Методичка по истории

господарство України й про роботу на селі», в якій зазначалося, що Україна повинна у найкоротший строк впровадити колективізацію й показати приклад іншим республікам. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р.,

або на весні 1932 р. В лютому 1930 р. С. Косіор у листі-директиві місцевим партійним організаціям дає розпорядження колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р., що призвело до застосування жорстких насильницьких методів колективізації. До 1 березня 1930 р. було примусово колективізовано 62,8% селянських господарств. Восени 1930 р. у

директивному листі «Про колективізацію» ЦК ВКП(б) закликав найрішучими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації. Повторне об’єднання селян у колгоспи в Україні мало завершитися до кінця 1931 р. (до кінця 1932 р. в Україні були об’єднані у колгоспи близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ).

Розкуркулення в Україні. Сталінська колективізація передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали "куркулями".

Мета розкуркулення: передача колгоспам (державі) найприбутковіших селянських господарств разом із землею та реманентом, вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, ліквідація найзаможнішого прошарку селян, яких радянська влада вважала джерелом капіталізму на селі. Основна ціль

– вибити із селянина почуття хазяїна-хлібороба та перетворити його на політично безправного й економічно залежного від тоталітарної системи виробника сільськогосподарської продукції в одержавлених колгоспах. 30 січня 1930 р.

постанова Політбюро ЦК ВКП(б) поділяла куркулів на 3 категорії, кожній з яких призначалася певна міра покарання:

активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів (10-

річне ув’язнення або розстріл);

пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність (конфіскація майна,

виселення до північних та східних районів СРСР);

421

лояльні до політики більшовиків, ті, що не чинили опору радянській владі,

але не бажали вступати до колгоспів (переселення за територію колгоспів,

надання гіршої землі).

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з січня до початку березня

1930 р. За цей час під розкуркулювання потрапило 61887 (2,5%) господарств.

Площа вилученої землі становила 582 тис. га, кількість відібраної робочої худоби

– 58,6% тис. голів, вартість конфіскованого майна – 40,4 млн. крб. Майно надходило до неподільних фондів колгоспів.

Примусова колективізація з усуспільненням майже всього майна, репресіями та свавіллям, розкуркулювання, яке зачіпало інтереси й долю не тільки заможних селян, викликало незадоволення й масові виступи на селі. За деякими даними, в

селах України у 1930 р. відбулося понад 40000 повстань і бунтів.

Це змусило керівництво більшовиків дещо відступити. Після визнання

«деяких помилок» і дозволу виходити з колгоспів кількість колективних господарств різко зменшилось. З 10 березня по 20 червня (протягом 100 днів) з

колгоспів вийшло 1,5 млн. (50%) селянських господарств. Восени у колгоспах залишалося менше третини селян України, в основному бідняки.

Новий наступ на селян почався восени 1930 р. вишукуванням нових куркулів,

що мало на меті залякати селян.

У січні 1934 р. на ХІІ з’їзді КП(б)У П.П. Постишев (другий секретар ЦК КП(б) України) звітував: ліквідували близько 200 тис. селянських господарств,

оголошених куркульськими. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн.

чол. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув. До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже

70% селянських господарств.

До середини 1930-х років колективізація в Україні повністю завершилася.

Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93% селянських господарств, яким належало 98% посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов’язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську

422

продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. З

останнім, відносно незалежним класом – селянством – було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система. Результати її такі:

поголів’я великої рогатої худоби в СРСР скоротилося із 60,1 млн. в 1928 р.

до 33,5 млн. в 1933 р., свиней – із 22 млн. до 9,9 млн., овець – з 97,3 млн. до 32,9

млн. (1934 р.), кіз – з 9,7 млн. до 3,3 млн., коней – з 32,1 млн. до 14,9 (1935 р.);

продукція тваринництва і птахівництва скоротилася в 1932 р. майже удвічі порівняно з 1928 р.: м’яса і сала – із 4,9 млн. т до 2,8 млн. т, молока – із 31 млн. т

до 20,6 млн. т, яєць – із 10,8 млрд. шт. до 4,4 млрд. шт.;

за період 1928–1932 рр. Україна втратила приблизно половину поголів’я;

під тиском режиму, ОДПУ, в обстановці насильства до березня 1930 р.

майже 3,2 млн. селянських господарств України вступили до колгоспів (64,4% від загальної кількості в республіці), вони мали майже 20 млн. га землі, тобто 71%

селянського клину;

наприкінці січня 1932 р. Наркомзем УСРР ухвалив постанову про організацію праці в колгоспах, постійну рільничу виробничу бригаду, відрядність,

норми виробітку, розцінки та облік. Колгоспників розподіляли по бригадах.

Жоден колгоспник не мав права працювати в робочий час в іншому місці, крім колективу;

напередодні масової колективізації самодіяльне населення становило в українських селах 14,9 млн. осіб. 9 млн. українських хліборобів «зникли» в період розкуркулення, колективізації, голоду, масових репресій, переселень, осіли в колгоспах як непридатні. Упродовж 30-х та в наступні роки, не вдалося повернути доколгоспну кількість самодіяльного сільськогосподарського населення в Україні.

Тип селянина-господаря було втрачено;

сформовані колгоспи, які теоретично вважалися самостійними кооперативними об’єднаннями, насправді перетворилися на державні підприємства. Майно колгоспів, земля, реманент хоча і належали до т. зв.

колгоспно-кооперативної форми власності, але де-факто кваліфікувалися як державні. Колгоспники жили переважно за рахунок своїх присадибних ділянок;

423

підірвані розкуркулюванням і колективізацією продуктивні сили сільського господарства дедалі більше деградували через ненормальні економічні відносини між державою і одержавленими колгоспами. До 1932 р. площа посівів в Україні скоротилася на 20%. У 1932 р. південь республіки охопила посуха.

Водночас хлібозаготівельна кампанія взимку 1931–1932 рр. завершилася цілковитою конфіскацією зерна в колгоспів. Україна зазнала страшного голодомору 1932–1933 рр.

4. Голодомор 1932–1933 рр. – політика геноциду українського народу.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації став голодомор 1932– 1933 рр. Цілеспрямована політика хлібозаготівлі стала безпосереднім приводом голоду в Україні. У 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн. пудів хдіба, у 1931 р. – 380 млн. (що було досягнуто шляхом вилучення значної частини посівного фонду).

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. пішли важче, ніж будь-коли. З червня по жовтень 1932 р. з колгоспів та одноосібників вдалося вичавити лише 136 млн.

пудів хліба, а з радгоспів – 20 млн. Після цього Сталін направляє в Україну хлібозаготівельну комісію на чолі з Молотовим, яка мала надзвичайні повноваження.

За 1933 р. за опір надмірним заготівлям харчів були зняті з роботи 237

секретарів райкомів, 249 голів райвиконкомів. 158 керівників районних контрольних комісій.

У «процес» хлібозаготівлі все активніше включалися репресивні органи. З 15

листопада до 15 грудня 1932 р. у республіці за не здачу хліба було арештовано

16000 осіб, у тому числі 409 голів колгоспів, 107 голів сільрад, з яких 108

засуджено до розстрілу, а за другу п’ятиденку січня 1933 р. і тільки по 153

районах УСРР – 2709 осіб, з яких 56 розстріляно за так званий контрреволюційний саботаж.

7 січня 1933 р. Й. Сталін, виступаючи на пленумі ЦК ВКП(б), заявив, що матеріальне становище робітників і селян СРСР поліпшується з року в рік. «В

424

цьому, – твердив він, – можуть сумніватися хіба тільки вороги Радянської влади…». Ця заява звучала особливо цинічно на тлі тих трагічних подій, що відбувалися в цей час в Україні.

Взимку 1932–1933 рр. багато колгоспників залишилися без зерна і посівного матеріалу, колгоспники й одноосібники – без продовольства, худоба – без фуражу.

Виснажене до краю трирічною продрозкладкою село, що весь час балансувало на грані виживання, нарешті цю грань перетнуло. Коли у селян вичерпалися останні приховані запаси, голодування переросло у масовий голодомор, який охопив усю Україну. Значно збільшилася смертність населення, особливо серед старих та дітей, траплялися випадки канібалізму, типовим явищем стала голодна дистрофія,

тяжкі шлункові захворювання, викликані вживанням у їжу нехарчових продуктів,

лютував тиф. Селяни кидали свої домівки і намагалися дістатися до міст. Але шляхи в Україні було перекрито спецзагонами НКВС. Тих, хто намагався втекти з голодних районів і врятуватись, завертали назад, жінок і дітей викидали з поїздів.

У поїздах і на станціях бригади працівників ДПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке везлося голодуючим сім’ям. Вже в лютому – березні 1933 р. голод мав місце в 738 населених пунктах 139 районів України.

Особливо гостра ситуація склалася у Дніпропетровській, Київській, Донецькій,

Вінницькій областях. Навесні 1933 р. живі вже не встигали ховати мертвих. На допомогу поховальним командам відряджали військові підрозділи. У деяких населених пунктах на сільських радах вивішувалися чорні прапори – це означало,

що всі жителі померли. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней, полову,

кору дерев, бур’яни. Про становище в Харкові та області свідчать такі дані ДПУ УСРР від 5 червня 1933 р. За лютий 1933 р. на вулицях Харкова було підібрано

431 труп померлих від голоду селян, за березень – 689, за травень вже 992. На 1

червня 1933 р. у області було зареєстровано 221 випадок трупоїдства і людоїдства.

У цих умовах один з керівників України М. Хатаєвич із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів

425

їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

Голодомор 1932–1933 рр. став наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства, безпринципності

тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар).

Існують різні дані щодо кількості жертв катастрофи 1932–1933 рр.

С. Кульчицький вважає, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р.

становили близько 150 тис. У 1933 р. голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн.

осіб. Народжуваність у сільській місцевості в голодні роки знизилася на порядок.

Певні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932–1934 рр. 5 млн. осіб. Р. Конквест називає цифру 5 млн., Н. Верт – від 4 до 5

млн., С. Максудов – 4,5 млн., О. Субтельний – 3-6 млн. Останнім часом у ряді публікацій називається цифра 8-9 млн.

У чому ж були причини голодомору 1932–1933 рр.? Це можна виявити,

підсумувавши все вищесказане. Існує кілька точок зору: 1) голодомор був

колективізації та упокорення селянства; 3) голодомор був державною політикою геноциду проти українського народу, боротьбою в «українським буржуазним націоналізмом». Але чітко зрозуміло, що голодомору не було б, якби Україна мала б реальний суверенітет, була б незалежною державою.

Відомий американський фахівець з історії СРСР А. Улам вбачає причини трагедії у економічних обставинах, в хибній політиці Сталіна та його оточення щодо села. Інший західний дослідник В. Голубничий вказував на відсутність доказів, що «Сталін навмисне спланував голод, або П. Постишев був його організатором. Він був штучний у тому плані, що трагедії можна було б запобігти,

знизивши квоти розверстки і плани індустріалізації. І Сталін, і Постишев несуть відповідальність за те, що цього не було зроблено». Американський дослідник М. Левін вважає головною причиною голоду «колективізацію, яка викликала справжній хаос у сільськогосподарському виробництві».

426

Р. Конквест вважає, що «голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що були селянами, але тому, що були українцями-селянами». Це заперечує С. Кульчицький, який пише, що «люди гинули залежно від місця проживання, але не від національності. Звідси можна зробити висновок: у межах України геноцид цілив своїм вістрям не в українців як таких, а в сільське населення». Але ж Сталін неодноразово говорив, що національне питання тісно пов’язане з аграрним і репресії в більшій мірі торкнулися саме українського. Переконавшись в провалі планів хдібозаготівель, Сталін та його оточення почали шукати винних,

формувати «постать ворога». Якщо в Росії це був, зрозуміло, куркуль, то в Україні до нього додався ще і націоналіст. Виступаючи на XVII з’їзді ВКП(б), С. Косіор,

наприклад, зазначав, що «націоналістичний ухил в компартії України… зіграв виняткову роль у створенні і поглибленні кризи в селянському господарстві».

Більшість західних дослідників вважають, що радянський геноцид мав насамперед антиукраїнську спрямованість. Ще у 1988 р. була підготовлена доповідь Конгресу США з приводу голоду в Україні, де підкреслювалось, що

«Сталін та його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932–1933 рр.».

Аргументуючи правомірність застосування терміна «геноцид» для характеристики голоду в Україні, дослідники спираються на положення Міжнародної конвенції «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього».

Вона була підписана 9 грудня 1948 р. у Парижі і ратифікована всіма країнами-

членами ООН, в тому числі і СРСР, у 1954 р. У цьому документі геноцидом визнаються акти, здійснювані з наміром знищити (цілком чи частково)

національні, етнічні, расові або релігійні групи. Сюди відносяться: а) убивство членів будь-якої групи; б) заподіяння важкої тілесної чи духовної шкоди членам групи; в) навмисне створення для цієї групи умов життя, що мають за мету призвести її повністю чи частково до фізичного винищення; г) вживання заходів,

спрямованих на запобігання народжуваності всередині груп; д) насильницьке переміщення дітей даної групи в іншу групу. На наш погляд, а, б і особливо в, а

427

також в певній мірі г може бути співставлений з діями сталінського керівництва в Україні під час голодомору 1932–1933 рр.

28 листопада 2002 р. Верховна Рада України прийняла постанову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні», в якій відзначається, що голодомор 1932– 1933 рр. був «політикою геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України,

національного духу, менталітету та генетичного фонду українського народу». Але,

навіть через 80 років, у Росії, спадкоємниці колишнього Радянського Союзу, тему голодомору сприймають хворобливо. Позиція офіціальної Москви зводиться до того, що ніякого геноциду українського народу, організованого керівництвом СРСР, не було, а був голод, викликаний неврожаєм, і в результаті постраждали всі народи, які заселяли Союз. Федеральне архівне агентство Російської Федерації восени 2012 р. відверто заявило, що підготовило трьохтомний збірник документів,

який заперечує особливий характер голоду в колишній УРСР. Аргументація тих,

хто заперечує трагедію українського народу, та сама: на Рязанщині, Тамбовщині,

в інших союзних республіках також був голод. Але голод і голодомор – принципово різні речі. До речі, в 1932 році УРСР зібрала добрий урожай. Голод дійсно був у багатьох регіонах СРСР, але голодомор-геноцид – тільки в Україні.

По-перше, лише в Україні у селян забирали все їстівне, чого не було ні в одній області Росії, за винятком української у відповідності з етнічним складом Кубані.

По-друге, ніколи і ніде, окрім України, голодних людей, їх села, райони,

області, не ізолювали від решти регіонів і не забороняли переїздити в інші місцевості, щоб врятуватися від голоду. В то же час у сусідніх з Україною російських і білоруських селах хліб був.

По-третє, голод 1932–1933 років в Україні ховали як від світового суспільства, так і решти населення Росії. Відкрито про голодомор заговорили лише в епоху перебудови.

5. Україна та утворення унітарної держави СРСР.

428

Створення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік і договірна федерація (червень 1919 р. – грудень 1922 р.). Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська федерація, УСРР, Білоруська СРР, Грузинська СРР, Азербайджанська СРР, Вірменська СРР та дві народні республіки – Бухарська і Хорезмська. Зокрема, Українська Соціалістична Радянська Республіка

(УСРР) була проголошена 6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-

селянського уряду України, який кілька днів тому переїхав з РСФРР до Харкова. 1 червня 1919 р. під тиском Леніна і ЦК РКП(б) між незалежними

радянськими республіками був оформлений так званий воєнно-політичний союз,

за якого військові справи і головні галузі господарства республік були підпорядковані вищим органам РСФРР. Між РСФРР та іншими радянськими республіками було укладено союзні договори, які при збереженні формальної незалежності республік зумовлювали їх ще більшу підпорядкованість РСФРР.

28 грудня 1920 р. РСФСР і УСРР уклали договір про воєнний і господарський союз, у преамбулі якого зазначалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенітет» одна одної, усвідомлюють необхідність об’єднати свої сили для оборони та в інтересах господарського виробництва.

Через колишню приналежність України до Російської імперії для УСРР не передбачалось жодних зобов’язань. Проте зміст договору не відповідав преамбулі.

Оголошувалися об’єднаними сім наркоматів, які входили до складу Раднаркому РСФСР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФСР загально федеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігнорувати рішення та інтереси УСРР, що суттєво послаблювало її суверенітет. Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками, а сформована система відносин отримала назву «договірна федерація».

Протягом 1921–1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих

429

органів державного управління: земельних і продовольчих, внутрішньої торгівлі,

охорони здоров’я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України.

Договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушений у зв’язку з позицією західних держав, що об’єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України.

Український уряд хоча й мав певну самостійність (укладав міжнародні договори, здійснював зовнішню торгівлю), проте не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Московські відомства намагалися управляти крупними підприємствами України безпосередньо, завдяки фінансовим важелям.

Це загострювало відносини між центром і республікою. Зі словами голови Раднаркому України Х. Раковського, у 1922 р. кожна десята постанова політбюро ЦК КП(б)У стосувалася суперечок та незгод між українськими та федеральними господарськими адміністративними та іншими органами.

Раковський (Станчев) Християн (Кристю) Георгійович (1873–1941) –

радянський партійний і державний діяч, активний учасник революційного соціалістичного руху в Болгарії, Румунії та Західній Європі. Народився в болгарському містечку Котеле, яке тоді належало Туреччині. За національністю

– болгарин. Походив з родини, яка з XVIII ст. уславилася своєю участю в національно-визвольній боротьбі. Християн взяв псевдонім Раковський на честь діда по матері – Георгія Раковського – відомого болгарського борця за незалежність і поета. Х. Раковський учився в гімназії, потім у Женевському,

Берлінському університетах. Брав участь у 5 конгресах ІІ Інтернаціоналу. З 1917 р. – в Росії. З січня 1918 р. – член партії більшовиків, з січня 1919 р. – голова уряду радянської України, а з березня 1919 р. – член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1923 р. на дипломатичній роботі – повпред (посол) у Великобританії, потім у Франції. У 1927 р. за опозиційну діяльність проти Сталіна Раковського

430