Методичка по истории

УПА перейшла до дій дрібними загонами, створила мережу підпільних боївок.

При перших зустрічах з Червоною армією УПА уникала бойових дій,

сподіваючись морально та ідейно вплинути на солдатів, серед яких було багато українців. Певною мірою ці сподівання були виправдані, але радянські війська суцільно контролювались військовою контррозвідкою СМЕРШ (Смерть шпигунам) та загороджувальними загонами НКВС. Вони не тільки підганяли в бій червоноармійців, а й мали завдання придушувати національно-визвольний повстанський рух в західних областях України. Саме проти них були спрямовані перші бойові дії УПА.

Радянське керівництво перекинуло до Західної України, внаслідок закінчення війни, війська. В січні – квітні 1946 р. тут було зосереджено понад 3,5 тис.

гарнізонів регулярних військ і 3593 винищувальних батальйонів. Переважання урядових військ і в чисельності, і в озброєнні спричиняло поразки УПА.

Закордонним проводом ОУН було прийнято рішення про передислокацію з території України майже 50 тис. повстанців. Підрозділи, які залишались для продовження боротьби подрібнювалися на невеликі групи, здатні діяти партизанськими методами. За радянськими даними, упродовж 1944–1953 рр. рух ОУН і УПА здійснив майже 14,5 тис. акцій, серед яких 4904 теракти і 195

диверсій. Підпільні боївки значною мірою спиралися на підтримку місцевого населення, яке не бажало поступатися комуністичному режиму своїм правом на приватну власність, культуру, релігію. Безпосередньо в русі опору та активній допомозі повстанцям взяли участь понад 30 тис. осіб.

З метою дискредитації націоналістів радянська сторона створювала спецбоївки НКВС, які діяли під виглядом загонів УПА. Лише в 1946 р. ними було здійснено 1169 диверсійно-терористичних акцій. За 1944–1956 рр.

націоналістичне підпілля втратило 155108 осіб, 76753 особи прийшли повинитися.

Радянська сторона впродовж 1944–1953 рр. втратила 30676 осіб. У 1943–1956 рр.

за звинуваченням у націоналістичній діяльності було заарештовано 103366 осіб; 87756 з них – засуджено. У 1944–1952 рр. із західних областей УРСР в інші регіони СРСР було депортовано 203 млн. осіб.

511

Не отримуючи допомоги з-за кордону, опираючись виключно на підтримку місцевого населення, повстанський рух не міг тривалий час протистояти регулярній армії та спецслужбам Радянського Союзу. 5 березня 1950 р. в бою в с. Білогорща під Львовом, загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич.

Після цього органи держбезпеки неодноразово заявляли про ліквідацію націоналістичного підпілля. Проте антикомуністичний опір у західних областях УРСР не припинявся. Згідно з офіційними джерелами, лише в період 1954 р. – 1959 р. «ворожі елементи» здійснили 156 терористичних актів і замахів, 94

підпали колгоспних будівель і приватних господарств. За 5 років КДБ ліквідував

183 «націоналістичні та інші антирадянські організації», виявив понад 5,5 тис.

випадків виготовлення і поширення антирадянської літератури. За антирадянську діяльність було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб. У західних областях відбулося 14 відкритих судових процесів над членами ОУН і УПА. 24

учасника руху опору було засуджено до вищої міри покарання.

Не припинялася жорстока боротьба і після повернення 65534 осіб,

засуджених за членство в ОУН, участь в УПА. Аналізуючи діяльність антирадянського підпілля, влітку 1959 р. керівництво КДБ звернуло увагу, що приблизно 20% його учасників перебували під впливом колишніх націоналістів чи «буржуазно-націоналістичної літератури». У зв’язку з цим було розроблено пропозиції щодо засобів нейтралізації антирадянських закордонних центрів ОУН.

У жовтні 1957 р. агент КДБ Б. Сташинський убив голову Політичної Ради ОУН за кордоном Л. Робота, а в жовтні 1959 р. – голову Проводу Закордонних Частин ОУН С. Бандеру.

3. Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи.

Пом’якшення політичного режиму в Україні в середині 1950-х – на початку 1960-х рр. Смерть 73-річного Сталіна 5 березня 1953 р. поклала край новому витоку репресій. Проте смерть диктатора не означала ліквідації тоталітарного режиму в країні. У Кремлі почалася жорстока боротьба за владу.

Незабаром в Москві був розстріляний найближчий сподвижник Сталіна Л. Берія,

512

зловісний шеф НКВС. Якийсь час на вершині піраміди влади вдалося протриматися Р. Маленкову, але остаточним переможцем в цій боротьбі вийшов М. Хрущов, який у вересні 1953 р. офіційно зайняв пост першого секретаря ЦК КПРС. Отже, переможцем у боротьбі за владу став М. Хрущов, який керував державою в наступне десятиліття.

Літом 1953 р. вперше в Україні вищі керівні посади були довірені українцям.

Першим секретарем ЦК КПУ став А. Кириченко, головою Верховної Ради України – Д. Коротченко, головою Ради міністрів – Н. Кальченко.

Прагнучі посилити свій вплив в Україні, М. Хрущов призначав на важливі посади відданих йому людей. На посаду другого секретаря ЦК КПУ він висунув М. Підгорного. Новим міністром внутрішніх справ УРСР став Т. Строкач, а КДБ УРСР очолив В. Нікітченко. 7 із 8 членів Президії ЦК КПУ, обраних у березні

1954 р. на XVIII з’їзді КПУ, були етнічними українцями, а до складу секретаріату ЦК увійшли лише українці (5 членів).

У процесі десталінізації суспільного життя протягом 1953–1955 рр. було переглянуто всі головні політичні післявоєнні справи. Почалася реабілітація багатьох репресованих у 30-ті рр. радянських, партійних та військових діячів

(С. Косіора, В. Чубаря, В. Антонова-Овсієнка, П. Криленка, Я. Гамарника,

В. Блюхера, М. Тухачевського та багатьох інших).

У 1956–1959 рр. було повністю реабілітовано 250 тис. осіб, переважно посмертно. Дещо послаб жорстокий ідеологічний контроль, почалася критика культу особи.

Реформи М. Хрущова охоплювали сферу суспільного життя, соціально-

економічну, духовно-культурну, зовнішньополітичний курс. Та найважливішим кроком на шляху до демократизації суспільного життя стало засудження ним масових репресій тоталітарного режиму на ХХ з’їзді КПРС у лютому 1956 р.

Критика культу особи. Після смерті Й. Сталіна у мільйонів людей вникало питання про його роль у розвитку країни як голови партії та держави протягом майже 30 років. Не могло не виникнути питання і про роль сталінського оточення

(М. Хрущова, В. Молотова, Л. Кагановича, К. Ворошилова та інших) у

513

причетності до репресій довоєнного і післявоєнного часу. У цій ситуації Хрущов,

не дивлячись на протидію своїх прибічників, вирішив оприлюднити страхітливу картину масових репресій. Але їх ініціатором називався тільки Сталін, чим запобігалась відповідальність власне Хрущова та тодішнього керівництва партії й держави.

Аплодисментами зустріли делегати ХХ зїзду М. Хрущова та інших лідерів КПРС. У своїй доповіді на закритому засіданні «Про культ особи Й. Сталіна та його наслідки» Хрущов оприлюднив жахливі факти беззаконня та свавілля, масові репресії, дозвіл на які давав Сталін, про зловживання ним владою. Перша особа Комуністичної партії, і це було нечувано, засудила вождя.

Керівництво партії та держави дозволило критику Й. Сталіна, постать якого уособлювали КПРС та радянський лад, суворо дозовано, ні в якому разі не допускаючи критики самої партії та системи. Повний текст доповіді Хрущова не було надруковано в СРСР. У червні 1956 р. радянські люди отримали можливість ознайомитися з постановою ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків», з якої було вилучено значну частину гострого виступу Хрущова.

Тільки у 1989 р., у період горбачовської «перебудови», коли відбувався розпочатий Хрущовим більш глибокий аналіз сталінізму, населення Радянського Союзу змогло отримати доступ до повного змісту «секретної» доповіді.

І все ж виступ М. Хрущова – цей акт політичної мужності – поклав початок тривалому історичному процесу кризи, а потім краху тоталітарної системи. Тоді це мало хто розумів. Реакція на доповідь М. Хрущова була в Україні, як і в СРСР,

неоднозначною. Частина людей схвалила критику Сталіна, руйнування тисяч сталінських пам’ятників, бюстів, перейменування багатьох міст, регіонів, вулиць,

які носили його ім’я. Інша частина, і таких була більшість, пов’язуючи своє життя з «мудрим вождем» та ототожнюючи з ним будівництво соціалізму, велику перемогу над фашизмом, вважали критику Сталіна наклепом на Радянську владу.

Після червневого 1957 р. пленуму ЦК КПРС завдяки підтримці армії на чолі з Г. Жуковим та Комітету державної безпеки (КДБ) на чолі з І. Сєровим,

М. Хрущов переміг у боротьбі за владу. Його підтримала і більшість членів ЦК

514

КПРС, у тому числі і перший секретар ЦК КПУ О. Кириченко. Він, перший українець, який очолив Компартію України, був викликаний Хрущовим до Москви. Його місце зайняв М. Підгорний, який також пізніше у Москві обійняв посаду секретаря ЦК КПРС. Так, завдяки М. Хрущову, вихідці з України з’явилися на всесоюзній арені.

У липні 1963 р., за підтримки першого секретаря ЦК КПРС, Компартію України очолив П. Шелест. За часів М. Хрущова відбулося деяке розширення прав союзних республік у адміністративній сфері. У ведення УРСР передавалися питання адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, республіканського підпорядкування. Розширилися права республіки у формуванні свого бюджету, матеріально-технічного постачання. До компетенції УРСР передавалося прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. Проте ці нововведення не могли змінити унітарного характеру СРСР.

4. Соціально-економічні та політичні реформи М. Хрущова, їх суперечливий і непослідовний характер.

У 1957 р. М. Хрущов здійснив спробу реформувати радянську командно-

адміністративну систему. З цією метою були ліквідовані галузеві міністерства, а

замість них утворювалися територіальні органи управління промисловістю – ради народного господарства (раднаргоспи). Під контролем України опинилися 97%

заводів республіки порівняно з 34% у 1953 р. Йшлось, однак, не про децентралізацію, а лише про удосконалення централізованості управління народним господарством. Реформа 1957 р. сприяла поглибленню спеціалізації та кооперування підприємств окремих районів, однак порушувала економічні зв’язки між підприємствами однієї галузі, які знаходилися в різних районах.

На початку 60-х рр. М. Хрущов побачив у розширенні економічних прав УРСР та інших республік загрозу місництва та відродження «буржуазного націоналізму». У 1963 р. було утворено Вищу раду народного господарства, яка взяла на себе координацію роботи промисловості та будівництва в загальнодержавному масштабі. Це призвело до згортання реформи.

515

Непослідовними та суперечливими були реформи М. Хрущова у сільському господарстві. Не маючи чіткого уявлення про шляхи досягнення поставлених цілей, він часто висував нереальні, утопічні плани. Одним із них було освоєння цілинних земель у Казахстані. Переміщення туди величезної кількості техніки,

матеріальних та фінансових ресурсів, понад 500 тис. людей (100 тис. з України) не було підкріплено науковими розробками та серйозною підготовкою. Крім того,

освоєння цілини призвело до зменшення уваги до розвитку зернового господарства у традиційних регіонах, зокрема в Україні. «Цілинна епопея» була характерним прикладом екстенсивного розвитку сільського господарства.

Після візиту в США у 1959 р., де М. Хрущов відвідав ферму, він захопився ідеєю «витягнути» сільське господарство СРСР за допомогою кукурудзи.

Почалася величезна за масштабами «кукурудзяна» епопея: примусове насадження кукурудзи, яке охопило всю країну. «Королева полів» тільки в Україні зайняла понад 20% посівної площі. Хрущов сподівався на швидке і значне збільшення кормової бази, на основі якої можна було б здійснити різкий підйом тваринництва.

Він поставив за мету в найближчі роки досягти рівня США з виробництва м’яса і наздогнати США у цьому показнику вже у 1960 р.

Та насаджування «королеви полів» стало однією з головних причин зменшення посівів зернових культур та значного зменшення особистого тваринництва. Пов’язати проблеми стабільного постачання населення хлібом та продуктами тваринництва шляхом «цілинної та кукурудзяної епопей» не вдалося.

На початку 60-х рр. СРСР навіть почав масові закупки зерна за кордоном.

Позитивні зрушення за часів М. Хрущова відбулися у соціальній сфері.

Значно збільшилися капіталовкладення у житлове будівництво, почалося спорудження панельних житлових будинків за типовими проектами – так звані

«хрущовки». Тільки у 1951–1958 рр. в УРСР було збудовано майже 2 млн.

квартир. Уперше за роки радянської влади трудящі отримували ізольоване житло.

У побут поступово входили швейні та пральні машини, холодильники і телевізори.

Пенсійна реформа 1956 р. привела до підвищення мінімальних пенсій. Було скорочено тривалість робочого дня до семи годин для робітників та службовців.

516

На селі скасовувалися трудодні та впроваджувалась грошова оплата праці.

Хрущов ліквідував таке ганебне явище часів сталінщини, як примусова праця селян у колгоспах. Мешканці сіл, як і всі громадяни СРСР, почали отримувати паспорти.

Одночасно М. Хрущов ініціював волюнтаристську реорганізацію сотень колгоспів у радгоспи. Вкрай негативні наслідки мала заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст і обмеження присадибних ділянок колгоспників.

Вважалося, що цей захід сприятиме активній роботі селян у колгоспах. Та результатом було зменшення постачання продукції на колгоспні ринки та підвищення цін на неї.

У 1961 р. відбулася друга післявоєнна грошова реформа. Фактично це була прихована девальвація (знецінення офіційного золотого вмісту радянських карбованців). Одночасно підвищилися ціни на м'ясо, молоко та інші товари, що викликало протести людей.

Вирішити головне завдання – значно підняти життєвий рівень населення,

довести на практиці перевагу соціалізму над капіталізмом – М. Хрущову не вдалося. Його енергія, намагання одним стрибком ощасливити мільйони радянських людей, які перетерпіли стільки страждань за часів сталінщини та страшної війни, спричинили до втрати ними відчуття реальності, ігнорування об’єктивних процесів розвитку СРСР.

Суспільно-політичне життя в Україні в середині 1950–1960-х рр. «Шістдесятники». М. Хрущов втручався буквально в усі сфери життя. З метою скорочення великого адміністративно-управлінського апарату з 1957 по 1959 рр.

проводилось об’єднання підприємств, установ, колгоспів. Його наслідком було скорочення кількості чиновників на 130 тис. осіб. Партійна реформа полягала у поділі партійних організацій на міські та сільські, введення принципу ротації партійних та державних керівників. Якщо за часів Й. Сталіна їх не полишав постійний страх за своє життя, то нескінченні реорганізації та ініціативи М. Хрущова не давали спокою та гарантії збереження посад. Серед партійно-

державної еліти виникла ідея усунення його від влади.

517

Та все ж «відлига», як називають хрущовський період, лібералізація суспільно-політичного життя дозволили сформуватися цілому поколінню

«шістдесятників». Вони виступили з критикою національної політики Сталіна,

на захист української мови, проти русифікації та за національно-культурне відродження. У середині 50-х рр. в СРСР, у тому числі і в Україні, було започатковано дисидентський рух, учасники якого критично ставилися до радянської політичної системи, офіційної ідеології, а деякі (як створена у 1959 р.

Українська робітничо-селянська спілка) навіть ставили питання про реалізацію на практиці положення Конституції СРСР про право виходу республік зі складу Радянського Союзу.

Дисидентство являло собою ненасильницьку форму боротьби шляхом створення спілок гуртків, комітетів. Активну участь у цих опозиційних об’єднаннях брали Ю. Бадзьо, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та інші.

Влада та КДБ швидко відреагували на появу дисидентського руху. Система продовжувала триматися на жорстоких засадах ідеологічного контролю та боротьби з інакомисленням. У 1961 р. Л. Лук’яненко, І. Кандибу та інших членів Спілки заарештували та засудили на позбавлення волі. Лук’яненку смертна кара була замінена на 15 років ув’язнення. Реакцією партійного керівництва на діяльність «шістдесятників» було засудження відходу від «соціалістичного реалізму» та критика творчості митців. Командно-адміністративний стиль керівництва М. Хрущова виявився у його диктаті, партійних настановах та вказівках під час зустрічей з інтелігенцією у 1962–1963 рр. Людина в цілому обмежена, низького рівня культури, ініціатор десталінізації, вступив у конфлікт з інтелігенцією, втративши її підтримку.

Проявом посилення монополії офіційної марксистсько-ленінської ідеології та порушення визнаного у «Загальній декларації прав людини» права людини на свободу віросповідання була організована наприкінці 50-х – початку 60-х рр.

антирелігійна кампанія. Партійне керівництво СРСР намагалося переконати народ у тому, що в атомному та космічному ХХ столітті релігія є пережитком і забобоном, заважає комуністичному вихованню радянських людей. Протягом

518

1957–1964 рр. в Україні було закрито майже половину православних церков,

закривалися також костьоли, синагоги, молитовні будинки. Такі заходи не могли не викликати невдоволення людей старшого віку.

У квітні 1964 р. Хрущов спокійно відсвяткував своє 70-річчя. Та вже у жовтні його оточення (серед них був і голова КДБ В. Семичастний), у тому числі висуванці з України М. Підгорний, П. Шелест, Л. Брежнєв, які нещодавно гаряче поздоровляли М. Хрущова з ювілеєм, усунули його від влади.

На жовтневому 1964 р. пленумі ЦК КПРС, звинувативши М. Хрущова у

«волюнтаризмі та суб’єктивізмі», прорахунках у зовнішній та внутрішній політиці,

його звільнили з усіх посад.

5. Україна в період загострення кризи радянської системи (середина

1960-х – початок 1980-х рр.).

Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні (середина 1960-х

– початок 1980-х рр.). Політична система СРСР у середині 1960-х – на початку

1980-х рр. (за «доби застою») характеризувалася крайнім консерватизмом. Її функціонування було підпорядковано виключно самозбереженню у незмінній формі. Неспроможність брежнєвського режиму за рахунок куцих економічних реформ довести перевагу соціалізму над капіталізмом спонукала до пошуку ідеологічних обґрунтувань існування радянської політичної системи. Таку роль зіграла концепція «розвинутого» або «зрілого» соціалізму. Уперше про те, що СРСР вступив у період «зрілого» соціалізму було заявлено Брежнєвим в урочистій доповіді, присвяченій 50-й річниці Жовтневої революції (1967 р.). Тим самим запланований Хрущовим комунізм відкладався на невизначений термін, а

існуючий соціальний лад поставав як цінність, якою громадяни країни

«розвинутого соціалізму» мали пишатися.

Політичну владу доби застою нерідко називають «геронтократією»,

зважаючи на похилий вік та слабке здоров’я більшої частини радянського та партійного керівництва. Старість та немічність керівників СРСР не давали можливості адекватно реагувати на потреби суспільства, забезпечити ефективне

519

управління країною. Фізичне виродження радянської еліти призвело до стрімкої зміни перших фігур у керівництві СРСР у першій половині 1980-х рр., коли один за одним пішли з життя Л.І. Брежнєв (1982), його наступники – Ю.В. Андропов

(1984), К.У. Черненко (1985), а також члени Політбюро ЦК КПРС, які багато в чому визначали зовнішньополітичний та внутрішньополітичний курс країни – М.В. Суслов, Д.Ф. Устінов та ін.

Характерною рисою доби «застою» в ідейно-політичному плані стала обережна реабілітація особистості Сталіна, що проявилося у появі численних художніх, публіцистичних та мемуарних творів (щоправда, їх писали, як правило,

не ті особи, імена яких фігурували на обкладинці), в яких утверджувався образ Сталіна як видатного державного та політичного діяча, основного автора Великої перемоги. Натомість були вилучені з бібліотек усі твори, в яких йшла мова про масові політичні репресії та інші прояви культу особистості Сталіна.

Відлунням сталінізму стало поступове формування культу особистості Брежнєва, в яке свій внесок зробило керівництво України. Зокрема, всіляко збільшувалась роль Брежнєва у визволенні України від нацистів та у післявоєнній відбудові народного господарства.

Брежнєвський режим невпинно посилював наступ на українську культуру,

що позначилося у черговій хвилі русифікаторства (зменшення питомої ваги друкованих видань українською мовою, переведення на російську мову навчання у ВНЗ, наукових праць тощо). Ідейно-політичне життя України на початку 1970-х

рр. було затьмарене кампанією боротьби з українським буржуазним націоналізмом, жертвами якої стало багато представників творчої та наукової інтелігенції.

Стан економіки України та назрівання економічної кризи (середина

1960-х – початок 1980-х рр.). У цей період радянська економіка розвивалася екстенсивним шляхом (тобто за рахунок залучення додаткових кількостей сировини і робочої сили, створення нових виробничих потужностей, освоєння нових орних земель). Якісні фактори економічного росту (передусім, підвищення продуктивності праці, зниження матеріалота енергомісткості продукції, її

520