Методичка по истории

іншим народом – полякам, латишам, литовцям, естонцям, татарам, євреям – було дозволено мати такі школи.

Перші широкі дебати безпосередньо з українського питання відбулися в IV

Думі і травні-червні 1913 р. в ході сесії, на якій розглядався державний бюджет,

зокрема витрати на освіту. Ініціатива належала трудовикам і кадетам, до яких приєднались соціал-демократи. Готуючись до виступів, вони тісно співпрацювали з українськими політиками. Промовці аргументовано довели, що існує жорстоке переслідування українського слова; посилаючись на висновки педагогічної науки,

показали сумні наслідки заборон викладання рідною мовою для розвитку освіти народу, народної самосвідомості. З думської трибуни зазначалось, що політика уряду шкодить міжнародному іміджу країни, оскільки в Австро-Угорщині діють школи з українською мовою викладання. Спроби членів партії октябристів заперечити існування української мови і української нації викликали бурхливу реакцію громадськості. Українська інтелігенція виступала із заявою 118-ти. Серед підписантів були колишні члени Думи П. Чижевський, І. Шраг, Ф. Штейнгель,

публіцист С. Єфремов та ін. Селяни Катеринославської губернії зібрали 1790

підписів під листом на захист національних інтересів. Ці документи були направлені в Думу.

У передвоєнний період пожвавилася полеміка між різними політичними силами, активну участь у якій брали українські ліберали та соціал-демократи.

Однією з найзначніших постатей став С. Єфремов, статті, фейлетони, замітки якого з політичних та літературних питань систематично з’являлись у газеті

«Рада», інших виданнях. У центрі уваги його публіцистики цієї доби – об’єктивна оцінка стану українського руху після поразки революції 1905–1907 рр., питання тактики. На думку С. Єфремова, український рух має бути здатним працювати з українськими масами. Активно полемізував він з чорносотенцями, лідерами російських кадетів (П. Струве) з українського питання. У його міркуваннях домінувала теза, що «не слід поступатись перед будь-якими своїми національними домаганнями або занадто великі надії покладати на когось, опріч самих себе».

321

Вагомими напрацюваннями української політичної думки стали ідеї українського соціал-демократа Л. Юркевича (Рибалки). Полемізуючи з українськими лібералами, він доводив необхідність робити ставку на середній клас як основну силу національного руху. У полеміці з лідером більшовиків В.І. Леніним він показав співвідношення між правом націй на культурне і політичне самовизначення та створення пролетаріатом кожної нації власних соціал-демократичних організацій.

Наприкінці 1900-х років розпочалась теоретична робота ідеолога українського консерватизму В. Липинського. Він вважав, що розбудова незалежної української держави неможлива без збереження повноцінної соціальної структури суспільства, в якому мають бути представлені всі класи і групи. В публіцистичних та історичних працях В. Липинський доводив необхідність повернення до українства полонізованої польської шляхти із збереженням нею своїх класових характеристик (так звана концепція територіалізму або «крайовства», що наслідувала погляди хлопоманів ХІХ ст.). В

умовах наближення війни В. Липинський закликав до об’єднання всіх переконаних українських державників, висуваючи формулу «ясна і виразна українська політична ідея, не засмічена ні русофільським, ні австрофільським намулом». Власне бачення майбутнього України, стратегії і тактики руху запропонував член УСДРП, згодом ідеолог українського націоналізму Д. Донцов.

Більшість українських діячів усвідомили в цей час необхідність самостійної тривалої і копіткої політичної роботи з масами, яка згодом має дати позитивні наслідки.

Донцов Дмитро Іванович (1833-1973) – політичний публіцист, ідеолог українського націоналізму. Належав до Революційної української партії (РУП) та Української соціал – демократичної робітничої партії (УСДРП). У 1914-1918 рр.

– голова й активний член Союзу Визволення України (СВУ). У 1917 р. жив у Львові, де здобув доктора права. В березні 1918 виїхав до Києва, де очолив Українське телеграфне агентство. Один із керівників Української хлібороцько-

демократичної партії. З 1922 мешкав у Львові, де був одним з засновників

322

Української партії національної роботи і редактором її друкованого органу

«Заграва» (1923-1924). У 1939 заарештований і ув’язнений у польському концтаборі. З 1939 р. жив у еміграції в Німеччині, Чехословаччині, Франції. З 1947р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті, співробітничав в українських виданнях.

У своїх працях « Модерне Москвофільство» (1913), «Історія розвитку української ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати наших традицій» (1938), «Московська отрута», «Росія чи Європа»

(1955), «Ключ доби» автор обґрунтував необхідність політичної незалежності України, виступав проти російського імперіалізму в усіх його проявах, застерігав від орієнтації на Москву, не зважаючи на те, чи вона буржуазна, чи пролетарсько-соціалістична. У філософських концепціях Д. Донцова яскраво виражені ідеї інтегрального націоналізму – ідеології ОУН, що заперечувала ліберальні цінності й проповідувала рішучі дії заради національних інтересів.

Обстоюючи ідею самостійності України, Д. Донцов завжди зберігав виразну антиросійську позицію.

5. Соціально-політичний та національний рух на західноукраїнських землях на початку ХХ ст.

Соціальна та економічна структура західноукраїнських земель.

Політичне становище українського населення в Австро-Угорщині, яке на 1910 р.

мало 8% від загальної кількості населення імперії та проживало на території Галичини, Буковини й Закарпаття, було складним. Угорська влада на Закарпатті взагалі не визнавала існування українців. Однак на Буковині та в Галичині виникли й успішно розвивались українські культурно-просвітницькі організації

(«Просвіта» з 1968 р., Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка з 1873 р.) та політичні партії. Українські представники були у рейхстазі та провінційних сеймах. У Галичині влада фактично належала полякам, на Буковині – німцям і румунам.

323

У Галичині населення протягом 1733–1910 рр. зросло з 2,3 до 8 млн. осіб,

Східної Галичини – з 1,8 млн. до 5,2 млн., Буковини (1774–1910) – з 0,07 до 0,52

млн., Закарпаття (1777–1910) – з 0,25 до 0,5 млн.

Етнічний склад імперії був неоднорідним. Основну масу становили українці:

на 1910 р. у Східній Галичині проживало 62,8 % українців від загальної кількості населення краю, на Північній Буковині – 58,5 %; Закарпатті у 1857 р. – 69,7 %.

Значними етнічними групами були поляки (у Східній Галичині 1900 р. – 22,7 %),

румуни (на Буковині 1900 р. – 31,4 %, 1910 р. – 34,4 %), угорці (на Закарпатті наприкінці ХІХ ст. – 26 %). Проживали тут також євреї, німці, чехи, словаки,

вірмени та ін.

Основна маса українців проживала у селах; міщан було понад 9% від загальної кількості. Так, на Галичині на початку ХХ ст. селяни становили 85%

населення, на Закарпатті на межі ХІХ–ХХ ст. у містах мешкало лише 7% жителів.

Більшість населення західноукраїнських земель була зайнята в сільському господарстві: 1900 р. у Галичині понад 80%, на Буковині – 71,3%, Закарпаття –

85%. У Галичині в 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків; у 1902 р. їх кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Майже 75% поміщицьких земель краю зосереджувалися в руках 493 осіб.

Цей регіон характеризувався найнижчим в імперії рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. 94% усіх господарств мали землі менше,

ніж 10 га, а близько половини – 2 га землі й вважалися економічно відсталими.

Серед усіх селянських господарств налічувалося майже 80% бідняцьких, 15%

середняцьких і лише 5% заможних. Помітним було збільшення їх кількості унаслідок дроблення, яке супроводжувалося зменшенням земельних наділів.

Наслідком цього стало агарне перенаселення краю. Це викликало масову еміграцію західноукраїнського селянства, яка досягла найбільших розмірів. На початку ХХ ст. зі Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало 250 тис.

осіб, із Закарпаття 170 тис. Протягом 1890–1913 рр. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже 1/3 приросту населення краю за цей

324

період. Проте вона лише частково розв’язувала проблему аграрного перенаселення й послаблювала соціально-економічне напруження.

Лише приблизно 10% населення Галичини проживало у великих і малих містах. Основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. З появою залізниць, через які пішов потік західних товарів, багато місцевих підприємств, не витримавши конкуренції, розорилися. Значна кількість тих, які вистояли в цій боротьбі, мали ремісничий характер. Польські магнати добилися власного розвитку промисловості. У 1901 р. ними було створено спілку фабрикантів, швидкими темпами стали розвиватися нафтові промисли в районі Дрогобича і Борислава, які фінансувалися переважно за рахунок англійського та австрійського капіталу. До 1914 р. ці промисли давали до 5% світового видобутку нафти.

Зростала кількість пролетаріату. У 1902 р. налічувалося 230 тис. робітників.

Серед 18% – українці, 24% – євреї, решта – поляки.

Австрійська статистика класифікувала все населення Буковини за зайнятістю на чотири групи: сільським господарством займалося 75,71% населення; у

промисловості було задіяне 11,11%; у торгівлі й на транспорті – 7,25%; на державній і військовій службі, у вільних професіях і безробітних – 5,93%.

Соціальний склад працюючого населення був представлений п’ятьма групами:

самостійні господарі (на 1910 р. 34,4% усіх працюючих), службовці (2,58%),

робітники (12,34%), поденники (17,36%), члени родин, що допомагали (33, 32%).

Рівень писемності на Буковині був одним із найнижчих в імперії. На початок

1914 р. вміли читати і писати лише 45,2% населення краю. Серед українців Буковини майже не було великих землевласників, заможної промислової і торгової буржуазії.

Буковина та Закарпаття були внутрішніми колоніями австрійського центру,

буковинські українці серед усіх західноукраїнських селян найзаможнішими,

насамперед тому, що великі румунські землевласники не мали такого помітного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Політика Відня зводилася до використання українців як противаги румунам. В зв’язку з цим українці мали певні політичні

325

важелі. На межі століть це спричинилося до формування добре організованої системи освіти, можливості навчатися в Чернівецькому університеті та відносно сприятливих політичних умов. Ще у 1884 р. у Чернівецькому університеті було відкрито кафедру української мови та літератури, яку очолив С. Смаль-Стоцький.

Зростання національно-політичного руху в Галичині. У Східній Галичині на початку ХХ ст. сформувалася свідома своїх політичних інтересів українська спільнота, яку вже неможливо було залишати поза увагою. Для розвитку українського руху Галичина мала сприятливі умови. Українці хоч і обмежено, але користувалися демократичними правами: обирали своїх представників до крайового сейму й австрійського парламенту, мали вільну українську пресу,

умови для розвитку української мови, освіти. Учасники українського національного руху застосовували легально-еволюційні методи для відстоювання своїх інтересів. Вони проявилися в наступному:

в діяльності українського парламентського представництва в австрійському парламенті. Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії кількість депутатів-українців зросла майже в 10 разів порівняно з 1897 р. Українці здобули

32 мандати (із 516 осіб). Провідну роль у них відігравала УНДП як провідна парламентська партія. Українська фракція наголосила на тому, що буде в опозиції до уряду поки не будуть створені умови для самостійного розвитку українського народу. Вона зосередила увагу на викритті зловживань місцевої адміністрації під час проведення виборів, українізації освіти та відкритті українського університету у Львові, адміністративному поділі Галичини на українську і польську частини,

створенні українського Коронного краю, реформі виборчого закону до Галицького сейму. Наприкінці 1907 р. фракція добилась від уряду визнання необхідності проведення деяких реформ в Галичині. У 1910 р. проблему поділу Галичини на дві частини розглядала Державна Рада у Відні. Східною Галичиною прокотилась хвиля масових народних віч на підтримку відповідного рішення. У 1914 р. було змінено Крайовий Статут. У новому сеймі мало бути 221 місце, з

яких 62 віддавалось українцям. Усе це свідчило про зародження елементів

326

політичної автономії українців у Галичині. Перша світова війна перервала ці реформи;

у проведенні масових виступів сільськогосподарських робітників і селян.

Найширших масштабів і гостроти набули страйки в 1905–1906 рр. у Галичині.

Вони охопили 384 сіл 35 повітів;

у зростанні політичної активності і завершенні формування основних політичних партій, зокрема завдяки українській студентській молоді. Серед співзасновників і активних діячів українських партій були представники

гостроконфліктного характеру. Конфронтація розгорталася навколо трьох основних проблем: селянського питання, суперечок навколо університету і вимог щодо проведення виборчої реформи, причому як до віденського парламенту, так і до Галицького сейму. Польсько-український конфлікт між двома національними елітарними колами (в основному студентськими) переріс у конфронтацію між двома народами. Особливо гострими та актуальними було селянське питання,

зумовлене низькими заробітками сільськогосподарських робітників у великих маєтках. У 1902 р. вони розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад

100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини.

Поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Проблема, яка могла б об’єднати пригноблених українських і польських селян, була успішно використана для розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Особливості українського національного руху на Буковині на початку ХХ ст. Охарактеризуємо найбільш виразні з них:

у віденському парламенті буковинці разом із галичанами входили до

«Українського клубу»;

у листопаді 1905 р. у Чернівцях було скликано Національну Раду, на яку прибули представники всіх українських товариств краю, депутати буковинського

327

сейму та австрійського парламенту. Тут відбулося організаційне оформлення

буковинського народовства в політичну партію, яка мала офіційну назву –

«Національна Ради русинів на Буковині», неофіційну – Національно-

демократична партія;

у червні 1906 р. утворилася Радикальна партія, метою якої було поєднання боротьби за визволення українського народу із широкими соціально-

економічними перетвореннями, встановлення соціалізму;

1909 р. відбулося відродження товариства «Руська Рада», тепер вже зі

загального прямого рівного виборчого права. У 1907 р. на виборах за новим виборчим законом у всіх українських виборчих округах перемогли народовці.

Основні особливості українського національного руху на Закарпатті на початку ХХ ст. Вони такі:

розвивався у надзвичайно важких умовах примусової мадяризації краю;

завдяки опору мукачівського єпископа Ф. Фірцака та його прибічників угорська влада не змогла придушити на Закарпатті український національний рух;

в українському національному русі цього періоду продовжував панувати русофільський напрям, але зародилася також народовська (українофільська) течія;

органом народовського руху став тижневик «Наука» (1897), редактором якого з 1903 р. був греко-католицький священик А. Волошин;

розвиток народовського напряму на Закарпатті відбувався під впливом і в тісній взаємодії з галицьким та буковинським народовством;

народовський напрям у цей період був досить аполітичним, обмежувався питаннями мови, літератури та освіти. Народовці не домагалися надання автономії чи самоврядування краю. Головним завданням вважали збереження існуючих проявів національного життя, що в майбутньому могли б сприяти відродженню краю;

328

народовці посилюють роботу серед селян. Напередодні Першої світової війни майже в кожному українському селі вони організували читальню;

бурхливо розвивалися молодіжні спортивно-пожежні товариства «Січ».

Перше товариство виникло в Кіцмані в 1902 р. Січовики проводили велику пропагандистську роботу по селах, намагалися навертати молодь до суспільної діяльності. На 1910 р. товариства існували в 110 селах краю;

1903 р. засновано союз хліборобських спілок Буковини «Селянська каса»

(голова С. Смаль-Стоцький), який об’єднав капітали місцевих кооперативних спілок. 1913 р. виникла страхова компанія «Карпатія»;

активно діяли українські культурно-просвітні товариства. Центральним була «Руська бесіда», що мала 8 філій і понад 120 читалень на місцях. Діяло також товариство «Руський народний дім», яке для незаможних українських дітей відкрило «Бурец ім. Ю. Федьковича». Існували також станові організації «Руська школа» (українське учительство), «Зоря», «Поміч» (ремісники), «Праця»

(робітники), «Жіноча громада» (жінки) тощо. Культурно-освітні, політичні та економічні товариства буковинських українців становили основу й джерело оновлення національного відродження.

6. Політичні сили українства під час Першої світової війни.

Перша світова війна була жорстокою сутичкою держав за перерозподіл світу.

Країнам Антанти – Англії, Франції, Росії – протистояли Германія, Австро-

Угорщина, Туреччина. У війні брали участь 33 країни, було мобілізовано 65 млн.

солдат, з котрих 10 млн. загинуло та 20 млн. поранено.

Царизм розраховував приєднати Галичину і Буковину, захопити чорноморські протоки, Константинополь. Буржуазні політичні партії Росії підтримували царизм у розпочатій імперіалістичній війні, висунувши гасло:

захист вітчизни, війна до переможного кінця. На засіданні Державної думи лідер кадетів П.М. Мілюков заявив: «В цій боротьбі ми всі заодно: ми не ставимо умов і вимог, ми просто кладемо на терези боротьби нашу тверду волю подолати насильника».

329

Буржуазні партії розгорнули широку шовіністичну кампанію. У великих містах Росії – Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Катеринославі – проводились патріотичні маніфестації.

Українське питання завжди займало важливе місце у міжнародній політиці ведучих країн Європи. М. Грушевський у щоденнику напередодні війни писав: «Німців надзвичайно цікавить українське питання» і «воно впливає на оголошення війни». Германія і Австрія прагнули розчленити Росію, відірвати від неї Україну, Прибалтику, Польщу, Кавказ, обіцяючи їх народам незалежність, але під егідою цих країн.

Отже, імперії, у складі яких знаходився 30 млн. український народ, воювали між собою. Біля 3,5 млн. українців в Росії та 250 тис. в Австрії повинні були воювати за чужі інтереси, вбиваючи один одного. Українські землі, особливо Галичина, стали місцем дуже важких битв на Східному фронті. Знову, вже не перший раз в історії України, почався пошук орієнтації та шляху для досягнення незалежної України.

Соціалістичні партії ІІ Інтернаціоналу, «забувши» рішення Базельського конгресу (1912 р.), виступили на підтримку війни. Національний фактор виявився сильнішим за інтернаціональний.

Всі соціалістичні партії Росії вважали світову війну за своїм характером імперіалістичною. Але ж як під час війни вести боротьбу з самодержавством?

Саме це питання розділило меншовиків та есерів на три основні напрями:

патріотичний або оборонський, центристський або пацифістський та революційно-інтернаціоналістський.

Більшовики вважали, що захист батьківщини в загарбницькій війні означає захист царизму, імперіалістичних урядів. Звідси їх гасло – поразка «свого» уряду

(загальне для революціонерів всіх воюючих країн) та перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську.

Розбіжність в керівництві РСДРП значно «згладжувалась» на місцях, де проводилась тактика «єдності знизу». В Україні, як і в інших регіонах Росії,

330