Методичка по истории

СРСР. На її території дислокувалися 3 загальновійськові та 2 танкові армії,

окремий армійський корпус, армія протиповітряної оборони, 4 повітряні армії та Чорноморський флот, угруповання стратегічних ядерних сил у складі 43-ї

ракетної армії та важких бомбардувальних дивізій. Арсенал Збройних Сил СРСР на території України налічував 6,5 тис. танків, понад 7 тис. бойових машин піхоти,

приблизно 1,5 тис. бойових літаків, понад 1600 стратегічних ядерних боєголовок.

Особовий склад налічував до 780 тис. осіб. Така насиченість військами обумовлювалася прикордонним розташуванням республіки. З огляду на свою воєнну доктрину Україна не мала утримувати такої армії за рахунок свого бюджету. Тому Верховна Рада і Президент України розпочали процес скорочення Збройних Сил. За три роки звільнили в запас понад 100 тис. офіцерів,

прапорщиків і мічманів.

У 1991 р. керівництво України не змогло вплинути на командування Чорноморського флоту, який майже цілком перебував на українських військово-

морських базах. Невизначеність статусу ЧФ стало однією з найгостріших проблем у відносинах між Україною і Росією. Суть проблеми корінилася не в самому флоті,

який налічував майже 300 кораблів застарілих конструкцій. Найновіші Росія вивела з акваторії Чорного моря. Флот мав берегову інфраструктуру, тому російський контроль над кораблями поширювався практично на весь Крим.

У червні – серпні 1992 р. президенти України та Росії на зустрічах у Криму домовилися про встановлення подвійного контролю над флотом терміном на 5

років. Така домовленість не одна. А закінчилась вона повною втратою Криму.

Агресивність Путіна й зрадництво екс-президента України Януковича досягли абсурду, – загарбанням усього регіону і знищенням українського флоту. За місяць

(березень 2014 р.) російські окупанти захопили 50 українських кораблів й єдиний підводний човен.

На початку 1992 р. затверджена символіка України, що сходила до традицій української державності ХХ ст. Центральним питанням було визнання незалежної України спадкоємицею УНР. Затримка його рішення була пов’язана з негативним ставленням до УНР, яке прищеплювалася радянським людям протягом цілих

541

десятиріч. Тільки в січні 1992 р. Президія Верховної Ради зважилася видати указ

«Про державний Гімн України» – національний гімн на музику М. Вербицького.

Питання про текст («Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»), уперше опублікований П. Чубинським у 1863 р., залишилося відкритим, оскільки його зміст суперечив кордонам сучасної України на заході та сході (у вірші П. Чубинського йшлося про етнографічні українські землі «від Сяну до Дону»).

У січні 1992 р. синьо-жовтий стяг було затверджено як Державний прапор України, а в лютому – тризуб доби України–Русі як малий Державний герб України. Тризуб має бути головним елементом майбутнього великого Державного герба.

Пріоритетним напрямом у державотворенні стало формування нового державного апарату на основі демократичного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Цей процес дедалі більше гальмувався через відсутність у країні сучасної, такої, що відповідає демократичному вибору України, конституції.

1 липня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову про підготовку нової Конституції України, але пройшло ще чотири роки до її прийняття. Було розроблено декілька проектів, які всенародно обговорювалися і допрацьовувалися Верховною Радою України.

6 червня 1995 р. через загострення політичної обстановки в країні як тимчасовий захід було підписано Конституційний договір між Президентом і Верховною Радою України, який діяв до ухвалення Верховною Радою чинної Конституції України 28 червня 1996 р.

Офіційною датою прийняття Конституції України вважається 28 червня

1996 р., хоча необхідно відзначити, що процес прийняття Конституції України розпочався вже 27 червня і тривав 26 годин, аж до наступного дня, 28 червня,

коли за законопроект проголосувало 312 народних депутатів. Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті. У 2004 р. до неї були внесені значні зміни.

542

Конституція України визначає основи економічного, суспільного і політичного ладу; форму правління, державний режим та територіальний устрій;

державну символіку України, державний статус української мови; основи правового статусу особистості; організацію, компетенцію і порядок формування органів законодавчої, виконавчої і судової влади; визначає принципи виборчої системи; статус Автономної Республіки Крим; основи місцевого самоврядування.

Встановлений на основі Конституції 1996 р. державний лад можна охарактеризувати як президентсько-парламентську унітарну республіку.

Подальші події, серед яких постійні конфлікти між Президентом України та Верховною Радою України, Президентом та Кабінетом Міністрів, свідчать про те,

що Конституція України була прийнята за умов тимчасового компромісу між політичними силами, що обумовило певні її недоліки.

Під час антипрезидентських виступів 2001–2002 рр., коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України.

Кардинальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла «помаранчева революція». Після другого туру президентських виборів країна опинилася у глибокій політичній кризі, а наприкінці листопада – на початку грудня 2004 р. – перед загрозою громадянської війни. Тривалі переговори влади та опозиції щодо виходу країни з політичної кризи завершились компромісом – «пакетним голосуванням» 8 грудня. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у Закон про вибори президента (розпуск чинного і формування нового складу ЦВК, територіальних і дільничних виборчих комісій, перевірка та упорядкування списків виборців,

відкритий доступ до виборчих комісій офіційних спостерігачів) і двох проектів поправок до Конституції України (уряд призначається Верховною Радою;

президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем’єр-міністра,

міністра оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем’єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депутати позбавляються його в разі

543

не входження до фракції цієї партії, або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін.).

Після голосування 8 грудня 2004 р. за «великий пакет» окремі політичні лідери заявляли, що прийняття законопроекту відбулося з порушенням Конституції, і вони звертатимуться до Конституційного суду, щоб визнати його нелегітимним.

Основними аргументами ініціаторів перегляду поправок до Конституції були: система розподілу повноважень між органами влади, яку передбачає політреформа, призведе до порушення балансу сил, розосередження влади і приховує в собі ризики послабити керівництво державою; поправки приймалися в екстремальних умовах і тому належно не опрацьовані; при голосуванні змін до Конституції в пакеті з іншими рішеннями багато їх положень не були обговорені і доведені до громадян; не всі політичні сили влаштовує запровадження імперативного мандата для народних депутатів; політична реформа повинна бути комплексною і проводитися одночасно з адміністративно-територіальною і судовою.

Уже після президентських виборів 2010 р. нова влада зробила свою спробу подолати українську конституційну кризу 2004–2010 рр. 1 жовтня 2010 р.

Конституційний Суд України розглянув подання 252 народних депутатів України і визнав таким. що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції» від 8 грудня 2004 р., посилаючись на порушення процедури його розгляду та прийняття. Крім того, своїм рішенням Конституційний Суд зобов’язав органи державної влади невідкладно привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення змін 8 грудня 2004 р. В даному випадку це було розпорядження адміністративного характеру, пряме порушення основних повноважень Верховної Ради.

Суть конституційних змін полягав у поверненні парламентсько-

президентської форми правління до президентсько-парламентської:

544

чинною ставала норма, згідно з якою кандидатуру прем’єр-міністра вносив на затвердження парламенту Президент. Він також призначав всіх членів Кабінету міністрів за поданням уряду;

позбавлено Верховну Раду України права призначати голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення України, голову Фонду державного майна України та звільняти їх із посад; призначити на посаду та звільнити за поданням Президента голову Служби безпеки України;

втратили чинність положення щодо обов’язкової необхідності формування коаліції депутатських фракцій;

скасовано норму, згідно з якою депутат, виходячи з фракції політичної сили, від якої було обрано до парламенту, позбувався свого мандату;

зменшено перелік підстав, за якими Президент може розпустити парламент.

Фактично єдиною підставою для розпуску парламенту є ситуація, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії з якихось причин не починаються пленарні засідання;

скорочено до чотирьох років повноваження рад усіх рівнів;

позбавлено права спікера парламенту у разі дострокового припинення повноважень Президента виконувати його обов’язки. Таке право надається прем’єр-міністру;

розширено право Президента, який відповідно до Конституції 1996 р.

утворював, організовував та ліквідовував за поданням прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів,

передбачених на утримання органів виконавчої влади. Глава держави мав право скасовувати акти Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим;

президенту також поверталось право видавати укази з питань, які не врегульовувались чинним законодавством.

У 2010 р. В. Янукович обирався на конституційні повноваження свого попередника. Це була парламентсько-президентська республіка, де Президент не володів диктаторськими повноваженнями. Але, прийшовши в кабінет Президента,

545

з допомогою корумпованого Конституційного Суду, Янукович змінив Конституцію. І ні в одному пункті рішення Конституційного Суду з цього приводу немає фрази про те, що відновлюється дія попередньої Конституції Леоніда Кучми. А це означало, що в країні було здійснено державний переворот, і

учасниками й організаторами перевороту були судді Конституційного Суду. В

зв’язку з цим, в умовах загострення політичної кризи, опозиція 21 лютого 2014 р.

внесла в парламент проект постанови про відновлення конституційного ладу. 386

народних депутатів повернули Конституцію 2004 р. Але пообіцяли: далі будуть Основний закон допрацьовувати. Остаточний текст зобов’язалися прийняти у вересні 2014 р. Головне призначення Конституції 2014 р. – перехід від президентської до парламентсько-президентської форми правління. На практиці це означає серйозне обмеження повноважень президента і, відповідно, посилення ролі Верховної Ради й уряду. Верховній Раді необхідно змінити 77 законів – про Кабмін, про Президента, про Верховну Раду і багато інших.

2. Зовнішня політика суверенної України.

Основи зовнішньої політики були визначені в Декларації про державний суверенітет України, прийнятої літом 1991 р. Зовнішня політика нової України характеризувалася як демократична і миролюбна.

2 грудня 1991 р. першими країнами, що визнали незалежну Україну, стали Польща і Канада. Наступного дня до них приєдналася Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня – Росія і Болгарія. До кінця року суверенітет України був визнаний такими країнами як Швеція, Норвегія, США,

Мексика, Ізраїль, ФРН, Австралія, Бразилія, Китай, Японія, Італія,

Великобританія, Данія. Незабаром Україна була визнана більше 130 державами світу, зі 104 з яких були встановлені дипломатичні стосунки.

Головним зовнішньополітичним завданням України оголошувався вступ країни до Європейського Співтовариства, проте, до досягнення цієї мети було ще дуже далеко. Першими кроками на цьому шляху з’явилася участь України в різних формах загальноєвропейського процесу.

546

Одним з найважливіших кроків української зовнішньої політики було досягнення без’ядерного статусу країни. Проблема виглядала дуже серйозно,

оскільки, маючи на своїй території 15% ядерного потенціалу колишнього СРСР,

Україна була третьою ядерною державою в світі після Росії і США. Необхідно було позбавитися від 176 балістичних ракет і 200 ядерних боєголовок, що перевищувало ядерний потенціал Англії, Франції і Китаю разом узятих. Зазнаючи серйозних економічних труднощів, республіка не мала необхідних засобів для проведення демонтажу свого ядерного арсеналу. Крім того, ліквідуючи ядерну зброю на своїй території, Україна вимагала надання міжнародних гарантій своїй безпеці в майбутньому.

Весною 1992 р. при фінансовій підтримці західних країн, вся ядерна зброя з України була вивезена до Росії. 14 січня 1994 р. в Москві президентами США,

Росії і України було підписано тристоронню угоду. США і Росія виступали міжнародними гарантами безпеки України, крім того, Україна повинна була отримати компенсацію за уран, що містився в ядерних боєголовках, вивезених до Росії. Таким чином, питання про без’ядерний статус України було вирішене.

Достатньо складними виявилися зовнішньополітичні стосунки між Україною і Росією. Проблеми виникли у зв’язку з необхідністю поділу Чорноморського флоту і статусу міста Севастополя. Літом 1993 р. Верховна Рада Російської Федерації прийняла безпрецедентну ухвалу про «підтвердження російського федерального статусу міста Севастополя». Україна розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи країни і порушення норм міжнародного права. Навіть президент Росії Б. Єльцин відмовився підтримати своїх парламентарів в даному питанні і заявив, що йому «соромно за це рішення».

У свою чергу Рада Безпеки ООН визнала рішення російського парламенту несумісним із загальноприйнятими нормами міжнародного права. Росіянам довелося відступити, але стосунки з Україною цей політичний казус не поліпшив.

Поділ Чорноморського флоту також був непростою проблемою. Флот складався з 10 підводних човнів, 150 бойових надводних кораблів, 70 допоміжних судів, 250 літаків і налічував більше 60 тис. чол. особового складу. Бойова

547

потужність флоту перевищувала сумарний потенціал всіх інших військових флотів в Чорному морі. Україна пропонувала поділ флоту на дві рівні частини,

Росія бажала зберегти за собою весь Чорноморський флот. Положення ускладнювалася заборгованістю України за російські постачання нафти і газу.

Компромісне рішення було ухвалене весною 1994 р. Україна отримувала до 20%

бойових і допоміжних кораблів Чорноморського флоту, а місто Севастополь ставало базою двох військових флотів – українського і російського.

Але з приходом до влади В. Путіна протиріччя між Російською Федерацією і Україною значно погіршали. Закінчились вони відвертою агресією Московії проти українства. 27 лютого 2014 р. невідомі «зелені чоловічки» зі зброєю в руках захопили парламент Криму. Якраз з цього дня і розпочалася військова експансія на півострів. Завершилася ця окупація фактичною втратою Україною значної території. Нашій країні ще доведеться підрахувати остаточну суму збитків від втрати Криму. Вона буде значною. Тільки лише сума втрат армії склала 18 млрд.

грн. Із 18,8 тис. службовців в Криму тільки 4,3 тис. вирішили продовжити службу у ЗСУ, решта написали рапорти на звільнення з подальшим працевлаштуванням в російську армію. За серйозні прорахунки в організації захисту Криму в. о.

міністра оборони І. Тенюк був звільнений з посади.

У міжнародних організаціях (ООН, ЮНЕСКО та ін.) Україна була формально представлена ще в часи існування СРСР. Суверенна Україна активізувала свою участь у цих організаціях, і наповнила її новим змістом.

Українські військові частини у складі військ ООН брали участь в локалізації озброєних конфліктів в Югославії, Кот д-Івуарі, Іраку, що свідчило про активну позицію України в діяльності ООН.

25 червня 1992 р. в Стамбулі була підписана Декларація про Чорноморське економічне співробітництво між Україною, Албанією,Азербайджаном, Болгарією,

Грузією, Грецією, Молдовою, Румунією, Росією і Туреччиною. Активно розвивається двостороння співпраця України з такими країнами як Польща, Росія,

Канада, Китай, США, ФРН, Туреччина, Італія і ін.

548

Розвиваючи свою зовнішньополітичну діяльність, Україна в 1992 р. стала рівноправним членом Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Проте іноземні інвестиції не полилися в країну бурхливим потоком. Причинами тому були політична нестабільність, зволікання із здійсненням економічних реформ, відсутність надійних гарантій західним інвесторам. Експорт України в 1992 р. склав 4 млрд. дол., але в країну повернулося не більше 200 млн., решта осіла в західних банках. Крім того,

продукція України в переважній більшості виявилася не конкурентоздатною на світовому ринку. Україні ще належало навчитися торгувати у світовому масштабі.

3. Економічна ситуація після розпаду СРСР. Промисловість і сільське господарство в незалежній Україні.

Економічні проблеми. Перші роки незалежності України викликали глибоке розчарування населення країни у вирішенні соціально-економічних проблем.

Економіка України, що довгі десятиліття входила в економічну систему СРСР,

після розриву виробничо-економічних зв’язків з іншими колишніми радянськими республіками, виявилася практично нежиттєздатною. Необхідне було створення принципово нової економічної системи в країні.

Насамперед встало питання про формування багатоукладної, ринкової економіки з різними формами власності на засоби виробництва. Потім, необхідно було перебудувати саму структуру української промисловості, переорієнтувавши її в значній мірі на задоволення соціальних потреб населення. І, нарешті, треба було створити ефективну систему економічної кооперації як усередині України,

так і із зарубіжними державами. Такими були головні економічні завдання, які вимагали свого швидкого рішення.

Проте ринкові реформи в Україні практично не здійснювалися. Нова влада виявилася не готовою до їх проведення. Ключові позиції в уряді перебували в руках представників старої комуністичної номенклатури, які зовсім не прагнули до радикальних економічних перетворень і не займалися розробкою реформаторських економічних програм. В результаті, економіка країни потрапила

549

в тривалу смугу жорстокої кризи. Почалося бурхливе зростання цін на все: товари,

послуги, сировину і так далі. Життєвий рівень населення нестримно покотився вниз.

Економічний стан України в значній мірі ускладнювався і політикою північного сусіда – Російської Федерації, яка оголосила себе єдиною правонаступницею СРСР. Росія розпоряджалася активами колишнього Держбанку СРСР, золотим і діамантовим фондами країни, привласнила всі представництва колишнього СРСР і їх майна за кордоном. Україна залишилася практично без фінансових резервів і з крупним зовнішнім боргом.

Промисловість в незалежній Україні. Українські підприємства продовжували широкомасштабні постачання до Росії, але остання не поспішала з їх оплатою. Уряд Росії відмовився взяти на себе борги приватних російських підприємців українським постачальникам. Практично ці гроші Україна втратила безповоротно. В той же час борги українських підприємств Росії (насамперед за енергоносії) було вирішено виплачувати за рахунок державного бюджету України.

В результаті, виникла величезна заборгованість України Російській Федерації, яка стала швидко зростати у зв’язку із підвищенням цін на російську нафту і газ.

Своїх же енергоносіїв у необхідній кількості Україна не мала.

Необхідність створення ринкової економіки на практиці вилилася в «дику» приватизацію. До моменту отримання незалежності понад 95% українських виробничих фондів належали державі. 4 березня 1992 р. Верховна Рада ухвалила закон «Про приватизацію майна державних підприємств», проте, в Україні не було крупного приватного капіталу, здатного приватизувати це майно. У таких умовах на перший план висувався директорський корпус, що отримав повну свободу дій. Був знятий державний контроль над ціноутворенням і введені вільні ціни. Вся продукція, вироблена за державний рахунок, почала поступати в повне розпорядження директора підприємства, а всі збитки відносилися на рахунок держави. Таким чином, багато підприємств отримували надприбутки навіть при спаді виробництва. Ціни на їх продукцію неконтрольовано зросли в десятки разів,

550