що мають за мету збройну силу з другою договірною стороною або зазіхають на її територіальну цілісність, або підготовлюють повалення її державного чи суспільного ладу шляхом насильства, так само як організацій, що приписують собі роль уряду другої сторони або частини її території;

припинення стану війни;

визнання Польщею незалежності УСРР і БСРР;

406

передбачалося негайне встановлення дипломатичних відносин;

Росія та Україна брали на себе зобов’язання не втручатися у польсько-

литовський конфлікт;

визначалася лінія кордону між державами: до Польщі відходили західноукраїнські (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля, Холмщина,

Підляшшя) і західнобілоруські землі; Росія і Україна відмовляються від усяких прав і претензій на землі, розташовані на захід від кордону… Зі свого боку Польща відмовляється на користь України та Білорусії від усяких прав і претензій на землі, розташовані на схід від цього кордону;

передбачалося укладення економічної угоди;

визначалися права національних меншин і релігійних громад на території договірних сторін. «Польща надає особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, усі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взаємно Росія і Україна забезпечує особам польської національності всі ті ж права»;

сторони взаємно відмовилися від компенсації воєнних витрат;

визначилися принципи утримання військовополонених і її обміну;

«кожна з договірних сторін надає громадянам супротивної сторони повну амністію за всякі політичні злочини і провини»;

Росія та Україна зобов’язувалися повернути Польщі всі цінності, що були виведені з Польщі, починаючи від 1 січня 1772 р.

Як бачимо, східна частина України, що стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву «Україна» – формально – державність. Ця державність була достатньо умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Проте наявність державності давала можливість установлювати дипломатичні контакти з іншими державами і навіть укладати з ними міжнародні договори. Протягом

1921 р. УСРР установила дипломатичні відносини з Латвією і Естонією; 2 січня

1922 р. делегація УСРР, очолювана М. Фрунзе, підписала в Анкарі договір про дружбу та братерства між Україною й Туреччиною, що мало істотне економічне

407

значення, оскільки майже половина зовнішньої торгівлі республіки припадала на цю країну. Торговельні угоди були укладені між УСРР і Чехословаччиною,

Австрією, Німеччиною.

Україну було запрошено для участі в Лозанській міжнародній конференції,

що розглядала питання про статус Чорноморських проток (кінець 1922 – початок

1923 р.).

З посиленням централістських тенденцій у політиці Москви зовнішньополітична діяльність уряду УСРР почала згортатися. Закривалися дипломатичні місії в балтійських республіках, а у вересні 1923 р. остаточно перестав існувати апарат Наркомату іноземних справ. Відповідно самостійна зовнішньополітична діяльність України припинилася на багато років.

Внутрішнє становище України. Шість років безперервних воєн і революцій,

що відбувалися на території України, воєнно-комуністична політика більшовиків призвели до повної розрухи в народному господарстві. Людські втрати склали близько 4 млн., промислове виробництво скоротилося в 9 разів і у 1920 р.

становило 12 % довоєнного рівня. Видобуток вугілля становив лише 6 % виплавка металу – 1 %, обсяг продукції машинобудівної промисловості – 4 %, цукрової –

5 %.

Сільське господарство також перебувало у тяжкому стані. Валовий збір зернових в УСРР у 1921 р. становив лише 277 млн. пудів, тобто 25% довоєнного.

Порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха 1921 р. і голод, від якого загинуло близько

1 млн. чоловік. Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою, а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити про перший у радянській історії голодомор.

Формування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн. осіб (25%

населення республіки).

Якщо до голодуючих в Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. За цієї ситуації московський уряд,

408

а за його вказівками – партійно-державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Тільки у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомогу від міжнародних організацій, писати про голод.

Ситуація і надалі залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на

2,7 млн. десятин менше, ніж у попередньому році, але центральний уряд прагнучи мати іноземну валюту, зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, збільшити його постачання в Росію. Це зумовило другу хвилю голоду (взимку 1922–1923 рр.).

Загострення післявоєнної економічної розрухи викликала політика

«воєнного комунізму» більшовиків у період від захоплення влади у 1917 р. і до весни 1921 р. Їх основною метою була побудова комунізму насильницьким методами, шляхом «кавалерійської атаки на капіталізм»; мобілізація ресурсів для боротьби з противниками радянської влади; приборкання національно-

визвольного руху.

Основні заходи політики «воєнного комунізму»:

в сільському господарстві – уведення продрозкладки (вилучення

«надлишків» продовольства у селян). Українські селяни в 1921 р. мали віддати державі 6 млн. пуд. цукру, 111 тис. пуд. меду, 160 млн. пуд. хліба, 23 млн. пуд.

картоплі. Радянська влада повертала селянство до становища, у якому воно перебувало напередодні реформи 1861 р. Тільки якщо раніше селяни працювали на поміщиків, то тепер вони змушені були працювати на так звану робітничо-

селянську державу;

в промисловості – націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості; встановлення державного контролю над виробництвом; уведення загальної трудової повинності; мілітаризація праці. До закінчення громадянської війни було усуспільнено майже 11 тис. заводів, фабрик, шахт, із яких діяло з перебоями лише 4060;

409

в торгівлі та обміні – заборона вільної торгівлі; спроба ліквідувати товарно-грошові відносини, перехід до прямого товарообороту; карткова система постачання міського населення;

методи впровадження політики «воєнного комунізму» – «червоний терор»; жорстка централізація; створення продзагонів, реквізиції, конфіскації.

Політика «воєнного комунізму» прискорила соціально-політичну кризу, яка виявилася в такому:

почалися повстання селянства проти політики «воєнного комунізму» і,

зокрема, проти продрозкладки. Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна. Проти радянської влади виступила армія Махна (близько 15 тис. чол.).

Всього у складі повстанських формувань нараховувалося близько 40 тис. чол.;

тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки викликали незадоволення радянською владою з боку робітників, що виливалося у різні форми протесту,

зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами висувалися політичні, у том числі – «Ради без більшовиків»;

заворушення охопили й армію. У лютому – березні 1921 р. відбулося повстання військового гарнізону міста-фортеці і моряків Балтійського флоту;

склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

У проявах народженого «воєнним комунізмом» протесту комуністи побачили загрозу для своєї влади. Це й стало поштовхом до запровадження непу, переходу від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики (непу).

2. Перехід до нової економічної політики. Кризи непу та їх політичні наслідки.

Сутність непу. Неп як система нових економічних відносин склалася не одразу. Спочатку керівництво більшовицької партії вважало, що у загальнодержавному масштабі замість торгівлі вдасться налагодити обмін промислових товарів на продукти землеробства. Проте згодом довелося

410