Методичка по истории

переговори з представниками прусського уряду про надання допомоги в разі збройного виступу проти російського самодержавства.

5. Остаточна ліквідація царизмом автономії України.

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії, яка продовжуючи політику «збирання руських земель»,

активізувала експансію в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн.

Українську територію, вона розглядала як стратегічну базу в реалізації цієї мети.

Унаслідок контактів з російськими структурами дещо змінювалася система козацької служби. Якщо мобілізація Війська Запорозького протягом 1734–1774

років відбувалася за полково-курінним принципом, то комплектація – за територіально-міліційним. Козаки несли прикордонну (форпостну), розвідувальну,

перевізну й поштову службу. Однак недовіра царського уряду до Війська Запорозького постійно підвищувалась через його невизначену численність,

найнижчий серед інших військових організмів рівень дисципліни, сусідство,

незацікавленість у конфронтації з Туреччиною та Кримом. Під час російсько-

турецької війни1735–1739 рр. запорозька флотилія не виявила особливої ініціативи в бойових діях проти Османської імперії, хоч і мала високу мобільність та маневреність. Безумовно, козацтво не бажало виходу Росії до Чорного моря,

підкорення нею Кримського ханства, бо це робило Січ в межах Росії недоцільною.

Намір вийти до Чорного й Азовського морів передбачав нові дипломатичні маневри уряду стосовно козацтва. Погодившись із проханням старшини щодо відновлення посади гетьмана, Москва сподівалася на допомогу козацтва у боротьбі з Кримським ханством і Оттоманською Портою. «Вибори» нового гетьмана відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський.

Останній гетьман України Кирило Розумовський. Із часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначити полковників, мати стосунки з іншими державами, а також взяла під контроль його бюджет.

231

Головна військова канцелярія втратила статус вищого органа влади, стала лише технічною частиною особи гетьмана. Адміністративні (1751–1760), судова

(1760–1763), фінансова (1760) реформи легалізували всевладдя еліти,

унезалежними судове і фінансове управління від адміністративного устрою.

Водночас вони створили правове поле для бюрократичної інкорпорації української еліти, розвитку корупції та підлабузництва. Регіональне чиновництво Лівобережжя успадкувало ознаки загальноімперської бюрократії.

К. Розумовський у своїй діяльності схилявся до республікансько-

аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі «Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о возстановлении разных старинных прав Малороссии» (грудень 1763 р.)

містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини,

передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина ІІ вважала, що будь-які автономні формування заважають управлінню країною, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар’єрів, тому в лютому 1764 р. вона вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест «Малороссийскому нарду», в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення малоросійської колегії. Президентом її та генерал-

губернатором краю став граф Петро Румянцев. Частину козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим – надано статус державних селян і названо

«військовими обивателями».

Посилення антиукраїнської політики за правління Катерини ІІ (1762– 1796 рр.).

Основні події:

1765 р. – маніфест про скасування на Слобожанщині козацьких полків і створення замість них регулярних гусарських полків. На території п’яти слобідських полків було утворено Слобідсько-українську губернію, до складу якої входили Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Сумська і Харківська провінції.

232

1775 р. – реорганізація місцевого управління в Україні на основі загальноросійського «Учреждения для управления губерниями». Усі новостворені відповідно до нього органи місцевого управління діяли згідно із загальноросійським законодавством;

зруйнування за наказом Катерини II Нової Січі російськими військами під командуванням П. Текелі;

1781 р. – указ Катерини ІІ про створення на території Лівобережної України Малоросійського генерал-губернаторства, що складалося з Київського,

Чернігівського і Новгород-сіверського намісництв;

1782–1786 рр. – ліквідація у колишній Гетьманщині Генерального суду,

полкового й сотенного правління та всіх інших адміністративних й судових установ, які були замінені відповідними загальноімперськими установами;

1783 – указ Військової колегії про перетворення лівобережних полків на регулярні карабінерські полки російської армії;

1783–1785 рр. – зрівняння правового становища українських станів з нормами загальноросійського законодавства. Указ Катерини ІІ про закріпачення селянства (1783 р.). Зрівняння правового статусу української старшини з російським дворянством за «Грамотою на права, вільності й переваги благородного російського дворянства».

Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не допускаючи навіть мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства,

посилення кріпацтва погіршило становище українського народу, хоча це не стосувалося колишньої старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи і яка змирилася з утратою автономії Гетьманщини, вона стала підтримувати політику царського уряду. «Продажність» української еліти, «підступність» російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на російську провінцію. Суттєвим було й те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалось у рамки абсолютистської монархічної Росії, демократичні державні інституції були знищені

233

загальноімперським натиском. Це відповідало й інтересам сусідніх держав, які не бажали мати справу із сильною і незалежною Україною.

Через те, що у другій половині XVIII ст. відбувалася дезінтеграція традиційного українського суспільства, перетворення України на провінцію Росії,

донора інших культур. Вихованці Києво-Могилянської академії стали основою щойно народженої російської інтелігенції. С. Полоцький, К. Істомін подали ідею про створення у Москві університету, теоретиками російської ідеології були Ф. Прокопович і Д. Туптало.

Певний час домінантні посади в імперії посідали балтійські німці та українці-

малороси. Своєрідною компенсацією цього став занепад і ліквідація решток автономного адміністративного устрою України. Українська квазіеліта,

зневірившись у можливості відстоювання самостійного шляху розвитку, шукала в імперії нову арену для свого соціального впливу. Відтягнення кращих сил до Росії позбавляло українські установи інтелекту, управлінської волі, зменшувало опір центрові.

Ліквідація української державності також була наслідком відірваності українських суспільних верств від військового устрою держави; відсутності природних кордонів української території, її відкритості: незначного розвитку урбанізації, слабкості міщанства, інтелігенції; психічної двоїстості українців

(хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і,

будучи мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Часто воно виявляло необґрунтовану мрійливість, бурхливу радикалізацію або поривання в містицизм.

Національна верхівка українського суспільства перетворилося на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Історичне значення Української козацької держави – Гетьманщини:

Гетьманщина проіснувала 115 років, відігравала важливу роль в історії і державотворчих змаганнях українського народу. Напередодні приєднання Української держави з Російською (1654) вона охоплювала простір, який

234

окреслювався приблизно такими основними містами й містечками: Ямпіль – Чернівці – Мурахва – Красне – Вінниця – Пилявці – Полонне – Овруч – Чернігів – Стародуб – Новгород-сіверський – Глухів – Конотоп – Ромни – Гадяч – Полтава – Кременчук – Чигирин. Після «Вічного миру» 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою термін «Гетьманщина» застосовується лише стосовно Лівобережної України разом із Києвом і 30-40-верстовою зоною навколо міста. Після скасування інституту гетьманства (1764), а на початку 80-х років і полкового адміністративно-територіального устрою назва «Гетьманщина» вживається як науково-історичний термін;

створення власної державності захистило український народ від асиміляції,

соціального визиску і національно-релігійних утисків з боку польської влади;

переважну частину свого існування Гетьманщина перебувала під контролем царської влади, яка постійно втручалася в її внутрішні справи і зовнішньополітичні зв’язки. Проте управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалася самими українцями, яким належали ключові позиції в судочинстві, фінансах ат армії;

Гетьманщина забезпечила умови для остаточного становлення українського народу, створила можливості для розвитку його мови і культури;

історична спадщина Української козацької держави надихала майбутні покоління борців за визволення України. Із нащадків козацької старшини вийшло багато українських діячів, що розгорнули національно-визвольну боротьбу в подальші роки, поєднуючи історичні традиції з новими західноєвропейськими ідеями.

6. Політична ситуація на Правобережжі в кінці XVII–XVIII ст.

Устрій Правобережної України під владою Польщі. Отримавши у своє розпорядження Правобережну Україну згідно Андрусівському договору 1667 р.,

Польща ще довгі роки не могла відновити на цих землях свою колишню владу в повному об’ємі. Тільки до 1713 р. Правобережна Україна повернулася до шляхетського устрою життя.

235

Польща відновлювала на Правобережжі порядки, які існували до повстання Б. Хмельницького. Територія Правобережної України була розділена поляками на

4 воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (хоча сам Київ увійшов до складу російської держави). Польські магнати продовжували захоплювати величезні земельні ділянки, кріпосних селян і худобу, створюючи собі незчисленні багатства. Найбільш великими маєтками в Україні володіли сім’ї

Вишневецьких, Потоцьких, Любомирських, Чарториських, Яблоновських,

Браніцьких та інших польських магнатів. У володінні кожної значної магнатської сім’ї знаходилися десятки українських міст, сотні сіл та десятки тисяч кріпосних селян. У середині XVIII ст. у Правобережній Україні 40 феодальних сімей володіли 80% території країни. Посилювався кріпосний гніт, селяни працювали на панщині 4-5 днів на тиждень.

У 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій.

Козаки були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, що наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки).

У Правобережній Україні міське населення росло не так швидко, як на Лівобережжі. Проте у XVIII ст. розвинулися такі торгівельні міста, як Луцьк,

Дубно, Кам’янець, Бар, Бердичів, Умань та ряд інших. Здебільшого ці міста торгували зерном і худобою. Значну частку міщан складало єврейське населення,

адміністрація була представлена поляками, а українців у містах було зовсім мало.

В українських землях, підвладних полякам, продовжували розвиватися уніатство і католицизм. Православ’я тут знаходилося в стані глибокої кризи. До середини XVIII ст. на Київщині та Поділлі діяло всього 20 православних приходів.

Православне духовенство Правобережжя переважно було зосереджене у монастирях і не відігравало політичної ролі в суспільно-політичному житті країни.

Після ліквідації у 1699 р. козацьких полків на Правобережжі та придушення антипольського повстання 1702–1704 рр. під проводом фастівського полковника Семена Палія боротьба проти соціального та національно-релігійного гніту набули форми гайдамацького руху.

236

Розгортання гайдамацького руху. Наступ польської влади на національно-

релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Сейми 1717

й 1733 років позбавили православних брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви.

Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки

(від тюркського «гайде», – гнати, нападати, турбувати). Формування національно-

визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди – зубожіння одних і необмеженого збагачення інших,

принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже вперше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості – панування одного народу над іншими. Проти повстанців були спрямовано каральні війська – як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на 1749–1750 рр. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю,

Летичів, Корсунь, Паволоч. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли. У 1768 р.

гайдамацький рух переріс в потужне повстання – Коліївщину.

Коліївщина (від слова «кіл», яким було озброєно більшість селян, що взяли участь у повстанні). Це повстання очолив запорізький козак Максим Залізняк.

Воно швидко охопило Київщину, Брацлавщину та Поділля. Гайдамаки звільняли селян від польської влади, скасували спадщину, громили шляхетські маєтки та встановлювали козацькі порядки. Повстанці оточили Умань – один із центрів польського панування на Правобережній Україні. На їх бік перейшов сотник надвірних козаків Іван Гонта з козаками. Після здобуття міста М. Залізняка було проголошено гетьманом. Розгортання повстання викликало жах у царської та польської влади, які боялися, що воно перекинеться на Лівобережну Україну та польські землі. Катерина ІІ віддала наказ російським військам допомогти польській шляхті придушивати повстання. Маючи велику перевагу над

237

гайдамаками, російсько-польські війська оточили їхній табір під Уманню та змусили скласти зброю. Ватажків повстання було страчено. Але тільки навесні

1769 р. повстання зазнало остаточної поразки.

Гайдамаччина надовго залишалася в народній пам’яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької системи, польського панування, у розвитку визвольної боротьби українського народу.

У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився в русі опришків. Слово опришок походить від лат. opressor –

знищувач, порушник. Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738–1745 рр. Після смерті О. Довбуша загони опришків очолювали Іван Бойчук, Василь Баюрак, Мирон Штола.

Рух опришків був придушений австрійським урядом лише у першій половині ХІХ ст.

Поділи Польщі та українські землі. Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав.

Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, які розділили між собою її землі, внаслідок чого польсько-литовська держава припинила своє існування.

За першим поділом 1772 р. до Австрії відійшла Галичина, до Пруссії – територія Помор’я без Гданська, до Росії – Латгалів і частина Східної Білорусії.

Після першого поділу Речі Посполитої протягом 1773–1792 рр. королю С. Понятовському та його прибічникам вдалося з метою збереження цілісності Речі Посполитої провести реформи, які зміцнили державу. Але стабілізація країни не відповідала інтересам Пруссії, Росії та частини магнатів і католицького духовенства. На їх запрошення на територію польських земель увійшли прусські та російські війська.

У результаті відбувся другий поділ Речі Посполитої (1793). До Пруссії відійшли західні польські землі з Познанню, Гданськ та Тортунь, а до Росії – Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля).

238

У відповідь на другий поділ Речі Посполитої у 1794 р. патріотичні сили почали національно-визвольне повстання на чолі з Т. Костюшком, яке було потоплене у крові російськими військами О. Cуворова та прусською армією.

Наслідком поразки повстання став третій поділ Речі Посполитої у 1795 р. Пруссія включила у свій склад центральну частину з Варшавою, Австрія – південні польські землі з Любліном і Краковом, а Росія – Західну Білорусію та Західну Волинь. Річ Посполита перестала існувати.

З переходом Правобережної України під владу Росії тут у 1797 р. було створено Київську, Волинську та Подільську губернії.

До Австрійської імперії була приєднана в 1775 р. Буковина, яка перебувала до цього часу в складі Османської імперії. Під безпосереднім контролем Габсбургів перебувало і Угорське королівство разом з українським Закарпаттям. З 1867 р. Австрійська імперія отримала назву Австро-Угорщини.

Таким чином, на кінець XVIII ст. українські землі опинилися в складі двох великих імперій – Російської та Австрійської. В історії України почався новий період.

Уніфікація адміністративно-територіального поділу українських земель у складі Російської імперії. У 1802 р. російський уряд ліквідував Малоросійську губернію і натомість створив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську і Миколаївську (з 1803 р. – Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бесарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бесарабського генерал-губернаторства. У боротьбі з польським визвольним рухом царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-

губернаторство у складі Київської, Волинської і Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію було реформовано в Харківську.

Отже, підросійська Україна була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Значна кількість українців компактно проживала поза межами цих губерній у сусідніх повітах Курської,

Воронезької, Бєлгородської губерній та на Кубані.

239

Приблизно в цей же час на південних кордонах України було ліквідоване Кримське ханство – багатовікове джерело незлічених бід українського народу.

У 1783 р. російські війська без бою зайняли весь Кримський півострів і приєднали його до володінь своєї імперії. Включення Криму до складу Росії було оформлене офіційним договором з кримським ханом Шагін-Гіреєм. Кримське ханство ліквідується, півострів стає частиною Таврійської губернії. Після цього почався період внутрішньої консолідації українських земель, який забезпечувався тривалою політичною стабільністю, що настав в кінці XVIII ст. і що продовжувалася аж до другого десятиліття ХХ ст. Близько 80% історичних територій України увійшло до складу Російської імперії, а 20% – до Австрійської імперії династії Габсбургів.

Російська імперія була унікальним явищем у світі. Вона розташовувалася на величезній території, яка складала 1/6 частину земної поверхні та включала сотні різних націй, народностей і племен. Історія різко відрізнялася своїм політичним устроєм від європейських країн. Тут неподільно панувала нічим не обмежена влада государя-імператора, який спирався на бюрократичний апарат і жорстоку поліцейську систему. Серед українських територій, що перебували під російським пануванням, можна виділити 4 великих райони, кожен із яких мав свої відмінні риси в соціально-економічному розвитку: Лівобережна Україна, Слобідська Україна, Правобережна Україна та Південна Україна.

Лівобережна Україна – традиційні українські території на схід від Дніпра. У 1787 р. ці землі були розділені на три губернії: Київську, Чернігівську і Новгород-

сіверську, які управлялися російськими губернаторами. Українці складали до 95%

населення цих губерній, в основному це були селяни, що займалися сільським господарством і жили в селах та містечках. Лише незначна частина українського населення проживали в містах, будучи ремісниками і торгівцями. Нечисленні представники колишньої козацької верхівки, зрівняні в правах із російським дворянством, займали ряд адміністративних посад і служили офіцерами в армії,

хоча переважна більшість чиновників та офіцерів були російськими.

240