Методичка по истории

результативних воєнних дій проти Речі Посполитої був змушений шукати союзників – укладав військово-політичні умови з Трансільванією, Туреччиною,

Московським царством. Займався питаннями створення української козацької армії, розбудови державності: запровадив статут «Про устрій Війська Запорозького», козацько-адміністративно-територіальний устрій, надавав значення зміцненню кордонів, активізації зовнішньополітичних зносин. У складній геополітичній ситуації держави Хмельницький був змушений укласти з Московщиною Переяславський військово-політичний союз. Але після цього намагався зміцнити суверенітет Української держави. Помер у 1657 р. й

похований в Суботові.

За тодішньої ситуації кожний стан був своєрідною корпорацією зі своєю внутрішньою ієрархією, відносно автономною, але внутрішньою конфліктною суспільною групою. При цьому соціальний конфлікт в українському суспільстві визрівав давно. Саме масовий рух усіх верств проти економічного, соціального,

політичного, національного і релігійного гніту довів, що рушійною силою історії є народ («дух цілого»).

Козацтво, яке стало провідником національно-визвольної боротьби й інтенсивно формувало зародки національної державності, спромоглося до 1648 р.

виробити в узагальненій і розпливчастій формі лише ідею обмеженої автономії. В

козацькому менталітеті все ще переважали соціальні й релігійні інтереси

(бажання зрівнятись у правах зі шляхтою, захистити православну віру) над національно-політичними. Отже, ні Б Хмельницький, ні його соратники,

піднявши на початку 1648 р. повстання, яке переросло у національно-визвольну війну, не мали справжньої програми створення незалежної Української держави,

що трагічно позначилося на результатах цієї боротьби. Влітку 1648 р. більшість старшини й козацтва ще не усвідомлювала необхідності домагатися автономії,

виявляла готовність змиритися з диктатом Речі Посполитої за умови скасування

«Ординації» 1638 р.

Наприклад, полковник Яків Хмелько у листі до київського воєводи Яна Тишкевича від 20 травня 1648 р. наголошував на намірах козаків дотримуватися

191

лише давніх прав та вільностей і в жодному разі не «привласнювати держави його королівської милості і Речі Посполитої». Про це свідчить і те, що відправлене на початку червня до Варшави українське посольство не мало повноважень домагатися автономії.

Існували серйозні розбіжності й між окремими козацькими полками, яких у різні часи налічувалося від 16 до 36, в основному через специфічні позиції старшинської шляхти. За реєстром 1649 р. на 40475 козаків припадало 1324

шляхтичі. Корінними полками вважалися Чигиринський, Білоцерківський,

Переяславський, Корсунський, Канівський, Черкаський, східні сотні Київського.

До новостворених козацько-шляхетських полків належали: Прилуцький,

Ніжинський, Чернігівський, Стародубський. Полками з орієнтацією на Запорозьку Січ були: Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський, частина Уманського, південні сотні Чигиринського. До шляхетсько-козацьких полків належали: Брацлавський, західні сотні Київського (на базі Овруцького полку),

частина Уманського. Полки Північно-східної України мали особливу позицію щодо багатьох політичних питань.

Незважаючи на те, що всередині козацтва точилася боротьба угруповань,

створювалися впливові клани, що змагалися за вплив на гетьмана,

Б. Хмельницький намагався порушити геополітичну систему, в якій домінували великі держави, підкоривши під владу козацької України Молдову й Волощину.

Проте козацька Україна ще не була здатна відігравати роль імперської структури,

тим більше, що на Балто-Чорноморських просторах вели боротьбу за ці землі Росія, Швеція, Польща, Туреччина.

У визвольній війні козацтво поступово відходило від підтримки кандидата на трон Речі Посполитої і союзу з ним проти магнатів і шляхти в надії, що вдячний монарх виконає їхні станові та релігійні вимоги. Б. Хмельницький,

переосмислюючи уроки кампанії 1648 р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну державну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних межах України. За словами М. Грушевському,

192

з початку 1649 р. програма незалежності України від Польщі не покидала голову гетьмана. Під час переговорів з тодішнім київським воєводою, представником польського уряду Адамом Кисілем, у лютому 1649 р. він кілька разів акцентував увагу на своєму намірі звільнити «з лядської неволі… народ всієї Русі», відірвати

«від ляхів всю Русь і Україну». Причому до складу держави мали ввійти всі етнічно українські землі «по Львів і Галич».

Хмельницький почав усвідомлювати спадкоємне право Української держави на територіальну спадщину Київської Русі, що перебувала в складі Речі Посполитої: «І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тим кордонам, як володіли благочестиві князі, а ми у підданстві і у неволі бути у них не хочемо». Тому під час походу українського війська у червні 1649 р. він мав уже чітко сформовану мету: добитися створення незалежної Руської держави від Перемишля до московського кордону. Однак це не означає, що його політична програма мала однобічне спрямування. Хмельницький також виступав за біполярну модель союзу з Кримом, не відмовлявся від пошуків протекції московського царя, намагався відновити політичний діалог з Польщею, планував створити антитурецький альянс разом з Росією та Швецією.

Нову політику гетьмана у січні 1649 р. санкціонував єрусалимський патріарх Паїсій, який (очевидно, не без старань Б. Хмельницького) в супроводі козацького конвою виїхав до Москви, де прохав царя прийняти під свою «високу государеву руку» Низове Військо Запорозьке. Впливали на гетьмана й церковні діячі Києва

(за винятком київської ієрархії, які принципово засуджували повстання) – носії національної ідеології в її визвольному, конструктивно-державницькому аспекті.

Якщо боротьбу з повстанцями католицька держава освятила іменем Папи Римського, то патріарх Паїсій пропонував створити міжнародну православну Лігу за участю уряду Гетьманщини – репрезентанта національної української державності.

Гетьманщина (Гетьманська держава) – усталена в науковій літературі назва Української Національної держави, створеної внаслідок національно-визвольної

193

війни українського народу під проводом Б. Хмельницького (існувала в 1648–1782

роках). Офіційна назва – Військо Запорозьке (царський уряд звав Малоросією).

Столицею Гетьманату в 1648–1660 рр. був Чигирин; 1663–1668 рр. – Гадяч; в 1669–1708 рр., 1750–1764 рр. – Батурин; в 1708–1722 рр., 1727–1734 рр. – Глухів.

Гетьманський прапор уявляв собою біле полотнище, оздоблене лиштвою,

посередині його в колі знаходився хрест (подібні йому хрести були на саркофазі Ярослава Мудрого), обрамлений вісьмома (по чотири з кожного боку) золотими та двома червоними зірками, а під ним – півмісяць рогами догори.

З кінця XVII ст. у Запорозькій Січі прапорами були сині полотнища з жовтими хрестами, небесними світилами, зображеннями зброї, святих Михаїла,

Юрія та інших.

У серпні 1649 р. Гетьманщина була вперше юридично визнана Польщею. За Зборівським договором король визначив таку лінію козацько-українського кордону: Дністер – Ямпіль – Брацлав – Вінниця – Погребище – Паволоч,

Коростишев – Горностайпіль – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни. Столицею Гетьманату вважався Чигирин, пізніше – Глухів і Батурин.

Гетьманат, або Держава Війська Запорозького, мав свій символ – герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів з землі поряд з козаком. Аналогічною була й печатка Війська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часи не існувало. Січова коровга

(прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з одного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого – білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

На початку 1649 р. в універсалах Б. Хмельницького теза про особисту образу як причину виступу проти шляхти поступається тезі про боротьбу за права православної віри, захист усіх верств українського населення. На переговорах у Переяславі (лютий 1649 р.) з польською делегацією гетьман заявив: Львів, Галич,

Холм і прилеглі до них землі повинні відійти під козацьку юрисдикцію, унію необхідно знищити, а реєстр козаків збільшити.

194

Щоб стимулювати процес передачі землі у власність селян, Б. Хмельницький планував здійснити поступовий перехід від панщини до натуральної та грошової ренти, але ці наміри не вдалося втілити в життя через опір старшини, що поривалася заповнити соціальну нішу, яку раніше займала польсько-литовська та окатоличена українсько-білоруська шляхта. Отже, наявність вільнонайманої робочої сили не відповідала рівню економічного світосприймання козацької верхівки. Вважаючи, що привілейоване становище козацтва – своєрідна плата за ліквідацію ним польсько-шляхетського панування, старшини виражали неприкрите невдоволення розпорядженнями гетьмана щодо так званих рангових маєтностей, які, на її думку, були незначними. Б. Хмельницький жалував верхівці козацтва лише вітряки, хутори, будинки, невеликі села.

5. Політична культура козацтва.

Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом.

Поставала вона як певне знання та усвідомлення тогочасних реалій суспільного буття. Симптоматичним виявом її став реформаторський проект (1506) Северина Наливайка, який пропонував перенести політичний і військовий центр українського козацтва із Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром, окреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. С. Наливайко виходив з політичних принципів та ідеї сильної гетьманської влади, що суттєво відрізнялися від демократичних засад Війська Запорозького. Він намагався забезпечити собі якомога більшу свободу дій і реальну незалежність як від уряду Речі Посполитої, так і від традиційних норм козацького співжиття. Ці його устремління простежуються в окресленні меж гетьманських повноважень: гетьман повинен мати власний реєстр, повну і необмежену владу над козаками. В його програмі «санації» були передбачені репресивні заходи проти козаків, які не корилися владі гетьмана. За ієрархією гетьман виступав володарем «першої руки» (після короля) над козаками всієї України, будучи носієм автократичної влади. Відповідно передбачалося зниження політичного статусу Низового Війська Запорозького. С. Наливайко пропонував

195

ліквідувати гетьманську посаду на Запорожжі, замінивши її посадою поручика,

підпорядкованого гетьманові, кардинально реорганізувати соціальну й організаційну структуру Війська Запорозького, щоб зробити його більш керованим. З цією метою він передбачав здійснити своєрідне реєстрування козаків. Дещо ширші права визнавалися лише за так званими «стаційними» запорожцями.

Політична тенденція плану Наливайка зводилася до регіонального автономного виділення військово-політичного утворення та території між Південним Бугом та Дніпром.

Найвиразніше це виявилося в ідеї відведення цьому війську окремої території в Дикому Полі, у вмотивуванні права козаків на стації, а також у формуванні режиму гетьманського єдиновладдя.

Наприкінці XVI ст. письменник Йосип Верещинський запропонував перенести на український грунт устрій козацтва за типом «класичної» лицарської корпорації. Ця ідея набула вигляду теоретичної моделі козацької держави у політичному проекті 1596 р. щодо розміщення, політичної реорганізації та економічного облаштування Війська Запорозького на Задніпров’ї. Ідея лицарських територіальних військово-політичних утворень з «вертикальною» політичною залежністю від уряду Речі Посполитої оформився в проекті у концепцію васального козацького князівства. Утворення окремої української козацької держави в межах Речі Посполитої було на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави.

Верещинський виходив з того, що політичне представництво державної влади на Задніпров’ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням передавалися князю. Гетьманські повноваження звужувалися до військової влади над Військом Запорозьким. Стрижнем концепції економічного устрою Задніпровської козацької держави стало закріплення земельної власності за військом Запорозьким у формі територіальних полків, яким відповідно до їх чисельності відводилася частина території князівства. Забезпечення матеріальних потреб «товариства Війська Запорозького» мало реалізовуватися за рахунок

196

прибутків від володіння розташованими на території полку містами, містечками,

хуторами.

Отже, Верещинському вдалося подолати стереотипне уявлення шляхтичів про козаків як найманців, коронних слуг, свавільних воїнів, бунтівників та грабіжників і дійти думки, що вони такі ж лицарі, як шляхтичі, а значить можуть розраховувати на статус повноправних підданих Речі Посполитої, користуватися відповідними джерелами прибутків і політичними правами. Ідея наближення соціального статусу козацтва до панівного стану, витворення запорожцями васальною стосовно Польської Корони державного утворення, визнання новацій у сфері політичного життя суспільства стала значним теоретичним досягненням вітчизняної політичної думки ранньоновітнього часу. Прикметно, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала специфічні політичну й психологічну орієнтацію, своєрідні політичні позиції, певну самосвідомість.

Причому «козацька етнічна» самосвідомість мала побутовий ( нижчий) та ідеологічний (вищий) рівні. На думку українського історика Я. Дашкевича,

нижчий побутовий рівень включає: поширення самоназви, наявність національних стереотипів, психологічних бар’єрів щодо інших народів, існування спадковості – «руської крові», тобто генетичної близькості до Київської Русі.

Козацтво в цьому відношенні розглядало степ-колиску тюркських народів як неприйнятний духовний світ – «Великий кордон»; неоднозначно ставились до Росії – близькою культурно, але вкрай агресивною духом, індиферентне до Білорусі, що асимілювалась і не стала покозаченою. Через релігійні бар’єри існувала неприкрита настороженість до Польщі, Угорщини, Туреччини,

католицької Західної Європи.

Вищий, ідеологічний рівень передбачав:

боротьбу за національні права;

захист історичних традицій нації (її автохтонність, культ князів, велич Київської Русі, пошана до національних пам’яток минулого);

право на власну державну мову;

197

засудження потурканства, відступництва, ренегатства, протиставлення

«руського обряду» «лядській вірі»;

вияви соціальної пасіонарності і політичної активності.

Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації

(хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики,

необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: авантюрно-козацький та зачаєність,

самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-

політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття.

Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм,

почала проявлятись така риса української ментальності, як групоцентризм.

Селянська сентиментальність, ліризм, поєднаний з жорстокістю,

нераціональністю козацького вольового начала обумовили психічну і світоглядну роздвоєність української душі. Проблема виживання обернулася складними духовними проблемами, а в екстремальному випадку виступило анархічною,

некерованістю, орієнтацією на дію за принципом «тут і зразу». Напевне,

головною бідою українців стала нездатність до постійного, цілеспрямованого,

вольового, розумового зусилля.

Численні зради національних інтересів, вияви кар’єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервілістичних (рабських) ментальних рис – улесливості, підлабузництва,

догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва.

Польська імперська політика щодо українських земель викликала потужний спротив в українських масах. На початку XVII ст. назрів конфлікт ментальностей.

198

Хмельниччина стала спробою вирішити гострі політичні, національні, релігійні суперечності, забезпечити державно-політичне, суспільне, духовне впорядкування життя українців, статус релігії, церкви у суспільстві. У цій війні за віру православну релігійний зміст містився у політичних деклараціях, а

духовенство відігравало суттєву роль у політичних процесах.

Неабиякі складнощі чекали українське суспільство, які геополітично потрапило до поля тиску двох держав-суперниць, кожна з яких мала вплив на перебіг у ньому соціально-політичних процесів. До того ж Росія і Польща були практично антиподами у вирішенні ключових завдань державного управління.

У Росії, як відомо, панував принцип авторитету державної влади, якій народ поступався вольностями, тому абсолютизм став всепроникаючою ідеєю. У

Польщі ж шляхта була носієм суверенітету нації, король лише її символом, тобто переміг чинник аристократизму. Для України з її стихійним демократизмом і неструктурованим суспільством вектори впливу міцних адміністративно і мілітарно сусідів «розірвали» суспільство і принесли до нього нетипові методи співжиття.

Події 1648–1676 рр. виявилися типологічно спорідненими з європейськими революціями XVI–XVII ст., які свідчили про зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Проте, на відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська зазнала поразки. Ці події відбувалися за гострого релігійного, соціального,

економічного протиборства.

Європейські історики XVII ст. називали їх «скіфсько-козацькою війною», «великою козацькою війною», «війною козаків з поляками». Якщо для польського соціуму вони означали трагедію, початок розпаду держави, то для українського – спробу створити васальну державність на основі козацтва під протекторатом могутнішої держави. Тобто йшлося про створення ортодоксальної козацької республіки, структурно пов’язаної з Польщею, але яка політично та культурно більше схилялася до московського сходу, шукаючи там опори.

199

На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім – всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил,

занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів,

ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи.

Питання для самостійного опрацювання:

1.Які фактори спричинили загострення соціально-економічного і політичного становища на українських землях у середині XVII ст.?

2.Під владою яких держав були українські землі напередодні національно-

визвольної війни 1648–1657 рр.?

3.Назвіть періодизацію Української національної революції і дайте їй узагальнюючу характеристику.

4.Назвіть основні воєнні дії 1654–1657 рр. і який їх зв'язок з національно-

визвольною війною.

5.Охарактеризуйте особливості Української козацької держави.

6.Дайте характеристику рішень Переяславської ради 1654 р. Ваше до них ставлення.

7.В яких документах закріплено українсько-російський союз? Як ви оцінюєте «Березневі статті» Б. Хмельницького?

Орієнтовні теми рефератів:

200